Ласкаво просимо

Київська хроніка на шпальтах щоденника "Громадська думка"/"Рада"(1906-1914)

Для пересічного українця Київ кінця XIX - початку ХХ століття був містом з нелегким мікрокліматом. Зрусифікована, з деякими європейськими елементами, тодішня українська столиця залишалася великою провінцією, в яку "вжитися" істинному українцеві було складно: українські побутові звичаї, традиції нерідко сприймалися якщо не вороже, то насторожено, з презирством. Зокрема, Л. Старицька-Черняхівська так згадувала 80-ті роки: "Ми були першими українськими дітьми,.. дітьми городянськими, яких батьки виховували… серед ворожих обставин свідомими українцями… На той час серед київської квазіінтелігенції російської… панували недобрі відносини до всього українського… Ми балакали по-українськи, і батьки балакали до нас по-українськи; нас вбирали дуже часто в українські вбрання. І звичайно, і тим, і другим звертали ми на себе увагу, а разом з нею глум, посміх, кепкування, презирство" [1].

На долю цього покоління випала надзвичайна можливість відчути себе повноцінними українцями без жодного натяку на меншовартісність. Початок ХХ століття у Києві позначений формуванням української історико-мистецтвознавчої та етнографічної шкіл, появою нових напрямів у літературі, архітектурі, живопису, театральному мистецтві. Почала розвиватися музейна справа: у Києві з'явився перший міський музей, фонди якого складалися з пам'яток українського мистецтва та культури. У 1907 році було створено Українське наукове товариство (засновник М. Грушевський). Певне значення у тодішньому київському житті відігравали Український клуб, згодом - клуб "Родина" (1912-1918), Троїцький народний дім Київського товариства грамотності. Вони стали справжніми острівцями гуртування киян-українців, яким була близька національна ідея.

Цей період позначений і піднесенням української журналістики, її своєрідним розквітом. Незважаючи на перепони, прогресивним представникам української інтелігенції вдалося зрушити справу з мертвої точки (нарешті з'явилися довгоочікувані "Временные правила о печати" від 24 листопада 1905 року, що фактично зняли заборону з української періодики). Нарешті В. Леонтович (В. Левенко) дістав дозвіл на видання щоденної газети "Громадська думка" [2, 16], перший номер якої вийшов 31 грудня 1905 року.

На жаль, їй судилося прожити недовго: в ніч на 18 серпня 1906 року в приміщенні редакції поліція вчинила погром, заарештувала одинадцять працівників. Наступного дня, 19 серпня, згідно з розпорядженням генерал-губернатора, "Громадську думку" закрили. Її ідеї продовжила газета "Рада", яка вийшла через місяць, 15 вересня. Вона пронесла прапор першої українськомовної газети у столиці до середини 1914 року і була закрита через введення воєнного стану. Як видання загальнополітичне, економічне та літературне, "Громадська думка" / "Рада" значну частину площі відводила подіям в Україні, Росії, за кордоном. Але жодного номера не вийшло без матеріалів, присвячених життю тогочасного Києва. Газета закарбувала на своїх шпальтах важливі моменти й особливості формування української культури та побуту губернського центру, достовірно відтворила факти тогочасної дійсності. У постійних рубриках "У Києві", "З українського життя" вміщувалися повідомлення про конкретні події з царини українознавства.

У наукових працях сучасних дослідників української преси початку ХХ століття (І. Крупський, А. Животко, М. Романюк, Н. Сидоренко, О. Сидоренко, О. Мукомела, О. Школьна, Є. Демченко, М. Тимошик, Б. Черняков та ін.) київська хроніка поки не вирізнена окремими дослідженнями. Тому логічно на прикладі публікацій цього щоденника простежити, як розвивалося київське міське життя з огляду на процес формування елементів самобутнього національного характеру. Варто вирізнити такі аспекти, як загальнокультурні події, виховання поваги до рідної мови, репресивні дії російської влади проти українського національно-духовного руху.

Так, із публікацій "Ради" цікаво, наприклад, дізнатися, що деякі письменники досить "несерйозно, легко", як стверджує С. Єфремов, почали ставитися до такого важливого питання, як статеве виховання, що може зашкодити суспільству. Зокрема, у статті "Літературний намул" публіцист наголошував на необхідності "відсіювання порнографії", що може зашкодити тій частині суспільства, де переважають "не зовсім духовно і морально розвинуті голошував на необхідності "відсіювання порнографії", що може зашкодити тій частині суспільства, де переважають "не зовсім духовно і морально розвинуті суб'єкти" (1908. - 4 берез.). Ще одна стаття "З нашого життя" 14 лютого 1909 року демонструє погляди С. Єфремова на взаємозв'язок письменника і читача на тлі тогочасного культурного розвитку українського міста й села. Автор передусім наполягав на потребі глибокого занурення у вир міських проблем, що у контексті поширення ідей і принципів модернізму серед київських митців є "непереконливою, блідою" з огляду на той грунт, з якого вони черпають свої теми. Іншими словами, він не є суто українським, а отже, і не матиме зворотного зв'язку з читачем (1909. - 14 лют.).

Що стосується роботи різноманітних товариств, то варто вирізнити такі: Українське наукове товариство (УНТ) та Товариство прихильників миру. Упродовж 1907-1913 років їхній діяльності присвячено ряд заміток. Зокрема, згадуються перші збори УНТ та імена членів ради товариства, зазначається, що головою обрано М. Грушевського (1907. - 1 трав.). Цікаво написано про роботу Київського товариства прихильників миру, передусім про те, що на четвертому році існування видано книгу про його діяльність, причому 300 примірників роздано безкоштовно (1912. - 11 трав.). Про авторитет киян свідчить запрошення від голів Московського та Петербурзького товариств миру взяти участь у роботі з'їзду пацифістів, що відбувся 12 травня 1914 року в Петербурзі (1914. - 10 трав.).

Музичне життя Києва початку ХХ століття теж знайшло своє відображення на шпальтах "Ради". Уваги заслуговує факт, викладений у замітці від 15 квітня 1909 року, де йдеться про заснування в столиці консерваторії. За дозволом на це голова Київського музичного товариства Л. Н. Виноградський та директор музшколи В. В. Пухальський подалися аж до Петербурга. Правда, через чотири роки питання вирішилося. Щоденник повідомляв: "Київську музичну імператорську школу перейменовано в консерваторію з правами вищої музичної школи. До числа обов'язкових (предметів) увійшли: гра на струнних і духових інструментах, гра на фортепіано, співи, теорія композиції… В консерваторію приймаються від 9 літ… Всього учнів у цьому році в консерваторію буде прийнято 1000 душ" (1913. - 21 лип.). Цю інформацію доповнювало повідомлення про будні музичної школи імені М. В. Лисенка, яка була знана не тільки в Києві, а й у провінції.

Окрема тема - архітектура, що почала набувати українського стилю. Так, у матеріалі "Перші будинки в українському стилі" (1909. - 28 черв.) йшлося про дві споруди, авторство яких належить відомому художнику В. Кричевському. Він звів на Полтавській вулиці будинок для гласного міської думи Щитковського (на жаль, споруду знесено у 80-х рр. ХХ ст.) та шестиповерховий - на розі Паньківської і Микільсько-Ботанічної - для професора М. С. Грушевського (будинок теж зруйновано у січні 1918 р., під час штурму Києва артилерією генерала Муравйова). У публікації наголошується на тому, щоб кияни прихильно поставилися до "вживання українського будівельного стилю". Цій темі присвячується і коротке рекламне повідомлення про харківського архітектора Є. Сердюка, який приймав замовлення на архітектурні та інші проекти, виконані в українському стилі.

Така проблематика неодноразово з'являлася на шпальтах "Ради", зокрема, в огляді "Українське мистецтво в 1913 році" (1914. - 5 січ.) поданий аналіз будівничих тенденцій із використанням національних надбань. Обговорення цього питання були гострими, дискусійним вважалося саме поняття власне українського стилю. Існували думки про використання в Україні різних західних течій, передусім стилю бароко. У контексті цього "Рада" робила висновок: питання українських традицій у будівництві стають актуальними.

Завжди значущою вважалася й тема функціонування в Києві та навколишніх губерніях української мови. Шлях розвитку її був досить тернистим. Так, слухачки Вищих жіночих курсів (485 осіб) підписали петицію про заснування українських кафедр (1906. - 8 груд.). А губернатор, як повідомляв щоденник 2 березня 1907 року, заборонив І. М. Стешенкові прочитати дві лекції рідною мовою в Народному домі для Товариства грамотності. Лише через півроку на Вищих жіночих курсах відбулася перша українська лекція, як повідомляла "Рада". Судячи з замітки Л. В-ської (псевдонім Людмили Василевської), перспективи все ж не були обнадійливими.

Більшість публікацій газети б'ють на сполох, коли йдеться про заборону чи обмеження української мови: "Проти української мови" (1908. - 6 лют.), "Заборона друкувати афіші по-українському" (1911. - 25 січ.) та ін. У першій автор розповів про те, як на телеграфі не прийняли телеграму, написану рідною мовою, у другій обговорювалася абсурдна заборона використовувати українську мову в афішах про вечір української народної музики.

"Раду" також зацікавило: що читають кияни на початку ХХ століття? На це запитання давала відповідь замітка "Український кіоск на київській виставці" (1913. - 11 серп.) про роботу Всеросійської виставки. Тут були представлені видання таких національних видавництв, як "Лан", "Дзвін", "Час", "Вік", біля витоків яких стояли М. Грушевський, С. Єфремов, Б. Грінченко та інші діячі. Репортер повідомляв: "До ладу впорядковано вітрину української преси на російській Україні". Як свідчила публікація, відвідувачів цікавив "Кобзар" Т. Шевченка, а також коротка історія України Г. Коваленка та "Ілюстрована історія України" М. Грушевського. Однак, із прикрістю повідомляв кореспондент, тих учителів, які прагнуть у школах викладати українською, називають фанатами. А піклувальник київської шкільної округи п. Деревицький взагалі заборонив вивішувати у школах портрети письменників, до "чорного" списку потрапили Т. Шевченко, В. Короленко та ін.

Хроніка культурного життя в Києві на шпальтах "Ради" представлена діяльністю Українського клубу. Його перші кроки тісно пов'язані з виданням хоча б тому, що саме в редакції в травні 1908 року (в період створення УК) приймалися членські внески. Крім того, на перших загальних зборах до "старшини клубу" (ради) увійшли працівники редакції - Л. Жебуньов, В. Леонтович, М. Синицький. Замітки повідомляли, що в клубі влаштовувалися літературні вечори (з рефератами виступали і "радяни" С. Єфремов та Ф. Матушевський), відбувалося навчання народним танцям, а артистична комісія УК ухвалила на своїх зборах "знайомити публіку зі світовими класичними творами драматичного мистецтва в читальні в українських перекладах" (1908. - 25 жовт.). Тут організовувалися дитячі ранки (перший - 26 жовтня 1908 р.), літературно-музичні вечори, свята ялинки, зустрічі Нового року, маскаради, тощо. Варте уваги повідомлення про заняття "соколівськими гімнастичними вправами" (1909. - 5 лист.), адже "соколами" називали членів українських молодіжних фізкультурних гуртків при різних навчальних закладах, громадських організаціях, клубах.

Та поряд зі святами існували й гіркі будні, коли, приміром, поліція (у вересні 1912 року) "опечатала помешкання читальні Українського клубу і всі шафи для книжок". Менше ніж за місяць відбулися ліквідаційні збори УК, де було прийнято рішення оскаржити в сенат постанову про його закриття, а також передати все майно і помешкання новоствореному клубу "Родина", який фактично став його правонаступником.

Виставкове життя Києва теж відображалося на сторінках щоденника "Рада". Українські імена, які звучали за кордоном (скажімо, художника О. Мурашка, який на міжнародній виставці (Мюнхен, травень 1909 р.) отримав золоту медаль за роботу "Карусель"), обов'язково з'являлися на шпальтах київської газети. Журналісти повідомляли про ювілей художника М. Пимоненка (11 березня 1910 р.), про національну виставку українських митців, що пройшла в міському музеї 10 грудня 1911 року, про артистичну виставку малярства (грудень 1911 - січень 1912 р.), виставку картин 1912 року тощо. Про останню подію зазначено: "З українських художників виставлено 25 робіт Т. Шевченка…", а також В. Маковського, К. Трутовського та ін. В іншій публікації наведені епізоди про розпис І. Їжакевичем двох київських церков і Катеринодарського собору, представлених на виставці; зокрема, оригінально охарактеризована творча манера художника, оглядач наголошував: "Похорон святих Бориса і Гліба" переносить у рідну нам обстановку, св. Іосафа записує сучасним йому київським орнаментом, обличчя святих Нестора, Івана Златоустого, Бориса, ангелів не чужі нам, бо художник шанує національне обличчя свого народу…" (1913. - 22 серп.).

Та, очевидно, український дух імперським урядовцям помітно дошкуляв, тому культурно-просвітній рух на початку ХХ століття нерідко зазнавав репресій. Це, в першу чергу, стосувалося і київського щоденника. У статті "Київ. Арешти і труси" докладно розповідалося про поліційні обшуки, що відбулися в редакціях "Ради" та "Літературно-наукового вісника": "Між іншими арештовано і видавця "Ради" Євгена Чикаленка і співробітників: Леоніда Пахаревського, Гр. Коваленка та Богдана Ярошевського, Бориса Грінченка, Миколу Лисенка, Кирила Стеценка, Модеста Левицького, Василя Степаненка, Людмилу Драгоманову, Ларису (Леся Українка) та Ольгу Косачевих, М. Синицького (зав. конторою "Ради"). Трус був у д. Гулака, Федорченка, М. Павловського (редактора "Ради"), д-ки Л. Старицької-Черняхівської, п-ни О. Шлихевич, Сергія Шемета, д-ра Юркевича, Олекси Коваленка та ін." (1907. - 19 січ.).

Труси того часу були досить популярними і регулярними. В Українському домі, як свідчила публікація "Ради", він тривав п'ять годин: спочатку було конфісковано 92 назви книжок, і того ж дня він повторився і тривав ще п'ять годин, у результаті чого було вилучено понад дві тисячі книжок. Із сумом повідомляв щоденник про закриття 23 січня 1908 року Київського товариства грамотності з усіма його філіями (воно проіснувало 25 років і особливо плідно працювало останні 10 літ). В його активі були безкоштовні міські бібліотеки, діяльність яких автоматично припинялася, як, зрештою, і комісій (театральної, шкільної, видавничої), бібліотеки та музею шкільних підручників, а також 186 бібліотек, що існували при народних школах.

У спогадах В. Щербатого наведені свідчення, як у поліційних відділках Києва опинилися українські громадські діячі, письменники - переважно старшого покоління: "В авангарді поспішало покоління молодше з подушками для батьків". Серед інших тієї ночі побували в поліції Борис Грінченко та Микола Лисенко, вдова М. Драгоманова, за якою йшов її син і ніс постіль (1912. - 4 лист.). "Великий каземат залюднений виключно Україною. Жартували, радили обрати голову зборів. Зібрались писати спільниними силами водевіль на тему всеукраїнського ув'язнення…" - констатувала "Рада". Все це, безперечно, шкодило розвитку української національної свідомості.

Цінність хроніки з життя Києва початку ХХ століття на шпальтах щоденника очевидна. Передусім це живі й достовірні свідчення складного історичного процесу перетворення "провінційного губернського містечка в степах України" в столицю з європейськими ознаками. Розповідаючи про елементи побуту, формування культури міста, його мовного середовища, газетярі намагалися висвітлити громадське життя у вигляді подієвих заміток, коротких кореспонденцій, спогадів, полемічних нотаток. Якість матеріалів підсилюють висока оперативність, об'єктивність, громадська позиція авторського активу, їхня обізнаність з тією чи іншою тематикою. Тому українська інтелігенція щиро і вдячно називала "Раду" своїм національним університетом.

Роль преси, особливо українськомовної, флагманом якої, власне, був щоденник, важко переоцінити. Будучи своєрідним літописцем тодішнього життя, ризикуючи накликати на себе гнів і немилість уряду (що не скажеш про пресу російськомовну), долаючи всілякі (здебільшого - штучні) перешкоди, "Рада" послідовно, на противагу антиукраїнській кампанії, яка дійшла піку в 1913-1914 роках, гідно відбивала шовіністичні напади, влучно використовуючи такий жанр, як фейлетон [3, 47]. За підписом "Провінціал" (псевдонім С. Черкасенка) уміщено цикл маленьких фейлетонів-замальовок (про Всеросійську виставку 1913 р.), де яскраво відбиваються напади шовіністів на "мазепинську, свинську мову". Цей патріотизм, громадська позиція щоденника свідчать про високу національну свідомість її працівників.

Безперечно, вплив "Ради" на українське суспільство був значним. Документальні факти, оригінальні події, закарбовані на шпальтах щоденника пером його кореспондентів (зокрема, С. Єфремова, Б. Грінченка, В. Прокоповича, Ф. Матушевського, С. Черкасенка та ін.), свідчать, що хроніка українського життя Києва початку ХХ століття досі залишається благодатним грунтом для досліджень істориків, мистецтвознавців, культурологів, освітян, літературознавців.

1. Старицька-Черняхівська Л. 25 років українського театру. Спогади та думки // Україна. - 1907. - № 10. - С. 47.
2. Шкляр В. І., Мелещенко О. К., Мукомела О. Г., Паримський І. С. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис. - К., 1996.
3. Крупський І. Національно-патріотична журналістика України: Друга половина XIX - перша чверть ХХ ст. - Л.: Світ, 1995.