Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Універсалії культурного дискурсу в інформаційному суспільстві: постановка проблеми

Н. І. Зражевська

к. філол. н.
УДК 316. 3: 004:81’232

Стаття присвячена проблемам практичної реалізації новели нової редакції Закону "Про авторське право та суміжні права", згідно з якою інтерв'ю вважається твором, написаним у співавторстві.

The articile considers problems by realization in practice of clause of the copyright's law about interview.

Запропонована проблема, частково порушувалася вітчизняними філософами [5; 6], зокрема в працях молодих дослідників, які вивчали окремі категорії культури та їхній взаємовплив із засобами масової комунікації [9]. Розробка питання аналізу культурного дискурсу і взагалі тексту культури у зв'язку з впливом на неї засобів масової комунікації в інформаційному суспільстві є метою і завданням нашого дослідження, в якому основним буде доведення, що межові, світоглядні універсалії культури активно переосмислюються в сучасному культурному дискурсі. За останні три століття співвідношення між природою, суспільством і культурою значно змінилося - і кількісно, і якісно, - зрушивши в бік культури, оскільки релігійні й філософські, наукові й художні уявлення, інтерпретації й оцінки природи та людини в ній не є самою природою чи соціумом, а лише їхніми різними культурно-історичними рефлексіями, значеннями і змістами, які поступово складаються навколо них у культурі. Можна стверджувати, що у процесі розвитку людської історії культура послідовно і стрімко розширюється, поступово витісняючи зі свідомості й діяльності людей природні, соціальні явища і процеси, не опосередковані культурою. Здебільшого ми маємо справу з концептами чи образами природи і суспільства, тобто з рефлексивним відображенням об'єктивного світу, а не з самими природно-соціальними реаліями. Тому універсалії культурного дискурсу все більше опосередковані контамінаціями, нашаруваннями, які сама культура нав'язує суспільству. Людина часто не помічає, що не вона вибирає той чи інший "культурний продукт", а він вибирає її. Гра нерозпізнаними змістами культури перетворюється в небезпечну для людської особистості духовну прірву. Умберто Эко в романі "Маятник Фуко" описав формування символічної світоглядної системи з окремих подій, несподіваних відкриттів, збігів, які засновані на грі понять, пошуків несподіваних, сакральних таємниць. У романі відверто показана небезпека такої гри. Вигадування правил гри, виявлення та конструювання різноманітних зв'язків, не враховуючи основні закони природи і логіку, призводить до руйнування й трагедії.

Він пише: "... якщо в системі авангардизму для того, хто не розуміє гру, єдиний вихід - відмовитися від гри, тут, у системі постмодернізму, можна брати участь у грі, навіть не розуміючи її, сприймаючи зовсім серйозно" [10].

Філософське осмислення процесів, які відбуваються в сучасній культурі, комбінований культурологічний, семіотичний та структурний аналіз допоможуть розкрити сутнісний, онтологічний зміст сучасної культурної епістеми, яку визначають, як ПОСТкультуру чи постмодерністську культуру. Наша мета довести, що культуру постмодернізму чи ПОСТкультуру визначає онтологічний статус, який надає їй сучасна індустрія мас-медіа. Цей онтологічний статус є, по суті, ідеологією "симулякру", який розпізнається в результаті ретельного аналізу як соціологічного, так і психологічного. Неодноразово трапляється таке визначення постмодернізму, як міфологізація культурного простору, що претендує на цілісне світоглядно-естетичне розуміння життя при усвідомленні "споконвічної фрагментарності, принципово не синтезованої роздрібненості людського досвіду кінця ХХ сторіччя" [3], що породила специфічну філософію нової культурної свідомості. Розгубленість свідомості перед явищами суцільного змішання, накладення, трансформації цінностей, понять і категорій культури ставить нас перед проблемами: по-перше, як все ж відбувається процес комунікації за таких умов; і по-друге, що відбувається з базовими межовими підставами культури.

Можливість комунікації, її принципова здійсненність відбувається тоді, коли онтологічні та світоглядні форми універсалій культури об'єднують людей, дозволяють їм зрозуміти одне одного. Якщо проаналізувати ці категорії, то можна прийти до висновку, що в принципі їх можна звести до таких понять, як народження, життя, смерть та безсмертя [5, 6 - 7 ]. Універсалії культури, на думку Т. Ойзермана, базуються на принципі антропологічної єдності людства. До таких категорій належать любов до матері та повага до материнства, сміливість, гостинність, мужність, кохання та ін. [5, 8]. А. Кирилюк вважає, що універсаліями культури виступають категорії межових підстав, які структурують усі тексти культури і виступають у своїх кодифікованих проявах як інваріанти будь-якої форми культурної свідомості. Цей філософ зробив спробу виявити механізми формування життєво значущих структур художніх текстів у їх універсально-культурних аспектах. Опираючись на праці А. Реформатського та Л. Виготського, він прийшов до висновку, що категорії межових підстав, спрямовані на реалізацію базисних культурних настанов на підтримку життя, визначають глибинну структуру цих текстів. За Юнгом, єдність культури людства детермінована психобіологічною єдністю людей. За Хайдегером, її визначають "шифри" загального змісту. Усі ці форми в межах культури піддаються радикальним змінам, які виражені у трансформації, канонізації, табуюванні та ін.

Розробка мови аналізу культурного дискурсу і взагалі тексту культури у зв'язку з впливом на неї засобів масової комунікації потребує деяких пояснень і доповнень. Мова, з точки зору постструктуралістської методології, - це комбінація межових підстав й, відповідно, світоглядного та онтологічного кодів, а також накладення (контамінацій), які й становлять особливий інтерес у наших дослідженнях. Критика культури виступає в сучасній парадигмі гуманітарного знання досить часто як критика мови. Вона зв'язана зі структуралізмом. Дослідження комунікативних особливостей мови дозволяє стверджувати, що саме мова формує моделі свідомості й особливості сприйняття дійсності. Звідси і теза про ідеологічну функцію мови, що формує свідомість. Ідеологічні мови стоять над особистістю, і завдання полягає в тім, щоб звільнитися від них. Із цим поняттям тісно зв'язана і концепція "соціального тексту" - ключове поняття в роботах американських лівих деконструктивістів. Вони розглядають будь-який текст у контексті загальнокультурного дискурсу. Релігійні, політичні, публіцистичні, економічні й інші дискурси утворюють "соціальний текст". Як зазначає І. Ільїн [3, 119], ці дослідники прямо зв'язують художній твір з літературною традицією та історією культури. Проте деякі деконструктивісти не втрачають зв'язки з лінгвістичними референціями. Наприклад, висуваючи тезу про риторичність літературної мови, вони стверджують, що всі лінгвістичні знаки є риторичними фігурами, а слова - метафорами. Це означає, що будь-який художній твір володіє іманентно-відносним змістом і припускає нескінченну можливість інтерпретацій. Виходить, що прагнення читача знайти єдиний об'єктивний зміст у повідомленні є оманою, оскільки він цілком залежить від сприйняття. Тому "гра вільної інтерпретації" - основне завдання такої критики.

Ще один представник даного напряму, послідовник М. Фуко, У. Спейнос, прийшов до висновку, що проблемою постмодернізму є онтологічний зміст культури. Це означає, що аналіз літературного тексту виходить за межі іманентного дослідження.

Отже, "культурна критика" якоюсь мірою означає повернення до традицій культурно-історичного підходу і соціально-історичного аналізу.

Таким чином, явно простежується суперечність у методології новітнього гуманітарного знання, що засновано, з одного боку, на гострому переживанні розривності, дискретності людського світу, і з іншого - класичною традицією мислення, яка починає спробу своєї реставрації.

Останнім часом проблема культурного дискурсу все більше починає цікавити дослідників у зв'язку з неоднозначністю самого розуміння змісту культури. Такі праці, як "Інтерпретація культур" Кліфорда Гірца, "Глобализация: семиотические подходы" С. Удовика [7; 8] дають досить цікаві з точки зору політології, соціології і культурології оцінки культурної тратифікації та семіотичних і структурних складників культурних епістем. Наслідуючи відомих філософів остструктуралізму Х. Гадамера, М. Фуко, Д. Дерріді, сучасні дослідники відзначають колективний характер мови, в основі якої лежить код. Саме декодування може розкрити основний зміст слів, будь-якого історичного, політичного, журналістського та іншого тексту. Таким чином, мову слід розуміти як систему правил (кодифікована мова), а розкриття змісту культурного дискурсу полягає в декодуванні та виявленні онтологічного змісту та світоглядних засад певного комунікативного акту чи повідомлення.

Мовна свідомість нестабільна, вона може змінюватися залежно від того мовного середовища, в яке вона потрапляє. Комунікативний акт, який врешті-решт зводиться до останньої ланки формули Лассуелла "з яким ефектом робиться повідомлення", майже цілком залежить від контакту мовника (ЗМК) з нарратором (аудиторією). Тобто повідомлення не буде адекватно сприйняте, якщо не рахуватиметься з певною наррацією. Така модель життєвого досвіду формується за допомогою комунікації, яку використовують "пануючі ідеології". "При цьому "пануючі ідеології", які оволодівають індустрією культури, іншими словами, засобами масової інформації, нав'язують індивідам свою мову, таким чином, нав'язують сам тип мислення, який відповідає потребам цих ідеологій" [3, 137]. Ці міркування постструктуралістів про мову як засіб масової комунікації дають можливість проникнути в глибину технології нівелювання, деградації мови повсякденності, яка має безпосереднє відношення до пануючої форми культурного дискурсу нашого часу.

Якщо візьмемо такі фундаментальні межові категорії культури, як кохання, любов, родинні стосунки, і проаналізуємо їх виявлення у дискурсі сучасної публіцистики, то побачимо, що переважно простежуються такі тенденції: з одного боку, захист традиційних цінностей сім'ї, поважання цнотливості, захист від насильства, іноді з елементами примітивного сентименталізму, казковості; з другого - порушення не тільки норм моногамії як фундаментальної настанови християнської культури (публікації з позитивною контамінацією на теми полігамії, одностатевих стосунків, повернення до язичництва, еротично-сексуальний стриптиз як на шпальтах бульварної преси, так і на сторінках доволі серйозних громадсько-політичних видань), а й інших базових цінностей традиційної культурної епістеми. Отже, твердження деяких філософів про те, що християнська культура відходить у минуле, не є безпідставним, незважаючи на "релігійне відродження" у пострадянських країнах і активний релігійний модернізм на Заході.

Представник школи нетрадиційної естетики В. Бичков, аналізуючи онтологічну площину змісту культурних явищ перехідного періоду, прийшов до висновку, що зміст сучасної культури є лише грою змістів і їх конструюванням. Цю культуру він називає "культурою" з порожнім центром, оболонкою культури, під якою - порожнеча [2]. Але пустота завжди прагне до заповнення. Її доволі швидко заповнюють у сучасній культурі засоби масової комунікації.

Такі вкрай негативні оцінки сучасного стану культури пов'язані з міфологізацією суспільного життя за допомогою мас-медіа. Р. Барт запитував, що таке міф у наші часи? "Для початку я відповім доволі просто і у повній відповідності до етимології: міф - це слово, висловлювання". Отже - дискурс [1].

М. Маклюен зміну історичних епох розумів як переворот у розвитку культури, коли на перше місце виходить новий системоорганізуючий об'єкт культури, який повністю підпорядковує собі попередні культурні дискурси. І тоді цей спосіб організації життєдіяльності, цей артефакт робить на людину вирішальний вплив, радикально змінюючи співвідношення органів почуттів у сприйнятті дійсності: "сенсорний баланс", життєвий стиль, цінності, форми громадської організації, культурні універсалії. Цей системоорганізуючий об'єкт сучасної культури - мова масової комунікації. Мова соціальної комунікації, якою можна маніпулювати, стає знаряддям у руках пануючої ідеології, а не тільки певних дискурсів. Тому сучасне гуманітарне знання в центр уваги ставить проблему мови, тобто критику дискурсу чи дискурсивних практик. Мова виступає як інструмент соціальної комунікації, а отже, і культурної парадигми. Однак тут виникає питання саморефлексії культури, науки культурології, яка також у виборі методології опиняється перед новою парадигмою гуманітарного знання. Культурологи так само, як і інші гуманітарії, опиняються перед вибором методології дослідження. "Проблема співвідношення соціуму і культури, віддавна розв'язувана філософами, ученими, релігійними мислителями і художниками з погляду первинності та вторинності, каузальності, відображення, знакових концепцій і т. п., у світлі пропонованого нами підходу, з'являється як проблема епістемологічна, а не онтологічна чи гносеологічна" [11]. Такий підхід до аналізу культурного дискурсу нам здається теоретично некоректним. Справді, епістемологічна методологія є невід'ємною частиною сучасної гуманітарної парадигми. Але вона не заперечує онтологічні, гносеологічні та семіотичні підходи. Ми не можемо розглядати співвідношення масової комунікації і культури, виходячи тільки з нарративної площини повідомлення та його інтерпретації. Коли людина замислюється над змістом свого буття, думає про майбутнє своїх дітей, вона начебто "знімає" культурні нашарування, опиняючись у одвічному стані перед обличчям Бога чи небуття.

Як уже було зазначено, універсаліїї культурного дискурсу активно трансформуються під впливом масової комунікації. Виникає парадоксальний ефект перетворення категорій ствердження життя на категорії знищення і смерті в архітипічних та онтологічних площинах змісту культури. Показ чи опис насильства, нездорових чи аномальних стосунків масовій аудиторії, яка споживає інформацію, а не осмислює її, призводить до поверхового наслідування "героїв" бойовиків чи нівелювання суто людських гуманних проявів у "мильних" серіалах та слізних життєвих історіях. Оскільки повідомлення мас-медіа спрямовані на такий ефект, коли, за словами Ю. Лотмана, вже готова інформація "складається" в голові й не потребує глибокого осмислення, на відміну від першого типу отримання інформації, коли вона є лише стимулюючим чинником для подальшого самостійного пошуку, то зростаючий потік повідомлень масової комунікації може ненавмисно відволікати енергію людей від активної участі в пізнанні дійсності, самих себе і привчати до пасивного знання [4, 144-145].

Пасивне знання - це кібернетичне знання, "віртуальний шлюб", який симулює справжнє буття. Недарма М. Маклюен ще в середині ХХ століття прогнозував еру кібернетичної культури, де телекомунікації будуть панівним чинником формування людської цивілізації. Він, а потім й інші дослідники: Ю. Хабермас, С. Московичи, А. Менегетти - гостро відчули небезпеку техногенного поступу. Видатний психолог Е. Фромм потяг до техніки, надто хворобливу залежність від неї пояснював нахилами людини до агресії, вбивства, руйнування життя. Тоді відчувся онтологічний зсув, який теоретики постструктуралізму назвали епістемологічною тугою, невпевненістю, переосмисленням універсалій культурного дискурсу.



1. Барт Р. Миф сегодня // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. - М., 1994. - С. 72-130.
2. Бычков В. В. ХХ столетие: предельные метаморфозы культуры // Полигнозис. - 2000. - № 2. - С. 63-76; № 3. - С. 67-85.
3. Ильин И. П. Постмодернизм. Словарь терминов. - М.: ИНИОН РАН - INTRADA, 2001.
4. Макаров М. М. Массовая коммуникация в современном мире. - М., 2000.
5. Кирилюк А. Универсалии культуры и семиотика дискурса. Миф. - Одесса: Издательский Дом "Рось", 1996.
6. Кирилюк А. Универсалии культуры и семиотика дискурса. Новелла. - Одесса: Астропринт, 1998.
7. Гірц Кліфорд. Інтерпретація культур.- К.: Дух і Літера, 2002.
8. Удовик С. Глобализация: семиотические подходы. - М.: Рефл - бук; К.: Ваклер, 2002.
9. Шестакова Э. Г. Стриптиз как проявление эстетики аномальности (на материале современной газетной прессы) // Вісн. Дніпропетров. ун-ту. - 2002. - Вип. 5. - С. 49-54.
10. Эко У. Имя розы - М., 1989. - С. 461.
11. Кондаков И. В. Саморефлексия культуры на рубеже тысячелетий. Цит. за: елект. дос'є: http\\lib.userline.ru


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові