асп.
УДК 070. 1
Подано аналіз та класифікацію розважальної продукції електронних ЗМІ (за вертепною традицією).
The article deals with analysis and classification of entertaining production elektronic mass media (according to tne Nativity Play tradition).
Якщо припустити, що існує незнищенний лудологічний код культури (ідея М. Бахтіна), то можна спробувати "ввести" новітню медіарелаксацію у контекст світоглядних та естетичних пошуків людства як цілісне естетико-комунікативне явище.
В обраному ракурсі висвітлення проблеми сучасний споживач рекреативного споглядає те саме, що колись бачили, приміром, у Колізеї: міфологічні сюжети, пісні, танці, змагальні ігри, застілля, бійки, акти масової розпусти, які нас (як, вочевидь, і давніх) вражають, жахають, дратують, дивують, задовольняють, словом, виконують усе те, що ще із запозиченої слов`янами латино-романської традиції незмінно входило до семантичного ареалу слова "розваги" [4].
Найважливіші особливості релаксаційного лишилися незмінними, як, до речі, і спосіб його вертикального структурування (на кшталт українського вертепу, в якому спершу показували серйозні видовища, а згодом пересміювали їх).
Уявлення про перший (вифлиємний) зріз, ймовірно, і досі відповідає аполлонівському типові творчості (унормовані, штучно притуплені, приглушені емоції та суперечності, керовані розумом, - ідеал філософії епікуреїзму); другий (трикстерезований), вочевидь, репрезентує діонісійство (не кероване розумом мистецтво живої стихії, надмірності, спонтанної радості, що уособлює, з певною мірою умовності, ідеал гедонізму).
Почнемо із суто розважальних (за сучасними стратифікаціями) програм, які (у нашій авторській інтерпретації) поділяються на: еротичні, сміхові, травестійні, приховано травестійні, розмовні, музичні, кулінарні, про світ моди.
Розглянемо ці програми не лише як рекреативний елемент сучасного виробництва ЗМІ, а й як модифікацію найдавнішої (довербальної) комунікації, навіть своєрідне бачення світу, що містить давно забуті культурні архетипи.
Отже, суто розважальна продукція електронних ЗМІ базується на досягненнях найдавніших видів розважальної культури. Якщо ж намагатися визначити тип її комунікативного процесу, то йому відповідатиме експресивна (ритуальна модель) Джеймса Карея.
"Ритуальна комунікація, - вважає професор В. Різун, - має головну суспільну функцію уніфікування й підтримання єдності групи. [...] Комунікативний процес на ритуальній моделі спілкування являє собою акт об`єднання людей в одну групу або підтримання такої єдності" [3, 29-30].
Техногенне мистецтво спілкування виникло порівняно недавно. І короткість часової дистанції ускладнює вивчення його закономірностей. Однак не можна не помітити, що, повторюючи на ранній стадії свого існування вже відомі типи рекреативних структур, медіатворчість все більше самовизначається, практично виявляючи власний креативний потенціал. Тому, з одного боку, сучасні трансформації архетипної рекреативної продукції допомагають глибше осмислити універсальні морально-психологічні проблеми своїх мусичних двійників; з іншого - позачасові явища, накладені на сучасний еквівалент, вочевидь, спроможні засвідчити несподівані, з точки зору буденної свідомості, дослідження глибинних витоків власного контексту.
Так чи інакше, але як у сиву давнину, так і тепер народна сміхова культура (еротичні, сміхові, травестійні... розваги) незмінно лідирує у категорії найрейтинговіших програм [1, 351-352; офіційні сайти "1+1", "Інтер"].
Запозичене, серйозне, трагічне дійство (Вифлиєм) завжди розташовувалося на другому поверсі українського вертепу. Однак, намагаючись відшукати його осучаснену паралель, ми відразу ж зіткнулися з величезною проблемою: виявляється, серед рекреативної продукції новітніх засобів комунікації немає так званих суто "серйозних" проектів (ймовірно, вони належать до невидовищних (інформаційних) програм). Натомість навіть "неозброєним оком" помічаємо величезну кількість марrінальних проектів, де релаксаційне виступає як додаткове.
Цей "мapґiнec", очевидно, - данина переступному часові. У загальнометодологічному плані будь-які межові (часові, територіальні, психологічні) стани характеризуються боротьбою протилежних тенденцій, загостренням, яскравим виявом, внутрішньою напруженою конфліктністю [2, 104]. Ймовірно, це й стало причиною появи - всупереч класичній традиції - у сучасному українському "медіавертепі" ще одного ярусу (не дуже серйозного й не надміру веселого) - драматичного (цілком постмодерного).
До напіврозважальних програм можемо зарахувати: спортивні, інтелектуальні, реальні та капітал-шоу, рекламу, жахи, фантастику, релаксаційна складова яких дуже важлива, проте, на нашу думку, не основна. Саме названа категорія продукованих ЗМІ розваг чомусь вважається американізованою. Одразу зазначимо: ми не підтримуємо подібної думки, бо вважаємо, що Новий світ, нехтуючи звичаями винищеного місцевого населення й не сприймаючи чужорідної культури, свого часу запозичив цей часово сумірний йому європейський карнавально-видовищний варіант культури. Відтоді ефектність, ритуальність, амбівалентне синкретичне уявлення про добро та зло стали чомусь уособленням американізованої медіапродукції (насправді, запозиченої в Європі), яка, будучи яскравим меніпейним виявом маргінальності, перетворилась нині у планетарний символ зламу тисячоліть - всюдисуще шоу, де гротеск постає цілісним аспектом світогляду, а видовищно-словесні його форми - своєрідним життєвим обрядом - соціальним ритуалом [5].
Окрім того, напіврозважальні медіапроекти взагалі не можна вважати цілком запозиченими, бо вони таки наявні у національній традиції (на архетипному рівні) як явища загальносвітові із домінантою етнопасіонарного вияву.
"Запозичене" мистецтво (по суті - пристосована до потреб сучасності давня карнавальність) за популярністю не поступається суто розважальним артефактам сміхової культури, навіть подекуди випереджаючи їх (див. рейтинги на офіційних сайтах "1+1", "Інтер").
Структурно, за систематизацією В. Різуна, їй найбільше відповідає "модель розголосу": комунікація як демонстрація й привернення уваги. [...] комунікація на такій моделі розглядається як спектакль [...] Акцент при цьому робиться не так на зміст повідомлень, як на їх доступність, демонстративність тощо" [3, 30].
Медіарозваги окреслених рівнів чимось дуже нагадують батуринський варіант українського вертепу. На превеликий жаль, з усіма дотичними проблемами, як-от: уявленням про нашу культуру як розважальний модуль у світовому контексті. Стереотип, либонь, не зовсім позбавлений сенсу? Згадаймо низове бароко, творчість визначних митців...
Недовіру до лудології, до речі, також допустимо вважати проблемою традиційною, адже заборони розваг світською та церковною владами завжди перевершували кількість їх наукових досліджень.
На сьогодні ця проблема підноситься до енного степеня, бо виголосити чергову анафему розвагам стало практично неможливо з тієї простої причини, що аморфна культура перехідної доби, як ми могли уже пересвідчитися, дуже важко піддається розмежуванню. Техногенне мистецтво ніби втратило свій Вифлиєм. Як наслідок - криваві події, що, на думку науковців, відбувалися на горішньому вертепному зрізі, нині подаються до ефіру вже максимально трикстеризованими: політичні програми нагадують потлач, економічні - ярмарок чи кримінальний серіал, юридичні - майже карнавальні кровопролиття з розчленуваннями.
Смішні генії, благородні бандити, погані державоохоронці, "святі грішники", кумедні політики, владні акції майданного характеру - суцільна оксиморонія, дзеркальне (карнавальне) відображення дійсності, для "прочитання" якого, вочевидь, потрібен спеціальний кодовий ключ.
Отже, сучасна техногенна культура позбавляє споживача спокійного "благочестивого" "споживання" розмаркованої, розфасованої, а тому надзвичайно зручної продукції. Медіареальність в упакуванні маскульту перестає бути дидактичною.
А що, як замість повчання вона пропонує пошук? Шлях, на якому всі "пілігрими", бо вже не існує зв'язку між орієнтацією на певну категорію програм та рівнем морально-етичних цінностей і чеснот, тому що будь-який екранний твір, створений навіть у формі найрозважальнішого видовища, обов`язково "щось у собі несе". Іншими словами, немає протиставлення серйозного і смішного, вифлиємного та інтермедійного, масового й елітарного.
Так споживач "вертепних медіадійств" уподібнюється художнику, що збирає свої образи з абстрактного набору точок. Себто ми, за справедливими спостереженнями професора Маклюена, ніби самі стаємо змістом наших ЗМІ у тому сенсі, що абсолютно необхідною стає наша "притчева" спроможність активізувати поліфункціональний текст "за доцільними правилами" наявної (насправді - архетипно заглибленої) медіагри.
А отже, цілком доречно вважати, що тепер у кожного свій "Вифлиєм".
1. Мащенко І. П`ять кілець по всіх програмах // Телерадіокур`єр. - 2000. - № 3-4.
2. Павлюк Л. Гротеск, "Метафора низу", бурлескно-іронічні тональності сучасної преси: апологія стилю і аномалії стилю // Укр. журналістика: формування сучасного обличчя. - Л.: Світ, 1993.-109 с.
3. Різун В. Природа й структура комунікативного процесу // Наукові записки Інституту журналістики. - 2000. - Т. 2. - С. 17-37.
4. Le nouveau Petit Robert.Dictionnaire alphabetique et anologique de la langue francaise. - Paric: Dictionnaires le Robert, 2000.
5. Косюк О. Трагікомедія масок // Оаза/Oasis:
Збірник есеїв клубу випускників зарубіжних програм. - Л., 2002.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові