Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Українська церква в облозі ІІІ-го Риму (за матеріалами тижневика "Освіта")

В. В. Перехейда

здобувач
УДК 070: 821

У статті на історичному тлі розглядається трагічна доля Української автокефальної церкви як в період царського самодержавства, так і за часів совєтського режиму, коли руйнувалися не тільки стародавні святині нашого народу, а й піддавалися масовому терору найвищі духовні особи. Матеріалом дослідження послужили публікації тижневика "Освіта" за період незалежності України.

In clause on a historical basis tragical destiny УАПЦ is considered. УАПЦ both at the period of imperial self-management, and in days of the Soviet mode when collapsed not only ancient relics of our people, but also the best spiritual persons gave in to mass terror.

Розуміючи важливість релігійного виховання підростаючого покоління, ми на матеріалах тижневика "Освіта" намагаємось встановити закономірність появи та результативність такої тематики, як традиційної національної форми позитивного впливу на формування свідомості учнівської молоді. До уваги беруться численні асиміляційні намагання як Москви, так і Польщі, спрямовані супроти незалежної Української церкви, що завжди була осередком патріотизму.

Проблеми духовності, що є надзвичайно актуальними у наш час, зі здобуттям Україною незалежності набули ознак протистояння і боротьби. Цим питанням надзвичайно багато уваги надає тижневик "Освіта", що став своєрідним часописом історичного поступу і розвою духовних здобутків української нації.

Російська православна церква впродовж століть слугувала опорою царського режиму та його загарбницької політики в Україні. Після того як київський митрополит у 1686 році був поставлений під зверхність московського патріарха, їй силоміць накинули московські церковні канони, масово нав’язуючи русифікацію та вірність царю та імперії. "Найтрагічнішим моментом в історії Української Церкви, - пише сьогоднішній патріарх Філарет на сторінках тижневика "Освіта", - є приєднання Київської Митрополії до Московського патріархату. Приєднання сталося шляхом підкупу, всупереч церковним канонам" [10]. І хоч під кінець XIX століття серед нижчого духівництва, особливо семінаристів, почала зростати національна та соціальна свідомість, ставлення української інтелігенції до церкви залишалося в цілому неоднозначним, оскільки її вважали твердинею суспільного консерватизму та антиукраїнських настроїв.

Революція й прагнення національного самовияву, які її супроводжували, неодмінно мали відбитися й на Українській церкві. На єпархіальних зборах, а також зборах солдатів і селян у 1917-1918 роках висувалися пропозиції розірвати зв'язки з Москвою й утвердити церкву в Україні як незалежну (автокефальну) установу. Ця ідея знайшла прибічників серед нижчого духівництва, особливо міської інтелігенції. Тому в 1918 році з цією метою було створено Все-українську церковну раду.

Проте Центральна рада з її лівим ухилом не виявила до цієї справи великого інтересу. Ідею про розрив церковних зв'язків з Москвою одностайно підтримав не хто інший, як консервативний уряд гетьмана Скоропадського, особливо його міністри у справах релігії - Василь Зінківський та Олександр Лотоцький. Після падіння Скоропадського на бік церковної самостійності стала також Директорія.

З перших же днів Російської революції, у кінці лютого 1917 року, революції "безкровної", на вічах і зборах у радісному піднесенні характеризовано церковне життя, найбільше по містах, що теж були охоплені бурхливими настроями, що накопичилися за століття поневолення церкви державою, служіння її певному політичному режимові та бюрократизації її устрою й управління. Часто-густо пастирські збори по містах, вже й без благословення єпархіальних владик, почали відбуватися все більше й з участю мирян, де було чутно гостру критику тогочасного суспільного ладу; скарги й незадоволення підпорядкованих їх начальниками, з одного боку, а з другого - справа церковного майбут-нього, церковної реформи зверху донизу перетворилася на предмет доповідей, нарад, дискусій.

Звичайні в революційні часи "виконавчі комітети" по різних установах, організаціях, корпораціях виникають у період революції 1917 року і в церковному житті. У Києві на одному з пастирських зборів обрано було "Виконавчий комітет духовенства і мирян міста Києва", до складу якого від духівництва ввійшли священики поступового напряму, яких було обмаль, від мирян - переважно професори Духовної академії та університету. "Єпископи на Україні, призначені московською владою, - пише М. Веркалець у статті "В облозі вампірів "Ш-го Риму", - були по-імперськи заангажовані і всі, без винятку, поставились вороже до звільнення Української Церкви з-під московської неволі, використовуючи всі засоби, аби призупинити український церковно-визвольний рух" [11].

Питання церковної реформи обговорювались у "Виконавчому комітеті духовенства і мирян міста Києва" у всеросійському масштабі, аж доки не порушили питання про скликання "Єпархіального з'їзду духовенства і мирян Київської єпархії". Раніше, у дореволюційні часи, аналогічні з'їзди Російської церкви відбувалися лише за участю духівництва; і тільки після революції 1905 року допустили представництво й від мирян (окрема курія). На жаль, темою обговорень тих з'їздів були здебільшого господарчі справи щодо утримання єпархіальних установ і духовних шкіл.

Ще до видання Синодом (в оновленому складі) ряду "Тимчасових Постанов" (до Всеросійського церковного собору) про самоуправління в парафіях, єпархіях, про вибори духівництва, єпископів значно розширили і компетенцію єпархіальних з'їздів, і представництва мирян на з'їздах. Так, за інструкцією виборів на єпархіальний з'їзд, прийнятою "Виконавчим Комітетом духовенства і мирян м. Києва", кількість мирян на Київському єпархіальному з'їзді мала вдвічі перевищувати представників духівництва.

Весною і влітку 1917 року відбулися єпархіальні з'їзди по всіх єпархіях України, незважаючи на те, бажаним чи небажаним був той з'їзд для єпархіального архієрея. Так, київський митрополит Володимир, що перебував перед Великим постом 1917 року на сесії Синоду в Петербурзі, на прохання "Виконавчого комітету духовенства м. Києва" про благословенство на з'їзд, визнав з'їзд невчасним, але Виконавчий комітет звернувся до обер-прокурора Синоду В. Н. Львова, аби він вплинув на митрополита, й останній таки погодився благословити збори. Немає даних, щоб категорично твердити, що в цю пору ні один з єпархіальних з'їздів в українських єпархіях не відбувся з участю єпархіального архієрея. Тільки ж Україна не була у цьому винятком. Професор А. В. Карташев, який входив до складу Тимчасового російського уряду спочатку товаришем обер-прокурора Синоду (В. Н. Львова), а потім міністром сповідань (у серпні 1917 р. посада обер-прокурора при Синоді була скасована), так пише про ці часи революції: "По всіх губерніяльних містах Росії проходила ліквідація попередніх губернаторів та поліційної влади. Одночасно в багатьох містах були випадки арештів і архієреїв, відомих своєю активною прихильністю до старого режиму або зв'язками з Распутіним. Подібно, як в Москві, в інших єпархіях теж відбувались надзвичайні єпархіальні з'їзди, і нелюбі архієреї проголошувались видаленими з катедр, про що надсилались прохання до Синоду через нового обер-прокурора. В окремих випадках В. Н. Львов висилав за арештованими архієреями своїх офіцерів, які рятували їх священнослужителів зі скрутного становища, відправляючи до Петербурга, до Синоду. Синод звільняв їх у "стан спочинку" і призначав місце перебування в певних монастирях. Чимало кафедр, таким чином, стали вільними. Намічено було замістити їх в новому виборчому порядку. Довелось поставити в "стан спочинку" ще одного члена Синоду, чернігівського архієпископа Василія, також дезавйованого з'їздом духовенства його єпархії" [3, 78]. У "стан спочинку" мусили піти тоді митрополити Петербурзький Пітирим і Московський Макарій (обидва - протеже Распутіна). В Україні, крім Василія, архієпископа Чернігівського, пішов у "стан спочинку" у квітні 1917 року архієпископ Харківський Антоній Храповицький, який подав прохання про це до Синоду, на вимогу "Комісаріяту по справах духовних", утвореного в Харкові на початку революції. Синод задовольнив прохання архієпископа Антонія, визначивши йому за місце осідку Валаамський монастир на півночі.

За словами митрополита Липківського, з'їзди в українських єпархіях "були надзвичайно бурхливі; миряни за довге мовчання винагородили себе тим, що висловили все те, що напекло їм, а найгостріше висловлювались проти хиб духовенства". Ці виступи представників пастви були головним змістом інформацій з місць.

З усіх тих дискусій і постанов, що пройшли на цих єпархіальних з'їздах в Україні в перші місяці революції, виразно виявились дві головні думки: 1) з падінням старого режиму, за якого церква змушена була служити тому режимові, так принижена була в її морально-духовному авторитеті, має настати відродження, перетворення "Вєдомства Православнаго Исповєданія" в Церкву Христову з наданням їй свободи церковно-громадського діяння на давніх підставах соборного устрою парафіяльного і єпархіального життя; 2) українські єпархії не повинні залишатися надалі відокремленими в ряді інших російських єпархій, а належить створити для них Всеукраїнський церковний центр.

Для нас в історії Української православної церкви остання думка важлива тим, що була вона свідоцтвом пробудження національно-церковної свідомості посеред українського духівництва і мирян. Ця думка вела до привернення найперше того стану церковно-правного, в якому була Українська церква в кінці XVII століття, коли її як Київську митрополію було підпорядковано на засадах автономії Московській патріархії. К. Фотієв наводить уривок з листа московського патріарха Тихона до митрополита Миколая Кесарійського, місцеблюстителя Царгородського патріаршого престолу, де "українське церковне відродження" розглядається як справа "маленької групи схизматиків", "маленької групи осіб, які не були в Священному сані" [7, 21]. Щоб так поверхово розглядати цю справу, треба або мати самовпевненість політичних асиміляторів, які стверджують, що більше ніж за 200 років український народ цілком втратив свідомість своєї національної самобутності, або бути невігласом у царині нашої церковної історії. Дивно тільки, чому ж патріарх Тихон пішов назустріч цій "маленькій групі схизматиків" і згодом дав своє благословення на скликання Всеукраїнського церковного собору?

На Київському єпархіальному з'їзді, що відбувся на Великдень 1917 року, була внесена свящ. Я. Ботвиновським пропозиція назвати цей з'їзд "Першим Українським з'їздом Київщини". "Істінно-руські" делегати з м. Києва під час вотуму за цю пропозицію покинули зал. Присутні на з'їзді єпископи-вікарії Київської єпархії пропозицію прийняли з великим захопленням. Найважливішим рішенням Київського з'їзду стала постанова про скликання Всеукраїнського церковного собору духівництва й мирян. Обрали комісію, що мала скликати цей собор, на чолі якої став єпископ-вікарій Уманський Димитрій (Вербицький). Метою цього заходу, як писав пізніше в своїх споминах один з учасників того з'їзду (свящ. о. П. Корсуновський), було повернення прав Українській православній церкві та утвердження її автономії: "Про автокефалію тоді ще не було думки, як не думалось в той час і про повну самостійнсть України. Гадалося, що після скинення царату народи український та російський будуть жити у братерській згоді у вільній Росії" [4, 17-24]. Думка про скликання Всеукраїнського церковного собору виникла, за словами митроп. В. Липківського, на всіх єпархіальних з'їздах України. На Полтавському єпархіальному з'їзді, що відбувся 3-6 травня 1917 року (єпархіальним архієреєм в Полтаві був тоді архієпископ Феофан Бистров, відомий аскет, що, як інспектор Петербурзької духовної академії, представив до царського двору Григорія Распутіна).

По докладу "Про українізацію Церкви", прийнято було ряд постанов, згідно з якими, "Церква на Україні, підлягаючи голосу життя й історії, повинна була б українізуватися в конкретних формах": 1) соборний устрій, що проймає собою цілу церковну організацію; 2) служба Божа в Українській церкві має відбуватися українською мовою; 3) відновлення в богослужбовій практиці давніх українських чинів, обрядів і звичаїв; 4) будова церков у національному українському стилі; 5) національна духовна школа для виховання пастирів Української церкви; 6) православно-богословська література має видаватися українською мовою; 7) негайне припинення практики призначення на кафедри єпископів в українські єпархії великорусів; 8) негайна українізація Київської духовної академії тощо. Ухвалено увійти в зносини з іншими єпархіальними з'їздами українських єпархій для докладного розгляду питання про українізацію (точніше про розмосковлення) церкви й для скликання Українського церковного собору як "підготовчого до собору Всеросійського". Нарешті, з'їзд закликав духівництво єпархії взяти участь у пробудженні національної свідомості серед українського населення на підставі вимог національно-територіальної автономії України в федеративному зв'язку й з іншими незалежними частинами Російської держави

А вже восени 1917 року, коли почало формуватися, відокремившись від загальноросійського, українське військо, відбувалися великі військові з'їзди в Києві. На третьому Всеукраїнському військовому з'їзді в двадцятих числах жовтня, після "Постанови про незалежність України", була прийнята постанова й "Про незалежність Української церкви" від Російської, тобто про автокефалію Української церкви. Для втілення задуму в життя рішенням з'їзду створено Українську церковну раду, що складалася з представників українського національно свідомого духівництва та світських делегатів від українських військових частин різних українських організацій. У листопаді, після проголошення Українською центральною радою третього універсалу про Українську Народню Республіку в федерації з Великоросією та іншими народами Російської імперії, провели організаційні й установчі збори, де утворилася перша Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР), до складу якої увійшли члени Комісії зі скликання Всеукраїнського собору, обрані на Київському єпархіальному з'їзді, Комітет, обраний з цією ж метою на Третьому військовому з'їзді, представники від українських організацій, делеговані "членами-організаторами Української церковної ради" на установчих зборах.

Українська церковна рада стала тимчасовим органом для скликання й до скликання Всеукраїнського собору. Головою першої ВПЦР обрали військового священика Олександра Маричива (взагалі військові капелани в організації першої ВПЦР мали велике значення), заступником голови був обраний полковник Цвічинський. На чолі Церковної ради мав бути єпископ Уманський Димитрій, єдиний зі складу чинного єпископату в Києві (митрополит і 4 єпископи-вікарії) був не тільки за походженням українець, але часом й маніфестував своє українство. Однак, на прохання Церковної ради, аби єпископ Димитрій її очолив, він відмовився. Тоді звернулися до архієпископа Володимирського Олексія (Дородницина), який проживав "на покої" в Києво-Печерській лаврі.

Один із видатних ієрархів Російської церкви дореволюційного часу, архієпископ Олексій був родом з Катеринослава; в єпископа Сумського, вікарія Харківської єпархії, був висвячений в кінці 90-х років XIX століття; був призначений потім ректором Казанської академії; революція 1917 року застала його на кафедрі архієпископа Володимирського на Московщині. Архієпископ Олексій, як пише в своїх спогадах о. П. Корсуновський, "мав надзвичайно тверду волю; і в Академії, і в єпархіях, де він настоятельствував, він, як висловлювались, правив "залізним жезлом"... Очевидно, що це було 'причиною того, що "архієпископ Олексій був одним з єпископів, усунених з революцією їхніми єпархіальними зборами" [9, 39]. Улітку 1917-го Синод дав архієпископу Олексію відпустку для лікування астми на Кавказі, яку потім ще продовжив на два місяці. Незабаром, зарахувавши його до "стану спочинку", на кафедру Володимирську призначив архієпископа Сергія (Старогородського), майбутнього патріарха просовєтського.

Тож архієпископ Олексій з радістю погодився бути почесним головою Української церковної ради, після чого робота Ради в пленарних засіданнях та в комісіях "закипіла - за словами учасника - як кип’яча вода в казані". Ще на першому засіданні Ради одноголосно ухвалили скликати Всеукраїнський церковний собор, на якому буде визначено церковний устрій в Україні: чи колишній - повне підпорядкування Москві, чи автономія під зверхністю Московського патріарха, чи повна незалежність - автокефалія.

Тим часом у Москві відбувся жовтневий більшовицький переворот, а на Всеросійському церковному соборі обрано було 5 (18) листопада 1917 року на відновлену (ухвалою Собору 28 жовтня 1917 року) Московську кафедру патріарха митрополита Московського Тихона. Сподіваючись на братнє ставлення до церковної справи в Українській Народній Республіці та позитивне розв’язання проблеми, Українська церковна рада схвалила пропозицію відрядити до новообраного патріарха Тихона делегацію, що мала пояснити патріарху стан церковної справи в Україні та просити у нього благословення на скликання Всеукраїнського церковного собору. У 20-х числах листопада делегація, яку очолив о. Маричив, виїхала до Москви.

З доповіді о. Маричива на засіданні Церковної ради, після повернення делегації з Москви, видно було задоволення результами візиту. Патріарх Тихон прийняв делегацію одразу після приїзду, уважно вислухав її, зрозумів, що Українська церковна рада хоче розв'язати й уладнати церковне питання в Україні в братній християнський спосіб.

Після нетривалих роздумів він сказав, що для спокою в церкві благословляє Церковну раду скликати Всеукраїнський собор. Грамоту з цим благословенням патріарх Тихон обіцяв надіслати з делегацією, яка прибуде від нього і Всеросійського церковного собору до Києва. Така делегація справді приїхала до Києва наприкінці листопада; очолена вона була митрополитом Платоном разом з членами Всеросійського собору: проф. Московського університету кн. Євгенієм Трубецьким, проф. того ж університету і віце-міністром ісповідань в кабінеті Керенського Н. Котляревським, свящ. Я. Ботвиновським та учителем духовного училища на Подолі в Києві Мировичем. Після зустрічі делегації у повному складі Церковної ради на чолі з архієпископом Олексієм розпочались конференції, які тривали чотири дні.

Митрополит Платон, що був, очевидно, центральною особою делегації, зайняв у переговорах позицію непримиренну: церква в Україні як частина загальної Російської церкви не повинна мати жодних привілеїв, жодних окремих соборів, не може бути ніяких автономій церковного життя. Такі погляди митрополита Платона явно ігнорували тодішню політичну ситуацію України і національно-церковний рух у ній. Дійшло до того, що Платон закликав навіть ту установу, до якої патріархом було його делеговано, розв'язатися й розійтися, бо вона, тобто Церковна рада - незаконна, самочинна. Подібні розмови й вимоги могли тільки загострити відносини в церкві, а не налагодити їх.

Отже, як бачимо, переговори делегації від патріарха з Українською церковною радою ні до чого не привели, були митрополитом Платоном припинені. "Вина в цьому, - пише член Ради о. П. Корсуновський, - падає на тих, хто не хотів розуміти ні духу народу, ні духу часу; хто в самоосліпленні хотів по-старому "княжити і володіти" душами вільного, прагнучого відродження народу, і володіти насильно, ломимо бажання цього народу" [4, 19].

Церковна рада зовсім не прагнула розбрату в церкві та не хотіла розриву з Російською церквою. У той час у Церковній раді не йшлося про автокефалію та про розрив з патріархом. Могла бути така залежність від нього, як колись була залежність від Царгородського патріарха. А взагалі в Церковній раді це питання і не вирішувалось. Завданням було скликати Український собор, який мав би право вирішувати щодо церковного устрою в Україні та про взаємовідносини з Російською церквою.

Важко передбачити розвиток церковних подій в Україні, коли б патріарх Тихон заборонив чи не дав свого благословення на скликання Церковного собору в Україні та закликав би єпархіальних єпископів і духівництво чинити опір в його скликанні. Митрополит Володимир безумовно мав рацію, коли делегації від Церковної ради заявив: "Як у вас єсть своє правительство, то коли воно скаже мені звідсіля виїхати, я виїду, а вас я не признаю" [2, 63]. Церква в Україні ще не була відокремлена від держави, а голосу державної влади в церковній справі не було чути.

Місцевий уряд в Україні, що під назвою "Українська Центральна рада" утворився в Києві в перші дні березня 1917 року, після отримання звістки з Петрограда про перемогу революції, складався переважно саме з тої української інтелігенції, про негативне ставлення якої до церкви і релігії, успадковане ще з другої половини XIX століття, свідчать слова проф. О. Лотоцького: "Ставлення до Церкви й духовенства, як до реакційного елементу, що загрожує засадам демократії, базувалось, очевидно, на ролі Церкви в Російській державі, де Церква до того ж була для українців і знаряддям їх денаціоналізації. Але ж, здавалось, що якраз з такого погляду на роль Церкви у недалекому минулому перед революцією українська влада з інтелігентів (партійних груп соціал-демократів, соціалістів-федералістів, соціал-революціонерів) і повинна була, в боротьбі за волю України і в творчій праці побудови української державності, звернути увагу на Церкву і церковне життя, щоб найперше нейтралізувати їх політичний характер, що суперечив інтересам української нації" [6, 7-8].

Нерозуміння цього обов'язку українською владою, абсолютний нейтралітет її у тій боротьбі, яка розпочалась у лоні церкви поміж національно свідомим українським духівництвом, з одного боку, і московським єпископатом з "истинно-русскими" елементами в духівництві Києва, з другого боку, - фатально відбились на церковній справі в Україні в роки національного відродження українського народу.

Як зазначив О. Лотоцький, силами українського духівництва було засновано Українську церковну раду, що ставила своїм завданням перетворити церковне життя в Україні на засадах релігійно-національних традицій, відповідно до нових, сучасних вимог життя. Церковна рада виявила велику творчу енергію, між іншим, розпочала і фактично завершила справу скликання Всеукраїнського церковного собору. Діяльність українських церковних діячів зіткнулась з рішучим опором з боку єпископату, який і в революційний час контролював усі адміністративні й матеріальні засоби в церковних справах та мав право будувати церковне життя на власний розсуд.

Єпископат, що був цілковито московський - чи за своїм національним походженням, чи за своїми національно-державними переконаннями, - чинив перешкоди національним домаганням УЦР, уживаючи для цього всі свої зовнішні засоби, і таким чином гальмував певні національні досягнення у цій царині українського громадського життя. Завдання влади, свідомої своїх національно-громадських обов'язків, полягало в тому, щоб звільнити церковне життя українських громадян від тих зовнішніх пут, якими зловживали чинники, чужі й ворожі для українських інтересів. Українська церковна рада звернулась до Українського генерального секретаріату з проханням забезпечити українцям свободу творення національних форм церковного життя. Уже на еміграції О. Г. Лотоцький у 1927 році писав: "Великий духовний здвиг революційної доби" не здвигнув українську інтелігенцію з її позиції в релігійно-церковній справі.

Навіть навпаки, наша інтелігенція стала в стороні від тих живих течій, які змагали до відновлення церковних традицій, що кореняться у віковій історії українського народу та властиві його національному духові...

Український інтелігент в момент революційного захоплення ще менше охочий був звернути свою увагу в бік зневаженої справи "клерикальної", що нею так погорджували освічені люди російського радикального світу" [6, 9].

Після невдалої спроби вирішити церковне питання в Генеральному секретаріаті, Лотоцький вирішив поставити його "на порядок денний" у Центральній раді, де воно викликало бурхливі дискусії. У прийнятій резолюції зазначалось: державним ідеалом нашим є такий устрій, де релігія мусить бути приватною сферою життя, а тому утворення будь-яких адміністративних установ для тої сфери було б віддаленням від певного устрою. Отже, українці, як церковна паства, очевидно, скривджені були в церковній ділянці українського життя. І сталося це тому, що тодішні чинники політичні не були свідомі ні своїх прав, ні своїх обов'язків у церковних справах, які зовнішньою, адміністративною стороною своєю, безумовно, входять до компетенції звичайної адміністративної влади. Надаючи чужинецькому єпископатові всі права і засоби державної влади, українські політики, ухиляючись від необхідного контролю над владою, давали тому ворожому чинникові цілковиту волю і змогу до найбільшого свавілля та зловживання на шкоду українським національним інтересам.

Отже, зовсім не поділяючи цезарепапистських теорій, як системи відносин поміж церквою і державою, про церковну ієрархію в передреволюційній Росії та її поблажливість державній владі, хочу сказати, що добро українського народу в перші роки його національно-державного відродження з революцією 1917 року вимагало, хоч як би не було це прикро та суперечило ідеальним засадам відносин між церквою і державою, з боку української світської влади іншої мови стосовно російської ієрархії в Україні, тої мови, до якої вона звикла в Росії за царизму і його обер-прокурорів, тобто жорсткої і безкомпромісної. Бо ж такої мови вимагали державні інтереси, з огляду на те, що російська ієрархія в Україні була, разом з неукраїнським та зросійщеним духівництвом, однією з політичних груп, які поборювали саму ідею українства, а не то, що української державності.

Навіть німецький історик, лютеранський пастор д-р Фр. Гейер, працю якого духовні чада митрополита Антонія Храповицького характеризують у журналі "Голос історії" як "безпристрасну чесність, правдивість, об'єктивність, історія в чистому виді", пише, навівши з послань київського митрополита Володимира в серпні 1917 року його "єдино-неділімчеські погляди" зокрема щодо виділення церковного України з "Всеросійської Церкви": "Погляди ієрархів інших (крім київської, митр. Володимира) українських єпархій і начальних людей консисторії були ті самі (що й митр. Володимира). Церковна свідомість їх була твердо сформована. В політичному відношенні були це люди всеросійської орієнтації, чи великороси, чи зросійщені українці. Для них не улягало сумніву, що Україна, подібно як і другі східньо-європейські народи, що улягли в попередній боротьбі, була денаціоналізована в її зверхніх верствах" [1, 15].

Обов'язком української влади в такій ситуації було найперше утворення в Православній церкві України національної ієрархії, хоча б на початку в кількості, що вимагали й канони Православної східної церкви для дальшої хіротонії в єпископів у відродженій національній Українській церкві. А от Гетьманський уряд не був байдужим до церковної справи. "Тільки в ідеології гетьманського руху, - зазначав Д. Дорошенко, - справі Православної Церкви було одведено належне місце" [2, 63]. Можна сказати, що в ідеології - так, але в практиці, у подіях церковного життя за гетьманського правління уряд гетьмана Скоропадського тільки в останньому місяці його існування взяв належний тон у церковній справі, той державний тону, який повинна була взяти в цій справі українська влада від самого її появлення з революцією 1917 року. Головне ж, що й уряд гетьмана Скоропадського зовсім не подбав про утворення національної ієрархії Православної церкви в Україні. Отже, як 1917, так і 1918 рік був у цьому сенсі втрачений для відродження Української православної церкви. Щось подібне переживає Українська національна церква й сьогодні, коли російські святоші намагаються поставити наш народ на коліна через повсюдне функціонування на наших землях так званої "канонічної" мови. "Маємо сприймати як аксіому те, - пише А. Погрібний у статті "Щиру молитву чужою мовою не вознесеш",- що від міцності Української церкви в Україні великою мірою залежить і міцність самої України як держави" [12].



1. Гейер Фр. Православна Русь // Голос історії.- К., 1954.
2. Дорошенко Д. Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу.- К., 1940.
3. Карташев А. Революция и собор 1917-18 г. Богословская Мысль // Труды Православнаго Института в Париже. - Париж, 1942.
4. Корсуновський П. Церковний рух на Україні в перші роки революції.- К., 1925.
5. Короткевич К. До ідеології УАПЦ // Церква й життя. - Х., 1928. - Ч. 1.
6. Лотоцький О. Зневажена справа // Тризуб. - Львів, 1927. - Ч. 2.
7. Фотієв К. Безпристрасна чесність, правдивість, об'єктивність, історія в чистому виді // Православная Русь. - 1954. - Ч. 12.
8. Про українізацію Церкви // Доклад на Полтавському Єпархіяльному З'їзді 3-6 травня 1917р. - Лубни, 1917.
9. F. Неуег. Die Ortodocsische Кігсhе іn Ostenstate von 1917 bis 1945.- К., 1953.
10. Філарет, патріарх Київський і всієї України-Руси. До 2000-ліття Різдва Христового// Освіта. - 1998. - 23-30 груд.
11. Веркалець М. В облозі вампірів "ІІІ-го Риму" // Освіта. - 1998. - 8-15 квіт.
12. Погрібний А. Щиру молитву чужою мовою не вознесеш // Освіта. - 2000. - 31 трав. - 7 черв.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові