асп.
УДК 070.26.001.7:654.19
Аналізуються історіографічні аспекти розвитку сучасних медіакорпорацій. Особлива увага приділена трансформаційним змінам структури і соціальних функцій медіаоб'єднань в Україні.
The historical aspects of the development of media-corporations are analized. A special attention is paid to transformational changes in the structure and social functions of media-unions in Ukraine.
Актуальність цієї теми пов'язана з процесами загальносвітової глобалізації, монополізації та концентрації засобів масової комунікації і таким поняттям, як перехідна журналістика. Після зміни системи влади в Україні на початку 90-х років ці процеси стали неминучими. Російський журналістикознавець Євген Прохоров справедливо зазначив, що "великі інформаційні корпорації мають розглядатися як суспільні кур'єри, які за законом зобов'язані бути виразником поглядів різних груп громадян" [1, 13-40]. Цей напрям журналістики є дуже важливим для розвитку системи українських ЗМІ. Проте в Україні ще досі не відрегульовано в інформаційному законодавстві діяльність медіакорпорацій (холдингів); воно недосконале і не відповідає нинішнім реаліям.
Скажімо, у ст. 7 "Антимонопольні обмеження" Закону України "Про телебачення і радіомовлення" зазначено, що "одна телерадіоорганізація, а також її структурні підрозділи з правами юридичної особи не мають права вести мовлення більш ніж на двох каналах по телебаченню і трьох каналах - по радіо, на територію всієї країни, області, міста, або іншого регіону, вказаного у ліцензії, крім кабельних (проводових) мереж та мовлення на зарубіжні країни" [12]. У цьому законі не йдеться також про форми монополізації та кооперації преси, тому наші фінансові кола його обминають, аби їх не називали олігархами. Президент України Леонід Кучма у виступі "Послання Президента України до Верховної Ради у 2001 році" заявив, що "останнім часом в державі намітилася тенденція до створення потужних медіа-груп, які об'єднують по кілька популярних комерційних ЗМІ, фінансово підтримуються відповідними структурами і відіграють помітну роль в інформаційному середовищі. Проте їхня фінансова залежність зумовлює недостатню об'єктивність, упередженість у подачі інформації, вихід замовлених передач, хоча політичні інтереси при цьому ретельно приховуються" [2, 54]. Ще один приклад. Стаття 10 "Гарантії від монополізації друкованих засобів масової інформації" Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" не допускає фінансового чи матеріального впливу на діяльність друкованого засобу масової інформації [12]. Як відомо, хто платить, той й замовляє музику. За російськими законами засновник не має права втручатися у редакційну політику та розробку ЗМІ. В США на мас-медіа поширюється Закон "Про підприємництво", оскільки в американській економіці журналістські підприємства є самодостатніми та прибутковими. Там медіапродукцію розглядають як бізнес. В Україні такі підходи тільки формуються. Політичні особи не є монополістами в класичному розумінні, але використовують фінансовий вплив на друковані ЗМІ. Приміром, "Вечірні вісті" найчастіше згадують Ю. Тимошенко, "Без цензури" - В. Ющенка, "Факти" - Л. Кучму і т. д.
Об'єктом дослідження у цій статті є українські медіакорпорації, а предметом вивчення - історія становлення сучасних проблем розвитку медіакорпорацій. Історіографія
Проблеми діяльності медіакорпорацій розглядалися, хоча фрагментарно, у роботах деяких українських дослідників. Так, Ольга Зернецька присвятила свою працю дослідженню глобальних трансформацій систем масової комунікації кінця ХХ століття як нового чинника міжнародних відносин. Вона аналізувала діяльність закордонних медіакорпорацій та їх лідерів [3]. Людмила Мукомела вивчала економічну ефективність діяльності друкованих ЗМІ Німеччини, досвід діяльності великих видавничих об'єднань, з'ясовувала шляхи і форми боротьби проти монополізації ЗМІ. Приватна преса має подвійний характер: з одного боку, вона задовольняє потреби громадськості, з іншого - зорієнтована на прибуток [14, 1-16]. Іван Мащенко зосередив увагу на нарисах про неординарних особистостей, чиє життя і діяльність тісно пов'язані з організацією ЗМК, про появу студії "1+1", її засновників: кінорежисера-документаліста Олександра Роднянського та бізнесмена Олександра Зінченка [4, 194-210].
В інтернет-виданнях можна також знайти поодинокі фрагменти аналізу медіакорпорацій. Зокрема, Сергій Дацюк та Наталія Лигачова запропонували три типи медіаоб'єднань в Україні [5]. Але, незважаючи на ці роботи, вітчизняні медіакорпорації ще ніхто спеціально не вивчав.
Визначення поняття "медіакорпорація"
Жоден словник такому терміну, як медіакорпорація, визначення не дає, хоча він досить поширений в ЗМІ. Академічний словник економічних термінів дає визначення терміна "корпорація" (це добровільне об'єднання власності (різних об'єктів та форм) для досягнення певних цілей у різних формах господарської діяльності) [6, 75].
Відома дослідниця міжнародної масової комунікації О. Зернецька звертає увагу на поняття "медіамагнат" (персона, яка володіє та оперує головними медіакомпаніями, йде на підприємницькі ризики та керує цими медіа особисто. Ця людина сама збудувала медіаімперію) [3, 64]. Процес висвітлення подій в ЗМІ називають медіацією, а самі ЗМІ - медіа. Медіакорпорація та медіаімперія - слова-синоніми. Можна сказати, що медіакорпорація - це система відносно автономних ЗМК (приватних або державних), об'єднаних фінансовими, комерційними або ідеологічними суспільно-політичними інтересами для виготовлення масовоінформаційної продукції та впливу на масову свідомість. Це різнобічна галузева журналістська діяльність ЗМІ, починаючи від випуску газетно-журнальної продукції, радіо, телебаченням, закінчуючи інтернет-журналістикою.
Динаміка формування
На думку професора Ясена Засурського, "журналістика впливова, але її вплив має інструментальний характер, коли вона виступає як супроводжувач позицій, підходів державної влади, а коли опиняється в руках медіамагнатів, починає вирішувати їх вузько корисні цілі. ЗМІ, які опинилися поза впливом влади та капіталу, стають реальною "четвертою владою" [1, 17-18]. Тільки самодостатня та фінансово незалежна журналістика зможе здійснювати соціальний контроль у суспільстві, вважатися народною, тобто такою, яка стоїть на засадах захисту інтересів людей, а не вузькопартійних чи кланово-олігархічних. Демократія завжди передбачає розбіжності в поглядах, але на основі єдності. В олігархічних виданнях журналіст стає слухняною маріонеткою, позбавленою права на абстрактне мислення, власну позицію та думку. Але найголовніше, аби працівник мас-медіа не дозволяв себе використовувати, дуже добре орієнтувався в усіх ситуаціях та розумів, що від нього вимагають, умів передбачати всі ситуації наперед. У цьому й має полягати професіоналізм журналіста.
На початку 90-х років олігархи, скориставшись економічним хаосом та безладом, отримали мільйонні кредити в радянських карбованцях, аби розпочати процес капіталізації країни та на базі колишньої радянської власності створити власні підприємства. У роки купонного дефолту (знецінення грошей) деяким навіть борги списувалися або ж поверталися ними без урахування інфляційних процесів. Пройшла хвиля грабіжницьких трастів, в Україні формувалася олігархія, яка розуміла, що прибутки можна збільшити, якщо впливати на політику через ЗМІ, встановивши, таким чином, контроль над фінансовими потоками [7]. Почали з часом виникати системні об'єднання ЗМК, телевізійні, газетні корпорації (видавництва). Є. Прохоров слушно зазначив, "що неминуча олігархічність будь-якого режиму" [1, 13-40]. Цей шлях пройшли деякі країни світу. Там є свої медіа-магнати, які здебільшого схильні розглядати ЗМІ як бізнес.
В олігархічних режимах навряд чи можливе існування ліберальної моделі журналістики, яка є найдемократичнішою, коли ЗМК виступають в ролі незалежних мас-медійних підприємств та найголовніше - приносять прибутки. Інформація - це стратегічна сировина ХХ століття, товар, вона повинна продаватися та купуватися.
Президент "Українського медіахолдингу" Борис Ложкін переконаний, що на медіа треба заробляти гроші, а період олігархічних видань (які відображають інтереси господарів) скоро закінчиться [8, 17-21]. В інтерв'ю агентству "Рейтер", яке передрукувало інтернет-видання "Українська правда", Пінчук заявив, що його промислові корпорації брали участь в інвестуванні газети "Факти", а згодом - телевізійної групи ICTV, СТБ та "Новий канал". В медіа його цікавить тільки бізнес, щоб усі медіаактиви почали давати прибуток [9].
Типології
Виходячи з наявного досвіду розвитку медіаоб'єднань, можна визначити, на наш погляд, шість типів медіакорпорацій: поліграфічна, політична, партійна, комерційна, державна, гедоністична (розважальна). Викликає заперечення думка дослідників Сергія Дацюка та Наталії Лигачової, які вважають, що треба розглядати три типи медіакорпорацій (локальні, партійні та корпоративні). Є також три типології медіакорпорацій: національні (охоплюють аудиторію всієї країни), транснаціональні (зорієнтовані на аудиторію за межами країни), регіональні (мають аудиторію в межах якогось регіону, області чи району).
Якщо подивитися на історію видавничої справи, то медіакорпорацією можна вважати Державну акціонерну компанію "Укрвидавполіграфія", яка зосереджує поліграфічний капітал на друці плакатів, книжок, часописів, газет, журналів різних форм власності, об'єднує майже 1700 видавничих і поліграфічних державних комунальних підприємств. Постановою Кабінету Міністрів затверджений статут 26 листопада 1998 року, за яким всі акції компанії закріплюються у державній власності. Склад спостережної ради формується розпорядженням уряду [10]. Програмна концепція - головою правління ДАК "Укрвидавполіграфія" за дорученням віце-прем'єра з питань гуманітарної політики (у березні 2003 р. Дмитро Табачник доручив голові правління С. Нагорнянському розробити план розвитку компанії на 2003-2005 рр.) [11]. "Укрвидавполіграфія" виробляє газетно-журнальну продукцію, а отже, з повним правом може називатися медіакорпорацією. Тобто її діяльність регулює статут та програмна концепція. Такий тип медіакорпорації називається поліграфічним.
Транснаціональні медіакорпорації концентрують у собі велику економічну, політичну владу, тому дуже важливо, в чиїх руках вона зосереджена, бо саме через потужні холдинги здійснюється вплив на життя суспільства. Політичний тип медіакорпорації побудований на домінації політичних зв'язків.
З-посеред магнатів світу лідером може вважатися Руперт Мердок, який в 1953 році успадкував від батька дві аделаїдські газети. З 1960 року у віці 29 років він починає розширювати свої пресові володіння на п'ятому континенті, скуповуючи австралійські газети; цьому сприяло ліберальне антитрастове законодавство в галузі преси цієї країни. Так закладався фундамент News Corporation, яка нині є володінням родини Мердоків. У 1969 році переїжджає до Британії та купує там дві газети, що належали пресовому магнатові Р. Масквеллу. Змінивши концепцію газет, Мердок приваблює публіку сенсаційністю. У 1981 році - ще дві газети "Times", "Sunday Times". Познайомившись з Маргарет Тетчер, налагодивши з нею теплі стосунки, медіамагнат допомагає їй вести передвиборні кампанії, після чого його призначають радником з політичних питань.
Мердок починає вести політичну гру з республіканцями в США, підтримує Рейгана, купивши в 1988 році "New York Post", де сторінку редактора та колонки новин віддав для обслуговування рейганівської адміністрації. 1973-1983 роки присвятив збільшенню своєї корпорації, приєднуючи до неї американські видання. У Британії він придбав супутникове телебачення SKY Television, яке спочатку приносило мільярдні збитки. У 1983 році він володіє основною частиною холдингової компанії Skyband Inc., купує провідну групу незалежних телестанцій Metro media, засновує національну мережу Fox TV. Завдяки контактам з Рейганом, Мердок дістав дозвіл Федеральної комісії з комунікацій на придбання телевізійної станції в місті, де він мав щоденну газету, хоча за американськими законами це забороняється [3, 63-70]. Політичні контакти дозволили йому розширити свої медіаволодіння. Мердок робив ставку на політичні стосунки і не програв.
Партійний тип медіакорпорації передбачає функціонування та використання ресурсів медіакорпорації в межах інформаційного потенціалу партії. У 1994 році Берлусконі створює партію "Вперед, Італіє!", членами якої стали співробітники підконтрольних йому фінансово-промислових груп. До передвиборної парламентської кампанії були залучені три загальнонаціональних канали Берлусконі, що дозволило йому виграти вибори та стати прем'єр-міністром. Очолювана ним парламентська коаліція 13 травня 2001 року знову здобуває переконливу перемогу на виборах, і він вдруге стає прем'єр-міністром.
А починав Сільвіо Берлусконі з того, що вклав мільярд лір у станцію "Телемілано". Потім його мільярдам підкоряється "Канале-5", а згодом - "Італія-1", яку він перекупив у газетного видавця Е. Русконі. Коли "Рете-4" дала збитків на 20 мільярдів доларів, Берлусконі купив її разом з телеархівом, а на додаток - кілька дрібних регіональних телестудій, тижневики програм "Соррізі Е Канцоні ТВ" і "Телеп'ю". У 1985 році прибутки його кампанії "Фінінвест" становили 2,7 мільярда доларів, 600 мільйонів з яких надходили від телебачення. На початок 90-х років "Фінінвест" об'єднувала 22 холдинги. Перлиною імперії залишається компанія "Медіасет", яка має в підпорядкуванні три загальнонаціональних канали, найбільшу в Європі агенцію з розміщення реклами на телебаченні "Публіталія". Особистий річний прибуток медіамагната тоді становив понад 20 мільярдів лір. Після успішної зустрічі з президентом Франції Міттераном, Берлусконі стає власником 25% капіталу французької приватної станції "Канале-5".
Сектор ЗМІ компаній "Фінінвест" в 1987 році був пов'язаний з телебаченням ФРН, Іспанії, Португалії, Югославії, Греції, Данії, Швеції. Багатомільярдні статки Берлусконі створюються головним чином за рахунок реклами. Йому вдалося спритно обходити італійські закони, які забороняли приватним станціям вести загальнонаціональне мовлення. Завдяки дружнім стосункам Берлусконі з Б. Краксі у 1984 році з'явилися урядові декрети, які тимчасово дозволяли таку діяльність. З 1967 до 1992 року оборот "Фінінвесту" зріс у 4 рази, а борг за цей період - у 13 разів! Ось чому Берлусконі вирішив зайнятися політикою.
У 25-річному віці Берлусконі захистив дипломну роботу з проблем правового регулювання рекламного бізнесу, за що здобув премію (2 мільйони лір) від однієї міланської фірми. Обійнявши посаду касира в банку, брав активну участь у проекті будівництва в Мелані житлового масиву, таким чином "збивши" стартовий капітал [4, 79-93]. Медіакорпорація Берлусконі двічі допомагала йому виграти вибори, хоча спочатку медіамагнат і повірити не міг, що йому пощастить стати політиком.
Комерційний тип медіакорпорації залежить від розвитку трансформації системи економіки. Перший стартовий капітал Роберт Масквелл нагромадив в окупованій військами союзників Західній Німеччині, де спритно "підбирав" видавництва. А згодом і фінансовий тріумф у Великій Британії, знову-таки у царині газетно-видавничого бізнесу. У 1961 році купує видавництво Pergamon Press, стає провідним виробником наукових і технічних книг, ділових журналів. У 1984 році Масквелл придбав шість газет компанії Mirror Group, серед яких впливову Dayly Mirror. Це були видання для "простих людей". Особливо престижним для нього був проект загальноєвропейської газети European (1990), а в 1991 році "зазіхнув" на солідне заокеанське видання New York Dayly News. Як будь-який медіамагнат, Масквелл звернув погляд на телебачення, додавши до своїх компаній пакети таких солідних телеканалів, як TF-1 (Франція), Canal-10 (Іспанія), Central Television (Англія) [4, 55-62]. Його діяльність охоплювала книжкові видавництва і в США. Скориставшись ситуацією безладу в повоєнні роки, Масквелл створив корпорацію.
У державному типі медіакорпорації контролюються владою ті ЗМІ, що не пройшли процесів приватизації, комерціалізації, лібералізації, отримують дотації з держбюджету, є лояльними до своїх спонсорів (обласні телерадіоканали, державні газети, НТКУ).
Гедоністичний тип медіакорпорації до політики ніякого відношення не має і виконує суто розважальницьку функцію ("Интересная газета", "Super-газета", видавництво "Бурда").
За функціональним призначенням медіакорпорації поділяються на монофункціональні та поліфункціональні. Монофункціональні спеціалізуються, наприклад, на випуску книжкової продукції, але таких вже майже не має. Поліфункціональні охоплюють більш широке коло діяльності (реклама, випуск інформаційного товару). В Україні медіакорпорації ще проходять процес свого становлення, який є надто болісним. Основні проблеми - це походження первісного капіталу олігархів, намагання впливати на політику через підконтрольні ЗМІ з метою посилення владних бізнес-позицій, недосконале законодавство, яке потребує істотних змін. В Україні медіакорпорації існують напівлегально, значно простіше зареєструвати кожен ЗМІ окремо, ніж цілу систему, тоді є гарантія того, що корпорацію не знищить податкова поліція.
Усі згадані типології характерні й для української журналістики. Однак транснаціональні телевізійні корпорації в Україні існувати не можуть, оскільки в Законі "Про телебачення та радіомовлення" (ст. 13 "Право на заснування телерадіоорганізацій") йдеться про те, що "забороняється створення та діяльність телерадіоорганізацій з іноземними інвестиціями, у статутному фонді яких більше як 30 % іноземних інвестицій" [12].
Розвиток медіакорпорацій в Україні залежить від розвитку системи економіки, процесів трансформацій, а також законодавчого поля регулювання діяльності цих медіаоб'єднань, від свободи слова, національної та культурної політики. Європейська тенденція свідчить про те, що при владі залишаються кілька політичних партій, внаслідок об’єднання та зникнення неперспективних. Бажано було б, аби медіакорпорації не залишилися в руках однієї особи. Спостерігаючи за діяльністю закордонних медіакорпорацій, можемо помітити, що в результаті перерозподілу капіталу потужні фінансово-промислові групи мають вплив на ЗМІ, на їхню редакційну політику. Менше перспектив мають телевізійні корпорації, бо закон накладає певні обмеження.
Таким чином, дослідження медіакорпорацій вимагає нових підходів до аналізу їх діяльності.
1. Прохоров Е. П. Журналистика и демократия. - М.: Рип-холдинг, 2001.
2. Послання Президента України до Верховної Ради України. - К., 2001.
3. Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації та міжнародні відносини. - К.: Освіта, 1999.
4. Мащенко І. Г. Лики і лиця телерадіопростору. - К.: ГО Українська медіаспілка, 2003.
5. Дацюк С., Лигачова Н. Украинские медиа-холдинги и их будущее // http://www.telekritika. kiev.ua/comments/?id=5368
6. Економічна енциклопедія. - К.: Академія, 2001. - Т. 1.
7. Регион. - 2003. - №3 (41) - №24 (63).
8. Соболев Е., Ложкин Б. Мы не покупали "Довіру"// Телекритика. - 2004. - № 2.
9. Віктор Пінчук: втеча від титулу олігарх // http://www.pravda.com.ua/archive/2004/april/ 6/1.shtml.
10. Про забезпечення діяльності Державної акціонерної компанії "Українське видавничо-поліграфічне об'єднання: Постанова Кабінету Міністрів України від 26. 11. 1998 // Матеріали Кабінету Міністрів до наради з питань діяльності ДАК "Укрвидавполіграфія", 2003.
11. Протокольне рішення за підсумками наради з питань діяльності Державної акціонерної компанії "Укрвидавполіграфія" 14.03.2003 // Матеріали до наради з питань діяльності ДАК "Укрвидавполіграфія", 2003.
12. Україна: інформація і свобода слова. - К.: Молодь, 1997.
13. Мукомела Л. Комунікативно-економічна конкуренція та концентрація як фактори ефективної діяльності друкованих ЗМІ (з досвіду сучасної преси ФРН): Автореф. дис. ... к. філол. н. - К., 2001.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові