Ласкаво просимо

До проблеми "вчителювання" засобів масової комунікації в епоху аудіовізуальної культури

к. філол. н.
УДК 070. 1

У статті розглядається проблема особливостей та перспектив "вчителювання" засобів масової комунікації в епоху аудіовізуальної культури.

In clause the problem of features and prospects "teacher" of means of the mass communications in complex epoch of audiovisual culture is considered.

Одне з класичних, навіть хрестоматійних, здавалося б, константних визначень призначання текстів, що породжуються масовою комунікацією, - інформувати, просвіщати, розважати. Вони завжди виступали у ролі своєрідних "вчителів" людини Нового часу, надаючи їй різноманітну, децентровану, калейдоскопічну, конвенціональну, проте завжди своєчасну, інформацію, що допомагає будувати та облаштовувати насамперед повсякденність. При цьому під повсякденністю в її соціалізованому розумінні мається на увазі такий семантичний простір, що, на думку сучасного російського вченого, спеціаліста з питань теорії повсякденності К. Богданова, "демонструє актуальність у культурному ужитку сучасника речей та явищ, ідеологічне функціонування яких у будь-якому, малому чи великому, ступені байдуже до їхнього "авторського" походження. Ці цінності не індивідуалізуючої, але колективізуючої властивості: вони належать усім і водночас - нікому окремо" [1, 6]. І "вчителювання" засобів масової комунікації, які репрезентують глибинні колективізуючі інтенції, завжди спрямовано на всіх і ні на кого окремо, за будь-яких умов актуалізуючись, через свою природу та функції щодо сучасного стану культурної соціальної свідомості та культурного соціального підсвідомого у їхньому складному, антитетичному перетинанні, взаємодії.

Все це не викликало б запитань та не становило предмета спеціальної розмови, не було врай актуальним, коли б протягом ХХ століття суттєво, швидко та безупинно не змінювався стан культури, невблаганно втягуючи у ці зміни людину не тільки як соціальну тварину, що закономірно, а й як складний, тендітний психофізіологічний організм, унікальне явище, у тілесності якого постійно відбувається взаємодія природного та культурного початків. Внаслідок чого різко та явно, відносно попереднього етапу розвитку культури (Нового часу), змінюється система координат і не тільки соціальних, а й психофізіологічних, коли, наприклад, поняття та розуміння реальності, часу, простору, тіла і життя втрачають свої звичні, загальноприйняті та загальнозначущі смисли, обриси, значення.

Ще на початку 50-х років ХХ століття ідеолог сучасних засобів масової комунікації М. Маклюен, коли давав на підставі інтуїтивної проникливості загальну характеристику культурної ситуації, що все більш потрапляла під тотальний вплив інформації та комунікації, написав так: "Електронний зв'язок скинув панування часу і простору та втягує нас негайно та безперестану до турбот усіх інших людей. Він перевів діалог на глобальні масштаби. Його місія полягає у загальній зміні, яка кладе край психічній, соціальній, економічній та політичній ізоляції. Ви не можете, як раніш, сховатися дома. Світ різниць лежить між сучасним домашнім середовищем, що об'єднане електронною інформацією, та класною кімнатою. Сьогоднішнє телевізійне дитя налаштоване на найостанніші дорослі новини - інфляцію, бунти, війну, податки, злочини, на красунь у купальниках - і збито з толку, коли вступає до середовища XIX ст., що все ще характеризує навчальний заклад, де інформація убога, але упорядкована і побудована за окремими класифікованими планами, темами і графіками" [2]. Наприкінці ХХ століття французькі дослідники Л. Люрса, Ж. Гоне [3] будуть говорити про миттєву емоційну інфікованість сучасної людини, а надто дитини, різними засобами масової комунікації, які вже повністю контролюють та здійснюють зв'язок індивіда з реальністю. Один із найвизначніших мислителів кінця ХХ століття - Ж. Бодрійяр у ряді праць розповідає про пастки мережі, що створюються й облаштовуються для сучасної людини масовою комунікацією, коли телебачення, і взагалі засоби масової комунікації, "зробили все загальнодоступним" [4, 111], саме тому "у нашій електричній культурі, яка відповідає розкладу та скупченості інших культур, ніщо не є неприйнятним. <...> Не тільки я сам не в змозі вирішити, що красиве, а що потворне, але навіть біологічний організм не знає, що для нього гарне, а що погане" [4, 109].

І це не буде перебільшенням, філософським пророцтвом, соціологічним узагальненням, культурологічним прогнозуванням, бо сьогодення все більш усвідомлюється митцями, дослідниками з різних галузей наук, навіть свідомістю та тілесністю масової культури як щось аномальне, тому що людина "плутається" та не суперечливо зміщає й зміщує в єдине семантичне ціле вже не стільки у різноманітну, різнорідну інформацію, а втрачає, і головне - не помічаючи цього, межі, життєво важливі розмежовування, маркери та орієнтири на рівні живого життя, яке, попри весь розвиток цивілізації, принципово не може відокремитися від природи. Останнім часом у "Репортері" на "Новому каналі" все частіше наводиться інформація, яка ні є сенсаційною, науково-популярною або просто новою, а вже констатуючою, в крайньому разі, просвітницькою, про людей, переважно дітей та підлітків, які вже не розрізняють реальність емпіричну, від якої вони залежать як природно-культурне явище, та реальність віртуальну, в яку вони входять як принципово не природні істоти зі патогенно зміненою субстанціальністю. Сучасний "соціокультурний контекст стимулює розробку концепції нової віртуальної культури XXI ст. (кіберкультури), яка йде на зміну епохи писемності" [5, 429]. Це культура, коли починає панувати психофізіологічно змінене життя; коли не метафорично чи символічно, а буквально "сьогодні ми прагнемо не стільки до здоров'я, яке являє собою стан органічної рівноваги, скільки до ефемерного, гігієнічного, рекламного ореола тіла, що є досконалість значно більше, ніж просто ідеальне становище" [4, 36-37]. І проблема полягає вже в тому, якими бути слову та реальності масової комунікації, задля того, щоб бути життєздатними та не спотворюючими свідомість людини та культури.

Саме тому, починаючи з 60-х років, ЮНЕСКО активно обговорює та впроваджує проект, одне з провідних гасел якого: навчати засобів масової інформації та комунікації. До того ж навчання повинне вестись уже зі шкільної лави. Так, Ж. Гоне, Л. Мастерман наголошують, що навчати засобів масової інформації та комунікації у школі - отже, навчати розуміння того, як розпізнати та усвідомити реальність, яка створюється засобами масової комунікації, як нею користуватися, яким чином дитині дистанціюватися від неї, вміти захиститися від її тотальності. Недаремно один із провідних сучасних мислителів у жанрі філософсько-публіцистичного есе так сформулював проблему Людини Телематичної, людини межі XX - XXІ століть, коли відбувся її гемостаз з машиною: "Людина я чи машина? Щодо традиційних машин ніякої двозначності немає. Робітник завжди залишається певною мірою чужим машині, і таким чином, знехтуваним, відхиленим нею. Водночас нові технології, нові машини, нові зображення, інтерактивні екрани зовсім мене не відчужують. Разом зі мною вони становлять цілісне коло. Відео, телебачення, комп'ютер, мінітель (minitel) - ці контактні лінзи спілкування, ці прозорі протези - становлять єдине ціле з тілом, так щільно, що стають генетично його частиною, як кардіостимулятор або відома "папула" П. К. Діка - маленький рекламний імплантат, що пересаджено у тіло з народження і який служить сигналом біологічної тревоги. <...> Важко сказати, йде мова про людину чи машину?" [4, 86]. Таким чином, це проблема не тільки загальнокультурна, а й журналістська, коли питання вже полягає в тому, як, на яких підставах, в якому вимірі (Ж. Дельоз) створювати текст, актуалізувати слово/ансамбль знаків, щоб вони були сприйнятими, смислопороджуючими, життєздатними? Проблема реального руху культури (Ю. М. Лотман) для сьогодення - це насамперед проблема реального руху комунікації в/та крізь психофізично змінене природно-культурне життя.

При цьому, як можна було помітити, засоби масової комунікації відіграють не будь-яку, а провідну роль, бо проблема мережі комунікації - це у буквальному розумінні проблема життєздатності Людини Телематичної. Все це формувалося у проблему протягом другої половини ХХ століття, коли дослідники почали розглядати засоби масової комунікації безпосередньо у контексті руху культури, точніше, у реальному русі культури (Ю. М. Лотман) і коли по-різному, на принципово відмінних підставах, але відчули принципові незворотні зміни, перш за все, у семантичному інформаційно-комунікативному просторі, які призвели до того, що найближче середньовічне майбутнє очікує на нас (Р. Вакк), більше того, середньовіччя вже почалось (У. Еко) [6-15].

Виходячи з цього, основна мета статті - з'ясувати ті принципові зміни у призначанні текстів масової комунікації, що відбуваються у вже легітимізовану аудіовізуальну епоху культури. Це надзвичайно важливо задля визначення сутності змін, які відбуваються зі Словом та у Слові, що привело до його трансформації наприкінці Нового часу в ансамбль знаків. Проблема зміни тривалої епохи панування Слова ансамблем знаків, становлення, зміцнення нових когнітивних, аксіологічих, онтологічних основ та уявлень, таким чином, набуває нових смислових та методологічних горизонтів. Питання полягає вже не стільки в тому, щоб з'ясувати джерела та дійсні шереги попередників (Г. Башляр, Ж. Кангийем) ансамблю знаків (та слова масової комунікації як одного з провідних видових проявів цього ансамблю знаків), а в тому, щоб встановити та показати механізм, структурно-семантичні константи й варіанти його вписування та функціонування у сучасній культурі, де провідну роль, безсумнівно, відіграє все наростаючий гемостаз людини з машиною (Ж. Бодрійяр). А для цього необхідно, з одного боку, визначитися у сутності руху культури, його найбільш сталих, повторюваних, конститутивних моментах та чинниках, а з другого - встановити й осмислити те принципово нове, що з собою приносить власне аудіовізуальна парадигма культури, яка вже стала незаперечним, очевидним фактом.

При цьому згубність й патогенність сучасного стану культури (який відторгає, більше того, є байдужим до будь-яких дій, слова, знака, думки щодо себе та про себе) не є прості негативність й руйнування. Процес складніше і міститься у безперестанному різоматичному відтворенні, здійсненні значеннєвого буття (О. Ф. Лосєв) будь-якого слова, знака, тексту, які, в свою чергу, втрачають, а то й свідомо руйнують усіляке розмежування, розуміння рубежів, парадигм. Людина Телематична, в якої зруйновано субстанціальні основи, порушено природно-онтологічні підстави існування, яка створює єдність з машиною, мережею комунікацій, не може сприймати не тільки Слово, а й смисл, що породжується ансамблем знаків, традиційно. Повинна відбутися навіть у глибинах колективного, соціального, несвідомого трансформація, яка б свідчила, що загальноприйняті, усталені форми культури зможуть продовжити своє існування. І значеннєве буття (О. Ф. Лосєв) саме масової комунікації - провідної сфери інобуття сучасної культури - в першу чергу виступає репрезентантом подібних змін. Воно долає свій новоєвропейський метафорично-ідеологічний стан та на принципово нових субстанціальних основах, що водночас відрізняють слово масової комунікації і від традиційно міфологічних уявлень про сутність слова, і від логоцентричного слова творчості, сприяють злиттю людини та мережі, їхньої психофізіологічної єдності або того, шо Ж. Бодрійяр називає цілісністю кола, екстазом одного і того ж, коли всі знання, смисли, інформації стали орбітально циклічними.

І, здається, найбільш демонстративним, поширеним, яскравим та наочним символом подібного, зміненого стану культури для сучасності є телевізор, що активно рекламується для масового споживання. До такого перспективного, масового засобу та стану існування комунікативно-інформаційних потоків і текстів підключено мобільний телефон та інтернет, програму "Розумний будинок", а екран розділено, подібно до того як екран на моніторі комп'ютера, на кілька самостійних вікон, з яких одночасно йде різноманітна й різнорідна інформація, спектр якої постійно та безперестану може змінюватись. І одне з природних запитань: якими журналісту вибудовувати інформацію та текст, щоб вони адекватним чином були сприйняті? Не відстає від телевізора й мобільний зв'язок, що більше не буде тільки еквівалентом мінімальної, як її вузько розуміють, комунікації. Як зазначають не тільки спеціалісти в галузі техніки, дослідники масової комунікації, але вже навіть видавці не дуже якісної преси, рекламуючи новинки ринку: "Телефон станет не просто трубкой, а персональным компьютером. С его помощью можно будет получать любую информацию в любой точке мира. Захотел, к примеру, послушать только что появившийся хит любого певца? Несколько нажатий клавиш, и песня уже в электронной памяти. Новое видео? Пожалуйста - мощность сети третьего поколения позволит скачивать любые голливудские новинки. Сфотографироваться при помощи цифровой камеры и тут же послать фотографию другу? Нет проблем. Хотим узнать историю вот этого памятника архитектуры - нажимаем клавишу, и она уже на экране. В общем, фантазировать можно до бесконечности" [16, 24]. І вже наприкінці цієї рекламно-пропагандистської статті, з'ясовуючи демократичність й право на множинність смислів, з претензією на політкоректність, що доступні розумінню масової культури, йде висновок, різоматичний за своїм характером: "Вопрос лишь один: нужно ли нам в кармане что-то большее, нежели просто телефон? Ибо последняя мода, появившаяся среди состоятельных абонентов мобильных сетей,- старые-старые телефоны середины 90-х годов" [16, 25].

Саме цьому неможливо погодитися з Я. М. Засурським, який наполягає на таких моментах. По-перше, на тому, що техніка "не змінює суттєвої основи комунікації, а часто відкриває її нові грані" [11, 6]; по-друге, на тому, що "технологічний процес вирішальним чином впливає не стільки на зміст, скільки на його доставку" [11, 6]; по-третє, на тому, що технологічний процес є "самостійним фактом комунікації" [11, 6-7]. Приклади, що актуалізуються відносно зміненої парадигми чуттєвості (Ж. Бодрійяр) свідчать про інше. Технологічні поступ та процес принципово змінюють статус й стан людини, піддають її автономізації, все більше відокремлюють людину від собі подібних, уводять у стан самості (М. М. Бахтін), все це адекватним чином визначає естетичну представленість та значеннєве буття (О. Ф. Лосєв) слів й реальностей масової комунікації. Індивід культури ансамблю знаків не просто припускає, а потребує суттєво іншої інформаційно-комунікативної організації текстів, аніж представник традиційної культури. Це вже естетико-значеннєве буття, яке активно та байдуже проникає у життя, а головне, в інтимну повсякденність сучасної людини. Зустріч індивіда й тексту створює той аномальний стан, коли інформація більше не диференціюється ні за родами, ні за жанрами, ні за інтересами, ні за потребами, ні за смаками, ні за сферами, ні навіть за природою. Тотально абстрактні, від'єднані, відторгнені від людини новини дня, у тому числі й з власного життя (наприклад, повідомлення програми "Розумний будинок"), біржові зведення, події, аналітичні огляди, художні фільми, відомості з різних галузей знань, ще й продубльовані - вербальним, візуальним, аудіальним, інтерактивним, аудіовізуальним рівнями існування інформації, й створюють дивіда (Ж. Лакан).

Естетика аномальності - це спроба осмислення інформаційно-комунікативно-естетичної мозаїки як деякої цілісності, що все ж автентична глибинним, субстанціально екзистенціальним основам культури й життя у їхній єдності; прагнення знайти сенс, структури, схеми, моделі для народжуваного психофізіологічно зміненого життя, яке всупереч усьому знаходить втілення у різноманітних культурно-естетичних практиках. У зв'язку з цим символічним та симптоматичним є сюжет, що наводився у програмі "Кунст-камера". Один із інженерів, спеціаліст у галузі електроніки постійно знаходив, правда, після тривалих та цілеспрямованих пошуків на мікрочипах, розмір яких менше ніж людський ніготь, своєрідні, "електронні" малюнки, які залишили там електронники-програмісти. На них зображені, як і на первісних малюнках, тварини, квіти, як на дитячих, - герої улюблених коміксів та книжок. Природно, що ці мікрочипи, вставлені до трубок мобільних телефонів, іншої радіоапаратури, ніхто і ніколи не побачить; вони не розраховані на публічність та яке-небудь доступне оглядання і навіть на знання про їхнє існування. Цей факт взагалі було відкрито цілком випадково, але не випадкова поява малюнків. Вони свідчать про те, що навіть Людина Віртуальна, Людина Телематична, зі зміненою парадигмою чуттєвості, занурена у постійні комунікативно-інформаційні потоки, яка є героєм кіберкультури, все ж залишається Homo ludens, Людиною Творчою. І, мабуть, це служить безперечним доказом думки М. Хайдеггера про те, що сутність культури - у реалізації верхових цінностей шляхом культивування найвищих людських якостей.

Крім того, треба постійно пам'ятати особливості локально-культурного, обмеженого рамками певного суспільства, існування масової комунікації, що до межі занурена у повсякденність. Так, сучасний культурно-суспільний стан України (як взагалі всіх країн пострадянського простору) такий, що країна переповнена, хаотизована засобами масової комунікації, різноманітними інформаційними впливами, які, з одного боку, закономірно несуть у собі пам'ять радянської комунікації, а з другого - активно намагаються вписатися у світовий інформаційно-комунікативний простір. Природно, що реальність, яка створюється такими засобами масової комунікації, адекватним чином впливає на реципієнта, для якого теж, у свою чергу, з одного боку, вкрай важлива негенна культурна пам'ять (Ю. М. Лотман), яка актуалізується, зокрема, щодо радянського соціально-громадського культурного коду, а з іншого боку, індивід не може не бути інтерпольованим (Л. Альтюсер) сучасністю, що пропущена крізь засоби масової комунікації. Внаслідок чого, по-перше, засоби масової комунікації (як тотальна сфера інобуття сьогодення (П. Віріліо, П. Бурд'є) опиняються у стані панівного "вчителювання", коли вони безупинно формують нові аксіологічні, когнітивні, епістемологічні настанови, основу та фонд знань не тільки повсякденності, а й науки, політики, економіки, взагалі суспільства, бо "всі засоби масової інформації володіють вірусною силою та їхня вірулентність заразна" [4, 36-37]. По-друге, відповідно, усі ми стаємо учнями засобів масової комунікації, які перебудовуються та змінюються не просто на наших очах, а крізь наше тіло, бо активно розвиваються не тільки класичні преса, радіо та телебачення, а й одвічно некласичні засоби: інтернет, інтерактивне телебачення, віртуальна реальність тощо.

Це все теж призводить до хаотизації людини, яка невблаганно перетворюється з індивіда на дивіда (Ж. Дерріда). Також природно виникає шерег питань власне до засобів масової комунікації. Наприклад, які видозмінення відбуваються у/та з масовою інформацією, коли провідну роль відіграє вже не логоцентричне слово, не писемність взагалі й навіть не ансамбль знаків, що розуміється класично, а онтологічно змінена реальність, коли трансформації та мутації торкнулися психофізіологічного рівня життя та "змінилася вся парадигма чутливості" [4, 81]. Що відбувається з ансамблем знаків, їхнім смислом, структурою, естетичною природою, значеннєвим буттям (О. Ф. Лосєв), коли "Людина Віртуальна, яка нерухомо сидить перед обчислювальною машиною, займається коханням за допомогою екрана та привчається слухати лекції по телебаченню" [4, 76]? Яким чином і в якому напрямі змінюватися масовій інформації та комунікації, коли вже передбачено, що "дійсною, абсолютною катастрофою буде катастрофа повсюдності всіх мереж, загальності, примарності інформації..." [4, 100]? На яких підставах та за якими принципами можливе співвідношення мистецтва та масової комунікації, коли обидва (в інформаційному та естетичному планах) однаково усвідомили свою ілюзорність, фіктивність, свою байдужість до будь-яких різниць, парадигм, а головне - до прозорих меж між світами? Наприкінці, чого і яким чином можуть навчити засоби масової комунікації епохи аудіовізуальної культури всіх нас, які стали учнями? А чого можуть навчитися у нас, людей, що залишаються людьми?

1. Богданов К. Повседневность и мифология. - СПб., 2001.
2. Маклюэн М. Средство само есть содержание //http://www.teterin.raid.ru/dop/.
3. Гоне Ж. Освіта і засоби масової інформації. - К., 2002.
4. Бодрийяр Ж. Прозрачность Зла: Пер. с фр. Л. Любарской, Е. Марковской - М., 2000.
5. Маньковская Н. Б. Что после постмодерна? // Кануны и рубежи. Типы пограничных эпох - типы пограничного сознания. - М., 2002. - Ч. 2. - С. 417 - 430.
6. Эко У. Средние века уже начались // Иностранная литература. - 1994. - № 4 - С. 259-269.
7. Прохоров Е. П. Структура и проблемы деонтологии журналистики // Вестн. Москов. ун-та. Сер. Журналистика. - 2002. - № 4. - С. 4-25.
8. Ученова В. В. Десять лет спустя... // Вестн. Москов. ун-та. Сер. Журналистика. - 2002. - № 6. - С. 65-73.
9. Мансурова В. Д. Журналистская картина мира как становление медиасобытий // Вестн. Москов. ун-та. Сер. Журналистика. - 2002. - № 6. - С. 99-109.
10. Горохов В. М., Гринберг Т. Э. Гуманизация массовых информаций в рамках открытого общества // Вестн. Москов. ун-та. Сер. Журналистика. - 2003. - № 4. - С. 22-27.
11. Засурский Я. Н. Колонка редактора: роль технологий в истории развития печати. // Вестн. Москов. ун-та. Сер. Журналистика. - 2003 - № 2. - С. 3-11.
12. Зелинська Н. В., Огар Е. І., Фінклер Ю. Е., Черниш Н. І. Сучасний редактор: проблеми професійного вишколу // Наукові записки Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка. - 2002. - Т. 7. - С. 19-22.
13. Партико З. В. Типові задачі практичної журналістики // Наукові записки Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка. - 2002. - Т. 7. - С. 23-27.
14. Гриценко О. М. Сучасний інформаційний простір України: зміна пріоритетів // Наукові записки Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка. - 2002. - Т. 7. - С. 72-74.
15. Грищенко О. М. Масової комунікації-медіа у відкритому інформаційному суспільстві й гуманістичні цінності. - К., 2002.
16. Назаров Д. Телефон + Телевизор // АРТ Мозаика - 2004. - № 16. - С. 24-25.