Ласкаво просимо

д. філол. н., проф.
УДК 005.93/94.070

У статті порушені питання методології історії української журналістики; зокрема такі питання, як періодизація, діалог академічної та навчальної науки, обсяг предмета української журналістики та ін.

In the article it is touched the problems of methodology of history of the Ukrainian journalism, the dialogue of academic und educational science, volume of subject of the Ukrainian journalism as well.

Історія журналістики - занадто поважна, цікава й універсальна дисципліна, аби дискусії з питань її методології вважалися локальним явищем. Створення науково повноцінної, вагомої "Історії української журналістики" чекають не лише викладачі, які викладають цей предмет в інституті, на факультетах і відділеннях журналістики, а й спеціалісти інших наукових галузей: історики, філологи, політологи, соціологи та ін. - тобто по суті вся Україна. Історія національної журналістики - то невід'ємна складова загальної духовної історії певного народу. Без неї не може вважатися завершеним процес осмислення політичної, літературної, соціальної, наукової еволюції будь-якої етнічної спільноти, адже зрозуміло, що журналістика - головний інструмент, за допомогою якого народ змагається за самоствердження, формує національну свідомість, формулює політичні цілі та опановує шляхи до їх здійснення.

Очоливши в 1996 році кафедру журналістики Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, яка відновила після великої перерви підготовку професійних журналістів у нашому місті, я зі здивуванням побачив, що журналістикознавство перебуває на етапі свого становлення. Не лише українське, яке через несприятливі (колоніальні) умови розвитку було заблоковане від світового досвіду й позбавлене можливості самостійно розв'язувати важливі й непрості проблеми, але й світове, так само не може похвалитися відчутними здобутками. Думка про молодість журналістикознавства як науки час від часу зринає в працях авторитетних науковців.

В Україні бракувало на той час (1996) підручників з таких дисциплін, як теорія та історія журналістики, не кажучи вже про інші дисципліни, що з'явилися в навчальному плані в 90-х роках: етика журналістської творчості, правові засади діяльності ЗМІ, психологія журналістської діяльності і т. д. Допитливі очі студентів дивилися на мене з аудиторії, а на їх устах незмінно з'являлося запитання: чому на такому-то році існування незалежної Української держави й досі немає підручника з історії української журналістики.

Мені (і всім) було зрозуміло, що самотужки оволодіти цим предметом неможливо. Історики літератури мали розгалужену могутню систему першоджерел: самі художні тексти. В істориків журналістики навіть цього не було: старі газети й журнали наявні далеко не в усіх бібліотеках, публіцистична класика не тільки не перевидана в сучасних виданнях з коментарями, а не встановлений хоча б приблизний її корпус творів. Тому потреба підручника відчувалася як пекуче, суперактуальне завдання журналістикознавства. Розуміючи, що допомоги чекати нізвідки, я взявся за створення такого підручника, тим паче що саме в Харкові наукові бібліотеки містили достатню кількість джерел для його написання.

Перша частина "Історії української журналістики" з підзаголовком "Період становлення: від журналістики в Україні до української журналістики" вийшов у Харкові 2000 року [1]. Дві частини разом в одному томі під назвою "Історія української журналістики ХІХ століття" вийшли в Києві 2003 року [2]. Другій частині я дав назву "Період здобуття національної притомності".

Праця історика журналістики за рівнем складності й об'ємності виявилася ні з чим не зрівняною. Праця історика літератури й історика літературної критики - цими галузями я займався до призначення на посаду завідувача кафедри журналістики - здавалися мені "грою в бісер" у порівнянні з грандіозним обсягом інформації, який необхідно було відшукати, засвоїти, аналітично переробити, узагальнити й викласти зрозумілим для студентів науково-популярним стилем. Якби про всі труднощі, що чекають мене на шляху створення історії української журналістики, я знав наперед, напевне, злякався б їх і відмовився від цієї праці.

Але коли вона була завершена, я став чекати відгуків колег. Я не займався організацією рецензій на самого себе, оскільки така процедура просто чужа науковому духові Харкова. Величезним було моє здивування від того, що в колах журналістикознавців й досі не з'явилося жодного (!!!) доброго слова про мою працю. Натомість критичних розносів не бракує. Першим виступив дуже мною шанований Мирослав Миколайович Романюк [3] ще в 2000 році, висловивши дев'ять зауважень лише до розділу "Методологічні проблеми історії української журналістики" [1, 16-25] моєї книжки і жодного слова не сказавши про решту тексту.

Спочатку я вирішив не відповідати критикові, але зауваження М. М. Романюка були пов'язані з істотними перекрученнями моєї позиції, стосувалися не моїх, а вигаданих ним і приписаних мені поглядів, отже, необхідність пояснити свою позицію згодом була усвідомлена мною як неминучість. У межах наукової полеміки я спростував усі (!) його зауваження в статті "Методологічні проблеми історії української журналістики" [4].

Мені здавалося, що дискусія на цьому вичерпалася, оскільки сам її предмет сприймався як ланцюжок непорозумінь між співрозмовниками. Але на цьому справа не скінчилася. До розмови підключився професор Михайло Федорович Нечиталюк, присвятивши свої "полемічні замітки" тим самим дев'ятьом сторінкам у першому виданні моєї "Історії" [5]. Ситуація повторилася. Зауваження М. Ф. Нечиталюка стосуються не моєї позиції, а вигаданої і приписаної мені цим авторитетним ученим. Тільки це спонукає мене знову захищатися, лишаючись, зрозуміло ж, у межах наукової дискусії.

Перше. М. Ф. Нечиталюк звинувачує мене в створенні концепції "двох наук" у журналістиці: академічної і, за М. Ф. Нечиталюком, "вузівської". Це неправда. У моєму тексті ніде не йде мова про "вузівську" науку, а лише про "навчальну". Під навчальною наукою я розумію створення підручників і навчальних посібників з журналістики для вищої (а можливо, і середньої) школи. Така робота може вестися як у вищих закладах освіти, так і в академічних установах.

Але в Україні поза Науково-дослідним центром періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника Національної АН України не існує жодної академічної структури, яка б досліджувала питання журналістики. Нерозвинутість академічної науки призводить до того, що створення навчальної літератури дуже часто пов'язане не лише з "популяризацією наукових знань, добутих у процесі наукового (академічного) дослідження" [5, 845], а й з проведенням самих цих досліджень.

Цього не скажеш про інші науки: нікому не спаде на думку називати науковою працею черговий підручник з української мови, математики, фізики: вони і справді - популяризація вже існуючих знань. На підставі розуміння цього в книговидавничій практиці існує чітке розрізнення "наукових" і "навчальних" видань. У суспільній свідомості загальнозрозумілою є думка про те, що наукова і навчальна книжка належать до різних напрямів творчої праці.

Іншими словами, "навчальна наука" - це метафора. Що ж примусило мене вжити її? Особлива, ніж в інших наукових галузях, ситуація, яка склалася в журналістикознавстві, де не існує ні такого великого досвіду, ні обсягу наукових праць, і творцеві підручника доводиться бути першовідкривачем в освоєнні й осмисленні свого предмета. Тому, безумовно, створення навчальної книжки з журналістики на сьогодні вкладається в парадигму наукового дискурсу.

Окрім того, використання понять академічної і навчальної науки мало в моєму тексті не програмовий, а робочий характер. Приписана мені М. Ф. Нечиталюком "спроба відірвати вузівську науку (...) від академічної" [5, 846] категорично не випливає з мого тексту, адже в ньому йдеться про те, що "інтереси науки академічної вступають у суперечність з наукою навчальною" [1, 19]. Вступають у суперечність інтереси, а не самі науки!

Вигадавши, що я говорю про вузівську (а не про навчальну) науку, М. Ф. Нечиталюк далі наповнює це поняття не змістовою, а організаційною семантикою. Для нього вузівська наука - це та, що створюється викладачами вищих закладів освіти. Але я ніде не заперечував цього, не висловлювався зневажливо про працю університетських науковців, як те хоче мені приписати шановний критик. Більше того, я ніде не писав про "глибоку суперечність" [5, 845] вузівської і академічної науки, як те приписує мені М. Ф. Нечиталюк. Він навіть виявився нездатним дослівно процитувати мій текст. Так, він подає цитату: "Академічна наука, - пише І. Михайлин, - має переслідувати [мету] найбільш повного опису історії преси..." [5, 847], пропустивши поставлене в квадратних дужках слово, від чого речення втратило зміст, і читач, не знайомий з першоджерелом, може й справді подумати, що я не вмію узгоджувати слова в реченні.

Якщо ж облишити форму й перейти до змісту, то що ж страшного в думці про суперечність між інтересами академічної й навчальної науки? Суперечність - це категорія філософії, що відображає єдність і боротьбу протилежностей. Закон єдності і боротьби протилежностей - ядро діалектики, він є підставою для будь-якого розвитку. Зрозуміло, що в його контексті академічна й навчальна науки є єдністю, а відмінність інтересів, наявність якої зрозуміла й для М. Ф. Нечиталюка, веде до змагальності, служить джерелом розвитку науки в цілому.

Нетерпимість до слова "суперечність" може бути пояснена лише одним: М. Ф. Нечиталюк сприйняв його в марксистському дусі - як антагонізм. Але насправді суперечність існує в різних формах: відмінності, істотної відмінності, протилежності, конфлікту і аж потім антагонізму, про що можна довідатися з першого-ліпшого філософського словника. Та відмінність між інтересами двох гілок академічної й навчальної науки, на існування якої погодився М. Ф. Нечиталюк, і означає, що між ними існує суперечність, але не на рівні антагонізму, а саме: на рівні відмінності.

Друге. М. Ф. Нечиталюк обурюється тим, що я запропонував свою періодизацію історії української журналістики. Щоправда, я потрапив тут у достойну компанію. Раніше за мене дісталося від М. Ф. Нечиталюка двом авторитетним дослідникам української преси. У доповіді "На шляху до багатотомної історії української журналістики" [6], аналізуючи концепцію С. А. Костя, який виходив із загальноприйнятої в світовій науці думки про те, що преса служить політиці, політичним інтересам, М. Ф. Нечиталюк зазначив, що автор "(...) мимовільно применшує роль і значення преси в суспільстві як гносеологічного фактора (...)" [6, 17]. Ще більше дісталося шановному О. Г. Мукомелі, якому адресоване таке зауваження: "З боку історичного відображення процесу становлення й розвитку української журналістики ХІХ ст. перша глава розділу О. Г. Мукомели не витримує наукової критики" [6, 19].

Що ж лишалося на мою долю? М. Ф. Нечиталюк переконаний, що розвиток науки полягає у примноженні періодів історії української журналістики. Тобто чим їх більше, тим краще. Він із гордістю заявляє, що "раніше наукова концепція періодизації розгорталась у напрямку кількісного збільшення і деталізації періодів" [5, 847], і далі наводить приклади: "від трьох у О. Маковея, п'яти в В. Ігнатенка, до десяти у А. Животка і у мене, до одинадцяти у Ю. Тернопільського, до чотирнадцяти у М. Романюка" [5, 847]. Чотирнадцять Романюкових періодів М. Ф. Нечиталюкові бачаться вершиною розвитку журналістикознавства, хоча я й довів, що періоди М. М. Романюка - це структурні одиниці, які часто належать одному періодові [4, 27-28]. Моя періодизація з чотирьох періодів мислиться М. Ф. Нечиталюком як безнадійна деградація історико-журналістської науки.

Чи справді це так? Категорично ні. Чим далі наука відходить у часі від предмета вивчення, тим більший масштаб застосовує вона до нього. На віддалі стираються дрібниці, втрачає значення другорядне, лишається головне, найбільш істотне, визначальне для сутності даного явища. Такий шлях пройшла історія літератури. Покажемо це на прикладі періодизації радянської доби. У восьмитомній "Історії української літератури" (К., 1967-1971) пропонувалося шість періодів для вивчення радянської літератури: 1) революції і громадянської війни (1917-1922); 2) післяреволюційної відбудови (1920-ті роки); 3) будівництва соціалізму (1930-ті роки); 4) Великої Вітчизняної війни (1941-1945); 5) післявоєнної відбудови (1945-1955) і 6) "розгорнутого комуністичного будівництва" (1956-1967). Сьогодні жодному науковцю не спаде на думку користуватися цією періодизацією. У підручнику "Українська радянська література" (К., 1979) уже запропоновано три періоди: 1917-1934, 1935-1957, 1958-1979; не наводжу їх виключно ідеологічні назви. Але на цьому історики літератури не спинилися: у 1981 році в Москві з'явилася монографія Михайла Кузнецова "Советский роман. Пути и поиски", де взагалі пропонувалося виділяти лише два періоди в історії радянської літератури: 1917-1956; 1957-1980. Але ніхто не вбачав у нових періодизаціях і в скороченні кількості періодів регрес науки.

Скорочення кількості періодів дає відчутні переваги: можливість застосувати більший масштаб для бачення загальної картини, усунути з неї "явища бібліографії" і лишити "явища історії журналістики". Такими мотивами керувався я, пропонуючи свою періодизацію. Власне, я її нікому не пропонував, окрім самого себе. Я цілком усвідомлюю, що далеко в минулому лишилася авторитарна модель науки, і ми живемо в епоху плюралізму наукових концепцій.

Третє. М. Ф. Нечиталюк твердить, що я, нібито керуюся в своїй періодизації двома принципами "формально-територіальним (...) і хронологічним" [5, 847]. Це чистісінька фальсифікація. У моєму тексті однозначно написано: в основу поділу матеріалу покладено дві головні засади: "врахування етапів і процесів формування національної свідомості та регіональний аспект" [1, 20].

Мені самому не до вподоби робочі назви: "російсько-український період", "австро-український період", тому я й запропонував у заголовках до частин своєї "Історії" інші підзаголовки: "Період становлення: від журналістики в Україні до української журналістики" для першого періоду і "Період здобуття національної притомності" - для другого. Такі назви глибше відображають сутність масовоінформаційних процесів, що відбувалися в Україні в ХІХ столітті. Моя внутрішня робота в справі пошуку найбільш адекватної кваліфікації періодів пройшла повз увагу М. Ф. Нечиталюка, він вибрав з тексту те, що й у мене викликало застереження, і з усієї сили важкої артилерії спрямував на нього вогонь своєї критики, не утруднюючи себе читанням заголовків й підзаголовків книжки. Коментарі, як то кажуть, зайві.

Четверте. М. Ф. Нечиталюк незадоволений тим, що альманах "Русалка Дністровая" розглядається в моїй "Історії" в одному розділі з альманахом "Утренняя звезда", до якого хронологічно приєднаний. Але ж у "Передслів'ї" до "Русалки" автори самі засвідчили добре знання української літератури, створеної в Росії, багато з чого було видано й у Харкові: тут названі твори І. Котляревського, Г. Квітки, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського; фольклорні збірники М. Максимовича, М. Цертелєва, "Запорожскую старину" І. Срезневського, "Малороссийские пословицы", видані в Харкові 1833 року. Естетична програма Руської трійці цілком відповідає головним ідеям Харківської школи романтиків, а журнальні засади упорядкування "Русалки Дністрової" були реалізовані спершу І. І. Срезневським та І. В. Розковшенком в "Украинском альманахе" (1831).

П'яте. Цілком безпідставно шукав у цій частині підручника М. Ф. Нечиталюк висвітлення історії "Зорі Галицької". Розділ про цю газету, історичну ситуацію, яка породила її, увійшов у другий том, про що недвозначно було сказано й у першій книзі, де на с. 20 написано: "Розпочинається цей (тобто другий. - І. М.) період з 1848 року з "Весни народів" [1, 20]. Отже, справа знову в небажанні М. Ф. Нечиталюка бути читачем, в упередженому прагненні, не читаючи, поставити під сумнів право іншого автора на свою думку.

Шосте. М. Ф. Нечиталюк обурюється з мого переліку складу історії журналістики і, домислюючи мою концепцію (знову ця неприпустима сваволя у поводженні з чужим текстом), заявляє, що до історії журналістики слід, за моєю логікою, "підключити" політологію, економіку, літературознавство, правознавство і далі перелічено ще кілька наук. Тут М. Ф. Нечиталюк правильно зрозумів логіку розгортання цього методологічного сюжету.

Прохідним місцем у теорії журналістики стала думка про те, що журналістика - це галузь універсальної духовної діяльності; що журналістика - це професія професій. Цю думку висловлювали свого часу і А. З. Москаленко, і Є. П. Прохоров, і С. Г. Корконосенко. Журналістика - це дзеркало, в якому відбито життя всього суспільства. А журналістикознавство - це наука наук, яка вбирає в себе всі галузі людських знань. Попри іронічний тон М. Ф. Нечиталюка, повідомлю йому, що професор кафедри філософії Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна Л. М. Дениско не тільки читає на філософському факультеті спецкурс про українську філософську журналістику, але й плідно співробітничає з кафедрою журналістики, керуючи виконанням дипломних робіт з проблематики цього спецкурсу. Серед імовірних наук, які має включати в себе історія журналістики, М. Ф. Нечиталюк іронічно називає й краєзнавство. Можливо, він не знає, що в 2000 році Валентиною Бездрабко була захищена кандидатська дисертація "Журнал "Краєзнавство" та його роль у розвитку історичних регіональних досліджень 1920-1930-х років". У найбільш повному висвітленні історія журналістики насправді наблизиться до історії цивілізації. А втім, я докладно висвітлив це питання в дискусії з М. М. Романюком [4, 31-32].

Сьоме. М. Ф. Нечиталюк говорить, що я забув згадати про "самостійне вивчення студентами" історії української журналістики, вклавши у моє "забуття" так само чимало іронії. Він знову приписав мені свої думки. Але... навчальний процес і справді мусить розгортатися в двох напрямах.

Перший з них - це активізація самостійної роботи студентів (без усяких іронічних лапок), чого вимагає від нашої освіти й приєднання до Болонського процесу. Журналістська освіта в Україні, на жаль, не готова до цього. Самостійна робота студентів потребує дуже гарного матеріального забезпечення: наявності достатньої кількості підручників, навчальних посібників, наукових праць, хрестоматій, антологій. Як тільки в нас з'явиться все це й студенти зможуть працювати самостійно, підвищиться рівень засвоєння студентами дуже важливого в підготовці майбутнього спеціаліста навчального предмета, яким є історія вітчизняної журналістики.

Другий напрям полягає в збільшенні годин у навчальному плані на вивчення історії журналістики, не лише української, але й світової. Свого часу Габріель Гарсіа Маркес висловив цікаве спостереження над літературним навчанням. "Зрештою, літератури навчаєшся не в університетах, а тільки читаючи й перечитуючи письменників" [7, 170]. Це правило чинне й для журналістської освіти і може бути сформульоване так: журналістиці навчаєшся не в університетах, а читаючи й перечитуючи журналістську класику. Вчить читати й перечитувати журналістську класику історія української та світової журналістики, тому вага цієї дисципліни в системі підготовки майбутнього фахівця величезна і тому ці дисципліни потребують збільшення годин на їх вивчення за навчальним планом. Але домагатися цього можна буде викладачам історії журналістики лише тоді, коли (знов же таки) в розпорядженні освітян будуть відповідні підручники, посібники, хрестоматії. Іншими словами, розширення вивчення предмета слід вагомо аргументувати.

Загальний висновок. Стаття М. Ф. Нечиталюка написана не про мою "Історію української журналістики", а про вигадану ним самим і приписану мені методологічну концепцію. Усі його зауваження спростовані текстом моєї праці.

Зрештою, про методологічний рівень М. Ф. Нечиталюка свідчить відкритий ним "монографічний" метод вивчення журналістики [8, 27]. Цю думку без критичного її сприйняття підхопив у своїй праці М. М. Романюк, з приводу чого я вже висловився у своїй дискусії з ним [4, 32-33], зазначивши, що ніякого "монографічного" методу в природі не існує; "є жанри наукових досліджень: статті, дисертації, монографії, доповіді і т. д. Але поки ми будемо уявляти, що існує "монографічний метод", ми будемо ще довго блукати в методологічних хащах" [5, 33]. Прошу вибачити за автоцитату.

Не може лишити поза увагою й ще одне.

Восьме. Я категорично заперечую той памфлетний тон, який М. Ф. Нечиталюк застосував у своїй статті до дев'ятьох сторінок моєї книги. Він виступив у жанрі не рецензії, а публічного доносу. У його тексті наявні всі атрибути здавалося давно віджилого жанру: посилання на власний обов'язок просигналізувати відповідним органам про безлад у журналістикознавстві; фальшиві, надумані звинувачення, відкрите звернення до цих органів, (добре, що це не Служба безпеки України, а всього-на-всього "міністерські чиновники-освітяни" [5, 844]); попередження про шкідливість "запровадження в навчальну практику" пропонованої І. Л. Михайлиним "реформи" вищої освіти для журналістів, від чого "підготовка висококваліфікованих журналістських кадрів" "зазнає глибокої кризи" [5, 844]. Хоча про те, що я пропоную "реформу" вищої освіти для журналістів" я довідався (уперше і, сподіваюся, востаннє) від самого М. Ф. Нечиталюка.

У 1937 році такого б відгуку було достатньо, щоб усунути назавжди конкурента з поля історико-журналістських досліджень. А навіщо? Ще раз хочу наголосити: не ворогів навкруги треба шукати, а друзів, колег, здатних працювати спільно над великими проблемами, адже журналістикознавство, і навіть окремо взята історія української журналістики - це навіть не море, а океан, у якому знайдеться місце і багатотоннажному ваговозу, і тримачтовому вітрильнику, і легкокрилій яхті. Нас, істориків журналістики, мало працює на цьому терені, ми досить вузьке корпоративне коло. Тож мусимо уважно ставитися до праці одне одного й цінувати зроблене кожним з нас.

1. Михайлин І. Л. Історія української журналістики: Підручник. Частина перша: Від журналістики в Україні до української журналістики. - Х.: ХІФТ, 2000. - 278 с.
2. Михайлин І. Л. Історія української журналістики ХІХ століття: Підручник. - К.: ЦУЛ, 2003. - 720 с.
3. Романюк М. Українська історико-журналістська наука на порозі ХХІ століття // Українська періодика: Історія і сучасність: Доп. та повід. шостої Всеукр. наук.-теорет. конф. 11 - 13 трав. 2000 р.; за ред. М. М. Романюка. - Л., 2000. - С. 9 - 41; він же. Українське пресознавство на порозі ХХІ століття. - Л: Б. в., 2000. - 110 с.; він же. Українське пресознавство: наукові принципи і методи досліджень // Збірник праць кафедри української преси. - Л., 2000. - Вип. 3. - С. 281-293.
4. Михайлин І. Л. Методологічні проблеми історії української журналістики // Наукові записки Інституту журналістики. - 2002. - Т. 8. - С. 22-34.
5 Нечиталюк М. Про "дві науки" в журналістиці (полемічні замітки) // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. - Л., 2003. - Вип. 11. - С. 844-852.
6. Нечиталюк М. Ф. На шляху до багатотомної історії української журналістики // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повід. четвертої Всеукр. наук.-теорет. конф. 19-20 лютого 1997 р.; за ред. М. М. Романюка. - Л., 1997. - С. 12-20.
7. Габриэль Гарсиа Маркес о литературе, о себе, о своем творчестве // Вопросы литературы. - 1980. - № 3. - С. 150-176.
8. Нечиталюк М. Ф. Про методику вивчення та принципи видання пресових текстів (Деякі питання текстології) // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повід. третьої Всеукр. наук.-теорет. конф. 22 - 23 грудня 1995 р.; Ред. кол.: М. М. Романюк (відп. ред.) та ін. - Л., 1995. - С. 18-27.