Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


У риштованні бездуховності

Вежель Л. Мю

к. філол. н.
УДК 050:22.08

У статті порушено проблему духовної кризи в Україні, успадковану з радянських часів. На публіцистичних матеріалах Г. Костельника доведена шкідливість атеїзму, завданням якого було знівечити християнина і зробити з нього покірного раба.

In the article of L.Vezhel it is touched the problem of spiritual crisis in Ukraine inherited from the Soviet time. The author proves on the base of materials of H.Kotelnyk a harm of atheism the task of which was to cripple a Christian and to make him to be an obedient slave.

Починаючи з першого числа, протягом усього 1935 року журнал "Дзвони" публікував частинами наукову працю Г. Костельника "Справжнє джерело атеїзму".

У цьому дослідженні, як і в багатьох інших, автор зосереджує увагу на забруднених витоках новочасної віри – атеїзмові. Оскільки атеїсти доводять, що всяка релігія конфліктує з наукою, він намагається встановити категорію належності атеїзму – чи то до сфери науки, чи то до віри. Свідомо маскуючи справжнє обличчя безвір'я, його теоретики нав'язують думку, мовляв, підвалиною їхнього "вчення" є досягнення науки. І робиться це наперекір теологам, апологетам християнства, що узгоджують науковий поступ із вислідами релігії. Проте атеїзм, як неважко довести, нічого спільного з науковим прогресом не мав. У ньому закладено засади монопольного права, розраховані на світове панування. Розглянемо конкретний приклад. Головний безбожник совєтської імперії

О. Ярославський (справжнє прізвище – Губельман Міней Ізраїльович), редактор "Исторического журнала", піддаючи жорстоким репресіям християн, водночас щосуботи ходив до синагоги і демонстративно молився до свого бога – Ієгови, як роблять це деякі нинішні урядовці. Крім усього іншого, він у своїй діяльності послуговувався виключно високими чинами з середовища левітів. Про наміри цих, з дозволу сказати, ініціаторів сатанізму можна тільки здогадуватись, хоч незаперечним є той факт, що все в ньому зводилось і зводиться до глобального володіння над світом. На жаль, чума в упаковці "атеїзму" не тільки шкодила, а й паралізувала християнські уми. Причинами того сумного "успіху" серед християн Г. Костельник вважає: 1) порочність серця та наслідування "моди"; 2) ознайомлення з агітаційною книжковою продукцією; 3) незнання правд віри; 4) бажання бути оригінальним і несхожим на інших; 5) своєрідне наслідування "авторитетів"; 6) гордість і переоцінювання власного розуму як виняткового.

Звичайно, вичерпної відповіді на злободенні питання вони не дають, оскільки існує безліч таємниць за сьома замками теорії безвірності.

Протиставляючи причинам атеїзму засади християнства: святість серця, читання релігійних книжок, знання правд віри, покірність, силу авторитету, євангельську "вбогість духу", – теолог зауважує, що це всього-на-всього видимі причини віри, які перебувають на поверхні її джерела, спроможні пояснити генезу віри.

Власне, щоб боротися з причинами атеїзу, необхідно заглибитись у його витоки, розраховані на формування бездушних мутантів як засіб і знаряддя всесвітнього володарювання. Риси тотального обездуховлення повсякчас набирають виразних контурів у щепленні нашій молоді голлівудської металевої музики, наркотичних смаків через московські "естетичні" моделі тощо. І все це мотивується "високими" досягненнями зближення культур, здобутками науки й освіти. Погляд християнських апологетів, що властивою причиною атеїзму є грішний стан душі, твердить Г. Костельник, є образливим для атеїстів. У душі віруючої людини всі релігійні мотори в русі, тому їй ясно, що вона могла би позбутися віри тільки штучно й насильно – через гріх гордості ума чи якийсь інший. Щоправда, продовжує автор, атеїзм має два різновиди: 1) спричинений "наукою" та 2) вихованням в атмосфері безбожників. Атеїзм народжується і поширюється в парі з наукою. У середовищі простолюддя нема атеїстів, а якщо є, то вони виховані безвірними інтелігентами, або принаймні їх книжками. Цього ніхто не в змозі заперечити, аргументує Г. Костельник, що кожна людина від природи є релігійним єством; кожна, розвиваючись духовно, простолінійно й цілком певно мусить дійти до віри в Бога. Віру можна тільки втратити, а це стає можливим лише на якомусь етапі розвитку науки. Грішний стан душі взагалі не є і сам собою не може бути творцем атеїзму [1, 51].

Теолог у своїх пошуках причин атеїзму поринає ще глибше: він розділяє безбожників на дві категорії – практичних і теоретичних. Цікаві спостереження в цьому плані обґрунтовує він, звертаючись до грецьких філософів: Анаксагора, Сократа і Арістотеля, що стали ворогами батьківської віри – грецького політеїзму. Тут вони виступили проти віри на засадах наукових відкриттів, приміром, що сонце не є божеством, а тільки розжареною кулею. Але чи можна вважати відкриття астрономії знаряддям поборення релігії? Звичайно, ні, бо наукові здобутки є тільки засобами розширення релігійних горизонтів, спростуванням помилок раніших астрономічних відкриттів, наприклад Птолемея. Якщо попередні покоління сліпо вірили в божество сонця, планет, грому, то наступні з допомогою науки дійшли висновку, що це всього-на-всього предмети і явища, які вдається пізнати. А Бог – це таємниця, непідвладна пізнанню. Таким чином, з допомогою наукових вислідів збільшуються відстані релігійних уявлень, які тривалий час перебували у стані законсервованості, непорушності.

І всяка новинка на кшталт відкриття Коперника сприймалася в штики. Значить, у свідомості людей закріпилася первісна віра. "Атеїзм, – вважає теолог, – не є релігією, бо релігія – це віра, з котрої випливають обов'язки для людини, а атеїзм не накладає на людину ніяких обов'язків. Одначе, він є вірою у повному і точному значенні слова... Атеїзм є ще в більшому ступені вірою, ніж релігія. Віра там більша, де слабші аргументи, а противенства більші. Це, власне, здійснюється на атеїзмі" [2, 135].

Віра – це і певний ланцюг психічних імпульсів, що блискуче окреслено теологом у розвідці "Психологія віри", яка протягом 1926–1927 років друкувалася на сторінках часопису "Нива". На конкретних прикладах він доводить, що атеїзм тріумфує переважною мірою в напівінтелігентному середовищі, як це мало місце в більшовиків, де, замість розуму, брало верх чуття. Якщо йдеться про високоосвічену людину-атеїста, то її доводи більш виважені й трансформуються без найменшого тиску. "Хто перейнятий причиновою закономірністю всього, що діється, — пише А. Ейнштейн, — для цього ідея якогось єства, що вдирається в хід світових явищ, цілком не можлива особливо тоді, коли гіпотезу причиновости дійсно трактується поважно. Релігія страху в такої людини не можлива, як і релігія соціальна чи моральна" [7]. Висловлювання знаменитого фізика, уважає Г. Костельник, можна сприймати як абсолютно справедливі та як абсолютно несправедливі, оскільки подані вони гіпотетично з психологічного становища. Водночас його слова, власне, їхнє значення, легко перевести на метафізичне становище, з чого випливає буцім фізика має доводи, які заперечують існування Бога, свободи, волі тощо. Але таке твердження – штучне накидання гіпотези на тезу.

Дошукуючись справжнього джерела атеїзму, Г. Костельник виставляє квестію: чому А. Ейнштейн та інші новочасні фізики не спроможні уявити собі Бога? І це в той час, коли навіть ленінградські вчені в лабораторних умовах виміряли вагу душі, яка покидала тіло. Саме цьому факту атеїсти намагалися не давати розголосу, оскільки він руйнував підвалини їхньої віри (атеїзму).

"Але вже тут бачимо, – іронізує теолог, – що атеїзм виступає наче самозрозуміла гіпотеза, котра ніби враз є тезою, як самозрозуміле переконання, котре ніби випливає з нинішньої фізики, як безпосередня річ, що ніби не потребує ніяких доказів" [2, 137].

У повному обсязі розкриває цю тезу Біблія, яка доводить, що справжня премудрість властива тільки Богові. А ті, що ігнорують Бога й захоплюються власною мудрістю, перебувають за межами істини в полоні гріхопадіння. Оскільки дар мудрості проявляється в людині у єдності з мудрістю Духа Святого, то вона балансує між Небом і Землею.

Як уже зазначалось, заперечувати релігію може хіба ще невіглас-напівінтелігент на підставі "науки", якої не знає і не розуміє. Водночас поважний філософ не пускатиме слів на вітер, оскільки пізнав засади науки, супроводжуючи власні висновки фразою: "Догм не повалила негативна критика", його стримана обережність ґрунтується на відсутності доводів, спрямованих проти Абсолюта як природної доцільності на ґрунті розуму. Якщо все-таки атеїстам не вдається побороти догматику, то і в цьому разі вони не капітулюють, бо навчені торжествувати голими почуттями ворожості супроти релігії буцімто на підставі наукових вислідів. Однак, як уже йшлося, ніякої незгоди з приводу наукових відкриттів між теїстами та атеїстами немає й бути не може. Адже наука тільки зміцнює засади релігії в процесі еволюціонування людства. Різниця полягає хіба що в перспективі поглядів на ті чи інші наукові відкриття та їхній подальшій інтерпретації. Але точки дотику в підходах до релігії з обох непримиренних сторін все-таки наявні. Наприклад, сорбонський професор Г. Зеайллес, прибічник атеїзму, не ображає почуттів своїх опонентів. "Для схоластики світ є мовою, – пише він, – Божа думка визирає в ньому з усіх боків: його краса не є злудою, зродженою через припадкову гру наших вражень і почувань, але за посередством звуків, фарб і форм вона є виразом Божої мудрости й любови" [8]. Як бачимо, все, що автор приписує схоластикам, стосується всіх людей, які вірять у Бога. На підставі чого він доходить такої думки? Певно, вважає Г. Костельник, на засадах почуття та ментальності. Оскільки наука не вважає "сама себе за догму", то вона є "вільною, живою думкою", що отримує ззовні інформацію, факти, на ґрунті яких будує систему ідей. На підставі сказаного теолог дефініціює його постать як вільнодумця, позитивіста, послідовного атеїста, вчення якого засноване на агностицизмі, що не спроможний заперечити релігію. Тоді яким способом він ігнорує релігійні догми? У розвідці "Чому догми не відроджуються?" наявне твердження, що, мовляв, догми зникли перед "позитивними правдами". Однак у статті "Догма і наука" Зеайллес визнає, що наука дістає ззовні "не правду, а тільки факти та матеріали", з яких моделює ідеї. Зі сказаного випливає, що Зеайллес визнає тільки "механічну перспективу на світ", що, буцімто, сама собою виключає будь-яку таємничість, містичний смисл буття, Бога та Душу. "Власне, те чуття, – вважає теолог, – яке виробляється в душі у зв'язку з механістичною перспективою на світ, є справжнім, найглибшим, оригінальним джерелом атеїзму" [4, 213].

Г. Костельник не тільки простежує апокаліпсичні процеси безвірства, природу їхнього походження як результат гріхопадіння, а й ґрунтовно розвінчує потаємне призначення його суті. Виходить, що таку "науку" продукують таємні центри у періоди найбільших соціальних потрясінь, які дають імпульси до падіння моралі, духовності та етичних норм. Власне, конструюванням хаосу та ворожнечі у суспільстві займалися не тільки антихристи, а й досить-таки обдаровані письменники, потрапляючи в обійми звідників-масонів у прямому розумінні цього слова. Пригадаймо з цього приводу заплановане одруження В. Винниченка, А. Малишка, О. Довженка та ін., "лади" яких майже щоденно інформували відповідні органи про настрої своїх "суджених".

Не можна не погодитись з Г. Костельником, що сліди боговідступництва найчастіше спостерігаємо в часи суспільно-моральних катаклізмів, пов'язаних з війнами, революціями, холокостом – сатанинським началом зла. Про це читаємо і в численних проповідях А. Шептицького, який вбачав порятунок і збереження духовності серед українців засобами прастарих обрядів. "Сучасна українсько-католицька церква, – пише

Ю. Липа, – зберегла в собі тих обрядів більше, як усяка інша сучасна українська християнська церква. Українське православ'я догоряє, а польське, румунське й інші православ'я гублять ці традиції. Правда, уже й тепер велике ім'я Андрія Шептицького багато зробило" [9, 245].

Оголюючи коріння атеїзму, Г. Костельник відстежував його закономірності й призначення, спалахи у всіх куточках світу. Найчисленнішими реалізаторами теоретичних надбань сатанізму він уважав напівінте- лігентну масу, неспроможну довести й обґрунтувати свої позиції, а тільки криком і лозунгами заперечувати саму природу людської душі. Однак набагато небезпечнішими у порушенні гармонії світобудови були і є жовті князі, що намагаються своїми теоріями загнати вірних усього світу під фатальний знак Диявола – трьох шестірок. На підставі аналізу книжки професора Віденського університету Фрідріха Йодля "Наука і релігія" львівський теолог не лишив каменя на камені від "наукових" фальсифікацій глобалізації бездуховності. "Які ж тут докази для атеїзму? — запитує протопресвітер. – Буквально ніякі! Автор сам признає, що "логічні потреби самої науки про природу ведуть науку до поняття Бога, як до останньої розв'язки всіх загадок і труднощів". “Атеїзм з усіма його консеквенціями, – вважає Г. Костельник, – це та небезпека і та втрата, на котру наразила людство новочасна культура. Вона дуже пригожа для плекання, утверджування та поширювання того почуття, тої ментальності, що є властивим джерелом атеїзму. Невже дивно, що в СССР поширюється атеїзм? Чи більшовики видумали якісь нові докази для атеїстичної віри? Ні, але вони всіма способами – і терором, і приманками, і криком, і вихованням – намагаються людські душі здобути для атеїзму" [4, 217].

Під мікроскопом духовності теолог розглядає два творчі початки людської природи: 1) наше свідоме і вільне "я"; 2) нашу природу. Якщо такі науки, як хімія, фізика, математика, вважаються витвором нашого "я", а наші враження – це чисті витвори нашої природи, то куди ж належить наше мовлення, мислення, що є наслідком як власного "я", так і нашої природи? Звичайно, вони мають комбінований характер, як і релігія. Таким чином, перші імпульси й поняття до появи релігії дає природа, а подальшу її розбудову творить людське "я". Якщо атеїсти силкуються трактувати витвір людського "я" власним способом, то і в цьому разі не їм належить пальма першості, проторував цю дорогу старовинний філософ-софіст Критій, котрий твердив, що релігію видумав якийсь мудрий володар, аби з її допомогою легше маніпулювати поведінкою підданих. Само собою зрозуміло, що таке примітивне пояснення не вкладається ні в які рамки сучасності, позаяк її джерело пульсує з самої людської природи, хоч, згідно з теорією Дарвіна, вона має релятивну вартість.

"І так атеїсти, – пише Г. Костельник, – що завзялися здискредитувати релігію з психологічного становища, приймаючи еволюційну теорію Дарвіна, глядять на релігію, ніби як на твір людської природи, але в дійсності як на твір людського "я" [4, 340]. При цьому теолог посилається на доводи психолога-еволюціоніста, що буцімто демаскує релігію, Зігмунда Фрейда. Його наукова неспроможність, тим більше – шкідни- цтво, полягає в тому, що він на основі інстинктів самозбереження пробує з'ясувати не лише психічний розвиток окремого індивіда, а й усю історію людської культури й релігії, розглядаючи їх як результат сублімації психосексуальної енергії. Тим більш парадоксальними є доводи Фрейда ніби людське "я" витворило людську "природу", а водночас і релігію. Але відсутність найменших аргументів з приводу заперечення релігійності робить Фрейда щонайменше дивакуватим, з позицій якого він вдається до релігійної генези. Ось аргумент. Дитина, мовляв, у взаєминах з батьком почувається немічною і тому боїться його. А з іншого боку, дитина любить і поважає батька, який годує її та оберігає. Саме цей психічний комплекс ("Vaterkomplex") Фрейд вважає справжнім джерелом релігії, констатуючи, що Бог – це "возвищений" батько, туга за яким є головною потребою релігії. Якщо б атеїзм не був у нинішніх часах модою, веде далі теолог, то на Фрейда люди гляділи б як на такого, котрому "Бог не дав повного розуму". Така оцінка випливає з того, що на всі релігійні поняття Фрейд дивився тільки, як на ілюзії.

І все-таки Фрейд намагався перехитрити сам себе чи то з обачності, чи то в хаосі дисонансу думок, що не базувалися на доводах. "Як їх годі доказати, – коперсається Фрейд у власних псевдодоводах, – так само годі їх спростувати. Ще замало знаємо, щоб до них критично наблизитись Загадки світу розгортаються перед нашим дослідом надто повільно, а наука нині не спроможна дати відповіді на численні пошуки. Однак наукова праця є для нас єдиним шляхом, що приведе до пізнання реальності, яка оточує нас" [10, 50]. У результаті пізнання тих реальностей серед людей можуть закрастися сумніви щодо основ тієї чи тієї релігії. А джерелом антирелігійних сумнівів завжди виступає зло, надмірні терпіння, зневіра, оскільки надмірне зло у цьому світі – це спокуса, то, так чи інакше, є потреба розправитися з нею: або перерости її духовно, або піддатися їй через песимізм засобами атеїзму. Щось подібне знаходимо у Т. Шевченка, який задля долі України "шукає Бога, а знаходить "таке, що й цур йому сказать!".

Адже поети як інженери людських душ висловлювалися таким способом у всі часи і у всіх народів. Наприклад, грецький поет VІ століття до н. е. Теоґнід розмірковує так: якщо Зевс є всемогутнім, то чому торжествує несправедливість? А Омар Хайям, персо-таджицький поет, обурюється: якщо Всевишній упорядкував закони природи, то з якої причини скинув їх заново під прес знищення? Якщо вчинено добро, то навіщо його нівілювати, а якщо зло – то кому за нього відповідати? І попри всі докори на адресу Творця, він все-таки звертається до Нього: "О, Ти, що єси початком і кінцем усього сотворення, якщо хочеш, спали мене, якщо хочеш, оточи мене пестощами!" [11, 48]. Як бачимо, джерелом зневіри завжди було й залишається зло, однак вирвати з душі набожність не спроможний ніхто навіть в умовах суцільних контрастів. Зло тільки інтригує душу, тим самим поглиблюючи загадку світу, примушує людину глибше шукати розв'язки, однак не призводить до атеїстичного провалля.

Г. Костельник поділяє атеїстів на дві категорії – песимістів та оптимістів. Найбільш буйним серед першого різновиду був філософ Шопенгауер. А до релятивних атеїстів зараховує французького письменника Анатоля Франса, якому належить крилатий вислів: "Але у світі, в котрому згасло світло віри, зло й терпіння втратили всяке значення і не здаються нічим іншим, як огидною грою й злобивим жартом" [4, 349].

Людина часто звертається до Бога, якого не бачить, а тільки сприймає через смисли, перцепції яких є дуже сильними через мимовільну присутність у людській свідомості. Наше загадкове оточення нерідко викликає сумніви, у природу яких закрадаються елементи атеїзму. Ось так, уважає теолог, у нашу душу просочується зневіра, яку, так чи інакше, належить віруючій людині перемагати засобами молитви та покаяння. Спостерігаючи за наявністю у церкві пастви, неважко аргументувати, що переважна більшість з-поміж неї – жінки. Це закономірний факт, оскільки жінка набагато чутливіша за чоловіка. Позаяк атеїсти силкуються довести, ще атеїзм виростає з чуття, то серед жіноцтва, згідно з їхніми запевненнями, мало би бути більше атеїстів. Однак все виходить навпаки. І це "навпаки" підриває підвалини невірників. Атеїстичний світогляд, по суті, продовжує Г. Костельник, завжди складається з понять, що є плодом практичного світосприймання. Практичний світ, що нам освічує й оправдує "чуття нічогости", – це світ, що не є фізичним, а звичайним людським фантомом. Навіть людина, засліплена атеїзмом, не до кінця життя залишається безвірником. Численні випадки практичного життя а й описані в художній літературі, засвідчують, що перед смертю відступники навертаються до Бога. Візьмімо, наприклад, сцену повернення додому із заслання Вадима Стельмашенка (з роману В. Винниченка "По-свій"), де застає паралізованого батька, який не так давно вважався запеклим атеїстом. Побачивши сина, Трохим Петрович лівою рукою (бо праву одірвано на заводі) перехрестив його, звернувшись із запитанням: "Вадю, Бог є ?". "Вірю, тату, в Єдиного Всемогучого Бога", – почулася впевнена й переконлива відповідь. Сталося чудо, яке й повинно було статися. "Та й зрозуміло тепер для нас, – пише Г. Костельник, – чому простолюддя таке ласе на всякі чуда, і чому таку велику вагу прив'язує до них. Чуда також розторощують "чуття нічогості" і свідчать, що життя-буття має таємний, дивний, глибинний стиль, як стиль нашого "практичного світу". Нехай це будуть чуда-дива, що є вислідом незвичайних природних процесів (як комета, полярне світло, медіумічні явища), а вони все-таки сповняють свою релігійну функцію, бо розбуджують людську свідомість, щоб вона гляділа на світ з перспективи таємності. Та й треба згадати, що людська душа, завдяки свому інстинктові, потребує великого й дивного світу – потребує Бога" [5, 427].

Розвинена людська душа вимагає розвиненого, "великого, багатого змістом світогляду", тобто тих чинників, які відсутні у кругозорі атеїстів. Водночас образ світу, окреслений до безконечності природничими науками, став для атеїстів сурогатом, замість Бога. Якщо сільська людина протягом життя, споглядаючи явища природи, задумується над їхнім походженням і нерідко зачаровується ними, то мешканець міста в оточенні урбанізації позбавлений містичного сенсу життя, де всі чинники атеїзму чатують на нього на кожному кроці, що знечулює свідомість, гіпнотизує її.

Зауважуючи, що атеїстичне чуття час від часу змагається з містичним змислом життя, теолог застерігає: є велика таємниця, є Бог, супроти чого атеїсти виставляють невиправдану тезу – "нема нічого". У цьому плані вчений подає схему еволюції атеїзму: спершу переважав релігійний раціоналізм, деїзм, пантеїзм аж до тих пір, поки розчищено було дорогу пагубним ідеям Спінози. "Коли атеїстична ментальність, – вважає він, – настільки була скріплена й розповсюджена, що інтелігентний світ з ентузіазмом, наче свого "спасителя", привітав теорію Дарвіна про те, що ніби вся доцільність і краса в органічному світі постала чисто механічним способом, "сама з себе", завдяки сліпій грі припадків, тоді в Європі стала можливою така жахлива й того типу революція, як більшовицька" [6, 482].

Хоч "привид комунізму разом з атеїзмом" зародився на Заході, проте найсприятливіший ґрунт він знайшов для себе, як й перекотиполе, в Росії. У XX столітті, образно кажучи, "удосконалений" атеїзм репатрійовано було до Іспанії та Німеччини. Німці, зокрема після другої світової війни, зуміли побороти цю пошесть, здобувши свою релігійну та етнічну ідентичність через повернення до своєї спільної християнської основи. Важливим чинником у цій справі був ІІ Ватиканський собор 1964 року в німецьких католиків.

Спираючись на наукові відкриття, атеїсти не спроможні запримітити, що саме вони набагато більше сприяють зміцненню релігій-ної свідомості, аніж атеїзмові. Звичайно, новочасні наукові відкриття демонтували старовинні причини віри, проте відкрили нові, яких давнина не знала. Насправді природничі науки повалили тільки ті "причини віри", котрі мали виключно психологічний характер. Та вони не повалили "причини віри", якій властивий логічний характер. Слід, однак, визнати, що природничі науки, зміст і форма культури є опорою сучасної "культури" з психологічного та суб'єктивно-логічного погляду. Мало кому на думку спаде, що вульгарні пісеньки, які тиражуються в Голлівуді, пропагуються Пугачовими, Кіркоровими та К°, є кільцем засекречених служб, спрямованих не тільки на нищення найсоковитіших культур світу, не тільки на обездуховлення природних почуттів людини, а й самої віри. Це задум світового центру нівіляції людських душ й манкуртизації атеїстичної технології. "Новочасний атеїзм з більшовицькою революцією, – вважає Г. Костельник, – ступив на той шлях, де люди під його диктатом виставлені на невисказані страждання й жертви. Це пекельна історія новочасного атеїзму, без сумніву, матиме значення на цілі віки: вона демаскуватиме й компрометуватиме атеїстичне чуття" [6, 486].

Плануючи нищення релігії, атеїсти навіть не підозрюють, що цим самим вони спонукають до її зміцнення та оновлення. Пильність прибічників християнської релігії в умовах наступу сатанізму з його програмою завоювання світу – невід'ємний складник стратегії нашої церкви та її ідеології. Зараз пропаганда християнських засад серед учнівської та студентської молоді як ніколи на часі. Роз'яснення науки Христа, загальмоване червоно-коричневою чумою, повинно набрати прискорених обертів при сприянні духовних центрів, відповідних міністерств та відомств, громадських інституцій. Пам'ятаймо: темні сили активізуються. І до них передусім належать комунізм та атеїзм, яких належить подолати у всіх різновидах. "А тим часом вже після війни, – пише Є. Сверстюк, – в середині століття Конрад Аденауер прогнозував: комунізм не можна подолати ні воєнними, ні економічними засобами – комунізм спроможне перемогти тільки переконане християнство" [12, 96]. Власне, тут напрошується уточнення: глибока віра в Бога. А стосовно української душі, то варто додати ще: розуміння краси одухотвореної землі як своєрідного космічного оркестру (за П. Тичиною. – Л. В.).

Аналізуючи, наприклад, збірку поезій П. Тичини "Сонячні кларнети", Г. Костельник застеріг, що людина залишається митцем до тих пір, поки не розлучається з церквою та красою рідного довкілля. Саме розкішна українська природа, гама найвибагливіших її тонів сприяла народженню золотих кларнетів поета-богопоклонника, який навчився розуміти її красу й ніжність ще з дитинства. Адже для П. Тичини, як і для всякого українця, поезія і мистецтво, церква і молитва – це не додаток до праці, а невід'ємний елемент трудового життя, в якому насолода від праці органічно зливається з мереживом естетичних переживань. Віра в Бога, заснована на естетизмі, чутливості, ліризмі, на думку Г. Костельника, переможе найпекучіші суховії, занесені в Україну із совєтських смертоносних пустель. "Жива віра, віра, що не спиняється перед жертвами, – писав у 1943 році Олег Ольжич, – та, що перемагає. Тож в найчорніший, блюзнір- ський чає не покидає нас певність нашого остаточного тріумфу [13, 45].



1. Костельник Г. Справжнє джерело атеїзму // Дзвони. — І935. — № 1.
2. Там само. — № 2/3.
3. Там само. — № 9.
4. Там само. — № 6/7.
5. Там само. — № 8/9.
6. Там само. — № 10.
7. Ейнштейн А. Релігія і наука // Діло. — І930. — І7 груд.
8. Ieailles J. Nauka i wolnomyse. —Warszawa, 1907. — C. 20.
9. Липа Ю. Призначення України. – Л., 1992
10. Freud Z. Die Zukunft einer Illusion. – Wien, 1928.
11. Хайям Омар. Рубай. — Ташкент, 1981.
І2. Сверстюк Є. До питання про націо- налізм і культуру діалогу // Релігія і суспільство в Україні: фактори змін: — Матеріали міжнародної конференції 15-16 травня. — Київ, 1998.
13. Дороговказ. Поезії О. Теліги та О. Ольжича. — К.,1994.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові