Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Художній нарис у жанровій системі публіцистичної спадщини Олеся Гончара

В. М. Галич

к. філол. н.
УДК: 070: 821. 161.2 – 92 + 929

Розглядається нарис у жанрово-тематичній системі публіцистики Олеся Гончара. Коротко з'ясовується історія цього жанру. Подається аналіз портретних, подорожніх та проблемних нарисів митця.

The article investigates essay in the genre-thematic system of publicistic by Oles Gonchar. The history of the genre is also being brief'y analyzed. The analysis of portrait, travelling, and problematic essay of the artist is also given in the article.

У публіцистичному доробку Олеся Гончара важливе місце відводиться нарису – жанру, в якому найбільш повно виявляє себе особистість автора передусім як письменника, художника слова й політика, громадського діяча. Актуальність статті пояснюється недостатньою вивченістю проблем письменницької публіцистики загалом і публіцистики Олеся Гончара зокрема. До того ж публіцистика прозаїка, у тому числі й нарисова його творчість, досі не стала об'єктом наукових зацікавлень теоретиків журналістикознавства. Рецензії на книжки публіцистики митця та передмови до цих видань не спроможні більш повно представити нариси письменника, а в дисертаційних дослідженнях Н. Заверталюк ("Публіцистика письменників на Україні 20–х – 70–х рр. ХХ ст.", 1992) та В. Зубовича ("Олесь Гончар – літературний критик і дослідник літератури", 1993) аналізується лише кілька нарисів в аспекті завдань історії літератури в першій, а в другій – розглядаються здебільшого портретні нариси прозаїка лише з позицій внеску письменника в теорію й історію літератури.

"Художній нарис, цей бойовий оперативний жанр, цей винятково чутливий до життя вид творчості, в нашій літературі завжди був у шанобі, приваблював багатьох і в 20-і, і в 30-і роки, і пізніше, згадаймо колись – бойові гострі нариси Майка Йогансена і тепер – памфлети Юрія Мельничука. Нарисовець має змогу найактивніше втручатися в життя, мужньо й чесно виявляти свою громадянську позицію" [7, 580], – так високо оцінив цей публіцистичний жанр в одному зі своїх виступів Олесь Гончар.

Жанр нарису є відносно молодим у системі публіцистики. Його зародження пов'я- зують з Англією ХVІІІ століття. Перші зразки цього жанру призначалися для сатиричних журналів. Дуже часто класики провідних літератур світу розпочинали свою творчу діяльність саме зі звернення до жанру нарису. Саме так було з Ч. Діккенсом, О. де Бальзаком, І. Тургенєвим. Нариси писали В. Даль, В. Гіляровський, М. Помяловський, Г. Успенський.

Український нарис є ще молодшим. Його основоположниками були І. Нечуй-Левицький ("На Дніпрі") та Панас Мирний ("Подоріжжя з Полтави до Гадячого"). Важливе місце цей жанр посідає у творчості І. Франка, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Лесі Українки, О. Маковея, Ю. Липи, С. Тудора. Майстрами цього жанру виявили себе М. Хвильовий, Ю. Яновський, Б. Антоненко-Давидович, А. Головко, О. Довженко. У другій половині ХХ століття – Г. Тютюнник, Ю. Мушкетик, В. Яворівський, В. Коротич, В. Дрозд, П. Мовчан. Досить часто до цієї жанрової форми звертався Олесь Гончар.

Перші його нариси були написані ще в 30-ті роки ("Молодим всюди у нас дорога", "Зрада", "Два трактористи", "Дочка комсомолу"); вони мали учнівський характер, і Олесь Гончар ніколи не подавав їх до збірок публіцистики. У повоєнну добу він написав кілька десятків нарисів, зокрема цикли "Китай зблизька", "Зустрічі з друзями" (нариси про Чехословаччину), а також "Щедрий серцем" – у 50-ті роки, "Людині гімн", цикл "Японські етюди", "Берег його дитинства", "Двоє вночі", "Голос ніжності і правди", "Із американських вражень" – у 60-ті, "Українські степи", "Сурмач", "Спогад про Ауезова", "Пам'яті Галини Кальченко", "Бондарівна", "Блакитні вежі Яновського" – у 70-ті. У 80-ті роки кількість творів цієї жанрової форми значно зросла – "Згадка про Василя Касіяна", "Співає народний артист", "Про Петра Панча", "В останніх променях (Микола Бажан)", "На землі Камоенса", "Столітній Панч", "Яблуневоцвітний геній України", "Людина світлої душі". У 90-ті роки написано останні нариси Олеся Гончара "Ми знали його таким", "Відкриття Альберти".

Деякі з названих творів ніколи не друкувалися і зберігаються в родинному архіві. Зокрема це нариси "Там на світанку", "Людина світлої душі". Перший з них писався до 30-річчя Перемоги. У родинному архіві зберігається текст на п'яти аркушах з незначними правками. Окремі фрагменти пізніше увійшли до оповідання "Плацдарм", надрукованого в книжці "Далекі вогнища". А другий нарис був створений на прохання Літературного музею білоруського письменника П. Бровки. У родинному архіві збереглося два машинописних варіанти цього твору, один з яких є чорновою редакцією, що врахована в іншому варіанті. Крім того, у родинному архіві письменника є машинописний текст портретного нарису "И на Украине его любили", написаного російською мовою 22 грудня 1987 року, героєм якого є балкарський письменник Кайсин Кулієв. "Ми знали його таким…" – портретний нарис про Олександра Фадєєва, написаний до 90-ліття письменника, що відзначалося 1991 року, залишився незавершеним. У родинному архіві є текст на трьох аркушах, написаний на бланках депутата Верховної Ради СРСР. Останні два твори також не друкувалися.

Однак, перш ніж вдатися до конкретного аналізу нарисів Олеся Гончара, варто з'ясувати, який же зміст слід вкладати в це поняття. Звернемося у зв'язку з цим до останніх наукових видань. "Нарис – оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому зображено дійсні факти, події й конкретних людей. За обсягом наближається до невеличкого оповідання, новели, але позбавлений чіткої, завершеної фабули, обов'язкової для новели, притаманної оповіданню" [12, 488]. "Нарис – опис реальних подій, фактів. За своєю природою він близький до оповідання, однак нарисова творчість має свою специфіку. Так, зокрема, образність у творах цього жанру виконує публіцистичну функцію. В ньому багато місця займають роздуми, певні статистичні викладки, економічний аналіз тощо. Вимисел у нарисі відіграє значно меншу роль, ніж в оповіданні" [11, 18]. "Нарис – малий художньо-публіцистичний жанр, в якому автор зображує дійсні події та факти. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, яких особисто знав письменник" [3, 276]. Щось подібне про нарис писали й кілька десятків років тому. Наприклад, Ф. Білецький визначав його так: "Нарис – самостійний літературний жанр, що ніскільки не поступається перед іншими художніми видами творчості. Але на відміну від інших літературних жанрів він ґрунтується на конкретних фактах, досліджує їх, містить елементи публіцистики, які тісно поєднуються із засобами художнього, образного живопису. Цією останньою якістю нарис відрізняється також від інших публіцистичних жанрів, зокрема від статті" [1, 77].

Як бачимо, хоча всі ці визначення мають чимало спільного, все ж помітна розбіжність у трактуванні самого поняття “нарис”. Недаремно один із відомих дослідників новітньої публіцистики В. Здоровега наголошував, що в сучасній теорії спостерігається значна плутанина, котра йде "від нерозуміння таланту власне художнього і власне публіцистичного, філософського, а звідси нерозуміння природи і можливостей творів різних за своїм літературним спрямуванням. Плутанина ця, може, найбільш яскраво проявилась у розмовах і дискусіях про художній нарис" [10, 172–173]. В. Здоровега вважає, що спроби науковців визначити нарис як такий же художній твір, що й інші жанри художньої літератури (новела чи оповідання), а різниця полягає тільки в документальній основі нарису, є неправомірними: "Реальний же стан речей полягає в тому, що нарис, який з усіх жанрів публіцистики має найбільше спільного саме з творчістю художньою, який в історії літератури може відігравати роль не меншу, ніж роман чи оповідання, все ж таки є результатом дії внутрішніх законів творчості, зрештою відмінних від тих, якими керується письменник-художник" [10,173]. "Нарисова література, – наголошував В. А. Богданов, – відтворює реально існуючі характери і ситуації з документальною справжністю, що й надає її образам особливу переконаність і безперечну доказовість" [2, 3 – 4].

Одним із перших робить спробу класифікації жанру нарису Ф. Білецький: "Коли нарисовець пише про людину, він створює портретний нарис, передає враження від подорожі – створює дорожній (краще б назвати подорожній. – В. Г.) нарис, розповідає про нові важливі проблеми і людей – дає проблемний чи проблемно-виробничий нарис, порушення наукових досягнень зумовлює науково-популярний нарис тощо. За психологічною насиченістю твору інколи виділяють так звані психологічні нариси, в яких головна увага нарисовця привертається до дослідження характеру і психіки людини" (курсив наш. – В. Г.) [1, 79].

Звичайно ж, у творчості Олеся Гончара представлені тільки окремі жанрові різновиди нарису. Передусім його спадщина досить широко репрезентує портретний нарис. У цьому жанровому різновиді Олесь Гончар прагне осмислити життєвий шлях свого героя. При цьому він бере не лише певні біографічні факти, а й залучає відомості, які дозволяють якомога повніше виявити характер людини, багатства її душі, мету життя. Такими є, наприклад, портретні нариси "Чарівниця" (1971), "Яблуневоцвітний геній України" (1981–1991), "Сурмач" (1971). В останньому, ведучи мову про відомого поета-лірика Андрія Малишка, який рано пішов із життя, Олесь Гончар відтворює образ свого героя як людини, сповненої творчого горіння, що своєю діяльністю приносить славу своєму народу: "Було в ньому стільки нестримної життєвої енергії, що, здавалось, ніколи не буде їй вичерпу" [7, 614]. Публіцист подає портретні характеристики Андрія Малишка, при цьому намагається показати їх у часовій динаміці. Спершу перед нами "зовсім молодесенький, просвітлений натхненням, чистий якийсь, з чубчиком непокірним" [7, 614] молодий поет, потім "був Малишко – фронтів, закурений порохом і димами походів, Малишко-сурмач" [7, 614], а далі – у повоєнні роки – іронічний, веселий, дотепний, що вже при першому особистому знайомстві пропонує: "Хочеш, підемо до мене обідати?" [7, 615]. З роками його "буйна натура поступово входила в береги, тривала недуга наклала на поета свій карб, – аж незвично було бачити Малишка тихим, упокореним… Але спокій був здебільшого зовнішній – в глибині нуртувала та ж, нічим не погашена, пристрасть поетова, й непогамовна вдача, весняна буря його пісень" [7, 617]. Слід зазначити, що портретний нарис "Сурмач" має виразне мемуарне начало, що не суперечить параметрам жанру, оскільки йдеться про недавно померлого поета.

Про те, що мемуарність є не випадковою специфічною рисою Гончарових портретних нарисів, свідчить твір "Столітній Панч" (1991). Навівши в ньому кілька мемуарних навіть не епізодів, а лише штрихів, автор виходить на особливо довірливу розмову з читачем, створюючи ілюзію співучасті його як і автора в долі героя. Зокрема, вишиковуючи в один ряд імена митців, чий творчий шлях починався в двадцяті роки минулого століття, рідко кому з яких удалося досягти поважного віку, Олесь Гончар одним реченням, але особливо інтимним, відтворює трагічну долю цілого покоління, їхню непересічність в історії української культури: "При зустрічі з Петром Панчем, чи з Довженком, чи з Яновським, чи з художником Анатолем Петрицьким не раз думалося: це ж вони з того легендарного покоління "перших хоробрих", що разом зі своїми однодумцями дали українській літературі такий потужний творчий розгін, це ж вони товаришували з Миколою Хвильовим, Лесем Курбасом, веселили Україну своїм блискучим "Літературним ярмарком", це ж він, Петро Панч сказав над могилою Миколи Хвильового своє проникливе прощальне слово…" [8, 150–151]. Зовні здається, що письменник-публіцист веде мову про загальновідоме, але оцей інтимний початок ("При зустрічі з…") робить портрет надзвичайно довірливим, примушуючи читача задуматися й над своєю роллю в духовній естафеті поколінь діячів вітчизняного мистецтва, кожне з названих імен в якій є знаковим в історії. Не дивно, що далі в Олеся Гончара з'являються рядки, якими він ніби виокремлює із загалу названих і неназваних видатних корифеїв української культури. З погляду Гончара-публіциста, вони виділяються "почуттям невтраченої гідності, внутрішньої духовної непоступливості, рисами справжньої інтеліге-нтності" [8, 151] .

І коли портретний нарис Петра Панча закінчується мемуарним епізодом, який передає взаємини двох видатних діячів української культури, героя твору та його автора, читач проймається особливою довірливістю й пошаною до ювіляра (нарис писався до 100-ліття від дня народження Петра Панча). І знову-таки Олесь Гончар починає цей епізод фразою, яка налаштовує читача на інтимність моменту: "Дещо з особистого. Коли восени 1945-го я, демобілізувавшись, повернувся з Угорщини на Україну і написав першу свою новелу, постало питання: куди послати? кому? Бувши ще з довоєнних літ знайомим з Петром Йосиповичем, вирішив навздогад, не знаючи навіть точної адреси, надіслати на всяк випадок йому. І яка ж була радість для університетського студента, коли незабаром до Дніпропетровська, в селище Ломівку, надходить від суворого Панча аж сентиментальна відповідь, котра починалася так:

"Знайшовся-таки слід Тараса! Дуже радий був, дорогий Олесю, по-перше, почути звістку про Вас, а потім і одержати листа. А я гадав, що Ви забули мене…" [8, 153]. Інтертекстуальність цього фрагмента, пряма прив'язка до відомого твору Миколи Гоголя, якого дуже шанував Олесь Гончар, ще більше окреслює постать героя нарису, показує його інтелект, суто людські якості.

В іншому портретному нарисі "Від Сосниці – до планети", героєм якого є геніальний український митець Олександр Довженко, Олесь Гончар також не уникає особистого, того, що пов'язувало його з автором "Зачарованої Десни", звертається до глобальних, епохального масштабу порівнянь, зіставляючи добу Відродження з буремним і кривавим ХХ віком: "Мабуть би, зустріч із живим Мікеланджело не справила враження більшого, ніж те, що зосталося після зустрічі з ним, автором "Землі" й "Арсеналу". Величність. Крилатість. Могуття духу" [8, 161]. Короткі, ніби карбовані слова, що характеризують постать Олександра Довженка, неначе мазки на художньому полотнищі, лягаючи на тканину, проявляють для світу його душевну красу й силу. Гончар-публіцист наводить ряд аргумен- тів на користь геніальної прозірливості Олександра Довженка, якого турбувало у світі, здавалось, усе: установлення пам'ятників на місцях визначних подій минулого й освоєння людиною безмежної космічної безодні, про що митець публічно говорив ще задовго до епохального польоту людини в космос у квітні 1961 року, проблеми розвитку садівництва в Україні й увага до народної медицини.

І знову ж мемуарність портретного нарису налаштовує на особливу довірливість. Це виявляє себе й там, де Олесь Гончар пригадує свою давню зустріч з Олександром Довженком під ірпінськими соснами, коли почув від нього гумористичну оповідь про далекосхідну мандрівку Зеленим Клином: "Мова його швидка, енергійна, фрази міцні, часто афористичні. Слухаємо, і, як живі, виростають з його розповідей колоритні образи українських тіток-переселенок, що, потрапивши в тайгу, боялися більше ізюбрів ("Вони рогаті, як чорти"), аніж тигрів, які корів у них крали.

– За тиграми ті тітки з коромислами ганялись, – усміхаючись, каже Довженко" [8, 164 – 165].

Наводячи в нарисі слова старшого побратима, Олесь Гончар не забуває, що той – кінематографіст: "З коромислами на тигрів – деталь, що так і проситься в кінокадр, гумором і колоритністю передаючи предмет постійного Довженкового захоплення: міцний і цільний народний характер" [8, 165].

Публіцист у портретному нарисі виступає своєрідним провідником, який прагне не лише познайомити зі своїм героєм, а й подати власну, добре продуману, вистраждану концепцію його образу. При цьому, зрозуміло, цінними є не загальні сентенції, а суб'єктивний погляд публіциста на героя свого нарису, що знаходить своє вираження в доборі епізодів і фактів, пошуку промовистих деталей, реконструюванні неповторних фраз, окремих реплік тощо.

Портретні нариси Олеся Гончара ніколи не відтворюють увесь творчий шлях героїв. Йому набагато важливішим здається через кілька епізодів передати цілісність їхніх характерів, складність, суперечливість і неповторність доль. До того ж сам характер героя нарису в Гончара-публіциста завжди перебуває на передньому плані, а все інше, зокрема часо-простір, промовиста деталь – десь ніби за кадром, на маргінесах сюжетного розвитку. А ще при написанні портретних нарисів Олесь Гончар активно використовує дистанцію в часі між подіями і їхнім осмисленням, створюючи ілюзію певної об'ємності. Говорячи про минуле, він неодмінно дає йому сучасні оцінки. Так, у портретному нарисі "Крізь залізну завісу", героями якого є американські письменники Роберт Фрост і Карл Сендберг, з котрими автор єдиний раз зустрічався під час участі в роботі сесії Генеральної Асамблеї ООН у 50-ті роки, публіцист прагне осмислити ці зустрічі через десятиліття. "Ми скоріше були схожі на інопланетян, посланців іншої, ніби "позаземної" і, може, й страшної цивілізації" [8, 137], – мабуть, такими бачили Олеся Гончара та інших письменників із Радянського Союзу американські митці. "Адже це були часи холодної війни й зловісна залізна завіса ще висіла над світом, розділяючи наші країни й наші культури. Про спілкування, скажімо, з українською діаспорою не могло й бути мови, в той бік дороги для нас були перекриті наглухо. Тоді нас вважали прибульцями з країни тоталітарної, режимної, з країни гулагів, нещадних "проработок", утисків, переслідувань та постійних наглядів, що не полишали нас і тут" [8, 137] .

Подорожні нариси Олеся Гончара відбивають враження письменника від побаченого й почутого під час закордонних мандрівок. Так, збірка "Китай зблизька" передає роздуми автора про перебування в складі молодіжної делегації в Китаї невдовзі після проголошення КНР. Машинописний текст уривків з циклу нарисів – 9 аркушів з незначною авторською правкою зберігся в архіві письменника.

Публіцист ніби вдивляється в незнайомий йому світ, намагаючись збагнути потаємну, приховану сутність життя інших народів – чехів і словаків ("Зустрічі з друзями", 1950), землі яких під час другої світової війни письменник звільняв від фашизму, китайців ("Китайські нариси", 1951), мешканців Данії ("Берег його дитинства", 1960), японців ("Японські етюди", 1961), таїландців ("Орхідеї з тропіків", 1981), португальців ("На землі Камоенса", 1985) і канадців ("Відкриття Альберти", 1992). Часом подорожні нариси пов'язані з мандрівками по Україні ("Канівський етюд", 1983).

Цей різновид нарисового твору в Олеся Гончара не є однорідним за змістом та формою, інколи він наближається до щоденників ("Нотатки з Данії"), часом поєднується в цикли, що мають у своїй основі й подорожні нотатки, і виразні портретні замальовки, і філософські роздуми ("Японські етюди"), наближаючись до есе ("На землі Камоенса"). Однак за домінантою він все ж таки є подорожнім нарисом, жанровими ознаками якого є фіксація вражень, здобутих під час мандрівок, уривчастість і нерозгорнутість сюжету, наявність далеких і близьких асоціативних рядів, фрагментарність тексту тощо.

Олеся Гончара вабить екзотика чужих країв: "В пізній час, уже десь за північ, стоїмо перед лицем цієї неосяжної розвітреної темряви. Стоїмо на скелі Кабу де Рока" [7, 683]. "Звідси вирушали в невідому путь мореплавці. Ті, що, наснажившись духом пригод і відваги, пускалися під своїми напнутими вітрилами в далеч океанів, у саму невідомість" [7, 684]. А ще більше публіциста приваблює долучення до найвищих духовних звершень людської цивілізації. У Португалії Олесь Гончар не залишається байдужим до долі Луїса Камоенса, одного з найбільших поетів доби Відродження, автора знаменитої поеми "Лузіади", отож, у подорожній нарис органічно вписується вставна історія, у якій йдеться про складний життєвий шлях великого португальця.

Історія ця написана в характерній для Олеся Гончара ліро-епічній манері письма, пронизаного романтичним світобаченням: "Поет, солдат, мореплавець – таким полишила для нас історія Луїса Камоенса. Самотній плавець, що після загибелі корабля з останніх сил добувається в нічній темряві до невідомого берега, непіддатний стихії безстрашник, що, правою рукою розтинаючи хвилі, лівою тримає високо над головою заповітний рукопис свого щойно завершеного твору, – це, за легендою, якраз і був Камоенс, автор грандіозної поеми "Лузіади", яку народ вважає своєю португальською "Одіссеєю" [7, 684]. На реальні події Олесь Гончар органічно накладає народну легенду: "Майбутній поет здобував освіту у вже тоді славетному університеті міста Коїмбри, перед ним відкривалась блискуча кар'єра, однак, дозволивши собі недозволене, закохавшись в молоду красуню, що належала до королівського двору, юнак накликав на себе гнів усієї правлячої верхівки. Саме це й стало причиною того, що невдовзі Камоенс опинився на становищі вигнанця і, може, такої ось ночі змушений був покидати рідні береги під вітрилами своєї бунтівничої каравели" [7, 685].

Вставна новела, в якій йдеться про долю Луїса Камоенса, зачіпає й історію Португалії, колись однієї "з наймогутніших імперій", чиї "володіння були справді такі, що над ними ніколи не заходило сонце" [7, 685].

Оскільки подорожній нарис, це – результат творчої праці справжнього письменника, то в ньому використовується весь арсенал художніх засобів, який існує в природі. Олесь Гончар удається до яскравих метафоричних порівнянь: "З тропічних колоній на португальських каравелах ішли і йшли вантажі прянощів, рідкісних сортів дерева, шовків, перлів та коштовного каміння, що розтікалося потім в палаци магнатів усієї Європи; однак з усіх коштовностей, добутих португальцями в своїх далеко не завжди праведних походах, найдорожчим скарбом виявився скарб духовний, той, що його подарував батьківщині Луїс де Камоенс. Поема його стала справді національним епосом португальського народу, вона увічнила подвиги співвітчизників, їхню історію, мужній дух поривань до незвіданого" [7, 685]. Тут можна знайти виразні портретні характеристики: "Співрозмовник наш, чорнявий, веселоокий, невисокого зросту смаглявець, що своєю загорілістю та обвітреністю міг би зійти за якого-небудь таврійського механізатора-степовика" [7, 694]; символічні пейзажні замальовки: "Ось уже майнув під крилом знайомий нам Кабу де Рока, той похмурий Мис Долі, що, мов форпост континенту, уперто виступив своїми гранітами в спінені води океану. Він, який тут стоїть віки й віки, зараз ніби спідлоба вглядається в далечінь океанську, ніби хоче розгадати: що з'явиться звідти?" [7, 697]; свіжі метафори: "Нетьмарні злитки її золотих октав" [7, 685], "солоними вітрами походів" [7, 686]; незаяложені епітети: "Гіркий хліб" [7, 685], "сонцесяй-ним апофеозом" [7, 686]; інверсії "Гімн величі людини прагнучої, шукаючої" [7, 688], "личко… серйозне, одухотворене" [7, 696].

Ключовим у подорожньому нарисі "На землі Камоенса" є концентрація уваги читача на зображенні мису Кабу де Рока. З цього розпочинається твір, і цим він закінчується. Цей художній прийом обрамлення потрібен Олесю Гончару, щоб викласти свою турботу про майбутнє людства: "… Чи як саме прокляття планети, ядерні чорні потвориська виринуть, наближаючись до цих узбереж, чи долинуть звідти вітрами вісники життя, прекрасні поеми людяності, миру й надії?" [7, 685].

Якщо "Нотатки з Данії" (у журнальному варіанті – "З данських записників") мають виразне тяжіння до щоденників, то виявляється воно передусім на формальному рівні: усі записи є датованими й охоплюють час з 12 до 23 січня 1952 року. Саме в ці дні Олесь Гончар у складі радянської делегації побував у цій балтійській державі. Усе інше – враження від побаченого й почутого.

Ці враження досить часто є нерозгорну- тими, інколи залишають ілюзію незакінче-ності, ніби автор робить записи для того, щоб колись до них повернутися знову. Часом Олесь Гончар і не приховує того, що, можливо, він на основі занотованого напише згодом художній твір. Так, майже анекдотична історія про данського хлопчика, що просив у Бога грошей, а відповідь отримав від обербургомістра, закінчується словами: "Тема для дитячого оповідання" [5, 91].

Тяжіння до класичного нарису, що спостерігається в "Канівському етюді", все ж поступається місцем докладним подо- рожнім нотаткам, де на першій позиції перебувають враження від поїздки з Києва на могилу Тараса Шевченка в Каневі. Автор деталізує побачене під час кількагодинної мандрівки автомобілем Київщиною та Черкащиною. При цьому він застосовує апробований в українській класиці прийом, відтворюючи картини природи, що міняються з часом наближення до мети поїздки: "Недільний день, початок літа, їдемо в Канів. Раз у раз набігає дощ, іноді просто злива бурхає, затуманює скло машини, потім враз ніби розвидниться, навіть проблисне попереду блакитний клаптик неба" [4, 180]. "Життям буяє соковита зелень хлібів, садки та гаї. На узбіччі дороги стеляться руна гороху, густого, намоклого, блищать в рясній дощовій росі, суцільною смугою далеко вруняться обіч асфальту" [4, 180]. "І жайвір у небі є. Ось він, невтомний, десь там угорі тюрлюкає, розливається стодзвонно, на все небо дзвенить, а сам невидимий" [4, 181]. "Минаємо соснові молоденькі бори, що їх насаджено людськими руками, проскакуємо бетонну гать через Дніпро, чи то пак через Канівське море, і ось уже перед нами гора, ця свята гора…" [4, 182]. Автор докладно описує Чернечу гору, відвідувачів, що крутими сходами підіймаються до могили Тараса. Непомітно в публіцистичний текст ніби вкраплюється своєрідна вставна новела – історія про солов'я, що як надійний вартовий оберігає коштовні скарби музею великого національного поета:

" – Місце святе, – додають з гурту, – то й вартові тут мають бути відповідні…

Розмова точиться на майданчику перед музеєм, бо дощ нарешті перейшов, нас огортає повітря тепле, парке, небо вияснюється, ось і сонце бризнуло на вершину гори, де повсюди вируючими святковими натовпами – люд, люд, люд.

– А вартовий уже є! – раптом весело подає голос наше дівча, випорснувши з гурту відвідувачів, що чимось заінтриговані, посхилялись над високим кущем троянди. – Ось він тут, у гніздечку! – Дівча енергійним жестом показує нам на трояндовий кущ, сміється.

Притискуємось і ми до того куща. Ну це ж треба! Якби хто розповів, то навряд чи й повірили б… на самій видноті перед музеєм, де штамбова троянда одинцем пишно квітує, в її округлій клубчатій кроні темніє між листям маленьке, ледь помітне гніздо, і в ньому… пташка сидить! Тисячі людей проходять, клацають фотоапаратами, гомін перекочується, щоправда, стишений, але ж таки гомін людський, для пташини незвичний, а тим часом вона сидить і сидить, не полохається, не полишає гнізда! Коли низько нахилитись, приглянутись, видно над гніздечком сіреньку голівку і чорну дробинку ока, блискучу, аж ніби несправжню. Око й голівка незрушні, наче муляжні, та ось крихітне створіння хитнуло дзьобиком, поворухнулось, і люд відсахнувся в полегшенім і радіснім пориві:

– Живе!

– Не синтетичне — справжнє!

– І зовсім не боїться…

– Виходить, не такі вже ми й страшні…

– Хоча подекуди в полях лісосмуги зостались без птахів: літак як пужне гербіцидами – ніщо живе не витримує…

– А цей молодчина! І влаштувався ж де… Просто як в Омара Хайама! Троянда і соловей!

– Ні, цього не вигадаєш: перед самісінь-ким входом до музею, ніби на чатах отака крихта.

– Солов'їна сторожа в наш час, мабуть, найнадійніша…" [4, 184].

"Японські етюди" (1961) містять у собі тонкі спостереження над життям далекої східної заморської держави, що її мешканці називають Ніхон, а в Європі – Японія. Олесь Гончар використав багатий арсенал лексичних засобів, тропів, синтаксичних фігур, щоб передати враження від побаченого й

пережитого в цій країні, яка "відкриває вам то хвилясте пасмо невисоких гір та пагорбів, то м'яко переходить у роздолля долин, то сяйне блакиттю нежданої затоки, то виставить буйно квітуче дерево коло шляху, то розгорне перед вами сонячну, вільну океанську широчінь з її зеленіючим безмежжям…" [9, 3 – 4].

Публіциста цікавить екзотика Сходу. Олесь Гончар помічає національне дерево Японії сакуру, "далеку сестру нашої української вишні" [9, 6], його приваблює інтер'єр готельної кімнати з циновками, бамбуковою обшивкою і стовбуром вишневого дерева, вмонтованим у стіну в натуральному вигляді.

Подорожні враження українського письменника часто складаються з фіксування небачених удома дрібниць, які відтворюють неповторний місцевий колорит. У "Японських етюдах" однією з таких дрібниць є той факт, що готельні кімнати "тут не нумеруються, як у європейських готелях, – їм дають розмаїті імена, гарні, поетичні: Фіалка, Сніг, Лілея, Місяць" [9, 15]. Або й те, що японці щороку широко відзначають свята хлопчиків і дівчаток.

Незакінченість окремих фрагментів тексту викликає цікавість у читача, змушує його творчо домислити недомовлене публіцистом, пов'язати побачене в далекому 1961 році з сучасними проблемами, які сьогодні турбують людство.

Проблемні нариси в публіцистиці Олеся Гончара трапляються досить рідко. До цього жанрового різновиду можна віднести хіба що "Там на світанку", твір, написаний 1975 року й приурочений до Дня перемоги. З невідомих причин він так і не друкувався, хоча окремі фрагменти увійшли до оповідання "Плацдарм", пізніше надруко- ваного в книжці "Далекі вогнища". Нарис побудований на основі реальних документальних фактів, засвідчених у щоденникових записах Олеся Гончара воєнних літ.

У полі зору проблемного нарису перебуває певна актуальна політична, філософська, моральна чи естетична проблема. Вона розв'язується на сучасному матеріалі. Із великого кола життєвих явищ публіцист обирає лише ті, які, власне, і допомагають йому розв'язати поставлену проблему. У згаданому нарисі Олеся Гончара такою проблемою є пам'ять про минулу війну з її тяжкими випробуваннями, численними жертвами заради мирного життя. Щоб розв'язати цю проблему, автор звертається до подій весни 1945 року, коли йому разом з іншими бійцями довелося витримати важкі випробування на плацдармі на річці Грон в Угорщині. Героєм нарису є однополчанин Олеся Гончара Іван Артеменко, "хлопець запорізького степу" [6], який до війни мріяв розводити сади на українському півдні, а коли прийшла на рідну землю біда, взяв у руки зброю й загинув у квітучому саду далеко від України наприкінці війни.

Через багато років після згаданих у нарисі подій Олесю Гончару довелося побувати у рідних краях Івана Артеменка, де пам'ять про нього збереглася в плодоносних деревах, насаджених колись його руками, колодязі посеред саду, викопаного ним, спогадах односельців. Суть порушеної проблеми Олесь Гончар вбачав у збереженні пам'яті кожного загиблого за рідну землю.

Якщо проблемний нарис у творчій спадщині публіциста є поодиноким явищем, то досить часто його елементи вкраплюються в портретні чи подорожні нариси. Проблема збереження світу від ядерної катастрофи виразно заявляє себе в "Японських етюдах", проблема новаторства Павла Тичини проглядається в портретному нарисі "Яблуневоцвітний геній України", проблема творчої майстерності Юрія Яновського бринить у нарисі "Блакитні вежі Яновського"…

Свого часу Ф. Білецький слушно зазначав: "Художній нарис – надто рухлива, гнучка літературна форма. За обсягом матеріалу нарис може дорівнювати оповіданню, повісті і навіть роману" [1, 85]. Нариси Олеся Гончара потверджують цю думку. Вони розмаїті за змістом, причому переважають портретні та подорожні нариси. Нарисовий жанр у творчій спадщині Олеся Гончара тісніше за інші пов'язаний з плином життя, оскільки публіцист завжди виходить із сучасного йому бачення поставленої проблеми. Для публіцистичних нарисів письменника характерна метафоричність мислення, широке застосування різноманітних художніх засобів, тропів, фігур поетичного синтаксису, портретних і пейзажних замальовок. Окремі нариси є досить складними за будовою, оскільки включають специфічні вставні новели, що мають свої сюжетні розв'язки. Нерідко в нарисах Олеся Гончара виявляє себе мемуарне начало.

Дана стаття є першою спробою доклад-ного й системного аналізу нарисів Олеся Гончара. Вона є частиною великого дослідження публіцистики письменника. У наступних публікаціях буде приділена увага таким питанням, як поетика творів цього жанру, особливості їх авторського редагування та вияв у них творчої індивідуальності митця.



1.Білецький Ф. М. Оповідання. Новела. Нарис. – К., 1966. – 89 с.
2.Богданов В. А. На переднем крае. – М., 1984.– 64 с.
3.Галич Олександр, Назарець Віталій, Васильєв Євген. Теорія літератури / За наук. ред. Олександра Галича. – К., 2001.– 488 с.
4.Гончар Олесь. Далекі вогнища. – К., 1987.– 257 с.
5.Гончар Олесь. З данських записників // Згар. – 2002. – № 1 – С.84 – 92.
6.Гончар Олесь. Там на заре // Родинний архів Олеся Гончара.
7.Гончар Олесь. Твори: В 7 т. – К., 1988. – Т. 6. – 703 с.
8.Гончар Олесь. Чим живемо. – К., 1993.– 400 с.
9.Гончар Олесь. Японські етюди. – К., 1961. – 52 с.
10.Здоровега В. Й. Збагнути день сущий. – К., 1988. – 263 с.
11.Кузьменко В. І. Словник літерату-рознавчих термінів. – К., 1997. – 230 с.
12.Літературознавчий словник-довідник/ Р. Т. Гром'як, Ю. І. Ковалів та ін. – К., 1997. – 752 с.. – 189 с.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові