Ласкаво просимо

Тарас Шевченко й імперська цензура у перші десятиліття ХХ сторіччя

асп.
УДК 351. 751. 5; 351. 758. 1

Стаття присвячена проблемі цензурних заборон і пов'язаних із ними перешкод вільного виходу у світ творів Тараса Шевченка періоду 1900–1916 років.

The article is devoted to the problem of censor prohibitions and banning of free appearance of Taras Shevchenko's works in the period of 1900 –1916.

Питання ставлення імперської цезури до творів великого українського поета Тараса Шевченка залишається дуже актуальним і сьогодні, бо являє собою яскравий приклад нівелювання великодержавною політичною машиною будь-яких виявів українського духу.

Проблемі цензурування пожиттєвих видань Шевченка було присвячено кілька розвідок ще радянських шевченкознавців. Так, І. Ковальов [1] дає короткий хронологічний огляд репресій, що їх зазнали твори Тараса Шевченка у період із 1847 до 1916 року. Цьому ж питанню присвячена розвідка Г. Владимирського [2], який стисло описує цензурні поневіряння творів поета періоду 1841-1917 років. Проблемі цензурування "Кобзаря" Тараса Шевченка за редакцією В. Доманицького присвячена розвідка О. Лотоцького [3]. Долю літературної спадщини великого поета висвітлює також відомий радянський шевченкознавець І. Айзеншток [4]. Але, по-перше, усі ці праці (крім розвідки О. Лотоцького) є занадто заідеологізованими і тому не можуть об'єктивно й повною мірою висвітлити це питання. По-друге, вони є занадто короткими за обсягом і повною мірою, відповідно, не охоплюють усього масиву архівних документів, котрі є основними джерелами для вивчення проблеми ставлення царської цензури до творчості Тараса Шевченка.

Отже, метою статті є висвітлення механізму і внутрішньої суті цензурних заборон творчості Тараса Шевченка періоду 1900–1916 років як чинника заборони українства.

Ситуація із виданням літературного доробку Тараса Шевченка не набагато поліпшилася і з початком нового століття.

Ще 5 серпня 1899 року О. Лотоцьким на цензурний розгляд було представлено коректуру "Неофітів". Доля твору вирішувалася майже півроку: 10 жовтня рукопис із Головного управління у справах друку було надіслано до Санкт-Петербурзького цензурного комітету, а висновок останнього щодо поеми датований 18 січня 1900 року. Цензурний комітет у рапорті до Головного управління у справах друку повідомляє, що "автор описує свій тяжкий моральний стан під час ув'язнення у фортеці", "у деяких місцях вірша під виглядом страждань неофіта Алкіда автор явно вказує на свої власні страждання та на страждання своїх близьких", тому, нарешті, остаточним висновком стало: "Тенденційність віршів Тараса Шевченка відома, і якщо його вірші могли, з великими винятками, з'явитися на світ у вигляді збірника творів ціною в 1/2 крб., то з цього зовсім не виходить, що цей вірш міг вийти окремою брошурою, ціною не вище 3 коп." [5, 230].

На глуху стіну цензурних перешкод натрапило і київське видавництво "Вік", яке у цей же період серед інших планів мало цілком реальні наміри видавати твори Тараса Шевченка. Так, 1900 року було заборонено три брошури поета — "Невольник", збірку "Було колись" (куди входили твори "Іван Підкова", "Тарасова ніч", "Гамалія", "Чернець" та "Швачка") та поему "Княжна" (теж зроблену окремим виданням) [5, 338].

"Невольник" було заборонено з огляду на те, що "в ньому зображаються страждання одного чесного селянина з Сибіру, який оспівує серед снігів свою рідну Україну", а також тому, що "незначний його обсяг дає привід припускати розповсюдження твору серед селян".

Збірці "Було колись" цензори винесли вирок заборонити, бо:

1. "Вірші, що входять до складу рукопису мають українофільське тенденційне забарвлення".

2. "Невеликий обсяг рукопису і ймовірна дешевизна книжки змушують припускати, що вона призначена для широкого розповсюдження серед малоросійського простого люду".

Що ж до поеми "Княжна", то про неї цензор Воршев (за словами О. Лотоцького – навіть не найбільш завзятий серед усіх інших цензорів) писав: "Хоч цей невеликий за обсягом твір і увійшов до загального зібрання творів поета, але видрук такого окремо цензор вважав би незручним тому, що написане у формі популярній, воно призначається дешевим виданням для широкого розповсюдження серед простого народу, причому може і тепер, у цей час, збудити вороже ставлення останнього до дворянського стану" [5, 339 –340].

На розгляд Санкт-Петербурзького цензурного комітету 30 травня 1901 року знову було запропоновано окреме видання поеми Т. Шевченка "Княжна". З приводу цього твору цензор Тучапський доповів комітету, що в поемі Шевченко "малює непривабливу картину стосунків поміщика-князя зі своїми кріпаками під час голоду. Князь пиячить із гостями, а народ голодує і вмирає…Знаходжу розповсюдження зазначеної маленької брошури небажаним серед народу" [1, 260].

На початку наступного 1902 року Київський комітет з іноземної цензури надіслав на розгляд Санкт-Петербурзького комітету з іноземної цензури дві листівки з малюнками і текстом із "Кобзаря" Тараса Шевченка. Уже 14 березня комітетом київському окремому цензору з іноземної цензури надсилається розпорядження за

№ 971, в якому говориться: "Повертаючи при цьому два бланки відкритих листів з малюнками і текстом із "Кобзаря" Шевченка, Центральний комітет з іноземної цензури має честь повідомити Вас, що такі, з текстом, видрукуваним кулішівкою, до розповсюдження не допускаються". За словами Г. Владимирського, Комітет з іноземної цензури мав особливий статус, бо якщо будь-який відступ реакції знаходив відображення також і в послабленні цензурного пресу, то цей більш м'який курс ніколи не поширювався на іноземну цензуру. У цієї епохи був, однак, свій "цензурний парадокс" – незважаючи на всю суворість, мало місце широке розповсюдження заборонених, безцензурних книжок. "Будь-кому відомо, – констатував із цього приводу в шістдесятих роках ХІХ століття один із керівників цензурного відомства барон Корф, – що при постійному існуванні у нас іноземної цензури, немає і не було забороненої книги, яку б неможливо було дістати" [2, 143]. Цим цілком можна пояснити непослідовність цензурних заборон щодо закордонних видань Тараса Шевченка. Але і ці заборони у своїй сукупності доповнюють цензурну історію творів великого українського поета, вносячи до неї нові деталі.

Так, у 1904 році Санкт-Петербурзький комітет з іноземної цензури ще раз забороняє вже заборонене у 1886 році львівське видання "Кобзаря" 1885 року (І та ІІ томи). З приводу цієї заборони навіть виникає листування, яке було викликано заміткою у львівській газеті "Діло" (№ 80) про утиски царською цензурою українського друку, зокрема про заборону київськими цензорами поеми "Катерина". У тому ж році київським окремим цензором з іноземної цензури “заборонена до ввозу в імперію поема "Невольник" надалі і до виключення епізоду "про пограбування москалями" церкви Покрови і згадки про Катерину ІІ” [2, 143].

Революція 1905 року на певний час дезорієнтувала цензурні відомства. Царський маніфест від 17 жовтня декларував всі громадянські права, у тому числі й свободу друку. Услід за маніфестом, 24 листопада, були проголошені тимчасові правила про друк, де узаконюється діяльність української преси й книговидання як одного із різновидів друку "инородческого" [6, 181–182]. Усі ці події примушують на деякий час цензуру, "беручи до уваги маніфест 17 жовтня 1905 року вважати неможливим заборону".

Але радість від декларованих свобод щодо українського друку виявилася надміру передчасною. Уже 31 серпня 1906 року вченим комітетом Міністерства народної освіти було заборонено для обігу в шкільних і народних бібліотеках книгу "Кобзар" Шевченка (за ред. І. Білоусова, 2-ге вид., 1906). 14 червня того ж року Санкт-Петербурзьким комітетом з іноземної цензури було заборонено до ввозу і обігу в Російській імперії окреме видання поеми Тараса Шевченка "Марія" (Берлін) [1, 260].

Харківським інспектором у справах друку 3 квітня 1908 року харківському поліцмейстеру було дано розпорядження за № 426 про "Заповіт" Тараса Шевченка. "Прошу Ваше превосходительство накласти арешт на доданий до цього музичний твір з текстом (листовна картка) під назвою "Заповіт Шевченка", надрукований у друкарні А. Дарре за його свідченням у кількості 1000 примірників; про кількість примірників, на які буде накладено арешт, прошу повідомити мене додатково" [7, 153].

Отже, як бачимо, слідом за реформами 1905 року поступово починає відновлюватися недавня репресивна політика держави щодо українського друку. За словами М. С. Тимошика, "спочатку наступ реакції проходив шляхом запровадження всіляких "тимчасових правил", "роз'яснень", "уточнених положень". Надалі ж і ці формальності, які забезпечували бодай видимість законності, були зігноровані. У національній державній політиці знову почала домінувати зневага до всього українського, прагнення будь-що знищити паростки національного відродження" [6, 182].

Приводом посилення цензурного тиску на українські видання стали два документи тодішнього міністра внутрішніх справ П. Столипіна у 1910 та 1911 роках, за якими весь український народ зараховувався до інородців, в яких повинні бути відібрані всі громадянські права [8].

І як наслідок, першим ганебним цензур-ним актом проти спадщини Тараса Шевченка у 1910 році стали суворі репресії, застосовані проти львівського видання "Кобзаря" 1908 року, що вийшов за редакцією Івана Франка. І це тим більше прикро, бо цей "Кобзар" "за кількістю творів і багатством варіантів перевершив усі попередні видання" [9, 821].

Крім цього, 22 грудня 1910 року сумно відомий у справі розповсюдження "Букваря" Шевченка харківський архієпископ Арсеній знову звернувся до харківського губернатора С. Катеринича та обер-прокурора С. Лук'янова з проханням взагалі вилучити із обігу "Кобзар". Причиною такої заяви стало те, що, на його думку, вірші, уміщені в книзі, "проникнуті злобно-революційним духом як проти християнської віри, так і по відношенню до царської влади". Архієпископ визнавав усі видання "Кобзаря" Шевченка "дуже шкідливими для народу в антиморальному та антирелігійному напрямках" [1, 261].

Справа, як і минулого разу, потрапила на розгляд міністра внутрішніх справ П. Столипіна. У листі до обер-прокурора синоду С. Лук'янова 15 лютого 1911 року він повідомив, що стосовно видання "Кобзаря" Шевченка застосовані судові заходи.

Цього ж року центральний комітет з іноземної цензури заборонив видану в Женеві 1890 року книгу "Поезії Т. Г. Шевченка, заборонені в Росії".

З приводу цієї книги цензор Васнецович-Макаревич у своїй доповіді комітету повідомляв: "Як зазначено на обкладинці, збірка ця складається з віршів Шевченка, заборонених російською цензурою частково чи повністю, хоча збірка видана 20 років тому, але більшість віршів і зараз не може бути дозволена цензурою, бо в них заключається або збудження малоросів проти російського уряду, або образливі вислови на адресу російських царів та царату взагалі" [10, 19].

Пильність царських чиновників доходить до того, що у 1910 році було відмовлено навіть у реєстрації Товариства з охорони могили Шевченка, хоча воно й не ставило перед собою будь-якої політичної мети.

"Шевченко не будив високих почуттів до великої російської держави, – писали чиновники, – бо був проповідником українофільства і без ненависті не міг говорити про приєднання Малоросії до Росії" [2, 159].

Крім репресій львівського видання "Кобзаря", утисків після посилення цензурного режиму та циркуляру Столипіна 1910 року зазнали й інші видання Тараса Шевченка.

Так, злочинну і шкідливу пропаганду побачили цензори у раніше дозволеному виданні Тараса Шевченка "Малий Кобзар для дітей". Книга була видана у Києві 1911 року видавництвом "Український учитель" накладом три тисячі примірників і складалася із біографії поета і близько чотирьох десятків підцензурних віршів. У біографії цензурою було зазначено, що "відбуття поетом покарання за судовим вироком і за участь у революційному тайному товаристві, автор брошури показує, як наслідок сваволі знатних людей, які творили неправду по відношенню до простого народу". У самих же текстах віршів під поняттям "свобода" цензори зрозуміли "не визволення від кріпосного права, а політичну самостійність України". Отже, і в біографії, і у віршах поета було побачено "пробудження у південноросійського простолюдина ворожих почуттів до вищих класів населення і до великоросійської гілки російського народу, тобто злочини, що передбачаються п. 6 Карного кодексу 1903 року" [11, 197]. Комітетом у справах друку 24 лютого 1911 року було ухвалено: накласти арешт на названу брошуру і знищити весь її наклад.

На тому самому засіданні Київського тимчасового комітету у справах друку (24 лютого 1911 року) подібним чином було вирішено долю ще однієї книжки Тараса Шевченка "Іван Підкова. До Основ'яненка". Вона побачила світ того ж року, а випущена була видавництвом "Час" у кількості п’ять тисяч примір- ників. Про вірш "До Основ'яненка" цензор говорить: "Із контексту видно, що під свободою розуміється тут не звільнення від кріпосної залежності, а політична самостійність Малоросії, свобода від пут, що зв'язують з російським народом ("лютим ворогом") його південну гілку". Але, як уже зазначалось, на це видання також було накладено арешт, весь тираж (на основі статті 1213 (16) Статуту Карного судочинства) було постановлено знищити, як і у попередньому випадку [11, 197].

Крім наказу про накладення арешту на названі видання, Комітетом у справах друку міста Києва 18 лютого цього ж року було видано розпорядження про конфіскацію цих брошур, а також з'ясувати: "хто є відпові- дальною особою по книговидавництву "Український учитель" та "Час" з метою збудження проти цих осіб судового переслідування". Уже 23 лютого до Київського тимчасового комітету у справах друку надійшло подання київського поліцмейстера про конфіскацію 2988 примірників "Малого Кобзаря для дітей" із друкарні акціонерного товариства "Петр Барский", а також п’ять тисяч примірників видання "Тарас Шевченко. Іван Підкова. До Основ'яненка" із друкарні "1-й Киевской Артели печатного дела". Відпові- дальними ж за вихід цих книг були названі Григорій Пилипович Шерстюк ("Український учитель") та Василь Іванович Цимбал ("Час"), які не були покарані лише через те, що "розповсюдження названого вище видання не було" [12, 57].

Крім того, відомо також, що у тому ж 1911 році було заборонено відзначення 50-х роковин смерті Шевченка і публічне вшанування його пам'яті. "У факті загальної заборони вшанування Шевченка знайшла яскравий вияв політика розгнузданого націоналізму і придушення найбільшої національності в складі Росії. Протиприродні антикультурні тенденції урядового курсу, жорстоке і беззаконне переслідування української мови і самодіяльності українського народу є лише однією з ланок загального ланцюга беззаконства і свавілля, які сковують всі великі і малі народності, які заселяють Росію" [13, 159].

У світлі цих заборон 28 січня 1911 року Санкт-Петербурзький комітет у справах друку повідомив у Головне управління у справах друку, що на всі видання "Кобзаря", видані після революції 1905 року, комітетом накладено арешт.

Наступною жертвою "великодержавних цензурних скорпіонів" стали три томи української збірки поезій "Український декламатор". 18 травня 1911 року на розгляд Комітету у справах друку надійшли книги:

1. Український декламатор "Розвага"/ Упоряд. Олекса Коваленко. – К., 1906. – Т. 1.

2. Український декламатор "Розвага" / Упоряд. Олекса Коваленко. – К., 1908.

3. Український декламатор "Досвітні огні"/ Упоряд. Б. Грінченко. – К., 1908.

Відповідь цензури, як і завжди у випадках, коли справа була пов'язана з іменем чи творами Тараса Шевченка, не забарилася. У журналі засідань Комітету від 8 липня 1911 року детально зафіксовано і розтлумачено (звичайно, з точки зору великодержавних політиканів Російської імперії) ті "кримінальні" твори, через які ці книги були заборонені. Цими творами, що цілком природно і в дусі тогочасної цензурної політики, виявилися поезії Тараса Шевченка.

Так, перші два томи "Українського декламатора" (укладач Олекса Коваленко) було заборонено за багатостраждальну поему Шевченка "Сон" (І том), "де автор говорить, що засновник Петербурга "засипав болота шляхетними кістками козаків і поставив на їхніїх замучених трупах столицю, в якій без ножа пролито багато крові людської; він викроїв собі порфиру із шкіри малоросів і в цьому уборі заснував столицю".

Не пройшла цензура і повз поему "Кавказ" (І том), де "росіяни відняли у жителів і поле, і море, хочуть захопити і гори, а за це обіцяють навчити їх, як будувати тюрми, кувати кайдани, носити їх та плести батоги; поет висміює царя Давида, який вчинив перелюб та убив друга, але потрапив до християнських святих. Про християнські мотиви поет нагадує жителям Кавказу, що вони підносяться у храмах перед іконами за грабунки, війну та кров – перед пролиттям братньої крові".

Дісталося також збірці та її укладачеві й за вміщений у першому ж томі вірш "Саул", який "повстає проти монархічної влади, яку "приносить лихий" з її законами, мечем і катами. Сучасні монархи порівнюються із колючим тереном на ниві людства, а духовенство – із відгодованими свинями".

У вірші "Розрита могила" (І том) цензорів обурили докори поета Богданові Хмельницькому за приєднання України до Росії і називання "вірнопідданих малоросів відступниками, які допомагають знімати з України останню сорочку і катувати свою Батьківщину".

Другий том "Українського декламатора "Розвага" було репресовано теж за вірші Тараса Шевченка. У цьому томі не пропустили цензори "Холодний Яр", де автор "знущається з малоросів, які по-дурному підставляють шию на царській війні і офірують життям за вітчизну — Росію. Царя поет ображає епітетом "лютого Нерона", а вірних слуг його називає "ненаситними розбійниками та голодними воронами".

Не могли не помітити цензори у збірнику і вірш "Во Іудеї…", де Шевченко "іменує свого монарха п'яним царем-владикою". У вірші "І Архімед, і Галілей" цензори помітили "пророкування Шевченка про сумну долю російської монархії". У поемі "Царі", вміщеній у збірнику про всяк випадок без заголовка і останнього розділу, цензорів не влаштувало прохання Шевченка, щоб його муза показала йому, "як обпатрати королівські голови помазаників Божих, щоб і він подержав у руках святопомазану чуприну". Тут же поет висміює псалмоспівця Давида, називаючи його "старим блудником", і князя Володимира, "знущаючись з удаваної [(на його думку) – примітка цензора. – О. Н.] святості цих царів. У вірші "Суботів" ("Стоїть в селі Суботові…") цензуру обурило те, що храм, побудований Хмельницьким, Шевченко називає "домовиною України", що Богдан "згубив убогу сироту-Украйну: росіяни розікрали, що потрапило під руку, а позашлюбні сини Катерини ІІ об'їли Україну, як сарана". Але найбільшим, мабуть, криміналом у цьому ж таки творі цензори визнали слова про те, що на руїнах церкви-домовини встала Україна і розвіє по вітру тьму неволі.

Цим творам інкримінувалося: "огуда Сина Божого, святих угодників, святого псалмоспівця Давида, святого рівноапостольного князя Володимира, обрядів православної церкви, зухвала неповага до верховної влади, образа пам'яті імператора Петра І, Катерини ІІ, Миколи І, збудження малоросійської гілки російського народу до зрадницьких діянь проти вітчизни (тобто Росії. — О. Н.), збудження до повалення існуючого у Росії правового, суспільного та економічного ладу, збудження ворожості у робітників до роботодавців, а у жителів Південної Росії та Кавказу до вського російського народу, тобто ознаки злочинів за п. 2 ст. 73, п. 1 ст. 74, ст. 128 і п.п. 1, 2 і 6 ст. 129 Карного кодексу" [14, 110 –116 зв.]. Так, і щодо цього збірника Київським тимчасовим комітетом у справах друку було ухвалено накласти та затвердити арешт, знищити наклад книги та притягти до карної відповідальності укладача книги — Олексу Коваленка. Відповідно до цієї постанови, наклад цих книг (І та ІІ томів) було конфісковано уже на складах книгарень міста Києва.

Подібна доля спіткала і третій том видання, упорядником якого був Борис Грінченко.

Цензурою було зазначено, що на сторінках 73 – 79 цієї книги також були вміщені уривки Шевченкової поеми "Сон", де автор говорить, що імператор Петро І "розпинав Украйну", а імператриця Катерина ІІ "Украйну доконала"; золото, яке здобувається сибірськими каторжниками іде на те, щоб "залити пельку неситому".

У вірші "Заповіт" цензуру обурила поетова загроза Богу про те, що "він у своєму потойбічному житті не хоче Його знати, поки Дніпро не понесе в море ворожу кров". Але особливо зазначено було те, що поет "просить малоросів, щоб вони, передавши його тіло землі, повстали та порвали кайдани та окропили волю вражою злою кров'ю (стор. 201)" [14, 111].

Творам, у яких цензори побачили "хулу на Бога", та знову "збудження малоросійської гілки російського народу до зрадницьких проти вітчизни (знову ж таки – якої і чиєї? – О. Н.) почуттів, а також ворожості у робітничого класу до роботодавців", було інкриміновано злочини за п. 2 ст. 73 і п. п. 1 та 6 ст. 129 Карного кодексу. Отже, на цю збірку також було накладено арешт, а весь наклад її знищено. А ця постанова комітету взагалі супроводжувалася непорівнянною у своїй абсурдності тезою: не порушувати судового переслідування укладача збірки Бориса Грінченка з причини смерті останнього.

Причому знищення книг було зроблено на диво для діяльності цензури оперативно (питання ж бо стояло про твори не кого-небудь, а самого Шевченка!) – постанову про накладання арешту та конфіскацію книги прокурором Київської судової палати було затверджено 20 липня, а вже 11 серпня весь її наклад було конфісковано і запроторено до сховищ Київської міської поліції. Твори ж Шевченка "Сон" і "Заповіт", за наказом начальника Головного управління у справах друку Бельгарта, було знищено разом з їх "стереотипами та іншими приналежностями тиснення, заготованими для їхнього друку" [14, 124].

Того ж року 25 липня Санкт-Петербурзьким центральним комітетом з іноземної цензури було заборонено до обігу в Росії лейпцизьке видання вибраних творів поета 1911 року зі вступною статтею Юлії Віргінії ("Virginia (Julia) Ausgewahlte Gedichte von (Taras) Schewtschenko". Leipzig, 1911).

Київський окремий цензор з іноземної цензури С. Н. Щоголев доповів комітету, що в цій книзі як у віршах Шевченка, так і в біографії поета висловлюється протест проти царського уряду, заклик до повстання, "збудження народностей Росії до бунтівницьких діянь і до непокори законам…насмішку над вірою православною" [1, 262]. Треба сказати, що в цьому виданні цензор хотів обмежитися значними купюрами, на забороні ж усієї книги наполіг відомий душитель друку граф Муравйов.

21 грудня 1911 року голова Київського тимчасового комітету у справах друку Т. Флоринський звернувся листом до начальника ГУПДП А. Бельгарда із запитанням, чи можна допустити до обігу в збірках творів Т. Шевченка вірші "Заповіт" та "Розрита могила". Флоринський зазначає, що "ці вірші надруковані повністю у виданнях "Кобзаря" Яковенка 1911 року та "Т. Шевченко "Кобзарь". — Спб, типография П. Сенченко, 1911 г.", а інші твори того ж Шевченка, ті які повністю підлягають виключенню, надруковані в означених Санкт-Петербурзьких виданнях із деякими винятками.

З огляду на це і беручи до уваги, що деякі київські видавці звертаються до Комітету за роз'ясненнями з приводу цього предмета, Київський тимчасовий комітет у справах друку вважає за обов'язок представити вказані видання у Головне управління у справах друку і просити відповідних вказівок на майбутнє при появі у київських виданнях інкримінованих віршів Шевченка" [15, 196].

Бельгард відповідає (лист датований 31 січня 1912 р.), що "з огляду на те, що

1) вірш Шевченка "Заповіт" визнано постановою Київської Судової палати від 20.07.1911 р. як такий, що підлягає виключенню зі збірки, в якій він був уміщений, та

2) арешт, накладений на книгу "Український декламатор "Розвага". Уложив Олекса Коваленко". Київ, 1906, в якій між іншими було інкриміновано вірш Шевченка "Розрита могила", затверджений постано- вою тієї ж Палати від 18. 07. 1911 р.. то у випадку, якщо вказані вірші Шевченка з'являться знову у будь-яких київських виданнях, вони повинні бути інкриміновані" [16, 48].

Після відомого вироку Санкт-Петербурзької судової палати про видання "Кобзаря" за редакцією В. Доманицького 1907, 1908 та 1911 років, у 1913 році Санкт-Петербурзьким комітетом з іноземної цензури забороняється львівське видання "Неофітів" 1867 року [2, 144]. Така ж сама доля спіткала й третій том львівського видання "Кобзаря" Тараса Шевченка 1895 року (у цей том увійшли повість "Художник" та "Щоденник" Шевченка), яке було подано на розгляд цензури у грудні 1913 року. У кінці доповіді цензор виніс вердикт про те, що "книга може бути дозволена, але з огляду до статей 73, 74, 107, 128 і п. 5 ст. 129 Карного кодексу, із виключенням сторінок 176 і 177 та вказаних рядків на стор. 17–19, 21, 34, 113, 125, 136, 141, 153, 172 і 173" [17, 60–60 зв.].

Але вже згадуваний граф Муравйов і в цьому випадку пішов далі цензорів, заборонивши взагалі ввезення третього тому "Кобзаря" до Російської імперії, що й було затверджено постановою Санкт-Петербурзького центрального комітету з іноземної цензури 22 січня 1914 року.

Свого апогею досягли заборони видання та розповсюдження творів і вшанування пам'яті Шевченка 1914 року – у столітню річницю від дня народження поета. Усі заходи були заборонені. Могила Шевченка охоронялася козаками, що не допускало здійснення панахиди. Тому саме у цьому, як ні в якому іншому році, актуальними стали слова поета "І помолитись не дають….".

Щоб не допустити святкувань, була мобілізована вся цензура і всі представники царату і реакції. Так, 22 січня 1914 року Київський губернський союз російського народу в доповідній записці міністру внутрішніх справ, виявляючи злість та ненависть до українського поета, зазначав, що Шевченко у "Кобзарі" закликає народ до повстання проти самодержавства та виступає проти християнської релігії та церкви. Тому вони подали клопотання до міністра внутрішніх справ про заборону святкування 100–річного ювілею від дня народження Шевченка і про заборону встановлення пам'ятника поетові. У документі говорилося: "У перших друкованих виданнях його віршів, внаслідок зроблених цензурою скорочень, не виступали явно ідеї антидержавні і такі, що суперечили б народному духу Малоросії. Завдяки цьому стало можливим возведення Шевченка на п'єдестал малоросійського народного поета. … неможливо зупинятися тепер лише на художньому боці поезії Шевченка, неможливо підтримувати неправдивий погляд на нього, як на народного поета. За таких умов вшанування його пам'яті буде зв'язуватися в умовах значної частини населення Малоросії із думкою про визнання його анархічних ідей… Спорудити пам'ятник Шевченку саме в Києві – принизити значення Києва, як першої купелі православного християнства і російської державності і отримати в руки одне із вірних знарядь згубної пропаганди серед паломників, що тисячами стікаються у Київ… Тому рада Київського губернського відділу союзу російського народу, виражаючи думки і почуття не партійні, але значної частини киян, що дорожать великою історичною роллю Києва в минулому і його значенням тепер як російського Єрусалима і як об'єднуючого центру Великої та Малої Росії, звертається до Вашого високопревосходительства з якнайщирішим проханням не допустити у Києві постановку пам'ятника Шевченкові" [15, 218 – 224].

Про заборону святкування ювілею Шевченка говориться й у циркулярі міністра народної освіти (від 24 січня 1914 року), адресованому начальникам середніх навчальних закладів м. Києва. Так, міністр, передбачаючи, що у день свята, "як видно із газетних повідомлень", "у міських та земських училищах буде організована роздача учням вибраних творів поета, його портретів, життєписів, влаштовані публічні акти з відповідними промовами і читаннями, у театрах даватися урочисті вистави із запрошеннями на них учнів", забороняє розповсюдження "тенденційної" літератури і будь-яку участь учнів у святі. "Беручи до уваги, що обласне наріччя російської мови, на якому писав Шевченко, не є ні знаряддям, ні предметом викладання в російській школі, а його життя, особа та творчість не містять в собі матеріалів, які б відповідали її завданням (школи. — О. Н.) і могли б бути з користю введені для шкільного вивчення, я не знаходжу жодних підстав для дозволу учням брати участь в ювілейному вшануванні пам'яті названого поета. Тому покірно прошу Вас не допускати як розповсюдження тенденційної української ювілейної літератури серед учнів, так і взагалі будь-яких відступів від звичного ходу повсякденної роботи в день Шевченкового ювілею" [18, 15]. Циркуляр аналогічного змісту 5 лютого 1914 року було розіслано також завідувачам народних училищ Києва.

У зв'язку із ювілеєм Київським тимчасовим комітетом у справах друку було накладено арешт на перевидання "Кобзаря" за редакцією В. Доманицького, виданого у Києві видавництвом "Криниця" у 1914 році (наклад 10 тисяч примірників) [19, 47 зв.]. Цього разу предметом репресій стали вірші "Розрита могила" і "Сон" ("Гори мої високі…"). У першому творі цензорів обурило:

1. Звернення поета до України: "За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?".

2. Звернення України до Богдана Хмельницького: "Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала".

3. Слова: "І могили мої милі Москаль розриває….".

Цензура побачила у цих місцях "збудження у малоросів ворожості до великоросів". У другому творі комітет знайшов "непристойну насмішку над Господом Богом", у словах, якими "поет виражає свою любов до Батьківщини":

"Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!".

"Визнаючи у цих віршах ознаки злочинів за п. 3 ст. 74 та п. 6 ст. 129 Карного кодексу, Комітет у справах друку постановив:

1) накласти арешт на книгу на малоросійському наріччі "Т. Шевченко "Кобзар". Видавництво "Криниця", 2) просити прокурора Київської Судової палати про затвердження арешту на книгу і про виключення із неї вказаних віршів, а також про притягнення видавця книги, по з'ясуванні його особи, до судової відповідальності за п. 74 і п. 6 129 ст. Карного кодексу та 3) копію цієї постанови та книгу "Кобзар" надіслати п. прокурору" [20, 251].

Того ж дня київському поліцмейстеру тією ж установою було надіслано розпорядження про конфіскацію видання в друкарні, у видавця і в книгарнях, "головним чином в "українських" – Безаковська, 8, Фундукліївська, 30, Володимирівська, 53". А також про з'ясування особи видавця книги [20, 252].

Щодо Київського тимчасового комітету у справах друку вже 2 березня київський поліцмейстер повідомляє, що "у палітурному закладі Михайла Скибинського (Фундукліївська, 30) конфісковано 7800 примір- ників не зброшурованої книги "Т. Шевченко. Кобзар", у приміщенні 3-ї палітурної артілі (Бібіковський бульвар, 2) - 875 прим., в книгарні "Час" (Велика Володимирівська, 53) – 45 прим., в книгарні Владислава Ідзиковського (Хрещатик, 29) – 28 прим., в "Українській Книгарні" (Безаковська, 8) – 10 прим. та в магазині "Українська Книгарня Літературно-наукового вісника" (Фундукліївська, 12/14) – 33 примірників" [20, 253].

Таким чином, всього було конфісковано 8785 примірників – майже весь наклад книги. Заборона цього видання "Кобзаря" набула широкого розголосу серед громадськості. Її цілком справедливо було пов'язано із забороною Шевченкового ювілею. "Не можна не побачити зв'язку із ювілеєм Шевченка у переслідуваннях, яким піддається останнім часом "Кобзар", – писав журнал "Украинская жизнь". – У Києві перед ювілейними днями було випущене видавництвом "Криниця" дешеве видання "Кобзаря" з пропуском усіх місць, заборонених після відомого процесу про видання повного "Кобзаря". Незважаючи на зроблені купюри, видання було конфісковане… В Лубнах 11 березня поліція конфіскувала у книгарнях усі видання "Кобзаря", не виключаючи й лубочних видань Холмушина й Ситіна. В Житомирі адміністрація взяла із книгопродавців підписку, що вони не будуть продавати "Кобзаря" [21, 100].

11 квітня того ж року Санкт-Петербурзьким комітетом у справах друку було накладено арешт на книгу українською мовою "Шевченко, українофіли й соціялізм" М. Драгоманова.

Як бачимо, 1914 рік міг "похвалитися" українофобними заборонами і творів Шевченка, і критичних розвідок про нього та його творчість. Так, крім вищезгаданої книги М. Драгоманова, у цьому ж році (21 березня) на розгляд Центрального комітету з іноземної цензури надійшли книги:

1. Лукіянович Д. Про житє Тараса Шевченка. – Л., 1914.

2. Лукіянович Д. Про Шевченкові твори. – Л., 1914.

3. Франко І. Темне царство. Студія з приводу Шевченкових поем "Сон" і "Кавказ". – Л., 1914.

4. Шевченко Т. Історичні поеми. Зі вступом і примітками Дмитра Николишина. Колимия, 1914.

5. Щурат В., др. З життя і творчости Тараса Шевченка. – Л., 1914.

6. Лепкий Б. Про Шевченків "Кобзар". – Л., 1914” [22, 266].

У брошурі Д. Лукіяновича "Про житє Тараса Шевченка" на основі ст. 128 і п. 1 і 6 ст. 129 Карного кодексу було вирізано три сторінки тексту, де автор, на думку цензорів, збуджує "ворожість між двома гілками російського народу", "неповагу до Верховної влади", а також закликає українців "до зради та бунту". Його ж розвідка "Про Шевченкові твори" була заборонена повністю, бо "являє собою суцільний заклик малоросів до бунту і зради". На основі тих самих статей була заборонена і брошура Франка, "присвячена розбору злочинних творів Шевченка "Сон" та "Кавказ" і також закликає українців до зради та збудження у них неповаги до Верховної влади та ворожості до великоросів, а також паплюження обрядів церкви православної". За вступну статтю була заборонена книга Тараса Шевченка "Історичні поеми", бо із неї, на думку цензорів, читач дізнається, що "фатальні помилки Хмельницького довели Україну до московського рабства", що "підступна Москва вкрала у народу всі надбання культури і прибрала Україну з історичної карти Європи" тощо. Надто ж обурливим цензорам видалися слова упорядника про те, що "удача Мазепи (в 1709 році) призвела б до того, що малороси "зорали б пшеницю (російську армію), взяли б Полтаву і скинули б московське ярмо з українського народу". Стосовно цієї книги також було винесено вердикт: заборонити як таку, що збуджує у малоросів ненависть до великоросів". І, нарешті, з тієї самої причини було заборонено розвідку Богдана Лепкого "Про Шевченків Кобзар" [22, 12 – 12 зв., 13 – 14, 19 – 19 зв.].

Отже, як бачимо, і на творчість, і на ім'я Шевченка цензурою було накладено суворе табу. Про це також красномовно свідчить лист міністра народної освіти до начальників середніх навчальних закладів та директорів народних училищ м. Києва (від 26 червня 1914 р.). У ньому йдеться про використання у навчальних закладах наочності, а також згадується і про використання портретів російських письменників.

"У складі цих колекцій, – писав міністр, – крім письменників, твори яких вивчаються у школі, входять також і портрети таких письменників, як Т. Г. Шевченко, чия літературна діяльність не служить предметом шкільного вивчення. Між тим, при відвідуванні навчальних закладів я неодноразово помічав, що стіни збірних залів і окремих класів завішуються портретами і таких письменників, більше того, портрети Шевченка нерідко виділяються серед інших своєю величиною і бувають прикрашені вишитими рушниками, зеленню тощо". І в кінці листа, прямо не забороняючи портретів Шевченка, міністр, однак, висловлює велике побажання, щоб "на майбутнє в школах виставлялися на стінах портрети лише тих письменників, про яких діти знають із курсу, який вивчають". У списку тих письменників, портрети яких дозволено використовувати, ім'я Шевченка, звичайно, не згадується, як, проте, не згадується й будь-який інший український письменник. Список поетів, яких дозволено вивчати дітям (йдеться, нагадаємо ще раз, про школи і училища Києва),

включає лише Ломоносова, Карамзіна, Крилова, Жуковського, Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Кольцова, Тургенєва й Достоєвського [23, 125]. У будь-якому випадку, не применшуючи художнього значення творчості названих особистостей і не вдаючись до літературних деталей та узагальнень, слід, однак, зазначити, що твори декого із них за літературно-художніми якостями значно поступаються творам забороненого Шевченка. Але, звичайно, менше за все міністр брав до уваги художні якості творів. Українським дітям, таким чином, було відмовлено у праві вивчати українських авторів – ще одне яскраве підтвердження тотального російщення України, винищення ще у самому зародку будь-яких паростків та виявів українського національного духу.

Однією з останніх задокументованих репресій творчості Шевченка перед відомими подіями 1917 року, була заборона у 1916 році “не допускати в учнівські бібліотеки книги “Песни и думы Кобзаря”, 1916 та “Сборник избранных стихотворений с биографией поэта под ред. Д. И. Тихомирова. — М., 1915” [1, 263] як “неблагодійних у політичному відношенні”.

Отже, як бачимо, ні початок нового століття, ні навіть революційні події 1905 року не принесли довгоочікуваного "потепління" цензурної політики щодо будь-яких виявів українства зокрема, вільного видання нецензурованого і навіть цензурованого Шевченка.

1. Ковалев И. Шевченко по документам царской цензуры (Хроника цензурных репрессий 1847 – 1916 г. г.) // Молодая гвардия. — 1939. – № 2–3.– С. 256-263.
2. Владимирский Г. Контроль над поэтом. 1841–1917 // Литературный Донбасс. – 1935. – № 8–9. – С. 109–145.
3. Лотоцький О. Поезії Тараса Шевченка під російською цензурою. – Л., 1937. – 23 с.
4. Айзеншток И. Судьба литературного наследства Т. Г. Шевченка // Литературное наследство ХІХ–ХХІ. – М., 1935. – С. 437– 481.
5. ЦДІАУ.– Ф. 294. Оп. 1. Од. зб. 343., Арк. 230.
6. Тимошик М. С. Її величність – книга. – К., 1999. – С. 181–182.
7. ЦДІАУ. – Ф. 1680. Оп. 1. од. зб. 149. Арк. 5.
8. Киевские вести. – 1910. – № 31; Рада. – 1911. – № 52.
9. Тарас Шевченко // Енциклопедія українознавства. – В 10 т. – Париж; Нью-Йорк, 1984. – Т. 10. – С. 821.
10. ЦДІАУ. – Ф. 1191. – Оп. 2. – Од. зб. 141. Арк. 19.
11. ЦДІАУ. – Ф. 1439., – Оп. 1.– Од. зб. 1390. Арк. 197.
12. ЦДІАУ. – Ф. 295. – Оп. 1. – Спр. 186. Арк. 57.
13. Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К., 1993. – С. 159.
14. ЦДІАУ. – Ф. 295. Оп. 1. Од.зб. 1. Спр. 187. Арк. 83.
15. Ковалев И. Тарас Шевченко и царская цензура // Інститут літератури АН України, відділ рукописів. – Ф. 1. – Од. зб. 568., Арк. 196.
16. ЦДІАУ. – Ф. 295. – Оп. 1. – Од. зб. 261. Арк. 48.
17. ЦДІАУ. – Ф. 295. – Оп. 1. – Од.зб. 477. Арк. 60-60 зв.
18. ДАК. – Ф. 81. – Оп. 1. – Од. зб. 875. – Арк. 15.
19. ЦДІАУ. – Ф. 295. – Оп. 1. – Од. зб. 579. Арк. 47 зв.
20. ЦДІАУ. – Ф. 295. – Оп. 1. – Од. зб. 187. Арк. 251.
21. Украинская жизнь. – 1914. – № 4. – С. 100.
22. ЦДІАУ. – Ф. 295. – Оп. 1. – Спр. 534. – – Арк. 12 – 13.
23. ДАК. – Ф. 81. – Оп. 1. Спр. 875. – Арк. 125.