Ласкаво просимо

Інтелектуальний потенціал України: проблема реалізації

докторант
УДК 159. 9. 016. 2

Стаття присвячена проблемі визначення стану і перспектив реалізації національного інтелекту в Україні. Розрізняються два ключові поняття: інтелектуальний потенціал нації і національний інтелект як різновид колективного (соціального) інтелекту. Національний інтелект тлумачиться як структурована цілісність соціальної комунікації, що гарантує безпеку й ефективність життєдіяльності соціуму в цілому.

The article is devoted to problem of definition of a condition and prospect of realization national (social) intellect in Ukraine. There are two different notions: intellectual potential of nation and national intellect - as a a version of collective or social intellect. National intellect is interpretaited as a wholeness of social communication, which provides safety and efficacy of social life.

Загальновідомо, що інтелект – це здатність приймати рішення, відповідно до визначених цілей і пріоритетів, у даній конкретній ситуації [1]. Інтелект буває індивідуальний і колективний. Єфективність останнього залежить не стільки від рівня окремих особистостей, скільки від рівня координації і злагодженості їхніх дій.

Україна як величезний колектив, перед яким стоять дуже серйозні, безпрецедентні в історії людства завдання, поки що демонструє кричущу інтелектуальну безпорадність. І справа не у відсутності окремих талантів чи браку інформації, креативу і т. п. Справа у відсутності цілісної системи інформаційного обміну між різними сферами і різними щаблями суспільства. Закритість – головне знаряддя для досягнення успіху в сучасному українському соціумі [2]. Тіньова економіка, кулуарна політика, кругова порука і корупція в органах влади, корпоративність і самозвеличення в культурі та мистецтві, "клани", "олігархи", хворобливий потяг до атрибутів "елітарності" – все це симптоми однієї хвороби, природа якої полягає в штучному обмеженні обігу інформації. Нове середньовіччя, як сказав Умберто Еко.

Ідеться не лише про небачений у світі рівень секретності, коли неможливо знайти офіційні державні документи, коли служителі Феміди вважають добрим тоном бити відеокамери і фотоапарати журналістів, а й про менш очевидні вияви: коли мас-медіа по команді "не помічають" якусь подію, коли найнижчий клерк бундючно відповість вам зверхнім мовчанням, або сухою відмовою на елементарне прохання чи запитання. І нічого йому за це не буде.

У роки перебудови це називали "системою". Сьогодні такого цілісного явища, яке до того ж передбачає хоч би який рівень самоорганізації, вже немає. Сьогодні є просто розрізнені "банди", які захоплюють державні департаменти, банки, кафедри і т.п. тихо й без жодних пострілів сумнозвісної "Аврори".

За цих умов неможлива публічна політика, ефективна економіка, висока культура, а загалом, і звичайна людська мораль. Тому що мораль передбачає громадський осуд чи громадське схвалення. Згадаємо російське "на миру и смерть красна". Байдуже, що сьогоднішні комунікації зробили поняття "миру" значно ширшим, а інтернет перевів його частково у віртуальну площину. Панує відчуття покинутості, відчуття соціального вакууму, крізь який не пробивається ні благання про допомогу, ні радість нового відкриття.

Наша непрозорість – ось, що найбільше тривожить Захід. І вона ж надихає на реінтеграційні прожекти Схід: там добре знають, що всередині цього "чорного ящика" – нічого твердого і перспективного.

Тут корінь соціальної депресії, якою страждають усі верстви неселення – від бомжів до мільйонерів, тут вам "відплив умів", "залишковий принцип" та інші реалії, якими ми звикли пояснювати зниження інтелектуального потенціалу країни.

Дуже модна донедавна теорія синергетики пояснювала фізичні механізми виникення "порядку із хаосу". Перед українським суспільством, якщо воно прагне бути певною цілісністю, постає двоєдине завдання: а) визначитися з центром самоорганізації; б) "зіткати" єдиний інформаційно-інтелектуальний простір, позбавлений будь-чийого диктату і моральних викривлень "бригадної" свідомості.

Цей простір повинен мати кілька "шарів", якими, одним за одним, буде вкриватися змучений стресами соціальний організм.

Перший – шар соціальної чутливості. Умовно кажучи, це – здатність відчувати і розуміти чужий біль, а отже, розділяти чужу радість. Ця здатність відновлюється в умовах обмеження стресогенних чинників, яких на сьогодні є два основних – правова незахищеність і агресивна масова комунікація.

Другий – шар громадської думки, який виникає вже на рівні усвідомлення суспільством своє сили й здатності виріша- льним чином впливати на долю окремих своїх членів – урятувати невинну жертву, покарати злочинця, відмовити в довірі політику й просто закидати помідорами нездару-співака.

Третій шар виникає на основі усвідомлення громадянами спільних потреб та інтересів. До цього рівня належить так звана національна ідея, або точніше – національ-на свідомість, патріотизм, ставлення до співгромадян як до "своїх", поява взаємної довіри і симпатії.

І тільки на четвертому рівні соціальної інтеграції формується здатність раціонально обговорювати складні питання поточного життя, приймати адекватні рішення і приходити до консенсусу ("постійний референдум", як висловився Е. Ренан), не повертаючись на круги історичних докорів, особистих рахунків та інших інтелектуаль-них манівців.

Звести цю піраміду колективного розуму нації ми мусимо в найкоротші історичні терміни. Принаймні це справедливо для тих патріотів України, які вважають нинішню державність тим історичним шансом, яким конче потрібно скористатися.

На перешкоді у цьому нам другий закон термодинаміки, який лишається, як завжди, невблаганним: ентропія в будь-якій системі тільки зростає. Висновок – потрібна інша система. Реально в полі зору української інтелектуальної спільноти перебувають у чомусь альтернативні, але подібні в головному перспективи формування такої системи. Пропонується стати підсистемою більшої, потужнішої метасистеми, яка перебуває на етапі самоорганізації, а відтак за рахунок власного ресурсу забезпечить нашому соціуму структурні риштування.

Ідеться, вже традиційно, про Європу і Росію. Проблема лише в тому, що Європа не має сьогодні достатньої енергетики, щоб зняти (поглинути) нашу ентропію, а тому інстинктивно намагається віддалитися від України, як від "чорної діри", а Росія радше імітує процеси самоорганізації, а насправді являє собою таку ж саму "чорну діру", тільки значно більшу і значно небезпечнішу. І ще одна принципова відмінність: Європа "приймає" тільки цілісні й достатньо стабільні країни, а Росії більше до смаку аморфні й деградовані території.

Отже, треба розуміти, що проблема збереження інтелектуального потенціалу може базуватися на двох взаємовиключних стратегіях: збереження його "для себе", або "для інших". Хоча відмінність цих стратегій виявляється у визначенні пріоритетів, але реально – в умовах триваючого розпаду – ця розбіжність конкретизується в значно неприємнішій дилемі: чим жертвувати?

Якщо робити ставку на власні сили і на "самостояння" у ролі самоусвідомленого воліючого суб'єкта (нації), то треба жертвувати привабливими, але другорядни-ми елементами. Це означає, що наші кращі вчені, митці, технологи, здатні конкурувати на рівні світових зразків, таки виїдуть за кордон, а тут залишаться будівничі-чорнороби, ідеалісти і дон-кіхоти, які закладуть фундамент нової української ідеології, науки і культури.

Інший варіант (який умовно можна порівняти з "передпродажною підгото- вкою") передбачає відмову від пошуків невловимої української ідеї, остаточну дискредитацію поняття "власного шляху" та створення – очевидно, за рахунок зовнішніх інвестицій – показових оазисів "високих досягнень". В умовах інвестицій- ного голоду і короткострокових кредитів такі приготування будуть неминуче супрово- джуватися поспішністю та демпінговими й іншими "розслідуваннями" з боку конкурен- тів. Загалом-то, Україна вже давно і прире- чено простує цим, другим шляхом. Почина- ючи від Чорноморського морського пароплавства і закінчуючи футболістами київського "Динамо", газопроводами та комплексами "Кольчуга", наші великі переваги і кращі зразки зі скандалом потрапляють на зовнішній ринок і надалі слугують лише слабким підтвердженням наявності "потенціалу" та приводом для самозаспокійливих розмірковувань про його "невичерпність".

Наявна сьогодні тенденція інтегрувати кудись Україну (а передовсім її природний та людський потенціал) частинами, рано чи пізно, приведе до питань про "велику інтеграцію" (за аналогією з пам'ятною "приватизацією") – цілих галузей і регіонів. У підсумку неінтегрованим залишиться тільки те, що найменш привабливе, розви- нуте, конкурентоспроможне, а відтак поле для реалізації власного інтелекту, для власних рішень та інтересів ставатиме дедалі вужчим, аж поки хтось не зважиться придбати його "оптом". Серед нашої еліти усвідомлення такої перспективи, здається, вже визріло, тому підсвідома переконаність у тому, що на крайній випадок такий покупець завжди залишається в особі Росії, почала втілюватися в конкретну риторику і дії.

Поглиблення цієї тенденції і невідворо- тність окресленої перспективи поступово оволодіває, як казали класики марксизму-ленінізму, масами. Можна судити про це вже з того, як змінюється тон і зміст виступів на молодіжних конференціях, які вже впродовж чотирьох років проводить Наукове товариство "Гуманітарна колегія" в усіх регіонах України [3].

Дедалі важче говорити про питання принципові: молодь втрачає інтерес до ідей, масштабних стратегій. На перший план виходить "прагматизм" особистої конку- рентоспроможності, питання конкретних методик і технологій. Первісно заявлена тема "Україна: вибір моделі розвитку" поступово втрачає свою актуальність, оскільки щораз очевиднішим стає: кожному доведеться "пробиватися" самостійно, а соціальні зв'язки в наших умовах слугують не загальному благу, а груповим ітересам.

Найгірше не те, що все це з нами відбувається. Для цього, як було побіжно сказано вище, існують об'єктивні й, на жаль, невідворотні передумови. Найгірше те, що зацікавлені особи і корпорації роблять усе можливе, щоб приховати наявні тенденції від суспільства. Зацікавленість їхня очевидна – у мутній водичці легше ловиться рибка, та й реакція суспільства для їхнього статус-кво може виявитися загрозливою.

А для більшості членів суспільства такий стан є додатковим, а можливо, й ключовим чинником соціальної дезадаптації. Звичай-ний громадянин не встигає усвідомлювати загрози і перспективи, оскільки не має інформації, постійно вводиться в оману, або відволікається від суті процесів медіа-технологами. Тому він інстинктивно не довіряє державі свою безпеку, банку – свої заощадження, лікарю – своє здоров'я, вчителю – освіту своєї дитини. Тому найбільше підсвідоме прагнення – вирватися з цього сліпого стану в світ, де існують чужі правила, де він (вона) буде на найнижчій соціальній сходинці, але туди, де є можливість несуперечливо мислити, не бути обманутим, будувати плани і покладатися на дане кимось слово.

Для того, щоб такий світ прийшов у наш Український дім, необхідно докласти значних зусиль. Інтелектуальних. Колектив-них. Синтез цих понять виводить нас на проблему комунікації. Ефективна, компете- нтна, чесна комунікація – це те, що, в першу чергу, необхідно нашій інтелігенції, нашому населенню, і, як це не парадоксально звучить у нинішніх умовах, – нашій владі.

Налагодження постійного, а не фікти- вного і не маніпулятивного діалогу – це основа збереження і розвитку нашого колективного інтелекту. На порядку денному знову, як і наприкінці вісімдесятих, – зводити інформаційні містки, формувати інтелектуальні "заготовки", очищувати суспільну комунікацію від бруду і "шуму" – штучних і природних перешкод у "каналах зв'язку".

Для того, щоб ми розуміли одне одного, необхідно постійно узгоджувати поняття. У підсумку цієї статті прошу вважати моїм персональним внеском у справу порозу- міння лише одну поняттєву дихотомію. Дуже важливо розрізняти проблему "соціа- льного інтелекту" і проблему "інтелектуаль- ного потенціалу".

Здатність оцінювати ситуацію і приймати рішення не залежить прямо від того, які для цього існують ресурси та інструменти. Вона або є, або її немає. Нею або користуються, або імітують її використання.

Наша стратегічна мета — поставити наявний потенціал на "облік" і передати його в оперативне використання колектив-ному інтелекту нації. Ті в Україні, хто готові до такої праці, яка не обіцяє в найближчій перспективі ніякого комерційного зиску, мають об'єднатися і взяти на себе не лише певні повноваження, але й чіткі зобов'язання — морального, соціального і політичного характеру.

Серед розрізнених спроб налагодити координацію у сфері соціального інтелекту можна згадати і реформаторські наміри в середовищі Національної академії наук, і амбіційні проекти щодо Міністерства науки і технологій, і заснування Інтелектуальної біржі, й інші, не менш цікаві та багатообіцяючі ініціативи.

Але, на нашу думку, основна умова успішності подібних проектів — це можливість міжінституційної добровільної і взаємовигідної співпраці всіх інтелектуаль- них центрів сучасної України. Така співпраця можлива в тому разі, якщо відсутній диктат, або перевага якоїсь однієї структури, якщо є можливість долучати найрізноманітніші ресурси — від фантастичної ідеї невизнаного генія до державних замовлень і закордонних інвестицій.

1. Каныгин Ю. М. Основы когнитивного обществознания (Информационная теория социальных систем). — К.: Украинская академия информатики, 1993. — С. 21.
2. Рывкина Р. В. Теневизация российского общества: причины и последствия // Социс. — 2000. — № 12. — С. 7.
3. Молода нація / Відп. ред. М. Розумний. — К.: Смолоскип, 2000. — 416 с.