Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Явище в навчальній літературі (З приводу виходу в світ підручника Миколи Тимошика "Історія видавничої справи")

Д. В. Степовик

д. богослов. н.,
д. мистецтвознав., проф.
УДК 001.85

Важко і навіть неможливо уявити поступ людської цивілізації нашої ери (тобто після Різдва Христового) без книги. На адресу книг написано тисячі похвал найрозумніших людей усіх часів і народів – і теж написано це у книгах. Мале дитя починає свій шлях у свідоме життя з перших книг – Букваря і Читанки. Відчуваючи завершення свого земного життя, стара людина відкриває Книгу книг – Біблію, щоб знайти в ній втіху і надію на вічне життя своєї душі.

Шлях до книги прокладений для людей самим Божим Провидінням. Наскельні гектографи, розетський камінь, клинописи Вавилонії на керамічних табличках, написи на стінах фараонових гробниць в єгипетській долині царів – ось далеко неповний перелік етапів поступу до тих книг, які сьогодні наповнюють бібліотеки і наші домашні книжкові полиці.

Про історію книги, мабуть, неможливо писати сухо й нецікаво, навіть якщо брати лише одні факти, без коментарів. Бо це історія пригод і драм, трагедій і тріумфів. Адже феномен книги сформувався у протиборстві добра і зла, світла і темряви. Як дослідник давніх українських книжкових ілюстрацій, я прочитав чимало праць з історії наших і чужинецьких видань. І всі вони були цікаві – не тільки з професійного погляду, але і з погляду рядового, пересічного читача. З роками я відучився захоплюватися прочитаним (науковець все життя мусить щось читати), але не втратив відчуття поділяти тексти на цікаві й нецікаві.

І все ж недавно я таки відчув захоплення від прочитаної книжки. Мова йде не про художній твір, що бринить красотами стилістики слова, а про звичайний підручник. До того ж, прозаїчної назви – "Історія видавничої справи".

Звичайна робота, але незвичайно написана: з любов'ю і знанням справи, до речі, знанням не відстороненим, а дуже особистісним, емоційним. Власне, чітко виражена авторська позиція щодо історії світової і національної книжкової справи і робить цей підручник більше, ніж просто цікавим. Він розрахований саме на захоплене читання. Проте це не шкодить об'єктивності викладу – праця є правдива і точна у фактажі, у ледь не універсальному охопленні матеріалу: від зародків цивілізації до сьогодні. Зрештою, офіційне рецензування оригіналу такими відомими професорами-книгознавцями, як Яким Запаско, Роман Іванченко і Володимир Різун (їхні прізвища значаться у підручнику), унеможливило б різні неточності.

Підручник розрахований на молодь, яка студіює спеціальності "журналістика" та "видавнича справа й редагування". Здавалося б, це доволі фахова, вузько ангажована навчальна праця. Та й тираж її не хто-зна яких дві тисячі примірників (Видавничий дім "Наша культура і наука, за сприяння Фундації імені митрополита Іларіона, зокрема співголови Фундації Анни Фігус-Ралько). Проте цей підручник, поза всяким сумнівом, виходить за межі зацікавленості фахівцями щойно означених спеці-альностей – журналістів і видавців.

Книга цікава й для широкого кола читачів, бо написана захопливо, талановито, з добре продуманою рубрикацією тем, розділів, підрозділів, параграфів і сюжетів. Ця градація – якраз те, що робить підручник підручником, бо студент легко може знайти, переглядаючи зміст, те, що йому потрібно. Ілюстрації (їх небагато, але всі вони доречні), а також контрольні запитання до кожної теми із наведеним списком літератури дають можливість вивчати матеріал глибше і ґрунтовніше. Біб-ліографія і різні покажчики (іменний, географічний, видавництв та друкарень) наближають підручник до наукового видання. Можна сказати, що наукова спрямованість і сумлінність, з'єднані з популярністю викладу, роблять підручник Миколи Тимошика виданням західноєвропейського й американського типу, де вже давно про найскладніші речі в науці пишеться не "пташиною псевдомовою", якою послуговувався "радянський тип" під-ручника й наукової книжки, а просто й доступно.

Власне, привабливість змісту значною мірою і полягає в ясності викладу. Чи мова йде про стародавній, античний світ (матеріал охоплений від другого тисячоліття до нашої ери), чи про сумну й драматичну долю винахідника європейського набірного друку Йогана Гутенберга, чи про українські рукописні кодекси і стародруки – скрізь автор підручника знаходить, попри сам виклад подій та обставин, ще й якусь особливо читабельну деталь: життє-вий, драматичний, комічний чи парадоксальний сюжет. Часом історія видавничої справи, завдяки цій вервечці "цікавинок", здається дивним збігом випадковостей, кожна з яких могла б покласти край книзі (тягали, наприклад, по судах Гутенберга, вигнали з Москви Федоровича, царі накладали заборону на українське друковане слово тощо). Але саме з анфілади випадковостей поставала закономірність: книга, як благословення Боже людству, – незнищенна, всепереможна.

Належну увагу приділяє автор підручника організації видавничої справи. Майже повсюдно, де виникала і налагоджувалася фіксація, а відтак і тиражування текстів, ініціатива була за звичайними людьми, а не тими, в кого була влада і великі гроші. Але ці прості люди буди велетнями духу; а дух надавав їм снагу, волю, кмітливість, підприє- мницьку жилку, талант винахідництва. Майже скрізь написане, надруковане, тиражоване слово викликало підозру й опір темних сил – чи то фанатичного натовпу, чи диктаторів і тиранів. Чому? Тому, дає нам відповідь матеріал підручника, що слово в переважній більшості випадків несло в собі правду і світло, а носії зла хотіли й хочуть робити неправду й перебувати в пітьмі.

Висвітливши історичні джерела рукописної і друкарської справи у світі (а розглянуто дуже широкий географічний і часовий діапазон – від найдавніших цивілізацій Сходу, Африки, Європи), автор зосереджується на історії власне українського книговидання: спочатку рукописного, а з ХV століття – друкарського. Я не помилився: не з ХVІ, не від львівського "Апостола" 1574 року, а від сучасника Гутенберга – українця Степана Дропака, який розпочав друкарство на наших теренах ще 1460 року.

Микола Тимошик однозначно стає на бік концепції знаних українських книгознавців Ореста Мацюка і Якима Запаска, які за архівними свідченнями довели, що українське друкарство почалося в середині ХV століття, а не в останній чверті ХVІ-го. Розглянувши ще три концепції виникнення українського друкарства (російську, західну, а також концепцію митрополита Іларіона (Огієнка)), автор зазначає, що всі, крім росіян, датують початки українського друкарства ХV століттям, а не "ф"йодоровскімі ізданіямі", на яких наполягає Москва, щоб умисно "пришити" українські стародруки до російських.

Прикладів самостійницької позиції автора у книзі чимало. Він не тільки вдається до полеміки з опонентами, що заперечували оригі-нальність української книги (як і всієї культури), а кидається з ними в бій. Дехто може сказати: це не підручників стиль – сперечатися, нападати й оборонятися; мовляв, у підручниках все має бути усталене, доведене, майже аксіоматичне. Проте для нашої української ситуації, коли лише трохи більше десяти років живемо самостійно, без вказівок "старшого брата", не маємо права повторювати викривлень, спотворень і перебріхувань нашої історії і культури, які колишній гегемон звів за 350 років до рангу аксіом. Треба багато чого переоцінити на основі правди, відкидати давні фальшиві стереотипи, сперечатися з тими, хто й сьогодні ці стереотипи намагається нав'язати (часом з іще більшою безпардонністю й брутальністю) світовій науці...

Підручник Миколи Тимошика з історії видавничої справи відношу до новаторських книжок у жанрі навчальної літератури не тільки з погляду полемічного завзяття автора, але й літературної довершеності. Тут я маю на увазі не так гарну мову підручника, як культуру доказів і методику цитувань. Студент, що навчається з підручників, не сприймає голослівних тверджень, йому до кожної тези потрібні докази. Знаючи це з власної практики викладацької праці в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Микола Тимошик прагне обґрунтувати численні положення своєї праці.

Наведу, як приклад, розділ про книговидання в Київському університеті Св. Володимира у ХІХ столітті. Цей університет царат – і особисто Микола І, прозваний за свою жорстокість "Палкіним" (та й на загал – чи в Московії були коли-небудь не жорстокі царі?), утворив для посилення обмосковлення України. Ледь не з перших років існування університету в колишній нашій княжій столиці тут зароджується потужний українолюбний рух. І вже перший ректор, присланий сюди з Москви для ствердження московської ідеї, – це був Михайло Максимович, – очолює рух за Україну, а не проти неї. Як професійний редактор і видавець, Максимович, діє через книгу, через періодичні видання, намагається ввести в тексти літеру "і", але поза як її нема в друкарнях, то він ставить, заміть крапки, "дашок", як у латинському алфавіті. З можливістю приходу в університет Тараса Шевченка український рух наростає. І хоч видавничі правлення Шевченка не увінчалися успіхом, проте в Києві, всупереч зусиллям влади, московська шовіністична ідея зазнала краху. І книжкові та періодичні видання відіграли тут не останню роль.

У системі аргументації положень підручника важливе значення цитувань. Професор Тимошик цитує рідкісні тексти, які не часто можна знайти тим, хто не копається в архівах і давніх друках. Зазвичай, є два способи цитувань: оригінальними мовами і в перекладах. За совєтів наші науковці всі цитати перекладали українською мовою, крім цитат російських, – мовляв "всьо равно". Ми дуже повільно приходимо до пам'яті. Що й російська мова для українців є мовою чужинською, іноземною. Але таки приходимо! І Микола Тимошик усі цитування перекладає українською мовою, виділяючи їх іншим шрифтом та кеглем. Втім, деякі винятки (дуже нечасті), він робить, наприклад, наводячи російською, в оригіналі, брутальні царські укази (емський, валуєвський) про заборону української мови. Ці укази видавалися таємно і, щоб розкрити їх антинародну, антилюдську суть, може, й справді їх варто наводити в оригіналі.

Добра половина підручника висвітлює українську видавничу справу у ХХ і на початку ХХІ століття. Автор не приховує, що це була тяжка драма для українського слова – друкованого й писаного. Можливо, найтяжка за всю історію України. Правда, за "совєтів" не видавалося валуєвських указів, але діяла ще страшніша, ще таємніша машина душіння національної видавничої справи. Ім'я цієї гідри – Головліт. Такі розділи підручника, як "Видавнича справа в умовах цензурних заборон і обмежень", "Видавнича справа періоду радянської влади" віддзеркалюють нерівну боротьбу носія вільної думки і вільного слова – українського народу – проти носія неправди і гніту – тоталітарної влади, накинутої Україні Москвою. Микола Тимошик стверджує гірку правду і в останньому розділі підручника "Видавнича справа незалежної України на етапі становлення (1990–2003)". Не одного науковця, інтелігента, та й кожного громадянина, ці 13 років вилікували своєю суворою реальністю від ейфорії початку 90-х років. Гноблення і визиск українських, особливо українськомовних, видань набрало нині зовсім інших форм, ніж це було до 1990 року. Ці форми детально аналізуються в книзі на основі статистичних даних та особистих спостережень автора, який багато років тримає руку на пульсі книговидання в Україні – як фахівець редакторської справи, як експерт.

Ось лишень кілька фраз автора підручника з приводу нинішнього плачевного стану з українською книгою: "Після кількарічного тупцювання на місці (0,33 – 0,86 примірника книги на душу населення за один рік), ми, "завдячуючи" значному скороченню в останні роки кількості населення країни (з 53 до 49 мільйонів), нарешті майже дотягнулися до рубежу однієї книги на душу населення. Цей показник є дуже принизливим для країни, яка свого часу серед перших у Європі запровадила книгописання, а згодом і книгодрукування" (с. 461 – 462).

На цілком новому матеріалі професор Тимошик написав у підручнику три чималі розділи про українську видавничу справу в країнах Західної Європи (на прикладах Німеччини і Франції) і Північної Америки (на прикладі Канади). Ніколи раніше – ні в публіцистиці, ні в наукових монографіях, ні, тим більше, у підручниках українська емігрантська й діаспорна книга (а їх там видано тисячі назв) не була введена в контекст загальноукраїнської видавничої справи. Микола Тимошик зробив це вперше, і зробив кваліфіковано, спокійно, аналітично. І, до речі, зробив на так званому "польовому матеріалі", бо неодноразово бував за останні роки у відрядженнях на Заході й вивчав українські книжки de visu.

Якою б гарною не була праця, все ж , як твір людини, що не є цілком досконалою, в категоріях Божих мірок, не позбавлена недоліків. Є вони і в рецензованій книзі, але не змістового, а радше технічного характеру. З останніх повних перекладів Біблії українською мовою мільйони наших християн сприйняли і узвичаїли, що слово "Євангелія" є жіночого роду, бо й перекладається, як "Блага Звістка". На жаль, у підручнику скрізь фігурує середній рід: "Євангеліє"; хоч нашою мовою середній рід, тобто всяке "воно" є непевним і навіть принизливим. Це чудово усвідомили перекладачі Біблії, визначні богослови і мовознавці Іван Огієнко й Іван Хоменко; але нашим академічним мовознавцям, очевидно, більш припадає до душі російське "Євангеліє", і вони в орфографічних словниках баламутять навіть розумних людей, які мусять услід за ними, а не за авторитетними перекладачами Біблії, писати "Євангеліє" і "Новий Завіт" – замість усталених і апробованих: "Євангелія" і "Новий Заповіт".

Українські переклади Біблії подають також українські варіанти імен біблійних персонажів, наприклад, євангелістів: Матвій, Марко, Лука й Іван. Отож, так треба й писати, завжди і скрізь, а не "Іоанн", як це подибуємо в рецензованому підручнику. Не можна образи святих називати "портретами", бо якщо він святий, то обов’язково це ікона, а не портрет (с. 102). Має певну ретроспекцію в радянщину вислів "вітчизняні науковці". Зрозуміло, що автор підручника має на увазі українських науковців. Тож так їх і треба називати, бо "вітчизняними" в недалекому минулому були найменовані радянські науковці.

Попри ці несуттєві й дрібні нетодяги, все ж кожен студент і кожен читач поза аудиторіями оцінить книгу Миколи Тимошика – надзвичайно працьовитого вченого – як явище в навчальній літературі. Книга смілива і новаторська. Так може писати тільки людина вільна і правдива.

Українське слово завжди потребувало захисту, бо в нього не бракувало ворогів. Цей підручник навчає, як треба боронити наше слово, нашу книгу тепер, перед новими і небезпечними викликами, які постали перед Україною на порозі небувалих змін у цілому світі.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові