докторант
УДК 070. 101. 3
Від часів позбавлення філософської думки в Україні обов’язкової вірності марксизму-ленінізму стрімко зростає увага науковців різних галузей знань до світових пошуків на теренах теорії розуміння. Досить переглянути підшивки журналу "Філософська думка" за останні роки, аби переконатися, що рідко який його номер не містить публікації або й дискусії з проблематики теорії розуміння.
Це відповідає й загальноєвропейській тенденції. Український філософ А. М. Єрмоленко робить з цього приводу надзвичайно цінне зауваження: "Услід за Е. Голенштайном можна стверджувати, що в Німеччині такі дисципліни, як герменевтика й практична філософія, перебувають у розквіті (виділено мною. - В. В.), поступово перебираючи домінуюче становище, яке ще донедавна посідали соціальна філософія й методологія науки. І це, судячи з філософських публікацій в інших країнах, стосується не лише Німеччини" [16, 8].
Однак у численних наукових розвідках з герменевтики (тут будемо вживати це поняття як синонім теорії розуміння) дослідження починається саме від розуміння. У цьому є певна непослідовність, адже правильно буде зазначити, що початок спілкування - не розуміння, а нерозуміння.
Воно може включати в себе навіть власну попередню стадію, тобто як незнання. Те, чого ми не знаємо (передусім не розуміємо), виглядає, на наш погляд, як хаос.
Р. А. Уїлсон, американський дослідник нелінійного квантового розуміння, точно сформулював це: "Якщо ми дивимося на світ, не маючи жодної ідеї, то бачимо тільки хаос, позбавлену форми порожнечу, що існувала ще до того, як "Бог" (інтелект) почав створювати світ (систему)" [18, 247].
Між незнанням і нерозумінням є ще проміжна стадія - усвідомлення незнання.
Між нерозумінням і розумінням лежить проблема, або знання про незнання. Незнання долається порівняно легше від нерозуміння - на рівнях простого запам’ятовування. І тут буває досить першорозуміння, зрозуміння - без інтерпретації, тлумачень, підключення підсвідомого чи післясвідомого (зблокованого досвіду) тощо.
Перехід від незнання як такого до "знання про незнання" - своєрідний детонатор, пусковий механізм початку переходу від нерозуміння до розуміння. Так люди довгі тисячоліття нічого не знали про електричну енергію. Однак настав час, коли вчені замислилися над природою блискавки та притягування волосинок до бурштинового гребеня. З цього все й почалося.
Інформація, вперше увійшовши у духовний світ людини, може так і залишитися "при порозі", а може вступати у безліч змістових зв’язків зі світоглядом, переконаннями, знаннями, уподобаннями, упередженнями тощо.
Тоді виникає потреба розуміння і починає розгортатися герменевтичний феномен.
У сфері масових інформаційних стосунків масове нерозуміння - нормальне становище. Якщо розглядати світ у світлі сучасних теорій розуміння, хаосу та чуда, тобто ділити його спочатку на відоме й невідоме, а це останнє - на незрозуміле й таке, що неможливо зрозуміти (незбагнуте й незбагненне, "непонятое" и "непонимаемое", uncomprehensed та uncomprehensible) - доведеться визнати, що зрозумілого завжди буде значно менше ніж незрозумілого. У такий спосіб вся інформація може бути представлена так:
- об’єктивно існуюча, але невідома;
- об’єктивно існуюча й відома, але незрозуміла (скажімо, катастрофа літака);
- об’єктивно існуюча та зрозуміла, тобто суб’єктивно дана "комусь" (ще не всім) у знанні;
- об’єктивно існуюча та поширена на масову свідомість як на сферу своєї верифікації.
У різних моделях суспільного устрою (тоталітарному, демократичному тощо) складаються нетотожні моделі масового розуміння - хоч діють "ті самі" моделі розуміння індивідуального.
Особливістю подолання масового нерозуміння у тоталітарному суспільстві є масове поширення від верхівки ієрархії до низів "готового" розуміння насильницькими методами. "Не таке" розуміння думки, волі й дії диктатора визнається державним злочином й підлягає суворому покаранню: остракізму, позбавленню громадянства, ув’язненню, примусовому лікуванню в "психушках" або й смертній карі. Тут немає місця не тільки нерозумінню, а й сумнівам. Усе, що потрібне всім і кожному, роз’яснено в черговій історичній промові Самого. За ним Міністерство пропаганди забезпечить інтерпретацію, функціонери проконтролюють, щоб всі правильно зрозуміли й одноманітно інтерпретували вождя.
Такий тип масового розуміння є, по суті, управлінням. Суб’єкт-об’єктні відносини превалюють над інтерсуб’єктними, їх спотворений, неприродний баланс підтримується масовими репресіями.
Діаметрально відрізняються від них інформаційні відносини між людьми в рамках так званого "відкритого", вільного суспільства з ринковою економікою й демократичним політичним устроєм. Ситуація тут змінюється постійно й динамічно: нова політика, нові політики, зміна курсу валют, цін на сировину чи енергоносії - все разом вимагає повсякчасного розуміння, тобто вільного обертання нової, свіжої інформації.
У світі природи ватажок мавп’ячої зграї має набагато більше влади над "розумінням" своїх підлеглих, аніж демократично обраний мер містечка. Повчальним є експеримент, коли на зграю мавп, що розташувалися просто неба у гарну погоду, озвучують записані заздалегідь на магнітну плівку вигуки ватажка, які означають й розуміються всіма як "Дощ! Злива! Всім ховатися!". Не звертаючи уваги на ясне сонечко, вся зграя підхоплюється й мерщій мчить до схованки. Не важко здогадатися, якою була б нормальна реакція людей у подібних обставинах: напевно, ніхто б не рушив з місця. Цей приклад показує, що з розвитком homo sapiens ускладнилися природні зв’язки розуміння, які свого часу змусили його збитися у зграю. Зростання самостійності кожного, його суб’єктності є макротенденцією розвитку людини.
Отже, тип інформаційних відносин між людьми є результатом, рівнодіючою економічних, політичних, загалом - соціокультурних векторів розвитку суспільства. І водночас, певна річ, активним чинником їхнього формування.
"Суспільні відносини... складаються в процесі практичного спілкування людей, але відразу ж набувають незалежного від свідомості індивідів існування" [6, 135]. Думка М. Кагана, засновника сучасної теорії спілкування, на перший погляд, містить у собі парадокс.
Чому їх існування стає незалежним? Лідер правлячої партії, голова держави навряд чи погодяться з таким твердженням. Тим більше - редактор великої й впливової газети чи власник популярної телерадіокомпанії. Відтоді як спілкування відбулося - розпочалося нове спілкування, ось у чому суть справи. І ще - у слові "індивідів". Протиставлення їх "суспільним відносинам" вказує на протиставлення індивідуальної свідомості масовій, а отже, індивідуального розуміння - масовому.
Прочитаний номер газети полетів у кошик для паперів чи ліг у підшивку, з телепередачею й такого не відбувається, вона просто закінчується. Перебіг життя вже вимагає нової інформації. Триває нескінченне подолання через оновлення. Розуміння існує в мить спілкування, у наступну мить його змінює нове розуміння, а старе - набуває незалежного існування в пам’яті. Комунікація є реальною діяльністю, що розгортається процесуально, а суспільні відносини - тип зв’язку її учасників, які стають структурою суспільства та, формуючись у процесі практичного спілкування людей, його ж і обумовлюють [6, 136].
Інформування, комунікація, спілкування - все це, передусім, форми зв’язку людини й людини, суспільства й суспільства, культури й культури [6, 143]. Машина у цих ланцюгах - створений людиною інструмент для полегшення інформування, комунікації, розуміння. Як і належить філософу, М. Каган оперує в поняттях своєї науки: "Суб’єкт-об’єктні відносини - управління, суб’єкт-суб’єктні - це спілкування" [6, 145].
Зазначимо один парадокс: для самого акту розуміння всі перелічені форми не мають ніякого значення. Незалежно від обставин - той, хто сприймає інформацію, відчуває себе і об’єктом ("ось я слухаю, що він каже"), і суб’єктом ("отут я з ним погоджуюсь, а тут - ні, але поки що промовчу; а ось тепер треба вже й відповісти!").
"Радикально інше становище виникає тоді, коли відправник інформації бачить у її одержувачі суб’єкта, а не об’єкта" [6, 146]. Отже, зазначає Каган, вирішальною є позиція власника інформації. Це, безсумнівно, так - і це настільки ж безсумнівно не так.
"Так" це на рівнях філософії, де людина дорівнює людині як суб’єкт - суб’єкту. Трохи нижче рівнем абстракція поступається конкретиці, і стає зрозумілим, що людина так само принципово дорівнює іншій людині, як принципово й відрізняється від неї: люди не є й не можуть бути рівними.
Це надзвичайно суттєво для обміну інформацією - і не має значення для її розуміння, оскільки воно може здійснюватися тільки суб’єктом. Об’єкту зовсім непотрібно розуміти: за нього вже все зрозумів суб’єкт. Його справа - сприймати, підкорюватися й виконувати: "Ось тобі лопата - копатимеш канаву метр на метр, звідси - і до обіду!". Річ не в тому, відповідає чи ні один співбесідник другому, додає чи ні до співбесіди свої аргументи, свої висновки. Секрет у тому, що, оскільки ми маємо тут справу з обміном інформацією й забезпеченням розуміння між людьми, а не між машинами, - ми маємо справу передусім з суб’єктами.
Вона особливо яскраво виявляється у хибних діях суб’єктів. Чомусь у міркуваннях щодо обміну ідеями під час спілкування ми оперуємо в ідеальних умовах, говорячи про обмін інформацією - ми відкидаємо як неможливе обмін дезінформацією, навмисну чи ненавмисну облуду. Складні процеси розуміння включають у себе й "детектори брехні", якими кожен володіє з більшою чи меншою вправністю. Саме вони протидіють відвертій пропаганді преси тоталітарної моделі. У сфері масового обігу інформації процеси верифікації протікають легше: обдурити одну людину досить нескладно, багатьох - складніше, всіх, та ще й довго, - неможливо.
Отже, чим більш масовим є спілкування, тим впевненішим буде розуміння. Чим більш масовим буде розуміння, тим ефективнішим буде спілкування.
Каган має рацію, говорячи, що характер відносин між "Я" й "Ти" залежить значною мірою від того, як відправник дивиться на одержувача інформації, ким він бачить свого співрозмовника. Так само й одержувач дивиться на відправника і "кимось" його бачить. І, відповідно, вірить чи не вірить, сприймає чи не сприймає, а відтак починає розуміти чи відкидає потребу в розумінні.
Тоді, виявляється, уся справа у цьому "бачить - не бачить": виникає проблема умов, за нею проблема інтересів: чи може відправник бачити та чи хоче він бачити, для чого б це йому без особливих потреб бачити в одержувачі суб’єкта? Командир і солдат, взагалі начальник і підлеглий - безліч ситуацій, де спілкуванню немає місця.
І тоді, врешті, з’ясовується, що суб’єкт-суб’єктні відносини є скоріше ідеал, якого треба прагнути, його треба й визнавати за ідеал, який неможливо знайти в суспільному житті.
Тим, хто поспішив погодитися з цією безумовно незаперечною думкою, треба порадити не поспішати у такій непевній справі, як спілкування й розуміння. Так, відносини "чисто" інтерсуб’єктні неможливо знайти ніде, окрім...
Окрім сфери масової інформації! І це саме так тому, що учасники комунікації віддалені у просторі й часі. Крім того, їхню "бесіду" ускладнює опосередкованість способу спілкування - через медіа-учасника, через неможливість вести між собою просто діалог (діалог, слова двох). А це унеможливлює, в усякому разі робить марною значну частину арсеналу облуди, брехні, хитрощів тощо. За відсутності реального співбесідника читач, телеглядач, радіослухач сперечається з ним у власній свідомості, тобто нібито з самим собою, а в таких умовах людина буває максимально відвертою. Згадаймо назву першої перекладеної на українську мову книги П. Рікора: "Сам як інший" - вона містить у собі глибинні розвідки у цьому напрямі.
Отже, здається можливим зрозуміти такий пасаж М. Кагана [6, 146]: "...У спілкуванні немає відправника та одержувача інформації", - саме тому, що повсякденний досвід, "здоровий глузд" всупереч філософії підказує: є, обов’язково є і той, хто відправляє, і той, хто отримує. Обидва відправляють, обидва й отримують. Суть не в тому, на чиєму боці комунікативного каналу знаходяться суб’єкти: обидва на тому, звідки інформація виходить, чи обидва на протилежному, а в тому, що вони саме суб’єкти, тобто водночас є і там, і тут. Без певної суб’єктивації вами об’єкта вашого впливу бажаного результату не досягти: обов’язково треба враховувати інтелектуальні, освітні, фізичні можливості того, з ким ви спілкуєтеся.
Це спостереження повертає нас до проблеми, яка здається нам невирішеною: чи може суб’єкт спілкування водночас бути об’єктом? Каган рішучо наполягає - ні: обидва "є співрозмовниками, співучасниками спільної справи" [6, 146].
У комунікації ми маємо розуміння процесу обігу інформації як односпрямованого, де вона тече лише в один бік та за законами, встановленими в теорії комунікації, - кількість інформації зменшується в процесі її руху від відправника до одержувача.
У сфері спілкування до нього додається його друга частина: "...Але водночас вона збільшується за рахунок її розуміння одержувачем".
У спілкуванні інформація циркулює між партнерами, оскільки обидва вони однаково активні й тому інформація не зменшується, а збільшується, збагачується, розширюється в процесі її циркуляції.
Ці міркування Каган завершує виділенням двох різнорівневих структур, відповідно - комунікації та спілкування:
І - відправник - послання - одержувач;
ІІ - партнер - послання - партнер [6, 146].
Слід погодитися з такими наставними ідеями цього автора: "Спілкування ніяк не може бути прирівнене ні до передавання повідомлень, ні навіть до обміну повідомленнями... Це процес вироблення нової інформації, спільної для людей, які спілкуються, та такої, що породжує їхню спільність (або підвищує ступінь цієї спільності)" [6, 146-148].
Отже, промовимо слова, які мали бути сказані Каганом, але лишилися невимовленими через драматичну віддаленість філософів від лінгвістів, а лінгвістики від герменевтики: оскільки спілкування є процесом не тільки обміну, а й вироблення людьми нової інформації, оскільки воно є актом досягнення розуміння, утіленим розумінням, і, певна річ, кроком уперед у саморозумінні. Спілкування здійснюється передусім задля розуміння. А розуміння - задля задоволення практичних потреб.
Тут стає необхідним дуже важливий крок - від лінійного ("Я - Ти") та площинного ("Я - Ти - Він") вимірів до об’ємного-простого ("Я - Ти - Решта") й об’ємного-інтегративного "Я - Всі".
Рівень спілкування "Я - Всі" - це й є рівень масового спілкування. Його важливою ланкою є журналістика. Він включає у себе, як необхідну складову, масову комунікацію.
О. Потебня, О. Бахтін, М. Каган до цього твердження підходять упритул, хоч і вбачали у "народі", у суспільстві тільки фон для здійснення простіших форм спілкування.
Неможливість для великих попередників вимовити слово "журналістика" - вражає. Тільки на матеріалі музики М.Каган говорить [6, 153] про "...можливість бути не тільки діалогом, у буквальному значенні цього слова, тобто співбесідою двох, а й полілогом, тобто взаємодією багатьох партнерів, співучасників єдиного практичного, ідеологічного, художнього або ігрового дійства".
Як приклад, він бере хор у сучасному музичному його розумінні. Але в журналістиці це поняття може вживатися скоріше в античному значенні, тут хор - один із самостійних учасників спектаклю, де є ще й драматург, і, окремо, актори, і народ: публіка, аудиторія, а ще й поліс за стінами театру, Еллада й світ за її межами.
А в такому розумінні полілог перетворюється на мегалог. Однак у наш час за допомогою глобальних технічних засобів не в межах полісу, а в межах світу будь-хто може спілкуватися з будь-якою кількістю будь-кого, і саме в інтерсуб’єктному режимі спілкування. Це породжує явища, невідомі навіть у рік видання каганівського "Мира общения", не кажучи вже про часи створення Ф. Шлейєрмахером підвалин герменевтики.
Мегалогічний металог - ось термін, який, можливо, увібрав би в себе весь зміст сучасного спілкування у розпалі інформаційної ери, з додатком каталізатора із суттєвих перемог демократії.
М. Каган лишається на "індивідуальній" половині поля спілкування й тільки вказує на його соціальні виміри, а тому далеко не завжди буває безумовно правий у своїх міркуваннях, і це особливо видно, якщо перенести їх до сфери масової інформації.
Так, надто безапеляційно виглядає таке твердження: "Спілкування людей має завжди імпровізаційний для кожного його учасника характер" [6, 154]. Під час випадкової зустрічі - так, можливо. В інших випадках виглядає недоречною абсолютність оцінки: в усякому разі, звернення журналіста до аудиторії має бути добре спланованим, продуманим, виваженим. Це так, навіть якщо йдеться про передачу в "прямому ефірі" (дуже невдалий вислів, який нікому відредагувати раз і назавжди: хіба все, що транслюється у запису, робиться в ефірі "кривому"?). І журналіст, а це, як правило, досвідчений телевізійник, й інші учасники програми ретельно до неї готуються, передбачають теми, проблеми, інформаційні пласти, які будуть обговорені. Навіть окремі найважливіші запитання та відповіді вони узгоджують заздалегідь. А що вже до друкованої періодики, то практика візування інтерв’ю перед опублікуванням зводить нанівець усі спроби говорити про імпровізаційний характер діалогу в абсолютних оцінках: на теренах журналістики це далеко не так.
"Спілкування діалогічно й в іншому відношенні - у його прямій скерованості на слухача, для якого воно й здійснюється... Певна річ, і комунікативне повідомлення завжди комусь адресоване, від того його монологічність може здатися удаваною... повідомлення імперсональне, бо воно звернене до будь-якого адресата" [6, 154].
Так, якщо мати на увазі просто об’єкт. А якщо він - колективний? Якщо не тільки до "будь-якого", а до "всіх" адресатів звернене комунікативне повідомлення? Неявна адресність зміцнюється. Тому журналістика й набуває переважно (й удавано) монологічної форми, що її досягнуте розуміння посилається всім, тобто невизначеним одержувачам як об’єктам. Діалогом же є інформаційний, інтелектуальний, духовний, емоційний контакт двох осіб, кожна з яких звертається саме до цього партнера як до свого єдиного слухача та інтерпретатора своєї сповіді.
Головним є те, що саме на теренах масового спілкування стає зрозумілою істинна, глибинна мета спілкування. На рівні "Я - Всі" вона проявляє себе так: забезпечення соціального поступу через механізми вільного обігу інформації та вільного її розуміння.
Таке тлумачення мети спілкування дозволяє подолати хибність попереднього підходу, виправити поширену помилку, коли зі спілкування вилучається (точніше, до нього не додається) герменевтичний вимір, не наголошується з потрібною рішучістю, що спілкування двох це відносини не тільки у лінійному чи площинному вимірах (відтепер ця вада усунена через виведення їх в об’ємні проблемно-поняттєві виміри), а й у вимірі герменевтичному. Не тільки інформація, а й розуміння може мати масові обсяги здійснення.
Журналістика займається й інформуванням, і комунікацією, і спілкуванням. А як сфера масового спілкування, вона оперує за схемою "Всі - Всі".
Медіа-спілкування передбачає триланцюжкову будову. Спочатку сповідь здійснюється між суб’єктом (власником інформації) й іншим суб’єктом (журналістом). Обидва, певна річ, є повноцінними суб’єктами у філософському розумінні - й це не може бути піддане критиці від позицій філософії. Однак перший з них, як і другий, мають власні місця у соціокультурному просторі, і перший з них є мешканцем цієї країни та певного міста в ній, він може бути членом партії, профспілки, належати до церкви, й це відображається у тому, як він подає другому інформацію, якою розпоряджається,
А другий суб’єкт (журналіст) теж має певні риси, суттєві для розуміння його ролі у сфері масової інформації, а саме:
- по-перше, він розуміє вже зрозуміле іншим, першим суб’єктом, він дістає готове розуміння;
- по-друге, його єдине завдання - у певний час (як правило, терміново) передати це розуміння якомога більшій кількості об’єктів (аудиторії), кожен з яких цілком суб’єктно буде розуміти почуте, і це розуміння поєднає або роз’єднає його з іншими згідно з аксіологічними настановами та прагматичними інтересами кожного - у політичні партії, громадські рухи, виборчі об’єднання, релігійні конфесії, неформальні об’єднання тощо;
- по-третє, досягнуте індивідуальне розуміння спричинить наслідки - і в цьому є кінцева мета журналіста.
Тому, не порушуючи філософської антиномії, ми, у межах теорії масового розуміння, визначаємо його як медіа-суб’єкт.
Потім спілкування відбувається між медіа-суб’єктом та іншим, третім, і теж цілком повноцінним, як на погляд філософів, суб’єктом, ... який теж має одну дуже суттєву відмінність - він є колективним суб’єктом, і його суттєві особливості можуть дозволити визначити і його як особливий суб’єкт.
Відтак склад учасників спілкування може змінитися, ролі перейдуть іншим особам, але зміна прізвищ нічого не мінятиме по суті. Журналіст у межах філософії залишиться "просто" суб’єктом і "просто" об’єктом, але в межах теорії масового розуміння набуває особливого, медійного статусу. Журналіст у цій іпостасі теж не є водночас суб’єктом та об’єктом, але цей статус посередника гранично зближує ці позиції - не до злиття.
Отже, журналіст не займається комунікацією, його справа - спілкування?
Нічого не може бути далі від істини, ніж таке твердження. Журналістика настільки універсальна справа, що в ній знаходиться місце і для простого інформування, і для комунікації, і для спілкування в індивідуальних формах його масовості (чого варта рубрика на ТБ "Наодинці з усіма"!), і для наймасовішого спілкування у соціокультурних масштабах.
Власне, це стверджував і Каган, коли визначав: "Ми не знаходимо ніяких підстав для трактування однієї з двох форм інформаційної активності суб’єкта як більш "високої", більш досконалої, більш цінної, аніж інша..." [6, 155]. І далі: "Мова повинна йти... про те, щоб ясно розуміти, де й коли найбільш ефективні комунікація, монолог, повідомлення, а де й коли оптимальні спілкування, діалог, ставлення до другого як до суб’єкта" [6, 156].
Отже, треба визначити герменевтичний поріг, межу достатності розуміння для початку дії. Обидва процеси - нескінченні, але дискретні, обидва можуть бути перервані, сполучені, роз’єднані й відновлені волею суб’єктів у будь-який час.
Отут і є кульмінація питання про залучення теорії спілкування до сфери масового розуміння, і з єдиною метою: задля спільного прийняття обґрунтованих рішень, освячених новим, спільним, знанням.
Що ж, у цьому довго не вбачали не тільки проблеми, а й різниці. До 1991 року всім було ясно, що газети, телебачення й радіо - це засоби масової інформації й пропаганди (ЗМІП), так було завжди й ніяк інакше бути не могло.
Виявилося - могло, і навіть має бути інакше. Неспіввідносність слів "засоби" і "спілкування" призводить до необхідності вибору одного або іншого. Засоби - об’єктні. Молоток - засіб, він цілком залежить від волі робітника. Спілкування - суб’єктне. Отже, або одне, або друге. Стихійно їх незбіг виникає в мільйонах випадків щодня, а теоретично ми, спираючись на доробки М. Кагана, починаємо тільки наближатися до правильної постановки нових питань. А головне - тут немає місця для "або - або". Мова може вестися тільки про баланс цих двох якостей, їх поєднання для кожної ситуації окремо. У вмінні вправлятися з цим, власне, й полягає професіоналізм людей, які працюють у сфері масової інформації.
Поступове збільшення суб’єктних якостей у становищі людини в суспільстві є незворотним процесом, загальнолюдською, загальноцивілізаційною тенденцією. Вона не суперечить зростанню об’єктності людини: ця друга тенденція є відображенням збільшення інформаційного потоку, з яким має справу сучасний працівник. Більше того, зростання суб’єктності є передумовою зростання об’єктності, адже для того, щоб спілкуватися на сучасному рівні, принаймні інформаційному, треба бути добре підготовленим до сприймання, до повноцінного виконання ролі слухача. Це - два боки одного процесу, а саме - стрімке зростання ролі людини в житті Землі й Всесвіту.
Тому дедалі більш неприйнятними (поки що тільки теоретично, адже практика в даному випадку за цілої низки суспільних умов відстає від теоретичних розвідок) лишаються назви "засоби масової інформації" та навіть, при всій безумовній правильності "тільки наполовину" такої назви: засоби масової комунікації.
Насправді, газети, телерадіокомпанії поволі, через великі перешкоди і поки що скоріше де-юре, аніж де-факто - позбуваються становища засобів - вони, за своїм геномом, є "осередками", самостійними органами. Щоразу, коли від цього відступають, втрачається їхня самостійність, заперечувана різними урядовцями або політиками, які завжди прагнуть поставити пресу саме собі на службу, перетворити на органи комунікації чи й інформації той універсальний соціальний інститут, що найбільшу користь приносить саме у формі органів (самостійних, самокерованих) або навіть осередків (Інтернет) масового спілкування.
Якщо сказане справедливе, то з часом, точніше, з поступом демократичного розвою, частка "засобів" та "інформації" повинна зменшуватися, частка "органів" та "спілкування" - збільшуватися, адже однією з вирішальних тенденцій у сучасному українському суспільстві є зміцнення демократичних засад. Певна річ, з допомогою преси й водночас для розвитку власне демократичної преси як одного з гарантів незалежної демократичної України.
Протиставлення ЗМІ, ЗМК та ОМС має значно важливіше значення, аніж здається на перший погляд навіть досвідченим журналістам-практикам. "А яка різниця, як не назови" - така позиція індиферентності, невтручання у власну долю завдає відчутної шкоди українській журналістиці
"Спілкування й спільнота": даючи таку назву цілій главі, М. Каган упритул наближається до масового спілкування, власне, йому лишається тільки промовити слово "журналістика", але він цього не робить. Що ж, ми маємо зробити це за нього. Власне, і робити нічого не треба - слід тільки визнати, що в журналістиці "працює" його думка: "Міжсуб’єктний зв’язок стає вільною взаємодією, кожен з яких самостійно обирає іншого та співвідносить себе з іншим саме у своїй та його особливості, єдиності, неповторності" [6, 156].
Каган справедливо зауважує: "Ні педагог, ні лікар не обирають об’єкти своєї діяльності, але одержують їх волею обставин" [6, 157].
А журналіст обирає вільно, до такої міри, до якої свобода є усвідомленою необхідністю. Його професія вимагає від нього більшої суб’єктності, що має глибинний вимір. Так, журналіст суб’єктно, як оператор сфери масової комунікації, обирає собі аудиторію - за віком, статтю, освітою, соціальними чи особистими уподобаннями тощо, він завчасно співвідносить себе з ними, тобто з "іншими Я". Завтра вийде номер газети з його публікацією, і його аудиторія почне споживати його публікацію - він їх інформуватиме, просвіщатиме, розважатиме, навіть буде намагатися перевиховувати їх, більше того - підштовхувати до дій. Але завтра ж він, об’єкт, вислухуватиме їхні оцінки, похвалу чи осуд.
Так само, як журналіст обирає власну аудиторію, аудиторія обирає собі журналістів. Більше того: так само, як журналіст формує свою аудиторію, аудиторія формує журналіста. Ні лікар, ні вчитель, ні офіцер не перебувають у такому типі відносин з іншими суб’єктами соціального процесу: вони постільки суб’єкти, поскільки контактують з хворими, учнями або солдатами, чия об’єктна позиція очевидна.
Натомість журналіст стає суб’єктом саме й тільки внаслідок своїх контактів з іншими суб’єктами. Не "одночасно", але все ж суб’єкт у сфері масового спілкування виявляється й об’єктом - і навпаки.
"Спілкування основане на тій глибинній діалектиці відмінності партнерів та їхнього прагнення до єдності, яке, однак, повинне привести не до усунення цих відмінностей, а до "єдності різноманітності" [6, 160]. І осмислення цих відмінностей прояснює всю справу та веде до подальшого свідомого зближення або віддалення в результаті спілкування.
Мета індивідуального спілкування - "досягнення спільності (або підвищення рівня спільності) суб’єктів, які діють, ... при збереженні неповторної індивідуальності кожного" [6, 163].
Отже, мета спілкування - досягнення масового спілкування.
А справжнє розуміння потребує саме масового масштабу.
З обома припущеннями слід погодитися.
Отож, слід погодитися й з тим, що найглибше розуміння здійснюється тільки при найширшому спілкуванні.
Цим спілкування відрізняється від комунікації, від управління, від обслуговування, тобто від усіх форм людських взаємин, які будуються не на міжсуб’єктній основі, та саме це робить спілкування специфічно людським способом поведінки, що якісно перетворив біологічні форми зв’язку індивідів та популяцій на соціальні.
"Не випадково на всіх етапах історії людства та в усіх без винятку соціальних системах першим завданням, яке суспільство мало вирішувати щодо кожного... було розвитком у нього особистісної потреби у спілкуванні з подібними до себе, та оволодіння засобами спікування... " [6, 191].
"Спілкування, - стверджує Каган, - ...за своєю сутністю, генезою та розвитком... є явищем соціокультурним" [6, 191].
Саме тому масове розуміння, утворюючись з індивідуальних, є вищим порівняно з ними ступенем розуміння. А масове спілкування - вищим ступенем виявлення власного соціокультурного виміру.
Таким чином, думка, винесена у заголовок статті, може бути висловлена такою послідовністю: хаос - герменевтика - журналістика як розгортання соціальної практики.
1. Бахтин М. М. Проблема диалогической речи // Собр. соч.: В 7 т. - М.: Русские словари, 1996. - Т. 5. - С. 209 - 218.
2. Брудный А. А. Понимание и общение. - М.: Знание, 1989. - 64 с.
3. Владимиров В. М. Герменевтика журналістики. - Луганськ: Вид-во Східноукраїнського держ. ун-ту, 1999. - 129 с.
4. Внучкова Т. Н. Особенности журналистского понимания текста // Герменевтический анализ: Филологические аспекты понимания: Учебное пособие / Под общ. ред. Н. В. Халиной. - Барнаул: Изд-во Алт. ун-та, 1988. - С. 48 - 56.
5. Герменевтический анализ: Филологические аспекты понимания: Учебное пособие / Под общ. ред. Н. В. Халиной. - Барнаул: Изд-во Алт. ун-та, 1998. - 91 с.
6. Каган М. С. Мир общения. Проблема межсубъектных отношений. - М.: Политиздат, 1988. - 319 с.
7. Мазур М. Качественная теория информации. - М., 1974. - Гл. 10.
8. Платонов К. К. О видах словесного общения // Философские проблемы общения / Под общ. ред. А. А. Брудного. - Фрунзе: Илим, 1976. - С. 7 - 19.
9. Попов В. Б. О перспективах развития теории социальной коммуникации. Размышления по поводу учебного пособия (Ситниченко Л. Першоджерела комунікативої філософії. - К.: Либідь, 1996. - 176 с.) // Філософські дослідження: Зб. наук. пр. Східноукраїнського національного університету. - Луганськ, 2000. - Вип.1. - 216 с.
10. Потебня А.А. Полное собрание трудов: Мысль и язык / Подгот. текста Ю. С. Рассказова, О. А. Сычева. Комментарии Ю. С. Рассказова. - М.: Лабиринт, 1999. - 300 с.
11. Різун В. В. Загальна характеристика масовоінформаційної діяльності // Наукові записки Інституту журналістики. - К.: Вид-во Київ. ун-ту, 2000. - Т. 1. - С. 15 - 30.
12. Каган М. С. Философия культуры: Становление и развитие. - Спб, 1998. - 448 с.
13. Sapir. Communications. Reader in Public Оpinion and Сommunication. Ed. by B. Berelson and M. Janowitz. Glencoe. Illinois, 1953,
14. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги: У 2 т. - К., 1993.
15. Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основы филос. герменевтики: Пер. с нем. / Общ. ред. и вступ. ст. Б. Н. Бессонова. - М.: Прогресс, 1988. - 704 с.
16. Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія: Підручник. - К.: Лібра, 1999. - 488 с.
17. Роберт Антон Уилсон. Психология эволюции: Пер. с англ. / Под ред. Я. Невструева. - К.: Янус, 1998. - 304 с.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові