Ласкаво просимо

Методологічні проблеми історії української журналістики

Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна
УДК 070. 655. 11

Зрілість кожної науки вимірюється її внутрішньою структурованістю. Чим давніша наука, тим більше внутрішніх дисциплін у своєму складі вона має. Так, наприклад, у межах філософії (візьмімо для прикладу цю найдавнішу галузь людського знання), як відносно самостійні наукові дисципліни, існують онтологія та гносеологія (епістемологія), етика та естетика, аксіологія та філософська антропологія, історія філософії та філософія науки і т. д. Усталився погляд, згідно з яким обов'язковими елементами внутрішньої структури поважної науки (особливо гуманітарної) є теорія та історія предмета. Тому зазвичай у навчальні плани відповідних спеціальностей у вищих навчальних закладах включені такі дисципліни, як теорія літератури та історія літератури, загальне мовознавство та історія мови, філософія та історія філософії. Ці предмети належать до базових, фундаментальних дисциплін, без яких стає проблематичною повноцінна підготовка фахівців у даній галузі. І це зрозуміло, адже без теорії предмета неможлива його історія і, навпаки, без історії предмета неможлива його теорія.

Журналістика як наука (журналістикознавство) теж має два найважливіші складники: теорію журналістики та історію журналістики. Тому далі взаємодію теорії та історії предмета пояснимо на прикладі нашої науки. Між ними існує якнайтісніший зв'язок. Як і в інших галузях гуманітарного знання, це суміжні, взаємозалежні дисципліни, кожна з яких може розвиватися лише на грунті іншої.

Історія журналістики - це наука про розвиток масовоінформаційної діяльності від зародження до наших днів, включаючи всю множинність явищ (як друкованих, так і електронних органів масової інформації). Але праця історика журналістики неможлива без використання основних положень, термінологічного апарату, головних засад теорії журналістики, вироблених у межах цієї дисципліни наукових засад вивчення і оцінки історичних явищ.

Теорія журналістики - це наука про сутність і специфіку журналістики, її місце в структурі суспільства і громадської свідомості, її функції та засади, природу журналістської творчості, метод журналістики та її загальні жанрологічні проблеми, шляхи аналізу окремих явищ та журналістського процесу в цілому. Теорія журналістики виростає на ґрунті вивчення її історії і є узагальненням безкінечного числа явищ до кінцевого числа найважливіших законів.

Проте журналістикознавство від інших суміжних дисциплін відрізняє його безсумнівна молодість. Журналістська освіта, яка, власне, й викликала його до життя, - набуток XX століття. Саме відкриття факультетів журналістики в провідних університетах світу зумовило розвиток науки про масовоінформаційну діяльність. Незважаючи на нагромаджений у цій галузі досвід, у світі існує стале переконання, що журналістика як наука перебуває все ж у пелюшковому стані. "Науку про журналістику, - зазначено в авторитетному дослідженні, - слід вважати доволі молодою галуззю знань - настільки молодою, що на Заході до сьогодні відсутнє навіть загальновизнане визначення її предмета" [1]. Однак це твердження фіксує не стільки реальну відсутність досліджень з журналістикології в західному світі (їх якраз не бракує), скільки наявність у цій галузі значної кількості суб'єктивних, зроблених на рівні публіцистики, спостережень, неможливість звести позиції дослідників до спільного знаменника.

Україна потрапила в розвитку журналістикознавства в специфічні умови, що мусять бути охарактеризовані в двох аспектах:

- по-перше, виникнення журналістської освіти припало на 1920-ті роки, тобто на радянський час, коли журналістика розвивалася в Східній Україні лише під знаком комуністичної партійності, а в Західній Україні взагалі не існувало центрів підготовки журналістів. Радянське журналістикознавство сьогодні слід розглядати, за деяким винятком, у цілому як псевдонауку, непридатну для використання в умовах громадянського суспільства;

- по-друге, світовий досвід у справі розвитку журналістикознавства залишався тривалий час несприйнятим Україною унаслідок перебування її за радянською "залізною завісою", тобто в цілковитій ізоляції від решти світу. У нас тоді не перекладалися й не видавалися класичні зарубіжні праці, присвячені проблемам масової комунікації, не передплачувалися найбільш масові західні газети, що нагромадили значний досвід масовоінформаційної діяльності, а також не перекладалася класика світової журналістики й публіцистики, бо, заснована на загальнолюдських цінностях, вона була здебільшого ворожою комуністичній ідеології тоталітарного спрямування.

Унаслідок цих обставин, проголосивши в 1991 році державну незалежність, Україна опинилася без науки про журналістику. Склалася ситуація, за якої практично вся робота має розпочатися спочатку, досвід радянської науки мусить бути майже цілком відкинутий як непридатний для використання в громадянському (нетоталітарному) суспільстві, а натомість повинна бути створена нова наука про журналістику, причому в обсязі всіх трьох її компонентів: теорії, історії і практики журналістики. Це завдання й розв'язують зараз українські науковці, що працюють на факультетах і відділеннях журналістики вищих навчальних закладів. Слід сказати, що розв'язують успішно і працюють досить інтенсивно.

Унікальною молодістю нашої науки породжено чимало проблем, які в інших гуманітарних дисциплінах уже зняті з порядку денного в історично віддалені періоди. Українська наука мусить винести їх на обговорення сьогодні, маючи на увазі, що їх продуктивне розв'язання - це єдиний спосіб просування вперед. Тут слід мати на увазі такий епістемологічний закон: без розв'язання загальних питань не варто братися за окремі; невирішені на початковому етапі розвитку науки загальні проблеми негативно позначаться на численних конкретних дослідженнях. Кожний науковець (у тому числі й аспірант-початківець) буде натикатися на них, не в змозі сам упоратися з ними, або ігноруватиме їх, що зробить беззахисною його наукову позицію.

Висловлене в однаковій мірі стосується як теорії, так й історії української журналістики. Але надалі предметом нашого розгляду стануть методологічні проблеми останньої дисципліни, оскільки їх обговорення вже розпочалося в нашій науці з дискусії завідувача Науково-дослідного центру періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника Мирослава Романюка з методологічним розділом моєї книжки "Історія української журналістики: Підручник. Частина перша: Від журналістики в Україні до української журналістики" (Харків, 2000). Звернімо увагу на те, що в теорії журналістики українська наука може спертися на міжнародний досвід, а в розв'язанні проблем історії вітчизняної журналістики нам чекати сторонньої допомоги не доводиться; це наші проблеми й вирішити їх належить нам самим.

Протягом року М. М. Романюк тричі опублікував під різними заголовками у незначних текстових варіантах свою працю, що містить полеміку з моїми поглядами [2]. І оскільки сумарний тираж його праць уже істотно перевищив кількість примірників моєї книжки, то й уявлення про мої методологічні ідеї можуть сформуватися "за М. Романюком". Я б не вступав із шановним опонентом у публічну полеміку, якби його позиція виявилася достатньо слушною. Я належу до людей достатньо толерантних до чужої думки. Але справа ускладнюється тим, що у викладі М. Романюка моя позиція є цілковито сфальсифікованою. Це й спонукає мене, подякувавши шановному опонентові за примноження мого індексу цитування, викласти в поважному науковому виданні, розрахованому на всіх журналістикознавців України, свою автентичну концепцію. Зрештою, було б цілком неправильно, якби розв'язання програмових питань залежало від нас двох. Мета цієї статі - винести їх на обговорення. В Україні теж повинен існувати ринок ідей, а перемагати повинна та з них, яка буде підтримана більшістю поважних науковців.

Вважаю за потрібне повідомити також, що з Мирославом Миколайовичем Романюком я особисто знайомий. Ми познайомилися на шостій конференції "Українська періодика: історія і сучасність", що проходила у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника в травні 2000 року. Свою полеміку зі мною він виклав у доповіді на пленарному засіданні. Я глибоко вдячний голові засідання директорові бібліотеки доктору Л. І. Крушельницькій за надану можливість тоді ж виступити з роз'ясненням своїх позицій, які конференція сприйняла прихильно.

Але полеміка перемістилася на сторінки наукових видань, що спонукає мене на цьому рівні висловити свої заперечення М. Романюкові. Додам, що я глибоко шаную в його особі відомого всій Україні науковця, який не лише сам є автором низки ґрунтовних досліджень, але й зумів організувати єдиний у нашій державі центр з вивчення української преси, де налагодив працю в справі бібліографічного опису видань, створення "матеріалів до енциклопедичного словника" "Українська журналістика в іменах", започаткував видання "Збірника праць науково-дослідного центру періодики". Центр мало не щороку проводить Всеукраїнські конференції "Українська періодика: історія ї сучасність". Я не маю щодо цього чоловіка інших почуттів, окрім захвату його величезною працею, і полемізую з ним виключно як науковець, в ім'я спільного пошуку істини.

З трьох наукових праць М. Романюка я обираю книжку "Українське пресознавство на порозі XXI століття", оскільки тут представлено найповніший текст його дослідження. Питання, у поглядах на які ми з п. М. Романюком розійшлися, можуть бути зведені до певних рубрик, які й пропоную далі читачам.

Перше. М. Романюк приписує мені "нерозуміння того, що видання будь-якої праці із згаданої проблеми під заголовком "Історія..." не повинно мотивуватися призначенням конкретній аудиторії, а покликане насамперед виявити в процесі дослідження особливості преси на певних етапах її розвитку та відповідно визначати ці етапи чи періоди" [3].

Це звинувачення мене особливо здивувало. Справді, на відміну від М. Романюка, я вважаю, що наукові праці мусять писатися з урахуванням свого призначення й аудиторії, на яку розраховані. З огляду на це для науковців має бути створено дослідження одного типу, з належним науковим апаратом, висвітленням історії питання, якомога докладнішим розкриттям порушених проблем, але для широкого кола читачів потрібна інша книжка, яка б у простий спосіб виклала глибоку наукову проблематику. У зв'язку з цим стилістика розрізняє стилі власне науковий і науково-популярний.

Таке розуміння відповідає основному положенню теорії комунікацій. Тут існує закон: "Повідомлення завжди зорієнтоване на відповідного адресата" [4]. Далі Г. Г. Почепцов роз'яснює: "Комунікація - це завжди розмова з кимсь. У випадку масової комунікації автор орієнтується на відповідні інтереси масової аудиторії. У випадку щоденникових записів автор має за адресата самого себе, тільки в іншій координаті часу й простору" [4]. Згідно з теорією комунікацій, взагалі не існує безадресних повідомлень. "Дієвість комунікативного процесу визначається наявністю згоди між комунікаторами, - переконливо доводить В. В. Різун. - Згода між комунікаторами може виникати в результаті повного або часткового порозуміння. Ступенем порозуміння визначається ефективність комунікативного процесу" [5]. Згода і порозуміння можуть виникнути лише внаслідок врахування комунікантом інтересів комуніката. На цій засаді будуються наукові та науково-популярні праці в усіх науках.

Якщо ми візьмемо наукову дисципліну, багатшу за історію української журналістики, наприклад історію української літератури, то зауважимо наявність тут різних типів видань. Існує "Історія української літератури" у восьми томах (К., 1967 - 1971). Ця праця створена колективом учених академічної установи - Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Призначена вона науковцям, аспірантам, викладачам української літератури у вищих навчальних закладах. Але поруч з цим існують окремі навчальні книжки з історії української літератури певних періодів, призначені одні для студентів університетів та педагогічних інститутів, інші - для учнів середніх шкіл. Є навіть підручник для підготовчих відділень. Чим багатша наука, тим більше враховує вона читацьку спеціалізацію.

Журналістикознавство тут істотно відстає. У нас немає ніякої праці під назвою "Історія української журналістики", адекватної до сучасних завдань. Праця А. Животко "Історія української преси" [6] була створена понад півстоліття тому (перше видання - 1946) і хоч є класичним надбанням нашого пресознавства, але наука мусить рухатися далі. А "Історія української дожовтневої журналістики" [7] авторського колективу львівського журфаку писалася в такий час, коли автори не могли не стояти на засадах комуністичної партійності, а це виключало наукову об'єктивність. І от лише сьогодні ми нарешті можемо описувати й досліджувати справжню, реальну історію, але ми ще не маємо жодної "Історії". Нам ще належить її створити.

Проте її створення мусить відбуватися з цілковитим усвідомленням мети і адресата. Ця істина повинна стати набутком усіх, хто причетний до досліджень у галузі історії української журналістики. Нашим ідеалом, а можливо, і мрією має стати написання і багатотомної академічної "Історії" і однотомного підручника для вищих навчальних закладів, створення глибоких наукових досліджень про окремі явища й періоди української журналістики і виготовлення популярного синтетичного нарису історії, який зможе читати широке коло читачів, зі школярами включно; наступним кроком на шляху розвитку нашої науки мусить стати створення підручників з окремих періодів історії журналістики і підручника зі спецкурсу для гуманітарних ліцеїв і гімназій. Слід зрозуміти, що чим розмаїтішим буде ринок наукових і науково-популярних пропозицій, тим краще будуть задоволені запити споживачів: творчої інтелігенції, науковців, аспірантів, викладачів історії журналістики, студентів, які цей предмет вивчають, школярів, що слухають спецкурси з журналістики, та просто допитливих громадян, які прагнуть знати культуру свого народу. Такого розмаїття слід прагнути, а не заявляти, що видання "Історії" "не повинно мотивуватися призначенням її конкретній аудиторії" (с. 18).

Друге. Предметом наших з М. Романюком розбіжностей у поглядах стали методологічні засади створення періодизації та й самої історії української журналістики. Цей аспект тісно пов'язаний з попереднім, адже й тут мова йде про науковий плюралізм і толерантне ставлення науковців один до одного і до пропонованих ними концепцій.

Не деталізуючи особливо цей пункт, викладу основне. Я виходив з того, що між інтересами академічної і навчальної науки існують відмінності. Можливо, я й справді вжив для їх позначення не зовсім доречне слово - "суперечності".

"Викладені коротко, - писав я, - вони полягають у тому, що академічна наука має переслідувати мету найбільш повного опису історії преси в якомога повнішому (можливо, багатотомному) дослідженні, а навчальна наука переслідує мету створення підручника, розрахованого на викладання обширного матеріалу протягом обмеженої кількості годин, передбачених на вивчення цієї дисципліни навчальним планом" [8].

Виходячи з цих завдань, я визнав за незручне користуватися занадто деталізованою, "академічною" періодизацією М. Романюка, яка нараховувала 14 періодів, і запропонував свою періодизацію, що включала лише 4 складові. Перший період я описав у запропонованій першій частині свого підручника. Решта має бути описана у книжках такого ж обсягу. Таким чином, уся "Історія української журналістики" повинна вкластися в підручник обсягом біля 60 друкованих аркушів. Це також багато, але під силу освоїти студентам, особливо якщо врахувати, що йдеться про базову навчальну дисципліну, знання якої обов'язкове для становлення спеціаліста в галузі журналістики.

Це не тільки не перешкоджає М. Романюкові та його відділу створити дослідження за періодизацією цього автора, а навпаки, передбачає, що воно повинне бути створено. "Ідеальним варіантом, - писав я у своєму підручнику, - була б така послідовність: створення спочатку багатотомної академічної історії української журналістики, а потім виготовлення на її базі компактного й зручного для користування навчального підручника. Але журналістська вища освіта існує в Україні давно і не може чекати тривалого процесу написання академічної історії журналістики, хоча, зрозуміло, її поява спричинить до появи нових навчальних книжок. Та вже сьогодні вищі навчальні заклади України, що здійснюють підготовку журналістів, потребують навчальної літератури. Отож, не чекаючи завершення академічної праці, науковці-викладачі мусять уже зараз братися за створення підручника з історії української журналістики" (с. 20),

Останній заклик я адресував собі. Головною мотивацією для написання підручника були студенти. Вони наївними очима зустрічали мене в аудиторії, і я не міг їм аргументовано пояснити, чому з мого предмета на дванадцятому році незалежності України не створено досі якісного сучасного підручника. І я зрозумів, що за нього треба братися.

Іван Франко писав 14 листопада 1883 року у листі до Уляни Кравченко: "Я собі звичайний чоловік і сам дуже добре почуваю свої хиби, але почуваюся до обов'язку працювати, що можу, працювати не для того, що я потрафлю якусь річ зробити добре, але для того, що другі або зовсім нічого не роблять, або роблять ще гірше від мене" [9].

Я теж: узявся за цю величезну й важку працю не тому, що міг зробити її найкраще, а тому, що цього, окрім мене, ніхто не робив. Це сумна констатація факту, а не докір нашим науковцям. Адже на викладання цієї архіважливої дисципліни відводилася раніше й відводиться зараз за навчальним планом досить скромна кількість годин. На мій погляд, це неправильна позиція. Рівновагу журналістикознавства повинні утримувати два крила: теорія та історія журналістики. Практичне навчання студентів має бути зрівноважене турботою про становлення творчої особистості журналіста, що можливе лише за наявності в його підготовці низки фундаментальних дисциплін, до яких у першу чергу належать вищезгадані.

У радянський час історія української журналістики не могла відбутися як наука. З неї викидалося все, що слугувало ідеї української державності, становленню й піднесенню національної свідомості й самосвідомості українського народу. А отже, могутня, повновода ріка української журналістики, що протікала через усю нашу новітню історію і вбирала її в себе, перетворювалася за допомогою радянських інтерпретаторів на вузенький струмочок, точну характеристику якому дав С. Кость, зазначивши: "Комуністично-радянська преса була лише україномовною, але не українською за змістом і духом" [10, 111]. Для викладання історії журналістики в радянських вищих навчальних закладах залучалося занадто мало науково-педагогічних сил, щоб вони своєю працею змогли підняти таку обширну за предметом наукову дисципліну. У сучасних навчальних планах вже відбулося розширення годин на вивчення історії української журналістики, і цей процес має тривати далі в міру опанування нашою наукою глибшого рівня осмислення свого предмета. На цьому терені повинно працювати й більше науковців, які пропонуватимуть свої концепції матеріалу, Не слід боятися, що вони будуть відрізнятися. Ми живемо не в радянський час, щоб прагнути до єдиновірного вчення. Наше завдання зараз - створити ринок наукових ідей і поглядів, а час покаже, які з них витримають іспит на зрілість. Тому немає нічого ні дивного, ні страшного в проголошенні істини: академічна й навчальна науки - це два відгалуження одного явища, вони мусять користуватися нетотожними методами й прийомами викладу матеріалу.

Третє. М. Романюк заперечив саму періодизацію, запропоновану мною для підручника історії української журналістики. І якщо в попередньому пункті йшлося про мотивацію мого підходу, то тут мова заходить про саму сутність поняття "період". Відмінність між нашими позиціями можна стисло окреслити так: я прагну виділити максимально об'ємні проміжки часу, у межах яких слід розглядати всю множинність послідовних і паралельних журналістських явищ; М. Романюк прагне максимально подрібнити періодизацію і кожне явище в ній назвати "періодом".

Для з'ясування істини загляньмо до "Словника української мови", аби визначити зміст поняття. "Період, - прочитаємо тут, - проміжок часу, обмежений певними датами, подіями і т. ін." [11]. Це головне значення цього слова. Є ще й інші, але для нас актуальне це, перше. Зрештою, і наступні значення обертаються навколо первісного: період - це проміжок часу між певними датами, подіями, явищами.

Від загальновживаного слова "період" походить і термін "періодизація". Тут найкраще скористатися визначенням цього терміна в інтерпретації С Костя. "Періодизація, - пише він, це членування історичного процесу (і дослідницький прийом) з метою визначення часових проміжків (тобто окремих періодів) цього процесу; кожен із цих проміжків якісно відрізняється від попереднього і наступного, є цілісним, завершеним, але разом із тим органічним складником загального історичного процесу" [10, 122].

Погляньмо під кутом зору цих окреслених наукових понять на періодизацію М. Романюка. Я не розглядатиму всі 14 періодів, а лише методологію їх вичленування. Для зручності я спинюся на кінцевій частині періодизації.

Одинадцятий період М. Романюк кваліфікує так: "Преса в Україні після Другої світової війни. Тоталітарна журналістика (1945 - 1990 pp.): її антинаціональний характер" (с. 15). Дванадцятий період визначений у такий спосіб: "Українська преса поза межами України. Преса української діаспори (1945 - 1990 pp.): преса в таборах переміщених осіб; українська преса нової повоєнної політичної еміграції" (с. 15-16). Тринадцятий період описаний так: "Українська підпільна і неформальна преса самвидаву (1960 - 1990 pp.): умови виникнення; публіцистика; громадянська поезія, напівлегальні видання (1957 - 1990 pp.), неформальні культурологічні видання; преса неформальних об'єднань і організацій" (с. 16).

Погляньмо уважно, про що тут ідеться. Про один період, що розміщений у проміжку часу між 1945 - 1990 роками і обмежений кінцем другої світової війни на початку і створенням Української незалежної держави в кінці. Цей період визначався єдиною політичною домінантою: відсутністю Української держави, маріонетковою сутністю УРСР, придушенням у ній виявів української самобутності, витісненням свідомого українського елементу в підпілля (дисидентство), на еміграцію. Ці процеси й зафіксував М. Романюк. Зафіксував цілком справедливо: цей період і справді складається з таких структурних одиниць і його вивчення можливе лише за названими напрямками. Але це не окремі періоди.

Розмірковуючи над хибами концепцій сучасних українських дослідників, С. Кость зазначив: "Запропоновані варіанти, схеми періодизації науково необґрунтовані, і, скоріше, нагадують не завжди переконливий і повний зміст історичних періодів. Автори констатують наявність певних груп, видів української преси. Це, зрештою, не періодизація, а класифікація журналістського матеріалу, структура монографічного дослідження" [10, 113]. І з ним важко не погодитись.

У своїй періодизації я намагався виділити великі за обсягом часу періоди, розуміючи те, що вони будуть містити в собі певну кількість паралельних історико-журналістських явищ, мати спільні сектори, хронологічно наштовхуватися один на одного. Унаслідок надзвичайної розмаїтості самої журналістики, особливостей її розвитку в Східній і Західній Україні та на еміграції, гнучкість періодизації мусить полягати в тому, що ми повинні змиритися з тим, що межі періодів будуть "плавати" залежно від конкретного матеріалу. Я не наполягаю й на тому, що мені вдалося відшукати для них найкращі назви.

Так, перший період я назвав "Російсько-українським" і поклав йому за кінцеву хронологічну межу Валуєвський циркуляр 1863 року, після якого існування української журналістики в Росії унеможливилося. Але другий період, названий мною "Австро-українським", оскільки Західна Україна стає головним центром розвитку української журналістики, розпочинається не в 1864 році, а в 1848 році, бо з цієї дати, з "Весни народів" здійснюється справжнє становлення тут української журналістики Так само "плавають" межі й інших періодів, їх треба окреслити приблизно, визначивши сутність історико-журналістських епох, а не розпочинаючи запеклу дискусію з приводу кожної конкретної дати.

Зрештою, слід поставити собі головне запитання: для чого потрібна періодизація? Вона - наукова проблема і інструмент аналізу історичного процесу. Вона - наукова проблема, тому що вдало окреслений період служить найкращим інструментом аналізу історичного процесу. Найкращим її виправданням є перетворення періодизації на інструмент, тобто створення відповідно до неї наукових досліджень з історії журналістики. Лише в процесі застосування періодизація доводить свою продуктивність. Без застосування на практиці вона перетворюється на абстрактну, схоластичну, мало кому цікаву проблему.

Я створив свою періодизацію для того, щоб написати згідно з нею підручник (навчальну книгу, не академічне дослідження) з історії української журналістики. У ньому будуть описані усі ті явища, які виділяє й М. Романюк, але я не надаю їм статусу періодів, вважаючи періодом проміжок часу між певними датами і/чи подіями, в якому може існувати множинність послідовних чи паралельних явищ.

Четверте. З великим здивуванням прочитав у книжці М. Романюка його характеристику проробленої мною праці. "Зміст першої книги автора засвідчує, - твердить мій опонент, - що мова йде не про історію журналістики, а радше про історію іншомовних періодичних видань" (с. 19).

Ще в 1923 році на сторінках журналу "Бібліологічні вісті", що видавався Українським науковим інститутом книгознавства, відбулася дискусія про засади вивчення історії української преси, у процесі якої був спростований етнографічний принцип її дослідження, а утверджено територіальний, тобто запропоновано вважати частиною нашої культури видання всіх народів і всіма мовами, що виходили на території України. Не хотілося, щоб ми знову поверталися до вже обговореної й розв'язаної проблеми.

Відтоді розглядати історію української журналістики на етапі її становлення неможливо без врахування тієї очевидної істини, що бездержавність української нації спричинилася до пізнього виникнення нашої журналістики і певного періоду її існування іншими мовами.

З розгляду французьких, польських, німецьких, російських видань починаю і я історію української журналістики, ступаючи по шляху численних дослідників української преси цього періоду: В. Г. Дмитрука, Ів. Кревецького, П. Я. Лещенка, А. М. Ніженець, П. М. Федченка, авторів "Історії української дожовтневої журналістики"; до них ще раніше російськомовну журналістику розглядали як неминучий елемент української культури М. Драгоманов, І. Франко, С. Єфремов, М. Зеров. "Піонером української журналістики" вважав Аркадій Животко "Украинский вестник" [6, 40]. А другий видатний дослідник української журналістики в діаспорі Ю. Тернопільський писав так: "Початки української преси - це 1816 р. (поява у Харкові часопису "Украинский вестник", що друкувався російською й українською мовами)" [12].

А отже я написав не "історію іншомовних періодичних видань", а історію української журналістики, яка в той початковий період мала саме такий вигляд. Тут уже нічого не поробиш. Упослідженість українства як національної спільноти призвела саме до такого становища: до своєї української за мовою й духом журналістики треба було пройти тернистим шляхом навчання в сусідів і виборювання свого права публічно вживати українське слово. Це я й показую в своїй книзі.

Але це питання засадничо ще більш об'ємне. Не тільки в початковий період в українській журналістиці були представлені видання іншими мовами. Хіба "Киевская старина" не мусить бути предметом вивчення в нашій історії преси? Хіба не в ній друкувалися І. Франко, С. Єфремов, В. Винниченко, В. Науменко, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний? Але ж цей журнал видавався російською мовою. Усім науковцям повинно бути відомо чому. І цей журнал упродовж усієї історії свого існування боровся за право друкувати твори українською мовою і домігся цього. Це був орган свідомого українства, незважаючи на те, що вимушено він виходив російською мовою.

Хіба не входить до предмета історії української журналістики німецькомовний журнал "Ukrainische Rundschau" ("Український огляд"), що видавався на початку XX століття у Відні й спричинився до популяризації української культури й національної ідеї в світі? Запитання риторичне.

М. Романюк зауважує мені: "потрібно було б проаналізувати не тільки російськомовні видання, а й періодику іншими мовами" (с. 19). Звичайно, потрібно, але не в підручнику, а в академічному дослідженні. Я ж спинився на тих найголовніших виданнях, у яких відбувався безупинний рух до народження української національної свідомості й української журналістики. А це відбувалося в "Украинском вестнике", а не в "Dzenniku patriotycznych politykow" ("Щоденникові патріотичних політиків"). Тому перше видання докладно аналізується, а друге лише згадується. Адже це підручник, де повинне міститися лише найважливіше.

Трохи далі М. Романюк зауважує: "За логікою історичного розвитку, то в історії української преси мали бути й польсько-, румунсько-, чехословацько-українські періоди" (с. 20). Періоди - ні, а явища - так. І вони мусять справді вивчатися в історії української журналістики. Наприклад, журнал "Пороги" - часопис для українців у Чеській республіці - мусить вивчатися в новітній історії нашої журналістики як чесько-українське явище. Тут недоречна іронія, а потрібен об'єктивний науковий підхід, як і до інших питань. Ці явища залежно від їхнього масштабу можуть бути висвітлені або ні в підручнику з історії журналістики, але академічна наука мусить знати про них і мати їх у колі свого предмета.

П'яте. М. Романюк зауважує: "Однак чи можна альманахи однозначно відносити до періодики - питання дискусійне" (с. 19). Тож я хочу висловити свій погляд на це дискусійне для М. Романюка питання.

Воно також розв'язане в нашій науці. Традиція розглядати альманахи 30-50-х років і пізнішого часу в історії української журналістики складалася в працях усіх перелічених мною вище авторів. З яких методологічних уявлень вони виходили? Передусім з тих., що альманахова форма існування була неминучою для української журналістики в умовах сталого її переслідування в царській Росії й почасти в Австрії в XIX столітті.

Альманахи в цих умовах стали плацдармом згуртування культурних сил на українському ґрунті, забезпечили можливість реалізації саме журналістських потягів українства, їх упорядники демонстрували рух у напрямку до налагодження періодичності виходу, видавали альманах у кількох томах, спираючись в основному на російську мову, дбали про присутність українських творів та досліджень з української історії та культури. Погляньмо на "Утреннюю звезду", "Молодик", "Записки о Южной Руси" - це живі праобрази журналів.

В іншій, більш багатій, національній історії журналістики, можливо, й доречним було б не включати до її предмета альманахи, але в нашій ситуації об'єктивність наукового підходу вимагає це зробити. Що й позначилося на всіх без винятку дослідженнях початкового періоду історії української журналістики. І на моєму також.

Шосте. М. Романюк приписує мені таке: "І. Л. Михайлин пропонує не "принижуватись" до бібліографії преси" (с. 21). Справді, слова "не принижуватись" є в моєму тексті, але йдеться там зовсім про інше. І я хочу це ще раз пояснити читачам, які не читали мою книгу.

Ідею запровадити в історію журналістики поняття "предмет бібліографії", "предмет критики" і "предмет історії" я запозичив у Пантелеймона Куліша. Якось, рецензуючи в "Основі" недолугі книжечки українських авторів типу якогось Придніпрянця і Марка Онука - хто сьогодні пам'ятає ці імена? - він зауважив, що їхні "писані теревені" не є предметом критики, а є лише предметом бібліографії. Малося на увазі, що критика як мистецтво інтерпретації не має що робити з відверто графоманськими творами.

Історія літератури весь час користується (свідомо чи несвідомо - інше питання) виділеними поняттями. Одні її явища, будучи дуже слабкими в художньому відношенні, залишаються фактами бібліографії, про них навіть критиці нічого сказати. Критика ж має справу з сучасним літературним процесом і за допомогою аналізу відділяє зерно від полови, встановлює корпус класики, яка стає предметом вивчення вже в історії літератури.

Історія журналістики засадничо має справу з більшою кількістю фактів, ніж історія літератури, тому науковий аналіз історико-журналістського процесу неможливий без правильно застосованого принципу відбору: якісь видання взагалі не будуть згадані в історії журналістики як малозначущі явища (факти бібліографії), якісь будуть розглянуті лише в оглядових розділах (факти критики), а окремим виданням будуть присвячені цілі розділи з докладним дослідженням їхніх матеріалів, літературного та публіцистичного складу, редакторського та авторського колективів, що працювали в них і т. д. (факти історії).

Лише таке розрізнення дозволить відбутися історії журналістики як науці. Якщо вона, не розрізняючи головного й другорядного, доленосного й приватного візьметься описувати все, то навіки залишиться емпіричною наукою, нездібною створити власну теорію матеріалу.

"Варто зазначити, - писав я в своїй "Історії", - і в цьому питанні розбіжності завдань академічної й навчальної науки. Перша мусить орієнтуватися на вичерпність, домагатися повноти освоєння історико-журналістського процесу. Друга, навпаки, не відбудеться без свідомого обмеження, без вибірковості, а відтак повинна зупиняти свою увагу переважно на останній групі явищ, звертаючись при потребі й до аналізу другої групи і ніколи не принижуючись до першої" (с. 23). От у такому розумінні я писав про неможливість принижуватися до фактів бібліографії.

Щоб мене зрозуміли остаточно, вдамся до такого прикладу. На Харківщині існує двадцять сім районних і міськрайонних газет. Чи можливо й чи потрібно розглядати кожну з них окремо в підручнику з історії української журналістики? Ясна річ - ні. Досить узяти одну найкращу газету (а в нас така є "Голос Лозівщини" - рекордистка на всю Україну по тиражу серед аналогічних видань) і на її прикладі показати типові процеси і явища, що характерні для районної преси. Це не виключає можливості й необхідності створення монографічного дослідження на тему "Районна преса Харківщини", в якому розглядові буде піддано кожну газету окремо. Але це й буде в першому випадку навчальний, а в другому - академічний підхід.

Тепер усім має стати очевидним, що п. М. Романюк виклав зовсім не мої погляди, приписав мені те, чого в моєму тексті не існувало. Навпаки, я з глибоким пієтетом ставлюся до бібліографічної роботи. Але не вважаю, що написання історії журналістики, особливо підручника, якого потребують усі факультети й відділення журналістики, має бути відкладене до завершення бібліографічної роботи. Ці процеси можуть і повинні йти паралельно.

Сьоме. М. Романюк пише: "Дискусійним є питання, що історія журналістики, на переконання автора (тобто моє. - І. М.) повинна охоплювати саме такі складові: власне історію періодичних видань, критики, .публіцистики, документалістики, літератури і науки" (с. 21). Хочу додати до цього те, що мені бачиться засадничо важливим: "З деякою метафоричністю, - писав я в підручнику, - можна твердити, що історія журналістики тотожна історії цивілізації" (с. 25).

Роз'яснити мою позицію мені допоможе щойно виданий бібліографічний покажчик дисертаційних досліджень, що захищалися в спеціалізованій раді Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка, дбайливо упорядкований професором Б. І. Черняковим [13]. Я просто вибірково назву, користуючись ним, дисертаційні дослідження останніх років з кожного названого мною напрямку.

Отже, історія

- періодичних видань представлена в докторській дисертації Н. М. Сидоренко "Українська таборова преса першої половини XX століття: проблеми національно-духовного самоствердження" (2000);

- літературної критики розкриває кандидатська дисертація С. М. Квіта "Літературно-критична й журналістська діяльність Михайла Рудницького у 1910 - 1930-х роках" (1997);

- публіцистики висвітлена в кандидатській дисертації Б. В. Залізняка "Прогностичне спрямування проблем духовного і політичного самоздійснення нації у публіцистиці часопису "Листи до Приятелів" (1997);

- документалістики є предметом кандидатської дисертації 3. А. Безверхої "Жанрові та лексико-стилістичні особливості матеріалів преси з проблем Чорнобильської аварії на грунті їх кваліметричного та семантичного аналізу" (1997);

- літератури входить як складова частина до докторської дисертації М. М. Веркальця "Художня та науково-публіцистична орієнталістика А. Кримського у контексті літературного й культурного процесу України II пол, ХІХ - поч. XX ст." (1997);

- науки (тут мені легше скористатися не довідником, а прикладом праці, виконаної в Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна) представлена в кандидатській дисертації В.В. Бездрабко "Журнал "Краєзнавство" та його роль у розвитку історичних регіональних досліджень 1920 -1930-х років" (2000).

Тепер кожному видно, що я нічого не вигадав, а лише спирався у своїх висновках на вже наявну практику історико-журналістських досліджень.

На цьому я вичерпав усі аспекти, які викликали заперечення М. Романюка, але ще дві теми не дають мені спокою і я висловлюся щодо них.

Восьме. Щонайважливішим питанням є пошук загальноприйнятного критерію, на підставі якого створюється періодизація історії української журналістики.

"Критична оцінка вже напрацьованих варіантів періодизації історії української журналістики, - пише про це М. Романюк, - висунула перед науковцями актуальне завдання: шукати нові більш органічні і властиві предметові вивчення критерії (принципи) періодизації. І одним із таких може бути хронологічно-проблемний (тематичний) принцип, відповідно доповнений принципом регіональним, що дасть можливість відтворити національно-етнічну специфіку української преси" (с. 13).

Зовсім недавно в обговоренні цієї проблеми узяв слово С. А. Кость, запропонувавши вважати ідею державності критерієм періодизації журналістського процесу. Не вдаючись до детального викладу його аргументації, наведемо його завершальні судження. "Цей критерій, - твердить дослідник, - історично вагомий (містить найвищий національний ідеал), універсальний (стосується усіх ділянок життєдіяльності українського народу в усі часи), історично неперервний (навіть за втрати державності ідея існувала в історичній пам'яті народу), однорідний, однозначний і внутрішньо несуперечливий. Отже, ідея державності має всі підстави для того, щоб нею користуватися як методологічним принципом: періодизації журналістського процесу" [10, 124].

Запропонований С. А. Костем варіант і є наповненням конкретним змістом доволі абстрактної хронологічно-проблемної (тематичної) засади М. Романюка. Я, пропонуючи свою періодизацію історії української журналістики, не був ознайомлений з науковими пошуками С. Костя, але внутрішньо орієнтувався саме на цінність української державницької ідеї й опанування її українським народом. Тому моя періодизація принаймні не суперечить цьому критерію. А реальне створення історії української журналістики відповідно до неї засвідчить продуктивність саме такого підходу до осмислення журналістського процесу.

Дев'яте. Розмірковуючи над методами створення історії журналістики, М. Ромашок називає їх три.

Перший - бібліографічно-описовий, "характерний для початкової стадії наукового опрацювання періодики" (с. 32).

Другий він називає комплексно-аналітичним методом, даючи йому таку кваліфікацію: "Це поєднання різних методів: системно-хронологічного, історико-описового й аналітичного, проблемно-тематичного, жанрового, біографічного, бібліографічного" (с. 32). Якщо заплющити очі на останню "бібліографічну" складову другого методу, яка невідомо чим відрізняється від першого, а також на "жанровий" елемент у ньому (?), то цей комплексно-аналітичний метод можна зрозуміти як універсальне поєднання всіх можливих аспектів дослідження історії журналістики.

Але на вершині методичної піраміди М. Романюк розміщає третій, "дуже перспективний", "монографічний метод", розуміючи під ним "дослідження преси певних регіонів, окремих видань, що посіли чільне місце в історії української журналістики" (с. 32).

Хто мені пояснить, що таке "монографічний метод"? Такого немає. Є жанри наукових досліджень: статті, дисертації, монографії, доповіді і т. д. Але поки ми будемо уявляти, що існує "монографічний метод", ми будемо ще довго блукати в методологічних хащах.

Читаючи останнім часом непоодинокі дослідження з історії української журналістики, я помічаю, що нашій науці найбільше загрожує емпірика, безкрила описовість, засилля дріб'язковості, невміння бачити головне. Ми перебуваємо в лабетах позитивізму. Він і є провідним методом багатьох праць з історії української журналістики. Причина такого стану - величезний обсяг матеріалу і складність вироблення в таких умовах узагальнюючих ідей і теорій. Тим більше слід цінувати синтетичні дослідження, первісно спрямовані не на вивченні одиничного, а на пошук загального, концептуального дискурсу.

Метод, який покладено в основу моєї "Історії", я кваліфікую як: старий, випробуваний часом культурно-історичний метод. В науці його виникнення пов'язують з ім'ям Іпполіта Тена і зводять до тріади: "раса", "середовище", "момент". Але свого часу я довів притаманність цього методу літературно-критичному мисленню Миколи Костомарова на ціле покоління раніше, ніж він був сформульований французьким істориком літератури [14]. Ним користувався Пантелеймон Куліш. У застосуванні до літератури сутність цього методу полягає в розгляді явищ у широкому контексті історії та культури, в оголошенні предметом науки самого літературного процесу, сприйнятого еволюційно; в дослідженні національного характеру як головного героя літератури.

У застосуванні до історії української журналістики цей метод означає сприйняття її явищ на широкому тлі суспільного розвитку, розуміння журналістики як елемента культури, могутнього чинника пробудження національної свідомості, сприйняття суб'єктів журналістської творчості як громадських діячів, що словом (Словом!) створювали дім української державності. Цей метод дозволяє зрозуміти подвійну функцію журналістики: з одного боку, пасивну, як дзеркала громадського життя, а з другого боку, активну, як творця й учасника історичного процесу.

Я вважаю його плідним і продуктивним, а можливо, в чомусь і найзручнішим у справі вивчення такого розмаїтого й міцно пов'язаного з суспільним життям предмета, яким є журналістика.

На закінчення приведу такі методологічні роздуми. На відміну від природничих наук, де не може існувати двох редакцій одного закону, у гуманітарних науках наявність кількох можливих (і достовірних) моделей предмета - явище звичайне і зрозуміле. За найкращий приклад тут знову може правити літературознавство. Адже такий предмет, як історія української літератури, має свої моделі в "Історіях української літератури" Михайла Грушевського, Дмитра Чижевського, Сергія Єфремова (назва - "Історія українського письменства"), Богдана Лепкого (назва - "Начерк о історії української літератури") та інших авторів. Наука тільки виграє від наявності багатьох авторських концепцій матеріалу, а сукупне, суспільне розуміння предмета стає внаслідок цього глибшим, виразнішим. До такого рівня мусить рухатися й історія журналістики, не лякаючись а прагнучи, щоб у ній з'явилася модель Мирослава Романюка і Наталі Сидоренко, Ігоря Михайлина і Михайла Нечиталюка, Володимира Владимирова і Степана Костя, й інших авторів. Множинність поглядів і плюралізм інтерпретацій мусить стати нормою нашого наукового життя.

1. Буржуазные теории журналистики (Критический анализ). - М.: Мысль, 1980. - С. 102.
2. Романюк Мирослав. Українська історико-журналістська наука на порозі XXI століття // Українська періодика: Історія і сучасність / Доп. та повід. шостої Всеукр. наук.- теорет. конф. 11 - 13 трав. 2000 р.: за ред. М М. Романюка. - Л., 2000. - С. 9-41; він же. Українське пресознавство на порозі XXI століття. - Л.: Б. в., 2000. - 110 с.; він -же. Українське пресознавство: наукові принципи і методи досліджень // Збірник праць кафедри української преси. - Л., 2000. - Bun. 3. - С 281-293.
3. Романюк Мирослав. Українське пресознавство на порозі XXI століття. - Л.: Б. в., 2000. - С. 18. (Далі в тексті при посиланні на це видання зазначаються сторінки).
4. Почепцов Григорій. Теорія комунікації: 2-ге вид., доп. - К.: РВЦ "Київський університет", 1999. - С. 59.
5. Різун В. В. Природа й структура комунікативного процесу (лекція друга) - К: Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, 2000. - С. 25.
6. Животко А. П. Історія української преси. / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. - К.: Наша культура і наука, 1999. - 368с.
7. Історія української дожовтневої журналістики. - Л: Вища школа, 1983. - 517 с.
8. Михайлин І. Л. Історія української журналістики: Підручник. Ч. 1: Від журналістики в Україні до української журналістики. X.: ХІФТ, 2000. - С. 19. (Далі в тексті при посиланні на це видання зазначаються сторінки).
9. Франко І. Я. До Уляни Кравченко. Від 14 листопада 1883 року // Франко І. Я. Зібр. творів.: У 50 т. - К., 1986. - Т. 48. - С. 371.
10. Кость Степан. До питання про періодизацію західноукраїнського процесу першої половини XX cm. // Збірник праць кафедри української преси. - Л., 2000. - Bun. 3. - С. 111.
11. Словник української мови. - К: Наукова думка, 1975. - Т. 6. - С. 325.
12. Тернопільський Ю. Українська преса з перспективи 150-ліття. - Джерсі Ситі, 1974. - С 10.
13. Українське журналістикознавство. Дисертаційні дослідження, 1982 - 2000 pp.: Бібліографічний покажчик / Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут журналістики. Укладач Б. І. Черняков. - К, 2000. - 63 с.
14. Михайлин Ігор. Методологічні пошуки в українській критиці та історії літератури XIX ст. // Літературознавство: Матеріали III конгресу Міжнародної асоціації україністів (Харків, 26 -29 серпня 1996р.). - К,1996. -- С. 51-59.