Ласкаво просимо

До питання про етичні засади в роботі журналіста

к. філол. н., проф.
УДК 070.079. 1

1. ЕТИКА І ПРАВО: У ЧОМУ СПІЛЬНІСТЬ, У ЧОМУ РІЗНИЦЯ

МОРАЛЬНІСТЬ - чеснота, яка найбіль­ше цінується людством у будь-яких життє­вих сферах. Вона ґрунтується на поняттях добра і зла. Моральні норми життя людсько­го сконцентровано подані у Святому Письмі як Заповіді Божі. Саме християнські духовні цінності лежать в основі моралі значної час­тини людства.

Етичні засади особливо важливі для за­собів масової інформації взагалі та пра­цівників пера зокрема. Адже у цій сфері мо­ральність (чи аморальність) не є суто особи­стою справою журналіста, а, виходячи на масового споживача інформації, може масо­во впливати позитивно чи негативно на суспільну свідомість.

Тому варто передусім розібратися в по­няттях етики і права, які мають спільне поле дії в тому, що регулюють взаємини людей у суспільному житті.

ЕТИКА (з грецької - звичай) має два близьких за змістом значення:

1) наука про мораль, її походження, роз­виток і роль у суспільному та особистому житті людей;

2) норми поведінки, сукупність мораль­них правил якого-небудь класу, суспільної організації, професії.

ПРАВО - здійснювана державою форма законодавства.

Як уже зазначалось, і етика, і право (по-іншому - мораль і закон) регулюють людські взаємини в суспільстві, тобто взаємини між окремими людьми, між людиною і громадою, людиною і державними інституціями тощо. Тільки регулювання це досягається різними засобами. Якщо етика - це узвичаєні мо­ральні норми, яких люди доброхіть дотриму­ються у повсякденні, то право - це законодавчі акти, які чітко формулюють, що грома­дянин має право робити, а що робити йому за­боронено. Звідси випливають норми по­ведінки і відповідальності. Якщо дотримува­тися принципів моральності - справа доб­ровільна, то дотримуватися закону - обов'яз­кова. Якщо за порушення моралі людину мо­же очікувати громадський осуд, несхвалення, у крайньому випадку - ігнорування спілку­вання з нею інших людей на особистісному рівні, то за порушення закону людину чекає відповідне покарання через судову систему аж до ізоляції на певний час або й довічно від суспільства, а в багатьох країнах - навіть смертна кара.

Звичайно, сфери дії права і моралі часто накладаються чи перетинаються, а самі по­няття переходять одне в одне. Наприклад, при порушенні принципу християнської мо­ралі "не вкради" у більшості країн набуває чинності закон - злодія судять і відправля­ють до в'язниці. Як правило, будь-яке пору­шення закону, встановленого суспільством, вважається аморальним. Тоді як далеко не кожен відступ від моральності є предметом уваги права: наприклад, перелюбство вва­жається порушенням християнської моралі, але не є підсудним.

У права та етики ще й та спільна основа, що вони мають безпосереднє відношення до демократії. Демократія регулюється правом (законодавством). Чим кращі закони, тим більше демократії. Що вище рівень демо­кратії, то незалежніша журналістика. Що незалежніша журналістика, то вона мо­ральніша. Звідси випливає висновок, що рівень професійної етики журналіста безпо­середньо залежить від рівня демократії в країні. Як вважають дослідники сучасної журналістики, "різниця між диктатурою та демократією у роботі журналіста полягає в тому, що за диктатури журналіст боїться міністра, а за демократії - міністр боїться журналіста" [1]. Справді, важко говорити про моральність, якщо журналістові дово­диться боятися. А якщо ж доводиться бояти­ся, то про яку демократію може йтися?

Доступ журналістів до інформації, відкритість, привселюдність чесної інфор­мації - прикметна риса свободи слова, що в свою чергу засвідчує рівень демократич­ності суспільства. На жаль, в Україні, де провідні засоби масової інформації знахо­дяться в руках владних структур та олігар­хічних кланів і де практично не існує контролю та впливу громадськості на їхню роботу, може бути лише видимість демократії. Бо ці засоби масової інформації є не стільки об'єктивними інформаторами суспільства, скільки рупорами ідей та позицій своїх, господарів, чиї інтереси здебільшого вони змушені захищати, немов сторожові пси. Продавши свій талант, професіоналізм, совість. Видимим об'єк­тивізмом лише прикривається, мов фіговим листком, оголена продажність.

2. ЕТИЧНА ПОЗИЦІЯ ТА МОРАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЖУРНАЛІСТА

Та не все так безнадійно аморальне у нашій журналістиці, як може здатися на пер­ший погляд. Якби наша журналістика була всуціль продажною, то не було б такого сильного тиску на ЗМІ з боку влади та олі­гархічних кланів, не було б жорстоких ре­пресій проти преси та терору проти жур­налістів. Все це якраз і викликане вірністю вітчизняної журналістики, чи принаймні значної її частини, принципам демократії і свободи, рішучим опором порушенню прав людини, насильству та аморальності, особ­ливо характерній для періоду дикого нагро­мадження капіталу.

І тут якраз багато залежить від позиції за­собів масової інформації та журналістів, рівня їх соціальної відповідальності, етич­них принципів і засад, яких завжди намага­ються дотримуватися справді демократичні журналісти.

До речі, навіть у часи сталінських ре­пресій та під час сумновідомого застою, ко­ли вся преса вважалася партійною справою, а партія, як відомо, була одна - комуністич­на, - навіть тоді, ризикуючи не лише своїм становищем у суспільстві та кар'єрою, але й свободою і життям, кращі українські жур­налісти намагалися в міру тодішніх можли­востей бути об'єктивними і принциповими.

Сьогодні нерідко згадують принципову пози­­цію "Вечірнього Києва" у часи горбачовської перебудови, який чи не першим в Україні, звичайно, в межах тодішньої демо­кратизації, незважаючи на шалену протидію і тиск на редакцію партійних органів, повів послідовну критику компартійних порядків та номенклатурних привілеїв. На мою долю випало тоді редагувати цю газету і я з вдячністю пригадую, з яким ентузіазмом, незважаючи на ризик, колектив підтримав нову лінію газети. Саме завдяки одностай­ності та самовідданості журналістів газеті вдалося здобути незалежність від компартії - нечуваний випадок! - ще тоді, коли та була при владі.

Звісно, від позиції редактора, на якого найбільше сипалися удари від компартійної влади, залежало багато. А редактор став на журналістську стежку ще наприкінці 50-х років, коли всяка жива думка придушувала­ся. Але й тоді були люди, які намагалися навіть у тих жорстоких умовах відстоювати правду, бути принциповими, захищати жур­налістську честь і людську гідність. Для ілюстрації розповім про один характерний випадок.

Редактором снігурівської районної газети на Миколаївщині у ті часи був Олександр Шарандак, до речі, юрист за фахом, який тягнувся до літератури, писав прозу і підтримував найменші творчі іскри у працівників керованої ним районки. Людина неординарна, принципово колюча, він був досить незручним для тодішньої партійної еліти районного масштабу.

Шарандак і запросив мене, сільського хлопчака, який був сількором, дописував до газети, на постійну роботу до редакції пря­мо зі шкільної парти. Він особисто опікав мене: давав завдання, вичитував і редагував підготовлені матеріали, ненав'язливе, біль­ше власним прикладом, ніж дидактикою, навчав не тільки, як треба писати для газети, але й як поводити себе.

Якось О. Шарандак доручив мені підготу­вати (в номер!) критичну замітку про хід скиртування соломи - були саме жнива і в районі намітився розрив між обмолотом хлібів і прибиранням з поля соломи. Поба­чивши розгубленість на моєму обличчі - бо як можна підготувати критичну замітку в но­мер, як немає змоги побувати на місці? - по­яснив: "Не обов'язково для цього виїжджати. Ось тобі статистичне зведення, подивися, яке господарство відстає, потелефонуй і роз­питай, хто там керівники, скільки людей пра­цює, і для критичної замітки цілком досить".

Я так і зробив. Найгірше йшло скирту­вання в колгоспі їм. Карла Маркса, головою якого зовсім недавно і несподівано був обра­ний перший секретар райкому комсомолу Григорій Агеєнко, він же - член бюро рай­кому партії. Замітку я підписав псев­донімом. Вона викликала бурхливу реакцію амбітного голови, який розцінив її, як підрив власного авторитету. Про це наскар­жився першому секретареві райкому партії Масленникову Павлу Парамоновичу. Найбільше Агеєнка обурило те, що за таким прізвищем він не знає кореспондента і що цей кореспонденту колгоспі навіть не бував.

Масленников на засіданні бюро райкому партії зробив зауваження редакторові: не годиться, мовляв, так - не побувавши на місці, наводити критику. Тим більше, що Агеєнко є членом бюро райкому партії і зовсім недавно обраний головою - підтри­мати треба, а не відбивати бажання працю­вати.

Редактор мовчки проковтнув гірку пігулку: хоча всі факти, наведені в замітці від­повідали дійсності, та крити було нічим - кореспондент на місці таки не побував. Прийшовши в редакцію, викликав мене, стисло передав суть розмови в райкомі й сказав: "Хоч у замітці все правильно, але на місці ніхто не був. Тому сідай на мотоцикла, їдь у колгосп, побувай на полях, поговори з людьми, розберися в чому причина відста­вання і пиши вже не замітку на 40 рядків, а критичну кореспонденцію на всі 140".

Я так і вчинив. Організація праці на жни­вах у цьому колгоспі була незадовільна, лю­ди простоювали, гаряче харчування їм не за­безпечили, тому свого невдоволення вони не приховували. Поки я їхав в іншу бригаду, на першу, як потім з'ясувалося, прибув голо­ва Агеєнко. Люди ж, висловивши свої заува­ження, відразу поділилися: у нас був корес­пондент з району, розпитував про роботу та чи задоволені, мовляв, новим головою (це вони від себе вигадали, бо цього я не питав).

Наздогнав мене Григорій Агеєнко, коли я викотив мотоцикла на паром (колгосп був на правому березі Інгульця і з лівим його зв'язувала паромна переправа) і паромщик устиг відплисти метрів на п'ять від берега, Голова вискочив з "газика" і, розлючений, розмахуючи кулаками, закричав, перемішу­ючи свої вигуки добірним матом: "Щоб твоєї ноги, такий-сякий, у колгоспі не було!.. Пабачу, так-перетак, у річці втоплю!"

Годі й говорити, з яким гнітючим наст­роєм я розповідав про це редакторові, по­вернувшись з колгоспу. Той вислухав уваж­но й каже: "Звісно ж, голова неправий, треба ставити грубіяна на місце. Сідай і пиши доповідну записку на бюро райкому партії". Знову ж таки я розгубився: замітки в газету я вже навчився писати, а в жанрі доповідних жодного досвіду не мав. Шарандак, зро­зумівши причину мого збентеження, заспо­коїв: "Нічого складного, отак, як мені роз­повів, і напиши".

Редактор при мені виправив доповідну, я переписав на чистовик, а він відніс до рай­кому. На письмові звернення тоді прийнято було реагувати, і Масленников доручив сек­ретареві з ідеології розібратися і доповісти. Оскільки жодного вигаданого слова в моїй записці не було, так і доповіли Масленнико­ву. На черговому засіданні бюро секретар спокійно зробив зауваження Агеєнкові: так, мовляв, не годиться, Гришо, брутальність не прикрашає керівника, а обматюкати корес­пондента - то вже геть в ніякі ворота не йде.

На цьому справа була закрита. Та повер­нувшись з райкому, редактор покликав мене і сказав, що на бюро розглядалася моя запи­ска, але жодних заходів до грубіяна не вжи­то. А це не правильно. Тому сідай і пиши ли­ста до "Перця". "Але ж я ніколи до журналів не писав..." "Не святі горшки ліплять. Пиши як було, принесеш, прочитаємо разом."

Критичного листа до республіканського сатиричного журналу було відправлено. Че­рез два тижні отримую конверта із зобра­женням червоного перця, в листі відповідь: шановний товаришу, вашого листа про грубість голови колгоспу направлено в рай­ком партії, звідти вам повідомлять про вжитті заходи".

І ось мене, сімнадцятирічного юнака, навіть не члена партії, запрошують на бюро райкому. Шарандак заспокоїв: нічого, прав­да на нашому боці, тому говори все так, як було.

Коли я зайшов до кабінету Масленнико­ва, де сиділо багато людей, секретар поди­вився пильно на мене і запитав:

- То це ти будеш Карпенко?

- Так.

- Ти в редакції працюєш?

- Так.

- З бюрократизмом борешся?

- ?

- Ну, ти за бюрократизм чи проти?

- Проти...

- Отже, борешся?

- Так...

- То навіщо ж ти сам розводиш бюро­кратизм? Узяв понаписував у "Перець"?...

- Мене ж голова обматюкав...

- Ми ж на бюро це питання розглянули...

- Але ж заходів не вжили...

- Як так не вжили? Товариша Агеєнка попередили, що так не можна, що це не гарно. Чи треба було його на шибеницю за це? Ти хочеш, щоб його повісили?

- Ні...

- От бачиш, не хочеш. Значить вважаєш, що попередження досить?

- Так...

- От і домовились. То ти в редакції працюєш?

- Так...

- З бюрократизмом борешся?

- Так...

- То тобі не треба давати письмової відповіді? Достатньо усної?

- Так...

- Ну, то йди і працюй.

Ця історія має щасливий кінець: секретар Масленников виявив стільки ж мудрості й людяності, з гумором поставившись до неї, скільки Шарандак принциповості й непо­ступливості. Але для молодого, початкуючо-го журналіста це була добра школа того, як треба відстоювати власну гідність, спираю­чись на принципи моралі й справедливості. На закінчення скажу, що Шарандака, зреш­тою, звільнили з посади редактора при першій нагоді, але в моїй пам'яті він закар­бувався назавжди гуманною, високомораль­ною та принциповою людиною, яка у своїй нелегкій журналістській роботі завжди до­тримувалася етичних засад. Певно, щось від нього залишилося і в моєму характері. Доб­ре, коли на початку журналістського шляху трапляються такі люди.

Висока моральність завжди необхідна в кожному суспільно корисному виді діяль­ності, та чи не найбільше вона потрібна в журналістиці. Адже засоби масової інфор­мації орієнтовані саме на масову ко­мунікацію і тому як моральність, так і амо­ральність тисячократно множаться, поши­рюються і доходять до споживача. Неважко прикинути, як благотворно може вплинути на аудиторію заряд високої моральності зі сторінок газети, і наскільки згубно на суспільній свідомості може позначитися розтиражоване все те, що класифікується як аморальність: безпринципність, брех­ливість, бруд тощо.

Громадянин тільки тоді правильно й усвідомлено діє (наприклад, голосує під час виборів), коли повно, об'єктивно та правди­во проінформований про політичні, еко­номічні, соціальні та інші реалії у сус­пільстві. Тому проблема журналістської етики висувається на перший план у нашій комунікативній діяльності, стає важливим чинником журналістської праці, безпосеред­ньо впливає на творчість журналіста й ефек­тивність підготовлених ним матеріалів.

З етичної позиції журналістики загалом і окремих її представників зокрема випливає моральна відповідальність за кожне слово, адресоване споживачеві інформації. Тому кожному, хто вирішив присвятити себе цій велетрудній професії, слід у навчальному процесі не менше концентрувати зусилля та увагу на виробленні високих критеріїв мо­ральності, чітких етичних орієнтирів, ніж на опануванні суто професійними навиками І удосконаленні журналістської майстерності. Цього вимагають сформовані впродовж ти­сячоліть норми народної звичаєвості, дух загальнолюдських цінностей та авторитет журналістського фаху.

3. СКЛАДНИКИ ПРОФЕСІЙНОЇ ЕТИКИ

Поняття журналістської етики, звісно ж, спирається на підвалини вселюдських цін­ностей, випливає з наріжних засад гуманіс­тичної християнської моралі. Оскільки ці за­сади надто широкі та всеохопні, то й тлума­чення професійних етичних принципів у журналістиці різними авторами помітно різняться, здебільшого в деталях. Однак за­гальні тенденції у цій справі можна просте­жити. Насамперед, це поняття при змістово­му наповненні слід поділити на дві частини. До першої можна віднести ті риси мораль­ності, які диктуються наріжними загально­людськими духовно-етичними принципами, можуть бути властивими людині будь-якого фаху; до другої - ті етичні норми, які найбільше враховують особливості та спе­цифіку саме журналістської професії і найбільше її стосуються. Скажімо, такі ри­си, як чесність, порядність, вірність, любов до ближнього тощо, прикрасять будь-яку людину, в тому числі й журналіста. А от, скажімо, властивість говорити тільки прав­ду для журналістів має складати їхню сутність завжди і постійно, тоді як, напри­клад, лікарі можуть свідомо не сказати хво­рому правду, а то й відверто сказати неправ­ду, виходячи саме з гуманістичних мірку­вань в інтересах того ж таки хворого. Тому зупинимося на тих складниках фахової жур­налістської етики, які більшою мірою або цілком стосуються саме нашої професії, та обов'язкові для неї.

ГРОМАДЯНСЬКІСТЬ. Свідомо цю рису, необхідну кожному працівникові пера, нази­ваю серед етичних засад журналістської професії першою. Безсумнівно, в основі за­гальної етики лежать загальнолюдські мо­ральні цінності, але відчуття громадянсь­кості не суперечить їм, а випливає з них і конкретизує їх. Абстрактного громадянства не буває, воно завжди конкретне: на нинішньому етапі розвитку цивілізації кож­на людина належить до спільноти конкрет­ної держави. Тому журналіст, який поклика­ний служити цій спільноті, забезпечуючи її інформаційні потреби, мусить серцем відчу­вати своє громадянство і керуватися інтере­сами суспільства, організованого в державу. Громадянськість є не що інше, як патріотизм -любов до свого народу, до своєї землі, до своєї Вітчизни, відповідальність за її долю, готовність служити їй вірою і правдою (патріот в перекладі з грецької - земляк, співвітчизник).

Поняття громадянин тісно пов'язане з по­няттям держава - це особа, що належить до населення певної держави. А якщо держава тоталітарна, якщо режим антинародний, то як тоді розуміти етичний принцип грома­дянськості? Чи не означає це, що журналіст, який керується цим принципом, мусить відстоювати інтереси тоталітаризму тому, що він є громадянином тоталітарної держа­ви? Зовсім ні. Вітчизна і держава - це не одне і те ж. Вітчизна - це батьківщина, рідний край, а держава - це апарат політич­ної влади в суспільстві. Влада може бути до­бра чи погана, її можна сприймати чи не сприймати, підтримувати її чи опонувати їй, а Вітчизну треба тільки любити. Тому де б журналіст не працював - у своїй країні чи за її межами - він мусить керуватися інте­ресами своєї Вітчизни, свого народу.

СУМЛІННІСТЬ - суттєва етична норма будь-якого фаху, та для журналістики має неперехідне значення. Добре робити свою справу - це не лише особиста справа жур­наліста, але й суспільна вимога. Якщо кра­вець допустить брак і зіпсує костюм, то про цю прикрість знатиме тільки замовник та ще, можливо, кілька людей, яким він по­скаржиться на бракороба. Якщо ж не­сумлінно поставиться до виконання про­фесійних обов'язків журналіст і допустить брак у своїй роботі, то це стане надбанням багатьох. Недобросовісність швеця може зіпсувати настрій окремій особі, травмувати до певної міри її психіку, а таке ж ставлення до виконання своїх обов'язків журналіста негативно впливає на уми сотень і тисяч споживачів інформації, може негативно по­значитися на суспільній свідомості. Брако-роб-швець своєю несумлінністю викликає недовіру в замовників тільки до себе, не­сумлінний журналіст підриває довіру людей до журналістики взагалі.

Сумлінність журналіста є якісною харак­теристикою його праці. Для того, щоб сумлінно виконувати свої обов'язки, необхідно насамперед набути високого рівня професійної майстерності, виробити в собі такі необхідні для цього риси, як чітка ор­ганізованість, жорстка самодисципліна, уміння швидко орієнтуватися в конкретній ситуації. Діяти сумлінно - значить, пере­дусім, керуючись чинним законодавством, зібрати необхідні факти та документи, що якомога повніше і всебічніше розкривати­муть тему та незаперечне свідчитимуть про точність, правдивість і об'єктивність пропо­нованого споживачеві матеріалу.

ПРАВДИВІСТЬ - ремесло журналіста. Правда завжди має лежати в основі жур­налістики як суспільної інституції, що здійснює інформаційне забезпечення людсь­кої спільноти. Якщо цього немає - а в житті трапляється, на жаль, нерідко, коли журналістику використовують від супротив­ного (для дезінформації) - то це вже не журналістика, а її спотворене відображення у суспільному житті. Не можна собі уявити давнього літописця, який би замість правди­вої фіксації для нащадків того, що відбува­лося чи відбувається, писав які-небудь ви­гадки - то вже було б що завгодно, тільки не літопис. Журналіст, як збірний образ, об'єктивно є своєрідним літописцем свого часу. Тому він покликаний і зобов'язаний писати правду і тільки правду. Відступ від правди може завдати великої шкоди окре­мим людям, країні, суспільству в цілому -тому то найбільший гріх для журналіста. Правдивість завжди асоціюється зі справжністю, істинністю, чесністю, спра­ведливістю. Тому справжньому талантові завжди притаманна правдивість, талант має служити правді. Коли талановита особис­тість стає на стезю брехні - то вже про­фесійний гріх у квадраті, оскільки в геомет­ричній прогресії множить зло.

ОБ'ЄКТИВНІСТЬ за змістом тісно при­микає до правдивості, часто вживається як її синонім, однак має свої нюанси. Об'єктивн­ість, яка завжди грунтується на правді, на відміну від правдивості, що, як правило, конкретизується на рівні фактажу, - поняття ширше і загальніше. Абстрагуючись від філософського значення об'єктивності як реальності, що існує незалежно від людської свідомості, зупинимося на змістовому наси­ченні поняття, яке безпосередньо стосується журналістики.

У нашому випадку об'єктивність як етич­на норма журналістської професії означає неупередженість, відповідність об'єктивній дійсності, протилежність суб'єктивності.

На практиці ця норма реалізується у формі науково-діалектичного підходу до дослідження реальної дійсності. Однак об'єктивність не є об'єктивізмом, який об­межується сухою констатацією фактів, явищ і подій без аналізу їх часово-причинних зв'язків і діалектичного розвитку. Якщо приміряти ці поняття до журналістської практики, то об'єктивність не виключає світоглядної позиції журналіста і не протис­тавляється їй, тоді як об'єктивізм - це підкреслена безсторонність, яка виключає живу думку журналіста, а називає тільки факти - мовляв, читач (телеглядач, радіос­лухач) не дурний, розжовувати йому не тре­ба, сам розбереться. Насправді ж, під одежи­ною об'єктивізму найчастіше криються за-ангажованість, певна спрямованість інфор­мації, так само, як під правдивість часто ла­штується правдоподібність.

Отже, об'єктивність - золоте правило журналістики. Воно не тільки не виключає чіткості світоглядних принципів жур­наліста, його морально-етичної позиції, а навпаки, передбачає і вимагає їх.

ПРИНЦИПОВІСТЬ - риса, яка не завжди і не всім подобається, надто опонен­там, але завжди свідчить, по-перше, про на­явність у журналіста чіткої світоглядної по­зиції; по-друге, про готовність та уміння за­хищати цю позицію, незважаючи на спроби підкупити його чи тиснути на нього за допо­могою різних важелів. Тому принциповість, як правило, асоціюється з правдивістю та переконаністю у власній правоті майстра пе­ра, його непоступливістю у важливих пи­таннях, непідкупністю та мужністю, коли доводиться відстоювати власну позицію І точку зору. Принциповість - це передусім наявність чітких моральних принципів, вона є своєрідним стрижнем поведінки і твор­чості журналіста. І якщо журналіст іноді змушений поступатися в дрібницях, щоб відстояти головне, то на компроміси у кар­динальних питаннях принциповий жур­наліст ніколи не піде.

Ці загальні етичні засади, як й інші змістові поняття журналістської твор­чості, слід розглядати в діалектичній єдності та розвитку, вони не є статичними, раз назавжди застиглими, а взаємодіють і доповнюють одна одну. Адже не буває правдивості без об'єктивності, не може навіть мова йти про сумлінність у людини безпринципної. А саме наявність таких рис, як сумлінність, правдивість, об'єкт­ивність, принциповість, свідчить про рівень громадянськості людини, висоту її патріотизму.

Водночас слід пам'ятати, що існує чимало моральних норм, необхідних для жур­налістського фаху, які є, так би мовити, си­туативними, робочими, регулюють його дії, його поведінку в певних ситуаціях, що ви­никають чи можуть виникнути під час або в результаті виконання ним своїх про­фесійних обов'язків. Різні журналістські об'єднання, різні засоби масової інформації створюють власні етичні кодекси, встанов­люють правила поведінки, яких обов'язково мають дотримуватися члени цих об'єднань та працівники редакцій Наприклад: Мо­ральний кодекс товариства професійних журналістів США, ухвалений 21 вересня 1996 року; Кодекс професійної етики ук­раїнського журналіста, затверджений IX з'їздом СЖУ 1997 року; Заява газети "USA TODAY" (США) щодо етики та ін. Варто бо­дай побіжно згадати найхарактерніші з цих правил і норм. Вони полягають у тому, щоб:

- не вдаватися до протизаконних, неко­ректних способів одержання інфор­мації;

- не використовувати своє службове становище в особистих цілях;

- не приховувати достовірної та не по­ширювати брехливої інформації;

- ні за яких обставин не брати додатково­го заохочення у будь-якій формі від осіб, зацікавлених у поширенні певної інформації;

- не розголошувати джерел інформації, якщо цього не хоче джерело цієї інформації і якщо до цього не зобов'язує судове рішен­ня;

- скористатися правом і відмовитися від оприлюднення підготовленого матеріалу, якщо його зміст після редакційної правки зазнав істотних змін, що суперечать переко­нанням журналіста або пов'язані з порушен­ням норм професійної етики;

- при оприлюдненні неправдивої інфор­мації, у якій перекручено факти або ж зведе­но наклеп чи завдано моральної образи лю­дині, слід визнати свою провину, попросити вибачення і виправити помилки в найближ­чому випуску ЗМІ;

- дати можливість особі, яку піддано критиці, висловити свою позицію, якщо во­на не згодна з критикою і має слушні аргументи на свою користь;

- уникати в публікаціях образ щодо національних, расових, етнічних та релігій­ них поглядів і почуттів людей, протидіяти екстремізму та обмеженню громадянських прав за будь-якими ознаками;

- утримуватися від натяків або комен­тарів, що стосуються фізичних вад чи хво­роб людини;

- уникати вживання образливих вис­ловів, які можуть завдати людині моральної шкоди;

- уникати плагіату - привласнення чу­жих творів, матеріалів частково чи повністю, тобто використовувати їх, як свої, не посилаючись на джерела;

- не піддаватися тискові владних структур при їхньому намаганні нав'язати хибну думку, чи орієнтувати на фальшування фактів;

- поважати і відстоювати професійні права колег, дотримуватися норм і правил поведінки у редакційному колективі;

- не уникати дискусшності, вести супе­речку чесно;

- бути гранично делікатним, повідомляючи про самогубство чи про спробу самогубства, не забувати про почуття рідних і про недо­торканність приватного життя людини;

- з граничною обережністю повідомляти про жертви злочинних вчинків, не забувати про їхній важкий психологічний стан;

- не виносити звинувачувальний вирок, доки його не винесуть судові органи;

- не згадувати імен всує, щоб не зашкодити людині; краще випустити ім'я, якщо йо­го оприлюднення не вимагають інтереси гро­мадськості; це стосується і осіб, котрі підо­зрюються у злочинах, а також засуджених.

Цей далеко не повний перелік можна про­довжувати і конкретизувати - певні ситу­ації вимагають відповідного морального ре­гулювання. Однак і з наведених норм і пра­вил випливає, що журналіст несе не лише юридичну, а й моральну відповідальність перед суспільством за правильність повідо­млень і справедливість суджень, поширених за власним підписом, під псевдонімом чи анонімно. Він мусить дорожити власним іменем, авторитетом та репутацією.

4. ТИПОВІ ПОРУШЕННЯ ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ЕТИКИ

На жаль, у нинішніх українських реаліях порушення етичних норм журналістами - явище досить поширене і, на жаль, масове. Ціла низка таких порушень викликана еко­номічною залежністю засобів масової інформації, жебрацькою зарплатою жур­налістів та втручанням влади у підконт­рольні ЗМІ (політична цензура, нав'язуван­ня вигідної владі точки зору тощо).

Аналізуючи нинішній стан української журналістики, можна дійти сумного виснов­ку - справді незалежних засобів масової ін­формації у нас практично немає.

ДЕРЖАВНІ ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ (залишки нерозпроданих те­леканалів, газети і журнали Верховної Ради,

Кабінету Міністрів, міністерств та ві­домств, регіональних рад народних депу­татів) фактично не контролюються гро­мадськістю. Тому тут спостерігається влад­ний диктат, чинити опір якому дуже склад­но. Найяскравіше це було помітно по теле­каналу УТ-1 часів Вадима Долганова, коли пересмикувалися, фільтрувалися факти, ве­лася одностороння критика (очорнення) опозиційних сил, позиція яких не оприлюд­нювалася, переслідувалися журналісти УТ-1, які не згодні були з аморальністю дій свого керівництва. Ціла низка громадських ор­ганізацій і навіть Прем'єр-міністр ставили вимогу перед Президентом оздоровити ат­мосферу на державному телебаченні тільки під тиском цих вимог Долганова було відлучено від керівництва Держтеле-радіокомпанією.

Або чого варте припинення роботи прак­тично всіх центральних телеканалів у першу половину дня 16 вересня 2002 року - саме того дня, на який опозиційні сили намітили початок акції "Повстань, Україно!" - під приводом нібито профілактики. Насправді ж, об'єктивно вийшло так, що суспільство було позбавлено в цей час будь-якої інфор­мації про акцію та її розгортання. Хоча б хто як ставився до дій опозиції, але й сліпому видно в таких діях влади порушення права людей на інформацію.

Можна наводити скільки завгодно фактів і прикладів, коли владні структури (податко­ва адміністрація, служба безпеки, прокура­тура, міліція) грубо втручалися у справи за­собів масової інформації: необгрунтовані перевірки, обшуки без санкції, пересліду­вання редакторів і журналістів, вилучення віддрукованих книг (наприклад, 20 тис. прим, книги Дмитра Чобота "Нарцис"), го­тових тиражів газет ("Свобода" Олега Ляш­ка) та інш. На сайті Інституту масової інформації є спеціальний розділ "Барометр свободи слова", де дається детальний пе­релік цих та інших незаконних дій влади щодо преси. Про це свідчать уже самі назви рубрик: "Вбиті журналісти", "Арешти, затримки журналістів", "Замахи, побиття, за­лякування, погрози", "Цензура, перешкод­жання виконувати обов'язки", "Позови про­ти ЗМІ" [2].

ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ, ЯКІ НАЛЕЖАТЬ ОЛІГАРХАМ. За відсутності демократичних традицій та противаг, які б застерігали від втручання засновників у тех­нологічні процеси, від опікування політич­ною лінією засобу масової інформації, чес­ному журналістові важко зберегти свою не­залежність і принциповість. Тому й дово­диться телеканалам "1+1", "Інтер", ICTV, "Новому" бути чутливими, як флюгерам, до зміни політичних вітрів і протягів. Особли­во це виявилося під час парламентських пе­регонів 2002 року. Досить згадати бодай де­монстрацію "Інтером", а потім і каналом " 1+1", спрямованого проти Віктора Ющенка телефільму "PR".

УКРАЇНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА ПРЕ­СА, яка гине. Це здебільшого малотиражні нині газети, які в умовах дикого ринку не можуть економічно вижити самостійно. То­му й доводиться йти з простягнутою рукою до грошових мішків, щоб хоч якось продов­жити своє існування. Звичайно ж, за це до­водиться розплачуватися: уникати негатив­ної інформації про своїх "благодійників" та подавати виключно позитивну. Найхарак­терніший приклад шанованої колись прин­ципової, національно орієнтованої газети "Літературна Україна": на її шпальтах ні-ні та й з'являються сірі інтерв'ю з представни­ками влади чи керівниками одіозних фондів. А в одному з березневих чисел 2002 року бу­ло вміщено аж 5 фотографій тодішнього гла­ви Адміністрації Президента, лідера пере­двиборного блоку "За єдину Україну" Воло­димира Литвина - явний перебір!

Чи не найбільші порушення не тільки журналістської етики, але й законодавства виявлялися під час таких масових політич­них кампаній, як президентські вибори 1998 року, так званий референдум "за народною ініціативою" 1999 року, парламентські вибори-2002. Розглянемо найтиповіші з них.

ТИСК АДМІНРЕСУРСУ на ЗМІ, щоб перешкодити опозиційним лідерам дійти до електорату, спостерігався як у центрі, так і в регіонах. Наприклад, у Миколаївській області за п'ять хвилин до початку прямого ефіру за участю лідера блоку "Наша Україна" Віктора Ющенка, грізного конкурента провладного блоку "За єдину Україну" - телевізійний ефір було вимкнено і мешканці Миколаївщини протягом 20 хвилин спос­терігали на екранах телевізорів на всіх кана­лах одне мерехтіння. Донецьку радіо­станцію "Вечірня свобода" відключили від ефіру оскільки у програмі було заплановано інтерв'ю з опозиційною Юлією Тимошенко. Свого часу були заблоковані податківцями рахунки і накладені великі штрафи на газету "Сільські Вісті", яка підтримувала соціалістів і критикувала владу. Можна називати багато інших подібних випадків. Звичайно, все це не вкладається в норми елементарної моралі, але журналісти у цих випадках винні найменше.

ІНФОРМАЦІЙНА БЛОКАДА опозицій­них сил у державних та олігархічних друко­ваних і електронних засобах масової інфор­мації під час виборчої кампанії стала яви­щем типовим. Це було видно неозброєним оком, але пошлемося на дані з моніторингу, проведеного Європейським інститутом за­собів масової інформації (ЄІЗМІ).

Державний національний канал УТ-1 четвертий раз поспіль (у 1994, 1998, 1999 та 2002 роках) не зміг зайняти лід час виборів неупереджену позицію. УТ-1 продемонстру­вав очевидну заангажованість на користь "партії влади" - блоку "За єдину Україну", присвятивши більше ніж 50 % ефірного ча­су в новинах висвітленню подій, пов'язаних із цим блоком. Блок "За єдину Україну" от­римав в чотири рази більше ефірного часу, ніж будь-який інший суб'єкт виборчого про­цесу. Новини про цей блок та інші проуря-дові партії висвітлювалися у позитивному ключі, тоді як новини про опозиційні блоки "Наша Україна" та "Блок Юлії Тимошенко" презентувалися у негативному тоні...

"Студія "1+1" відмовилася надати Юлії Тимошенко можливість узяти участь у деба­тах з Наталією Вітренко, які завчасно анон­сувала...

Вуличне телебачення ("Народна платфор­ма" на "Інтері") відображало погляди грома­дян (хоча деякі експерти вважають, що відбір точок зору редагувався для того, щоб показати деякі партії або блоки в кращому світлі)...

Більшість національних газет також вия­вилася значно заангажованою на користь тієї чи іншої політичної партії або блоку. Здебільшого вони підтримували проурядові партії та блоки. Лише невелика кількість друкованих ЗМІ підтримувала обрану ними опозиційну партію...

Державна газета "Урядовий Кур'єр" про­демонструвала очевидну заангажованість на користь блоку "За єдину Україну!", який отримав в 14 разів більше друкованої площі, ніж інші партії на сторінках цієї га­зети. Незначна кількість інформації про "Блок Юлії Тимошенко" була майже вся не­гативною. Парламентська газета "Голос Ук­раїни" була більш справедливою щодо різних партій та блоків, хоча так само най­частіше згадувала блок "За єдину Україну!" у позитивному ключі. Блок "Наша Україна" та "Блок Юлії Тимошенко" були відповідно на другому та третьому місцях і отримали переважно нейтральні оцінки. Соціалістич­на партія України - єдина партія, яку кри­тикувала газета...

Приватна газета "Факти" приділила більшість уваги "Команді озимого по­коління". Висвітлення "Озимих" та блоку "За єдину Україну!" було позитивним, тим часом, як блок "Наша Україна" та "Блок Юлії Тимошенко" згадувались майже завжди критично...

"Кієвскіє Вєдомості" висвітлювали діяльність СДПУ(о) та "Нашої України" частіше, ніш діяльність інших партій та блоків, вихваляючи першу та принижуючи Другу. В здебільшого нейтральному дусі висвітлювався блок "За єдину Україну!".

"Блок Юлії Тимошенко" зазнавав лише кри­тики [3].

З цих фактів випливає, що суб'єкти ви­борчого процесу не мали рівного доступу до засобів масової інформації. Не могло б бути жодних претензій, якби ці ЗМІ були суто партійними, а оскільки вони або державні, або приватні, то покликані здійснювати об'єктивне інформаційне обслуговування своєї аудиторії. Те ж, що відбувалося, свідчить про їхній суб'єктивізм та заангажо-ваність, іншими словами - відбувалась своєрідна дезінформація суспільства. Тому годі й говорити про моральність редакцій цих ЗМІ взагалі й окремих журналістів (на­приклад, телеведучих на каналах "Інтер", "1+1"), які явно "підігравали" одним і нама­галися подати негативізми про інших.

ВИКОРИСТАННЯ ЖУРНАЛІСТІВ У ЧОРНОПІАРІВСЬКИХ ТЕХНОЛОГІЯХ бу­ло досить поширеним. Можна ще раз посла­тися на показ антиющенківського фільму "PR" на каналах "Інтер" та "1+1" - такий заангажований підхід керівництва цих ка­налів важко назвати високоморальним. Та найяскравішою ілюстрацією цієї думки мо­же бути історія з так званим "касетним скандалом-2". Виконавцем цієї аморальної спра­ви став відомий журналіст, колишній прес-секретар чорноволівського Народного руху України Дмитро Пономарчук, який озвучив незаконно підслухану телефонну розмову двох відомих політиків. Підглядати в замко­ву щілину (підслуховувати) в усі часи вва­жалося аморальним, а ще ганебнішим - пе­реказувати те, що побачив (почув). Подейку­вали, що зробив це Пономарчук, спокусив­шись на солідну грошову суму, яку нібито от­римав за це. Та хоч би як там було, але його вчинок був обурливим і неетичним. Колеги по перу засудили за це Пономарчука і, влас­не, продемонстрували свою зневагу до його вчинку. Знаючи Дмитра особисто, я також не зміг промовчати і написав статтю "Хто ри­зикне подати руку Пономарчуку?" [4].

Ще один промовистий приклад. У листо­паді 2001 року в пресі з'явилося повідомлення: керівником департаменту засобів масо­вої інформації блоку "Наша Україна" при­значено відомого журналіста Володимира Рубана [5]. Очолював він пресовий департа­мент опозиційного блоку недовго - бук­вально лічені тижні. Але вже у вересні 2002 року УНІАН поширило інформацію, що Во­лодимир Рубан призначений розпоряджен­ням Президента України завідувачем відділу президентської адміністрації [6]. Ta хоча б якими були причини таких метамор­фоз, що сталися з журналістом, його пово­рот на 180 градусів, перекинення з опо­нуючого табору у структури, яким опонува­ла "Наша Україна", не вкладаються у рамки ні професійної етики, ні загальнолюдської моралі.

5. ВІД ЧОГО ЗАЛЕЖИТЬ ЕТИЧНА ПОЗИЦІЯ ЖУРНАЛІСТА

Основні принципи загальнолюдської хри­стиянської моралі, викладені у Святому Письмі, впродовж двох тисячоліть залиша­ються незмінними. Хоча, виходячи з інте­ресів певних класів чи соціальних груп, робилися спроби трактувати їх по-різному. По-своєму ставилась до моралі, наприклад, марксистсько-ленінська теорія, насаджуючи думку, що моральне все те, що в інтересах робітничого класу, а це спотворювало соціальну мораль. Виходячи з цього, у часи радянщини пріоритетними в журналістській етиці вважалися партійність, комуніс­тична ідейність, народність, масовість, кри­тика і самокритика. Як бачимо, все це супе­речить нинішнім об'єктивним поняттям професійної журналістської етики, яка, включаючи в себе класичні християнські моральні цінності, водночас акцентує увагу саме на професійних їх особливостях.

Ці особливості мають історичний харак­тер, змінюючись і трансформуючись залежно від розвитку суспільної свідомості, рівня демократії та особливостей суспільного ла­ду. Тому журналістські об'єднання та ор­ганізації багатьох країн і окремі засоби ма­сової інформації виробили свої професійні етичні кодекси та моральні норми, які мають суттєві відмінності в деталях. Приміром, у країнах західних демократій неприйнятною є ідеологічна, політична, релігійна чи ко­мерційна заангажованість журналіста, якщо вона й допускається, то тільки у рекламних розділах та під спеціальними рубриками "політична реклама", а висловлення власної думки журналіста відділяється від інфор­мації. У нас же, навпаки, ціниться жива жур­налістська думка, чітка ідеологічна позиція. Однак принципи об'єктивності, надання ау­диторії можливості ознайомитися з різними поглядами с ознаками доброї журналістики в у сьому світі.

Поняття журналістської етики, як і по­няття моральності чи аморальності, у різних людей можуть бути різними. Наприклад, те, що для однієї особи є ознакою честі, інша може сприймати, як вияв безчестя. У кодек­сах журналістської етики в багатьох країнах декларується повага до приватного життя людини, куди журналістам зась. Однак при­ватне життя публічних людей -- політиків, відомих митців, акторів тошо -- може зачі­пати громадські інтереси, тому має бути відкритим для публічного обговорення.

Як же визначити, де ж та грань, яка розділяє моральність та аморальність? Справа не така проста, як може здатися на перший погляд. Тому на Заході визнають, що преса - - це не тільки джерело інфор­мації та дискусійна трибуна, але також і засіб суспільного контролю за владними структурами. Водночас створюються також системи нагляду за роботою ЗМК, так звані установи щодо забезпечення соціальної відповідальності мас-медіа.

Щоб стати висококласним професійним журналістом, уникнути прикрощів, пов'яза­них з порушенням етичних норм, треба ви­робити в собі органічне розуміння і відчуття народної моралі. Моральна позиція не є умоглядною, вона є органічною, всмокта­ною з материнським молоком. Етичні підвалини характеру закладаються в ди­тинстві, утверджуються не тільки через повчання, а й особистим прикладом батьків та оточення; за принципом "роби, як я". Саме виховання в родині є надійним механізмом передачі від покоління до покоління народ­ної звичаєвості та моральності. Отже, від сімейної атмосфери, домашнього виховання залежить, якою виросте дитина, яких життє­вих принципів дотримуватиметься.

Однак тільки цього недостатньо, щоб ма­ти чітку і несхибну моральну позицію, виро­бити високе почуття соціальної відповідаль­ності за свої дії і за своє слово, адресоване багатьом людям. Для цього необхідна ціла низка чинників, зокрема таких, як форму­вання світогляду, рівня освіченості, еру­диції, високої культури, відчуття нерозрив­ного зв'язку зі своїм народом та. зі своєю землею. Залежність тут пряма і безпосеред­ня. Закладені в дитинстві моральні засади під впливом освіти, опанування знаннями і досвіду свого та інших народів, вироблення відповідного світовідчуття та розширення світоглядних горизонтів допомагають виро­бити морально-етичну позицію, перевести її зі стану інтуїтивного відчуття до усвідомле­ного розуміння.

Таким чином виробляються риси мораль­ного обличчя журналіста, відчуття ним мо­ральної відповідальності, що виявляється у повсякденній професійній діяльності та впливає на його творчість, починаючи від вибору теми та збирання матеріалу до його осмислення, мотивації і переплавлення у го­товий журналістський твір. Все це складає, по-перше, систему необхідних у житті мо­ральних і творчих принципів автора, по-дру­ге, звід етичних норм і правил, яких слід до­тримуватись у журналістській праці.

Та, як ми знаємо, роль журналіста як ко-муніканта реалізується не тільки в засобі масової інформації, через який він доносить своє слово та думку до комуніката, а й у журналістському колективі, в якому дово­диться працювати. Тому в практичній діяль­ності слід враховувати інтереси, звичаї, ат­мосферу, що склалися в колективі. У взаєми­нах з колегами журналіст має керуватися певними етичними правилами. Культура, ввічливість у спілкуванні, повага та добро­зичливе ставлення до колег також є невід'ємними рисами високоморальної лю­дини.

6. РЕЗЮМЕ

Суспільство виробило ефективні засоби регулювання людських взаємин - право як законодавчі акти, які чітко формулюють, що громадянин може робити, а що робити забо­ронено, та етика як узвичаєні моральні нор­ми, яких люди дотримуються повсякденно. Ці поняття стосуються й журналістики і спираються на ту спільну рису, що мають безпосереднє відношення до демократії: що вище рівень демократії, то незалежніша журналістика; що незалежніша журналісти­ка, то вона моральніша.

Висока моральність завжди необхідна в кожному суспільно корисному виді діяль­ності, та чи не найбільше вона потрібна у журналістиці. Адже засоби масової інфор­мації орієнтовані саме на масову ко­мунікацію і тому як моральність, так і амо­ральність тисячократне множаться, поши­рюються і доходять до споживача.

Тому й вироблено етичні засади і принци­пи журналістської діяльності, які включають у себе загальнолюдські моральні цінності та специфічні професійні правила і норми.

Щоб стати високопрофесійним жур­налістом, треба виробити в собі органічне розуміння і відчуття народної моралі. Етич­ні підвалини характеру закладаються в ди­тинстві, утверджуються не тільки через по­вчання, а й особистим прикладом батьків та оточення, але закріплюються освітою, знан­нями, ерудицією, культурою, набутими в ході здобуття професії та практичної діяль­ності .

Отже, так формується моральне обличчя журналіста, виробляється відчуття ним мо­ральної відповідальності, що виявляється у повсякденній професійній діяльності та впливає на його творчість, починаючи від вибору теми та збирання матеріалу, до його осмислення, мотивації і написання твору у відповідному журналістському жанрі. Все це складає, по-перше, систему необхідних у житті моральних і творчих принципів авто­ра, по-друге, звід етичних норм і правил, яких слід дотримуватись у журналістській праці.

1. Віято Мішель. Щоденна робота журналіста. - K., 1999. - С. 23
2. ІМІ - http://www.іmi.com.ua/barom
3. Попередній звіт з моніторингу у висвітленні засобами масової інформації виборів до Верховної Ради України у березні 2002 року. http://www.vybory2002.kiev.ua/news/2002/04/04.
4. Слово Просвіти. - 2002. - 18 січ.
5. Інтернет-видання "Українська правда", www.pravda.com.ua. - 2001. - 26 лист.
6. Там само. - 2002. - 12 верес.