УДК 82-94
У публіцистиці Олеся Гончара, видатного українського письменника, як і загалом у всьому літературному здобутку митця, вагоме місце посідають ономастичні мовні засоби. Особливості стилю мовлення й жанрового різновиду публіцистичного твору (стаття, рецензія, інтерв'ю, нарис, есе, вступне слово, передмова, виступ на радіо й телебаченні) зумовили специфіку функціонування в них власних назв, особливість їх системно-ієрархічних та динамічних асоціативне-смислових зв'язків Ономастичний простір публіцистики Олеся Гончара складається з численних власних назв українського ономастикону й іншомовних пропріативів. Найбільш частотними у ньому є антропоніми (прізвища й особові імена) - виразні засоби матеріалізації історико-філософської концепції дійсності й життєвого ідеалу письменника. Вони дозволяють простежити діалектику національного й загальнолюдського в художньо-образному мисленні прозаїка, мотивувати інтертекстуальні перегуки публіцистичності мемуаристики й естетичного змісту художніх творів прозаїка та його публіцистики як сфери громадської діяльності.
Уже в ранній довоєнній прозі Олеся Гончара окреслилась одна з рис його іменотворчості - навантаження антропоніма глобальними часо-просторовими вимірами Так, в "Оповіданні командира" (1938) двадцятирічному авторові значною мірою саме через підтекстове значення імені героя Альоша Микитович Силак удалося відтворити обстановку загальної підозрілості, котра панувала тоді, у час розгулу політичних репресій. Художнє висвітлення катастрофічних наслідків повальної колективізації на селі, що в повній силі знайшло своє відтворення в романі "Твоя зоря" ( зокрема в образах Винника, Куцолапа, Духа та ін.), уже мало витоки в першій довоєнній повісті Олеся Гончара "Стокозове поле" (1941), де у прихованому естетичному змісті прізвища героя - Стокіз - звучить виклик тодішній політичній системі. У наш час переосмислення історичних цінностей початковий період у творчості Олеся Гончара особливо важливий в усвідомленні витоків гуманістичної спрямованості його творів, оцінці громадянської сміливості письменника-початківця, який у поезії "Україні" (1941) писав, що за Україну він "по краплі, всю, до дна готовий кров свою віддати" [1].
Антропоніми, як і топоніми та гідроніми. - це документальні факти у публіцистиці Олеся Гончара, "дискретні шматочки дійсності" [2]. Пропущені через свідомість і сферу чуття письменника, вони передають часо-просторовий зріз відтворених подій, несуть у собі відбиток складної діалектики об'єктивного й суб'єктивного в мисленні автора, баченні й оцінці ним змальованих суспільних явищ.
У щоденникових записах воєнних літ численні топоніми України, ойконіми - Харків, Кобеляки, Полтава, Кременчук, Бородаївка, Матронівка, Кіровоград, Калинівка. Семенівка, Первомайськ, Соколівка, Степанівка, Зелені Кошари, Шкарбінка, Малий Козачий Яр, Катеринівка - та гідроніми - Дніпро, Ворскла, Інгул, Дінець, Буг - з документальною достовірністю передають рух наступаючої армії, у складі якої перебував Олесь Гончар. Вони важливі в змалюванні картин горя і страждань, які приніс німецький фашизм на українську землю.
Прізвища побратимів по зброї - Гупало, Худенко, Гарбуз, Теличко, Вакула, Юрченко, Брова, Федорець, Рибак та ін. - це своєрідні "конспекти почуттів" з "окопного університету" [3]. Частина з них (Хаєцький, Сагайда, Мукоїд, Черниш) стануть іменами прототипів героїв роману "Прапороносці". "Мені довелось побувати з І. Стаднюком у Чехословаччині, - згадує П. Загребельний, - де пролягли його фронтові дороги, як і автора та героїв "Прапороносців". Ми відвідали містечко Зволен на річці Грон.... Біля цього населеного пункту - величезні поля поховань, братські могили наших воїнів. І ось там серед полеглих ми знайшли імена і гвардії майора Воронцова, і гвардії молодшого лейтенанта Черниша... Отже, письменник не вигадав своїх героїв, а брав справжні прізвища загиблих, щоб обезсмертити їх" [4]. Українські прізвища досить вагомі в реалізації творчого задуму Олеся Гончара створити велике епічне полотно, в якому увічнити подвиг загиблих однополчан, щоб відстояти гідність і честь солдата-українця, захистити свій народ від "вірусів наклепів і пліток" [5, 300], "зняти з українців тавро колаборантів, якими зображала офіційна пропаганда всіх тих, хто мав нещастя опинитися в окупації або в полоні", "показати, що українці не гірше за інших виявили себе в боях проти фашизму" [6].
Серед бійців 2-го Українського фронту "почти сплошь украинская речь, усатые украинцы - потомки запорожцев, бодрые, мягкие, по-мужицки вежливые и предупредительные" [7, 64], - занотовує письменник 25.06.1944 року. У "Катарсисі" український солдат відтворений як людина, що самовіддано виконувала щоденну тяжку ратну справу, серед жорстокості війни не втратила людських якостей, не розучилася й у тяжких обставинах мріяти, не згубила почуття оптимізму, здатності до дотепного гумору. Таким він зображений і в романах "Прапороносці", "Людина і зброя", "Циклон". Динаміка антропонімних змін у тексті "Прапороносців" (Івашина - Гай, Мукоїд - Маковій) [8] поглиблює лірико-романтичну тональність твору, його глибокий філософський підтекст - антигуманність війни, згубність її для всього живого, прекрасного.
Публіцистична майстерність Олеся Гончара у використанні ономастичних одиниць виявляється у створенні такого збірного факту-образу явищ, ситуацій, соціального типу, який фіксується в суспільній свідомості як загальноприйнятий образ суспільної поведінки й водночас як критерій її оцінки. Частина власних назв з "розкриле-ною" автором-публіцистом семантикою, стає не тільки художнім здобутком митця, а й національної культури народу.
Подорожуючи по Україні, де б не перебував письменник - на півдні республіки чи Галичині, у Криму чи Закарпатті, - натренованим оком художника він вихоплює з дійсності антізопоніми-факти, що породжують сьогоденні роздуми, і фіксує їх у щоденнику. Таких записів чимало: Афанаска, Серафима, дід Психій (подільські особові імена), Ригор Няхай, Барсук, дід Мина, Цуккер, Долинюк Євгенія Олексіївна (записи 50-х років), Шабовта, Дзюндзя, Шнарковський, Кушнірук, Надія Титівна й Сильвестр Васильович, Муся (записи 60-х років) та ін.
У нотатці від 18.06.1959 року, в якій йдеться про розмову з директором Мелітопольської садівної станції М. Ф. Сидоренком, згадується якийсь Репенчук, що в голодний 1933 рік, сортуючи "горожан", які прийшли найнятися збирати достиглі черешні, якось порятуватися від смерті, виділяє тих, хто "більше з'їсть, ніж заробить", і лише на вимогу свого начальника роздав цим людям кошики. Тоді день від дня стали кращати дівчата, "порум'яніли й самі вже - без хліба, на самих черешнях!.. В світі не було красивіших, як оті дівчата наші черешневі, черешнями врятовані!.." [9]. Письменника зацікавила розповідь відомого садівника, а реальне прізвище Репенчук, очевидно, стало фактом-узагальненням "хохла репаного" із заскорузлою душею.
З такою ж узагальнюючою функцією використовується й ім'я письменника (Собко) в іншому записі: "Неможливо собі уявити, щоб твір художника однаково сприймався людиною, що виросла в монгольській юрті, і людиною, що виросла на Вацлавськім наместі в Празі. Різні не просто смаки, різне художнє мислення, вся система образів і уявлень. І жахливо було б, якби все це було уніфіковано Саме ця різність дає Бертольда Брехта і, скажімо, Лу Сіня, а так був би один довжелезний Собко" [10, 109].
Занотовуючи свої думки про Олександра Довженка, "художника-мислителя, художника-філософа", та враження від зустрічей і розмов з ним, Олесь Гончар використовує художній прийом, естетичну вартість якого вже випробував у прозі, - семантичне обігравання лексичного значення кореня прізвища "довг", тлумачачи його як "великий", "високий" духом, силою волі й творчого обдарування: "З таких, як він, у давнину ставали чаклуни, ворожбити, а може, й пророки" (запис від 29.06.1956), "Він справді йшов по землі як сівач, щедрий і добрий... Довженко не любив сидіти за столом. Він любив ходити і проповідувати Ходячий вогонь. Ходячий вулкан... Оце людина на голову вища інших, справді велика в думках своїх, в силі художнього бачення світу" (Запис від 26.11.1956) [10, 106-107].
"І коли він, високо піднявши білий прапор, повертався вже в нашу зону, в спину йому було відкрито вогонь. Парламентер упав, обливаючись кров'ю. Відкрити вогонь по беззбройному парламентеру - так могли вчинити тільки фашисти. Розбоєм вони починали, розбоєм і кінчали. З давніх-давен у всіх війнах парламентери користувались правом недоторканності А тепер вони підпливали кров'ю на правому і на лівому боці Дунаю, в передмістях європейської столиці" [11, 261] - це рядки роману "Прапороносці", в яких відтворені фронтові враження й роздуми письменника про подвиг посланця миру. Спочатку безіменним з'являється він на сторінках твору (справжнє ім'я історичної особи - капітана-парламентера Остапенка - з'являється через чотири сторінки тексту). В естетизації художнього образу, побудованого на документальному факті, письменник йде від образу до факту, чому сприяє стилістична фігура безіменності Зворотний процес узагальнення явищ дійсності від факту до образу, характерний для професійної публіцистики, Олесь Гончар проілюстрував у статті "Последний выстрел", згадуючи пам'ятник капітанові Остапенку в Будапешті. У романі "Прапороносці" цей художній прийом пов'язаний з творчим задумом письменника - протиставити вандалізм фашистів і гуманність армії, офіцери якої ціною власного життя намагалися врятувати історичні пам'ятники Будапешта, позбавити місто численних жертв. Прозаїк-романтик переслідує тут мету (у тому числі й реабілітаційну щодо українського воїна), відштовхуючись від життєвої правди, створити образ-символ уособлення всього високого й благородного, що зберегли бійці серед крові та жорстокості війни.
У публіцистиці Олеся Гончара можна знайти багато прикладів того, як оніми Україна, Дніпро, семантизуючись, стають уособленням рідної землі, держави, символом таланту й непокірного духу українського народу.
У статгі "Час для єдності", в основі якої лежить виступ письменника на І конгресі Міжнародної асоціації україністів 27 серпня 1990 року, десемантизований у реальній ономастиці топонім Чорнобиль, переосмислюючись, набирає значення "духовний Чорнобиль", "духовна деформація суспільства": "Чорнобилеві поліському, ядерному передував Чорнобиль руйнування культури, Чорнобиль репресій, терорів, масових депортацій, якими диктатура розтерзувала Україну впродовж десятиріч. Трагедія визрівала вже там, де підкрадались динаміти під наші тисячолітні храми,... де хвиля за хвилею винищувалася національна інтелігенція, розтоптувалася наука й народна мораль" [5, 84].
Прізвища-композити - нечасте явище у публіцистиці Олеся Гончара. У формуванні семантичної структури й акцентуації на стилістичній значущості таких складних антропонів письменник скористався художніми прийомами, які апробував у прозі, та багатющим досвідом іменотворчості народу, в антропоніміконі якого саме такі імена характеризують його національну своєрідність, стали знаками ментальності. Специфіка структури (кілька коренів у складі антропооснови), морфологічні ознаки та особливості лексичних значень апелятивів-етимонів визначили багатство естетичних ресурсів складних прізвищ. Подібні антропоутворення в спадщині митця посилюють звучання актуальних проблем: Семибаламут (прізвисько) й Тритузний, Карнаух - у повісті "Бригантина" матеріалізують тему виховання дітей у спецшколі; Ясногорська ("Прапороносці") - указує на духовну й моральну чистоту людини, перегукується з наскрізним у творчості видатного епіка концептуальним образом Світла; Маковій ("Прапороносці"), Крутипорох ("Берег любові") - важливі в реалізації одвічного мотиву війни й миру; Куцолап ("Твоя зоря") і Стокіз ("Стокозове поле") - підкреслюють засудження автором актів повальної колективізації на селі; Нечуйвітер (прізвисько Лободи-батька в "Соборі") - наголошує на проблемах зв'язку поколінь й історичної пам'яті.
У слові на відкритті установчої конференції Товариства української мови імені Т. Г Шевченка (11 лютого 1989 року) Олесь Гончар вжив ім'я-композит Неуважайкорито як лаконічний й емоційний засіб багатобічної характеристики суспільних явищ мовного нігілізму та бюрократичного свавілля: "А ще згадаймо: хіба потерпів бодай один хто із людей службових... за нищення пам'яток культури, за те, що нема в містах українських дитячих садків, за те, що можна публічно, з хамовитою легкістю образити, висміяти старого колгоспника, якщо він звернувся рідною мовою в метро, в магазині чи ще де - міщанське Неуважайкорито добре знає, що йому всюди дозволено ображати національні почуття трудової людини" [12].
Зазначимо, що в статті "Феномен незнищеності", уміщеній у збірнику публіцистики О. Гончара "Чим живемо" (1992) [5, 68], в основі якої виступ письменника на згаданій конференції, ім'я-композит написане з малої літери. Це могло б бути недоглядом редактора чи упорядника, однак, знаючи, як Олесь Гончар завжди уважно перечитував й редагував свій твір при перевиданні, можна припустити, що таку правку міг внести й сам автор. Отже, що від цього втратив, а що здобув текст? Власна назва Неуважайкорито, ужита в даному мікроконтексті, до свого семантичного поля вбирає лексеми нищити, образити, висміяти, що вказують на соціальну поведінку референта. Негативне емоційно-експресивне забарвлення лексичного значення двох коренів-етимонів служить засобом оцінки й образної характеристики руйнівників духовності та суспільних явищ відступництва від національної культури й історичних коренів народу, що особливо великого розмаху набрали в останні десятиліття. Прописна буква пропріатива, утвореного за типом прізвища-композита від форми наказового способу дієслова й іменника (не уважай + корито), виступає своєрідним оптичним сигналом, котрий наголошує на особливій підтекстовій семантиці слова, що вже називає не людину, а узагальнене абстрактне поняття. Це вказівка на те, що власна назва перейшла до розряду асоціонімів. Зміна великої літери на малу, хоча й служить більшому узагальненню, позбавляє лексему графічного виділення й емфатичного та логічного наголосів. Олесь Гончар, такий уважний до семантичних відтінків мови, особливістю індивідуального стилю якого було широке використання в творчості асоціонімів (ми нарахували в прозі митця понад 60 подібних художніх тропів - Майстер, Художник, Мадонна, Кар'єра, Світло, Вільна Любов та ін.), не міг цього зробити. Очевидно, це технічний недогляд.
У публіцистиці письменника асоціоніми як складні з погляду семантичних трансформацій метафори, утворені шляхом переходу загальної назви у власну, - нечасте явище, проте вони, як і в художніх творах, засвідчили пошуки митцем неординарних засобів передачі складних реалій сучасності, суперечностей навколишньої дійсності, відтворення неоднозначного внутрішнього світу людини наших днів. Цей художній засіб тут виявляє себе різнопланово за узагальнюючим змістом. Так, окремі асоціоніми виступають узагальненням суспільно-політичних явищ (Система, Центр, Розстріляне Відродження), інші ж репрезентують явища літературного процесу (Кайданник, Весна життя, Великий Вартовий) або пов'язані з глобальними екологічними проблемами людства (Мати-природа).
Використання відантропонімних форм множини, утворених від українських та іншомовних власних назв - особливість індивідуального стилю письменника. Вживаються вони й у публіцистиці митця, оскільки категорія числа в такому специфічному лексико-граматичному розряді власних імен, як антропоніми, стає важливим стилістичним засобом формування стислого й змістовно вагомого вислову, що дуже важливо на шляху узагальнення фактів бутгя. У щоденникових записах Олеся Гончара різних років такі художні тропи посилюють публіцистичність змісту нотаток, виявляють активну життєву позицію автора. У зв'язку з цим прокоментуємо записи від 20.05.1991, 10.01.1992 та 29.09.1993 років. "Ось якийсь знавець пише про мене: "... весь час перебував на вершині системи". Так це декому уявляється. А хто ж був для цієї системи упродовж десятиріч білою вороною?
За чиїм життям постійно стежив, мабуть, цілий взвод донощиків-сексотів? На кого пашіли злобою ватченки та щербицькі, вважаючи, що "его пора сажать" Вічне підслуховування телефонних розмов, вічний піднадзорний - нічого собі "на вершині системи. . ". Ворогові не побажаю такого "комфорту" [13, 8]; "... Купка якихось озлобленців, що видає в Житомирі рептильний журнальчик, який пробує знову - в котрий уже раз! - доруйнувати те, що не вдалося ватченкам та грушецьким.. І ціляться в саме серце, в саму душу.. " [13, 9]; "Помічено сумну річ: в нашій літературі дедалі частіше з'являється образ жінки вульгарної, підступної агресивної хижачки, що не вагаючись іде на будь-яке приниження, аби б тільки добутись влади, припасти до керівного корита... Де ті цнотливі й поетичні Наталки Полтавки, . Шури Ясногорські!" [13, 10].
Уживання великої й малої літери у формі множини виділених антропонімів у публіцистиці Олеся Гончара пов'язане з емоційним планом сприйняття імені, позитивними чи негативними експресіями. Очевидно, тут знаходять своє відображення традиції символічного використання в художній літературі великої букви на позначення величного, прекрасного в людській особистості, а мала літера відтворює негативне ставлення автора до позначуваних явищ дійсності. До того ж, при переході власної назви в загальну до мотиву узагальнення ще й долучається відтінок презирства.
У двох перших уривках лексеми ватченки, щербяцькі й грушецькі, утворені від імен реальних осіб, уособлюючи керівників української республіки, де порушувалися права громадян на свободу слова, стають символами доби застою.
У публіцистичному тексті, наведеному вище, власні назви Наталки Полтавки й Шури Ясногорські, які походять від імен героїв української класики, втілюючи поетичність й цнотливість українських дівчат, ще з більшою силою підкреслюють негативне явище в сучасній літературі - появу образів вульгарної жінки, які не збігаються з народним уявленням матері й дружини, Ідо свідчить про духовну кризу в суспільстві. Зовсім інших позитивних конотацій набирають оніми Наталки Полтавки й Петри у художньому творі Олеся Гончара - повісті "Земля гуде": "Ночі були чисті та сині, як море, вони були вкриті зорями й дихали всіма пахощами цнотливої вірної молодості, по всьому Подолу, аж до самої Ворскли, співали та вигукували сотні Наталок Полтавок та горлали сотні безжурних Петрів" [14]. Імена героїв славнозвісної п'єси І. Котляревського, так майстерно вплетені О. Гонча-ром в архітектоніку твору, не лише актуалізують фонові знання читача, збуджують його емоційно-образну уяву, передають різнобічну еліпсизовану інформацію (співали, вигукували не просто дівчата й хлопці, а молоді люди української національності, полтавчани, закохані одне в одного), а й, ужиті в пейзажному описі мирного спокійного вечора напередодні Великої Вітчизняної війни, вони ще з більшою силою акцентують увагу на трагізмі невідворотних історичних подій.
Проілюструємо ще один приклад стилістично вмотивованого вживання антропоніма в формі множини в публіцистиці письменника. "Бути дбайливим, рішуче захищати від сучасних кон'юнктурників усе цінне для нашої культури, вберегти від зневаги подвижницьку працю покоління Яновських і Рильських - це ж наш спільний святий обов'язок" [15], - пише Олесь Гончар у листі до В. Базилевського від 6.06.1993 року, захищаючи українську класику від "нігілістичного ґвалту" та "вовтузні примітивних ревізорів", новочасних переписувачів літератури.
У художній прозі Олеся Гончара використовуються особові імена, частовживані в національному антропоніміконі та в українській класичній літературі й фольклорі як виразний засіб узагальнення й символізації різного плану, здебільшого як уособлення типового представника української нації, для якої характерні високі моральні якості. Таким є чоловіче особове ім'я Іван, що походить з д-євр. Yochanan й означає буквально: Божа благодать; дар богів [16], яке відзначалося високою частотністю в реальному іменнику з часів прийняття християнства й до початку XX століття. Це пов'язано з історико-культурними й релігійними традиціями українського народу, для якого наймення, обране з церковного календаря (а ім'я Іван поминалося в ньому 79 днів на рік) [17], виконувало сакральну функцію, прилучало людину до релігії. У художніх творах Олеся Гончара особове ім'я Іван, відтворюючи хронотоп змальованих подій, озвучує публіцистичні мотиви спадкоємності поколінь, історичної пам'яті, уславлення подвигу "трудівника війни" - українського солдата: "У найдальших гаванях світу вже знають його (Івана Дорошенка. - В. Г.) в обличчя, і , коли прибуває, тамтешні називають його жартома "Іван з України" [18, 121]; "Для неї, для Вітчизни, долав ревучі сорокові широти, і для неї ж він просто, по-буденному, дбав про порядок на судні, і вся його оця особиста підтянутість, тактовність, культурність - це, певне, теж набувалося передусім ради неї, бо ти ж "Іван з України", ти мусиш будь-де гідно репрезентувати її..." [18, 123]; "Дітям приїзд офіцерів, видно був за святом.. Вигуками й красномовними жестами вони розповідали, що тут уже були руські, серед них якийсь веселий загадковий Іван Непитай, Іван теж кував коня,., а потім поїхав доганяти своїх" [11, 130]; "Фріц нетямиться, думає, що без мостів не доженемо. А наш Іван і через пекло пройде" [11, 123]; "Саме ці рештки мосту, що досі іржавіють над проваллям, як ми дізналися від Івана Івановича, й були останніми свідками тієї операції, в якій загинув наш брат, що для партизанів був комісар Іван і на знак дружби з яким цей словенець і взяв собі його ім'я, назвавшись Іваном Івановичем" [19].
У щоденникових записах Олеся Гончара воєнних літ ім'я Іван позбавлене урочисто-піднесеної патетики. Воно вживається не раз у нотатках письменника від 12 травня, 10 липня, 5 жовтня 1945 року, здійснених уже після Дня Перемоги, ніби передає настрій армії-переможниці й водночас матеріалізує мотив суворої й жорстокої правди війни: "Навстречу длинными колоннами идут пленные немцы. Молчаливые, с тупой покорностью в глазах, с большими мешками барахла. Идут сами или конвоируемые чешскими партизанами... Что их ожидает впереди? С чего начинали и чем кончают! Некоторые пораззувались и босые идут по шоссе. Так гнали наших в 1941. А наш Иван едет вперед - на танках, на машинах, кто на велосипеде, кто на клячей галопом и с умной простотой душевной улыбается чехам, трогает девчат, спрашивает ликеру и рассуждает о политике" [7. 102].
У наведеному прикладі в "нашому Іванові", змальованому в гумористичному стилі очевидцем й учасником подій другої світової війни, автором "Катарсису", вгадується дотепний подоляк чи красивий у своїй простоті душевній полтавець, кіровоградець, вінничанин або уманець, милі говірки яких поряд з українськими прізвищами як документальний факт письменник теж фіксує в щоденнику. У трьох же інших записах особове ім'я Іван набирає досить таки іронічного звучання, втілюючи далеко не кращі риси солдата, якогось безнаціонального "русского", що міг налякати мирних жителів угорського містечка, "иногда ворвавшись, как ветер, в эти стоячие воды, накуралесит ночью, напугает и уйдет" [7, 109], котрий шукає в Будапешті хвилинної розваги з жінкою-іноземкою ("На улице подходит наш солдат, заикается, едет в госпиталь, а спрашивает - где бы найти... Неугомонный человек, наш Иван" [7, 115]), якого в образі молодшого сержанта поряд з вишуканою мадярочкою на обкладинці книги "Давайте розмовляти", укладач котрої доктор Барном Балогом пропонує нашому Іванові забути всі тривоги війни й говорити з жінкою "только на языке цветов" [7, 117].
І зовсім інших соціальних конотацій набирає це ім'я в публіцистиці Олеся Гончара 80-х років У виступі на Всесоюзній творчій конференції в Ленінграді 1 жовтня 1987 року письменник, порушуючи національно-культурні проблеми, уживає антропонім Івани у формі множини із значенням "непомнящие родства" як уособлення української та всесоюзної бюрократії, лояльних ортодоксів, "доморощених посідачів крісел", з вини яких закривались українські школи, урізалися програми з національної історії та літератури, скорочувалися години місцевих радіопередач, списувалися в розряд "безгосподарних" унікальні пам'ятки культури, викривлювалася історія народу "Антиконституційні дії, дрімучі, міщанські, своєю озлобленістю вельми схожі на типово чорносотенські нападки на мову нації, на її культуру, довгий час навіть заохочувалися впливовими Іванами, "непомнящими родства", і в цьому свавіллі вбачалися мало не прикмети "прискореного злиття всіх і всього", про що кабінетний "дбайливець" хотів би першим рапортувати, що все уже причесано, всюди запанував убогий канцелярський "суржик" [5, 50].
Олесь Гончар з вершини свого часу сказав майже те ж саме, про що думав ще 1935 року Володимир Винниченко. "Іванище - це велетенське Страховище з мільярдами ломачок, клітинок, найскладніших органів і всевидячих очей, всечуючих ух, всемогутнє, всеблаге, всемстиве й всеправдиве і всебрехливе. Воно є найвище знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба і чеснота. Воно є джерелом всіх цінності в, всіх якостів, всіх приваб і огидностів життя. Воно є джерелом життя і смерти людини. Тож Іванища нема: порожнеча, нуль. Насильством б'ючи по насильству, свободи не дали. Із самодержавства, множеного на самодержавство, не вийшло демократії. Із примусу, збільшеного в тисячу разів, не стало більшої ініціативи. Брутальність, помножена на лицемірство, не породила правдивости й щирости. Безвідповідальність, безконтрольність, накладені на безсердечність, не створили людяности .." [20]
Обидва письменники, намагаючись знайти найбільш точне й лаконічне слово образного відтворення явища бюрократії у колишньому Радянському Союзі з його лицемірством, хамством, раболіпством, улесливістю й брехливістю, зі своєї пам'яті добувають ім'я Іван, століттями апробоване у своїй різноликій семантиці в уснопоетичній творчості народу й українській літературі Тільки один з них для увиразнення глобальності цього соціального зла використав форму множини (Івани), а інший - аугментатив (Іванище). Асоціоніми Страховище в контексті щоденникового запису В. Винниченка 30-х років та Зло в письменницьких нотатках О. Гончара 90-х років ("Хотілось би прозирнути в майбутнє тисячоліття. Чи буде там Україна, яка нині так знемагає, відбороняючи себе перед силами Зла? Як мало в нас лицарів! Як багато дрібних, знікчемлених!.." [13, 10]), ужиті як синоніми до антропонімів Івани й Іванища, ще більше посилюють підтекстовий їх зміст, наголошуючи на масштабах цього явища та його живучості й нездоланності.
Цікаво поміркувати над питанням, чому в щоденникових записах і публіцистиці Олеся Гончара ім'я Іван використовується з негативними конотаціями, тоді як у художніх творах - частіше з позитивними? На наш погляд, це пов'язано з жанром літературного твору, публіцистичного зокрема. Коли до щоденника занотовуються безпосередні враження й голі факти без попереднього обдумування та чорнових записів, оскільки ведуться вони для себе, то в публіцистичному виступі чи статті автор ретельно продумує всі художні деталі як засобу впливу на сферу чуття й розуму мільйонної аудиторії слухачів або читачів (саме тому тут обираються більш складні прийоми метафоричних трансформацій у семантичній структурі антропоніма) Активна громадянська позиція Гончара-публіциста зумовлює використання для письменницьких обсервацій найболючіших, найогидніших суспільних явищ - звідси й негативні конотації в імені Іван, котрі надають ще більшої злободенності й соціальної гостроти порушуваним суспільним проблемам.
Позитивні ж конотації імені Іван у художніх творах прозаїка зумовлені бажанням автора дати більше світла й краси читачеві як приклад для наслідування, про що він не раз наголошував у своїх літературно-публіцистичних статтях.
Отже, ономастика публіцистики Олеся Гончара - це не лише "дзеркало", в якому відтворилися реалії суперечливої дійсності з її позитивними й негативними проявами, а й своєрідне мірило духовності й моральності суспільства. Зіставлення ономастичних одиниць у художніх творах, мемуаристиці письменника й професійній публіцистиці допомогло виявити спільне й відмінне в їх функціонуванні, дозволило зробити висновок про те, що вони забезпечують цілісність художнього мислення митця в осмисленні злободенних проблем сьогодення Переборення семантичної спустошеності оніма стає естетично значущим як у художній, так і в публіцистичній творчості видатного прозаїка. Відкритість семантичної структури власної назви в художній публіцистиці митця змінюється на "відносну відкритість" у професійній публіцистиці. При цьому полісемія художнього слова, що формується зі значень різних лексичних полів, змінюється на багатозначність публіцистичного слова в межах одного лексичного поля, оскільки завданням публіциста є мобілізація у своєму творі зусиль розуму й чуття аудиторії в річище вирішення якоїсь однієї важливої суспільної проблеми. Перевага з-поміж усіх класів власних назв саме антропонімів у публіцистиці Олеся Гончара свідчить про те, що в основі його концепції буття неодмінно перебуває людина з її багатогранним духовним світом.
1. Гончар Олесь. Поетичний пунктир походу. - К.: Просвіта, 2000. - С. 7.
2 Мастерство журнаписта / Под ред. В М. Горохова, В. Д. Пельта. - М: Изд-во Моск. ун-та, 1977. - С. 69.
3. Гончар О. Твори: В 6 т. - К : Дніпро, 1979. - Т. 6. - С. 530, 532.
4. "Прапороносці" Олеся Гончара і зображення людини на війні: Матеріали творчої конференції. - К: Дніпро, 1985. - С. 4.
5. Гончар Олесь. Чим живемо. На шляхах до українського Відродження. - К: Український письменник, 1993.
6. Гончар О. Лист до А. Ф. Юрчука від 29.01.1995 р. //Приватний архів Я. Г. Оксюти.
7. Гончар Олесь. Катарсис. - К.: Український світ, 2000.
8. Гончар О. Стрілка па Захід (перший варіант трилогії "Прапороносці"). - Інститут літератури їм. Г. Г. Шевченка НАН України. - Відділ рукописів. - Ф. 96/1; Альпи (другий варіант першої частини трилогії "Прапороносці"). - Там само. - Ф 96/2; Прапороносці Трилогія. - Виправлене видання. - Там само. - Ф. 96/3.
9. Гончар Олесь. Із записників //Дніпро. - 2001. -№9-10. - С. 117.
10. Гончар Олесь. Із записників //Дніпро. - 2007. - № 7-8.
11. Гончар О. Твори: В 6 т. - Т. 1.
12. Гончар О. Саморозквіт нації // Літературна Україна. - 1989, 16 лют.
13. Гончар Олесь. "Віриться, Україна перетривас й це... То буде уже без нас, без нас. "Із щоденників // Слово і час. - 1998. - № 4-5.
14. Гончар О. Твори: В 6 т. - Т. 2. - С. 50. 75. Гончар О. Лист до В. Базилевського від 6.0б. - 1993р. //Родинний архів В. Д Гончар
16. СкрипникЛ. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей: Словник-довідник. - К.: Наукова думка, 1996 - С. 61.
17. Масенко Л. Т. Українські імена і прізвища. - К: Знання, 1990. - С. 77.
18. Гончар О. Твори: В 6 т. - Т. 5.
79. Гончар О. Білі ночі // Далекі вогнища. - К.: Радянський письменник, 1987. - С. 797.
20. Винниченко В Щоденники // Київська старовина. - 2000. - № 6. - С. 92.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові