Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне

Перефразовуючи вислів відомого "класи­ка марксизму" щодо кінематографа, без пе­ребільшення можна сказати, що саме теле­бачення в наш час справді є одним з "най­важливіших мистецтв". Надто ж за умов ка­тастрофічного занепаду українського кіно­мистецтва, зменшення випуску української літератури, засилля видань, зокрема й періодичних, сусідньої держави роль теле­бачення зросла до рівня потужного стра­тегічного чинника національної безпеки. Тим часом навіть побіжний аналіз її стану в царині інформаційного забезпечення наво­дить на невтішну думку, що Україна навряд чи панує у власному інформаційному про­сторі. Особливо це виявилося під час прези­дентських і парламентських виборів, коли Українське телебачення в багатьох випадках не змогло, по суті, протистояти інформацій­ній експансії російських ЗМІ. У зв'язку з цим серед журналістів-аналітиків навіть по­ширилася думка про загрозу явища медіа-імперіалізму [1], про яку традиційно раніше говорили лідери авторитарних режимів країн "третього світу", а тепер, на жаль, вона з'явилася й в Україні.

Причини явної слабкості української інформаційної інфраструктури після десяти років незалежності в тому, що на початку 90-х років вона формувалася переважно стихійно, а основними її компонентами були прибутковість, а відтак і безпрецедентне за­силля низькопробної реклами, політичні інтереси й амбіції. Не маючи ані супутникового телебачення, ані добре оснащеного радіомовлення, ані розгалуженої системи розповсюдження за межами країни своїх інформаційних матеріалів, Україна за кілька останніх років виявилася не в змозі створи­ти й зміцнити той міжнародний імідж, який вона мала в перші роки державної са­мостійності. Український інформаційний простір надто перенасичений неукраїнськи­ми інформаційними потоками, ідеями і сим­волами інших культур. Така ситуація загро­жує практичним витісненням вітчизняних ЗМІ з внутрішнього ринку і може призвести до нездатності їх вийти за межі країни й ут­вердитися у світовому інформаційному про­сторі [2].

Хоч можна навести деякі позитивні при­клади, проте більшість українських каналів вирізняють непрофесійність дизайнерського оформлення студій, млявість, нудність, час­то-густо неграмотність мови і невиразність мовлення диктора, ведучого, аморфність композиції передачі й нединамічність кадру, блідість колористичного й світлового офор­млення, не завжди стильний і сучасний одяг ведучого або кореспондента.

Жалюгідний фінансовий стан державних телекомпаній не дозволяє здійснювати широ­комасштабних проектів оновлення, а ко­мерційні телекомпанії забезпечують ре­алізацію політичних та економічних інте­ресів своїх власників, які, існуючи на гроші іноземних держав, зокрема Росії, не прагнуть розбудовувати українськомовні програми.

Тому, що Україна поступово програє в бо­ротьбі за інформаційну безпеку, сприяє й те, що, позбавлена новітніх інформаційних за­собів, вона опинилася в оточенні технічно більш розвинених країн, що нарощують свій вплив на неї. Особливо після підписання у жовтні 2000 року двосторонньої угоди між Україною та Росією, згідно з якою росіянам тепер не потрібно отримувати ліцензію на траслювання своїх телерадіопрограм на Ук­раїну. Тим більше, що Росія у прикордон­них містах на сході нашої держави збудува­ла потужні ретранслятори, завдяки яким кілька українських областей зазнають по­тужної інформаційної експансії.

Поглиблює кризову ситуацію нечітка політика держави у сфері свободи слова, нерідкі переслідування журналістів, як було перед недавніми виборами з редактором га­зети "Свобода", тираж якої з критичними матеріалами було знищено правоохоронни­ми органами [3], несамодостатня інфор­маційна політика державних каналів ста­вить під сумнів повноцінний розвиток ук­раїнських європейських перспектив. Це по­чинають визнавати й у владних структурах, зокрема про це відверто заявляє колишній секретар Ради національної безпеки Воло­димир Горбулін [4]. Чинне законодавство за­лишило відкритими легальні шляхи до фак­тичної необмеженої концентрації в руках окремих юридичних або фізичних осіб усіх різновидів електронних засобів інформації. Через відсутність нормативно-правової бази зовсім не контрольованою є робота кабель­ного і муніципального телебачення, що при­зводить до масових порушень і зловживань у сфері реклами і втрати Україною величез­них коштів, які вільно переходять за межі держави, а українські товаровиробники та їхні товари фактично витісняються за допо­могою власного ж телебачення з ук­раїнського рекламного ринку.

Імідж несамостійності і меншовартості Українського телебачення посилюють і де­монструють з екранів запрошені з Росії ве­дучі, зокрема Дмитро Кисельов на "ICTV", Володимир Молчанов та особливо Леонід Якубович на "УТ-1" з його явно некорект­ною, а то й зневажливою, до української ментальності передачею "Діканька".

Особливо вразила анемічність українськ­их телеканалів одразу після того, як усі телекомпанії світу повідомили про страхітливий терористичний акт 11 вересня 2001 року в США. Виявилося, що провідні українські канали доти не мали своїх власних корес­пондентів у більшості країн світу, зокрема й у США, тому, у кращому випадку, вони ко­ристувалися інформацією російських ка­налів та CNN. В екстремальній ситуації во­ни не змогли оперативно перебудуватися й лише "Інтер" одразу виявився здатним про­демонструвати злагоджену й аналітичне зважену роботу. А головний національний канал - "УТ - 1", немов нічого не сталося траслював футбольний матч.

Помітної шкоди іміджу Українському те­лебаченню завдали останні два телемости між Україною й Росією на "1+1". Перший з них відбувся на початку березня цього року й викликав гострий осуд і критику з боку гро­мадськості. Як учасники з боку нашої держа­ви, так і журналісти мали вигляд хлопчиків для биття. Сценарій як першого телемосту, так і другого було не без участі наших учас­ників розроблено такий: Росія звинувачує, Україна виправдовується. Телеведучий з Москви Володимир Познер поводився немов прокурор, чітко й послідовно відстоював російські національні інтереси, перебиваю­чи своїх українських опонентів, перекручу­ючи факти, дозволяючи собі зверхній тон. Наші ведучі й відомі політики Пустовойтен­ко, Медведчук, Порошенко, не кажучи вже про Симоненка, враження сильної сторони аж ніяк не справляли й щохвилини вибача­лися за усілякі економічні та політичні гріхи (як перед "старшим братом", звісно), якими їм дошкуляли і той самий Познер, і Володи­мир Жириновський, і представниця ГРТ в Україні Наталія Кондратюк [5].

Відчутною була втрата іміджу Ук­раїнського телебачення як вільного й неза­лежного інституту під час недавніх виборів до Верховної Ради. В усі часи політики ви­користовували різноманітні прийоми інфор­маційного впливу на свідомість, або підсві­домість виборців. Нещодавні виборчі пере­гони засвідчили, що такі чинники, як особа кандидата, його досягнення у політичній або професійній сферах, ідеологічна плат­форма відіграють другорядну роль. Україн­ське телебачення дало можливість для ши­рокого запровадження можливостей бруд­них, чорних, сірих та інших технологій які дозволили негатив показати у вигідному світлі, а позитив - у непривабливому. Не­привабливими, звичайно, були вартості не-провладних та опозиційних кандидатів, а позитивними - тільки одного блоку - "За єдину Україну". Яскравим прикладом бруд­них технологій був і показаний на двох ка­налах фільм "PR", який викликав хвилю обурення у незаангажованої частини гро­мадськості та журналістів своєю необ'єктивністю й упередженістю. Звісно, канали, що показали його, ще раз підтвердили, що за умов поширення брудних технологій на телебаченні та інших ЗМІ демократія перетворюється на фікцію. Людям нав'язуються рішення, які вони мають вважати своїми, або створюються умови, за яких визріли б потрібні владі рішення. Отже, виходить, що демократія, це те саме управління згори, характерне для авторитаризму, тоталітаризму, тільки вже не за допомогою апарату насильства, а за допомогою різних методів впливу на свідомість і психіку.

Чутки і "сенсації", якими був вщерть за­повнений ефір напередодні виборів, пере­важно щодо однієї політичної сили - блоку "Наша Україна", значно підірвали імідж Ук­раїнського телебачення не тільки у нас в країні., а й за кордоном. Американський журналіст Білл Сімерінг, який консультує нині проекти громадського радіо в Україні, з цього приводу висловився так: "Принципи полягають у тому, що ЗМІ мають бути віль­ними від впливу з боку держави або полі­тичних партій і водночас відповідальншши. Щоб журналіст міг виконувати свою роботу професійно, обслуговуючи інтереси громад­ськості, а не заради створення комерційного прибутку... Публікація чуток та сенсаційних повідомлень - це не обслуговування інте­ресів громадськості. Така журналістика підриває основи демократії, тому що знижує довіру до ЗМІ" [6].

На думку генерального продюсера кана­лу "1+1" О. Роднянського, ситуація усклад­нюється ще й тим, що переважна більшість людей і груп, які контролюють засоби масо­вої інформації, не мають цілісної системи поглядів, котрі б визначили орієнтацію кана­лу чи радіостанції на тривалий час. Тому орієнтація таких ЗМІ, система їхніх пріори­тетів змінюється надто часто й залежить від ситуативних чинників. Тележурналістам нічого не залишається, як бути відверто заангажованими, або відверто непрофесійни­ми [7]. Звісно, велику роль відіграють і еко­номічні чинники. Ситуація в Україні така, що в державних ЗМІ, на рівні влади свідомо утримують журналістів на низькій зар­платні, знаючи істину, що фінансова й побу­това незалежність працівника робить його незалежним у вчинках і поглядах.

Найгірше те, що виникає ситуація, коли добровільну чи вимушену участь тележур­наліста в конфліктах політичного чи еко­номічного характеру нерідко провокують супротивні групи та протизаконні методи тиску на. ЗМІ. Мається на увазі закриття ліцензії, фінансові перевірки податківців то­що. Яскравим прикладом такої заангажова-ності донедавна була програма "7 днів" на "УТ - 1" з її скандальним ведучим Вадимом Долгановим.

Про недосконалість законодавства й без­захисність ЗМІ перед тиском владних струк­тур свідчить скасування ліцензій телеканалу "Ютар" і телерадіокомпанії "Київ" Націо­нальною радою з питань телебачення і ра­діомовлення.

Слід зауважити, що низький імідж Ук­раїнського телебачення віддзеркалює став­лення у нашій країні влади до культури вза­галі й до свободи слова і журналіста зокре­ма. За роки незалежності у цьому плані ста­лися великі позитивні зміни, проте ще зали­шилися рудименти минулого - телефонне право, фінансова залежність, брутальний тиск і фізичне переслідування журналістів.

Нерідко у створенні негативного іміджу Ук­раїнського телебачення відіграє роль і неви­могливість самих журналістів до себе, своєї праці, що випливає з їх низької культури, відсутності патріотизму, почуття меншовар­тості перед технічно оснащенішими й твор­чо досвідченішими і по-державницьки нала­штованими творчими колективами тележур­налістів сусідніх держав, скажімо, Польщі та Росії.

Ще одним підтвердженням цієї невтішної думки є те, що в останніх виборах до Вер­ховної Ради України взяло участь чимало журналістів, однак мало хто з них став воло­дарем депутатського мандата. Складалося враження, що виборці голосували проти не конкретних журналістів, а проти тих ЗМІ, в яких вони працювали. Ситуація, що склала­ся за участю журналістів, зокрема й теле­журналістів, скажімо, В. Піховшека, як вва­жає голова комітету "Рівність можливостей" О. Чекмишев, "показала рівень недовіри громадян до ЗМІ" [8].

Беручи до уваги недослідженість такої важливої теми, як імідж Українського телебачення, відсутність спеціальних теоретичних праць та величезний калейдоскоп найрізноманітніших каналів, передач, програм, дикторів та ведучих зі своїми манерами, стилем, особистісними характеристиками, можна зробити висновок, що ця тема вимагає вдумливого й системного аналізу. Для подолання відставання Українського телебачення від кращих європейських взірців слід не тільки підвищити його технічний рівень, а й широко запровадити іміджмейкерство в тележурналістиці, що може стати важливим, долетворчим чинником не тільки у формуванні його майбутнього, а й доброго імені України у світі.

Саме на цьому неодноразово наголошу­валося у виступах промовців з багатьох країн світу, яким болить доля України та її культури, на Третьому всесвітньому форумі українців у серпні 2001 року, учасником культурологічної секції якого пощастило бу­ти й автору цих рядків. В ухвалі форуму бу­ло приділено велику увагу розвитку Ук­раїнського телебачення, удосконаленню за­конодавчої системи, яка б стояла на сторожі прав журналістів, забезпечувала на практиці нормальні умови для свободи слова, рівняю­чись на досвід світових демократичних суспільств [9].

1. Слісаренко І. Ю. Паблік рилейшнз у системі комунікації та управління. - К., 2001. - С. 80.
2. Матяш Віталій. Meдіа-війни // Час. - 2001. - 19-28 лип.
3. Казка Богдан "Зачистка" почалася // Свобода. - 2002. - 23-30 квіт.
4. Горбулін Володимир. Треба навчитися порядно мислити // 100 сучасників: роздуми про Україну. - К., 2002. - С. 81.
5. Васильчук Генадій. Сеанси національного мазохізму // Хрещатик. - 2002. - 28 берез.
6. Сімерінг Білл. Чутки і сенсації знижують довіру до ЗМІ // День. - 2002. - 5 квіт.
7. Роднянський Олександр. Українська точка зору має бути представлена за межами країни // День. - 2001. - 12 жовт.
8. Іміджі, що не спрацювали // День. - 2002. - 12 квіт.
9.У майбутнє - в ім 'я України!: Матеріали Третього всесвітнього форуму українців. - К., 2001. - С. 342.

© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові