здобувач
УДК 059
Підґрунтям кожної нації, однією з тих основ, на якій вона тримається, є її історія, тому кожна людина, якій не байдужа доля її держави, якій не байдуже її майбутнє і якій болять проблеми сучасності, повинна знати минуле своєї землі. Такими принципами керувався М. Максимович, започатковуючи видання свого альманаху "Киевлянин", тому не випадково видавець бере за епіграф слова з відомої поеми О. Пушкіна "Борис Годунов":
Да ведают потомки Православных
Земли родной минувшую судьбу! [1].
Цікава і водночас нелегка історія альманаху. У Максимовича ще в Москві з’явилася ідея видання науково-літературного журналу, тому з переїздом у 1834 році до Києва він береться до роботи, сподіваючись, що зерно, посіяне на рідному ґрунті, дасть кращий результат. Але відразу ж видавець зіткнувся з цілим рядом перешкод. По-перше, краху зазнала спроба видати "Киевский собеседник", після чого у 1939 році Максимович починає підготовку до випуску "Киевлянина", а по-друге, справді великою проблемою стали цензурні переслідування та, як не дивно, добір матеріалу, про що детальніше йтиметься нижче.
Ці роки були досить складними в житті Київського університету, де працював М. Максимович. Міністр освіти граф С. С. Уваров вирішив "накласти руку" на "свое создание университет Св. Владимира", оскільки останній виявився "несоответственным назначению своему и благим видам правительства…" [4]. А "благие виды правительства" полягали в тому, щоб Київський університет був базою для розквіту російської нації та російської освіти в ополяченій Україні як західній частині Російської імперії. І хоч через рік роботу університету було поновлено, життя студентів і викладачів цього закладу стало просто нестерпним. Переслідування й арешти не припинялися. Крім того, самому Максимовичу не давала про себе забути хвороба. На думку біографа Максимовича М. Глухенького, можливо, дещо емоційну і позначену духом радянського часу, саме ці події стали поштовхом до втілення в життя ідеї про видання науково-літературного альманаху: "Максимович ніяк не міг домислитись: куди подітись, де знайти спокій від усього остогидлого, проклятого до найменшої крихітки життя? Порятунок - лише в творчій праці, своїх пошуках…" [5]. Сам Максимович про перше видання "Киевлянина" писав у автобіографїї: "Книга о Русской земле (именем которой в древности звалась собственно земля киевская (виділено нами. - О. Р.) была предисловием к трудам над стариною Киева и всей Южной Руси, в которые вдался, сходя с поприща профессорского. Для того собственно и предпринял в 1840 г. издание "Киевлянина" [4].
Найперше, що робить М. Максимович, - надсилає листи своїм друзям і колегам із пропозицією подати свої матеріали (наукові статті, оповідання, поезії тощо). Відгуків було отримано чимало, але часто вони містили замість очікуваних матеріалів лише привітання з приводу виходу альманаху та побажання йому щасливої долі та процвітання. Так, Г. Квітка-Основ’яненко просто не зміг написати твір, так би мовити, "на замовлення": "На требование Ваше поучавствовать в составлении "Киевлянина" скажу Вам со всею откровенностию: пишу непонаряду, не делаю из сего работы по обязанности, а так, как придётся. Вспомнится какая Маруся, Галочка, от нечего делать - напишу и так написанное все отправил к прочтению в Петербург, он уже дирижирует всем, и я в распределении пьес вовсе не учавствую и часто, получая какой журнал, не ожидая в нем своей пьески, нахожу её нечаянно" (34 жовтня 1839 р., Харків) [7]. Але Г. Квітка не відмовлявся від співробітництва в "Киевлянине" і сподівався, що в альманасі незабаром з’явиться "закапелок", де будуть друкуватися твори тільки українською мовою. Схожими були побажання М. Надєждіна, який хоч і не обіцяв постійної участі, але збирався допомагати у створенні періодичного видання, однак ця мрія, на жаль, не здійснилася. Лише одну поезію прислав до першого номера В. Жуковський, хоч поряд зі щирими побажаннями швидкого народження і блискучого життя журналу обіцяв надсилати п’єси, які підійдуть для нього. Одним із перших у листі від 8 листопада 1840 року свої поезії надіслав А. Подолинський, водночас зауважуючи, "что приношение мое скудно, но тем не менее желаю ему (альманаху. - О.Р) совершенных успехов и жаль, что с отъездом Вашим из Киева он должен будет прекратить своё существование…" [8].
Та, незважаючи на труднощі, Максимович отримує потрібну кількість матеріалу, відбираючи з історичних документів (грамот, універсалів, актів, старих легенд, народних переказів), віршів, оповідань та нарисів потрібне. Паралельно він працює над "Сказанням про Коліївщину", відчуваючи гостру потребу написати про ці історичні події з позиції українця (адже на той час, крім польських розвідок, на цю тему нічого іншого не було). Ця праця, за справедливим твердженням В. Замлинського, стала "першим правдивим словом про одну з найдраматичніших сторінок в українській історії" [9]. "Сказанням про Коліївщину" М. Максимович збирався відкривати перший номер "Киевлянина". Але на заваді стала цензура, яка через позитивне ставлення автора до Коліївщини і виправдання ним народного повстання не дозволила публікацію до друку. Готовий рукописний варіант "Киевлянина" видавець надіслав до університетської друкарні. Але до пересилання офіційним цензорам (Київський і Петербурзький цензорні комітети), альманах перечитали кілька високих чиновників та духовних осіб. У результаті, крім "Сказання про Коліївщину", було викреслено ряд інших творів, серед яких - вірш Хомякова "Київ" та всі матеріали, що стосувалися проблем сучасності. Після таких втручань цензура дозволила друк "Киевлянина" з приміткою:
Печать позволяется:
С тем, чтобы по напечатании представлены были в Ценсурный Комитет три экземпляра. Киев, 12 февраля 1840 года.
Ценсор Александр Федотович Чеховский [1, 2].
(Такі ж примітки можна знайти до кожного нового видання - чи то книги, чи журналу. Змінювалося лише ім’я цензора.)
Цензурні утиски завдали Максимовичу і моральних, і матеріальних збитків: відшкодування всіх витрат, пов’язаних із друкуванням альманаху, адміністрація університету повністю переклала на плечі видавця. Хоча це й не найгірше, що могло статися, адже після особистої розмови з міністром освіти С. Уваровим Максимович дивом уникнув арешту чи іншої "відповідальності" такого типу.
Долаючи всі ці перешкоди, в 1840 році виходить перша книга "Киевлянина". У статті "Від видавця" Максимович щиро дякує всім, хто своєю участю сприяв упорядкуванню цього номера, і, зазираючи в майбутнє, бачить перспективу виходу свого альманаху й надалі. Передбачалося поліпшити зовнішній вигляд, обсяг збільшити в міру надходження матеріалів, зміст же залишити незмінним, а саме: художні твори та наукові статті, що стосуються Києва та всієї Південної Русі. У зв’язку з цим Максимович проголошує програму першого і наступних видань "Киевлянина": "Исследование и проведение в надлежащую известность всего, что относится к бытию Киева и всей Южной Руси - Киевской и Галицкой, составляет особенную и собственную цель моего "Киевлянина" [1, 1].
Програма чітко зумовила зміст журналу: значну частину першої книги "Киевлянина" складають статті історичного характеру як самого видавця ("Обозрение Стараго Киева", "О надгробиях в Печерском монастыре", "Воспоминание о городах Пересопнице и Дубровицах и о Князьях, ими владевших"), так й інших авторів, серед яких були В. Ф. Домбровський ("Острожская старина") та І. П. Максимович ("Древняя Феодосиева пещера в окрестностях Киева"). Оскільки ж ці статті є програмними, то вони заслуговують окремої уваги.
Стаття "Обозрение Стараго Киева" [1, 5-58] написана М. Максимовичем у 1839 році для "Киевлянина" і вперше тут надрукована, стосувалася історії Києва від давнини до сучасної авторові доби. Робота цінна передусім тим, що не тільки вказує на розташування старого міста, але й розповідає історію його становлення та розвитку в різні епохи. Так, у першій частині своєї статті М. Максимович описує околиці давнього Києва: село Берестове, Печерський монастир, могилу Аскольда, Хрещатик, Предславине, Старий Поділ, Почайну, Оболонь та Олегову могилу. Окрема увага в роботі присвячена так званим "відділенням" Києва - Андріївському, Михайловому, Софійському. Максимович подає нам історичні події: до прийняття християнства Володимиром, період міжусобиць, війну з Туреччиною (1732-1737) і под. Остання частина статті присвячена університету св. Володимира, навколо якого мав закладатися Новий Київ.
Згадавши всі визначні київські пам’ятки у своїй статті, М. Максимович особливу увагу приділяє найсвятішій з них - Печерському монастиреві, про що пише статтю (знов-таки спеціально для "Киевлянина") під назвою "О надгробиях в Печерском монастыре" [1, 131-165], де йдеться про всіх князів, які були поховані тут за багато років існування монастиря (Кочубея, Наталії Долгорукої, Костянтина Острозького та ін). В оцінках автором діяльності цих відомих людей відчувається піднесений настрій, який змінюється сумними спогадами про часи, коли "Польша так насильственно и безжалостно отрывала от православной церкви верных дотоле чад её и так неразумно и недостойно завлекала западную Русь в ту сеть, которой она сама уловлена была от иезуитов" [1, 164].
Крім матеріалів про Київ, як і передбачалося видавцем, у першому номері "Киевлянина" Максимович умістив свою статтю про міста Південної Русі: "Воспоминание о городах Пересопнице и Дубровицах и о Князьях, ими владевших" [1, 231-254]. Більшу увагу в роботі приділено першому місту, оскільки тут у період міжусобиць відбувалися воєнні дії та укладалися перемир’я між ворогуючими сторонами.
До теми князювання зверталися й інші історики. Так, про долю відомого роду князів Острозьких, нащадків св. Володимира, йдеться у статті В. Ф. Домбровського "Острожская старина" [1, 81-118].
Показово, що М. Максимович, відбираючи матеріал для журналу, друкував у ньому твори, близькі йому за ідейним спрямуванням. Таким чином потрапила до "Киевлянина" стаття І. Максимовича "Древняя Феодосиева пещера", наприкінці якої автор звертається до всіх пошанувальників рідної історії із закликом не залишати поза увагою жодної пам’ятки старовини: "При смутном и бедственном состоянии, в каком находится Киев, а с ним и вся Южная Русь в продолжение нескольких веков, пришла в запустение и совершенное забвение и вся пещерская обитель. Но тем не менее древность ея неподвержена никакому сомнению; и хотя в сих пещерах нет никаких останков праведников Божиих, однако оне вполне заслуживают внимания всякаго любителя благочестивой отечественной древности" [1, 68].
Слід зазначити, що більшість сучасних М. Максимовичу критиків, надавши великого, навіть дещо гіперболізованого, значення історичним творам, уміщеним в альманасі, недооцінили художню частину цього видання. Так, в Інституті рукописів ЦНБ збереглася копія рецензії на "Киевлянина", де найбільшою вадою вважається те, що історичні та топографічні матеріали журнал "обставляет пришлыми (виділено нами. - О. Р.) стихотворениями да рассказами" [10]. Пояснення цьому просте: автори рецензії боялися, що "Киевлянин" стане періодичним виданням, як боялися і того, що він "заговорить" українською мовою: "Прежде всего надо нам порадоваться, что Киевлянин заговорил на Общерусском языке. Книга, появляющаяся в свет на простонародном наречии, когда господствующий язык (виділено нами. - О. Р.) блещет и звучит для каждого из читателей, всегда похожа на пародию или литературную шутку" [11]. У такому іронічному дусі написана вся рецензія, тому, хоч автор її і не залишив підпису, легко здогадатися про його намір: у завуальованій формі натякнути видавцеві, щоб той і надалі був таким "правильним" і навіть не намагався змінити спрямованість свого журналу. І як не хотілося М. Максимовичу та його українським співробітникам у журналі писати українською мовою і друкувати українські поезії та оповідання, цій мрії так і не вдалося стати реальністю. Схожою в плані недооцінки белетристики в альманасі є критична стаття С. Соловйова, який, аналізуючи зміст "Киевлянина", обмежується виключно статтями історичного змісту, оскільки лише в них видавець реалізує свій задум, розповівши читачам Північної Русі (Росії) про маловідомі їм часи, коли Південна Русь (Україна) обороняла свої землі від західних поневолювачів. Саме в цьому С. Соловйов вбачає найсвятіший обов’язок "Киевлянина", останнім успішно виконаний [12]. Були, правда, і протилежні оцінки науково-літературного доробку альманаху. Так, у рубриці "Бібліографічна хроніка" журналу "Отечественные записки" художні твори оцінюються позитивно, навіть із захопленням, зазначається висока якість поезій, уміщених у "Киевлянине" (головна увага звертається, як правило, на їх форму). Водночас, на думку рецензентів, історичні статті "интересны по фактам, но изложение их несколько сухо, не журнально и не альманачно" [13]. Сам М. Максимович на перше місце безсумнівно ставить наукові статті, а "стихотворения и повести приняты были в Киевлянине более как паруса для легчайшего хода тягостям историческим" [14]. Отже, як би там не було, відповідно до задуму М. Максимовича (про який він пише і в автобіографії, і в публікації "Від видавця"), "Киевлянин" планувався як історично-літературний альманах, тому не тільки історична його частина, а й белетристика заслуговує нашої уваги.
Показово, що, незважаючи на цензурні втручання (викреслення зі змісту "Киевлянина" вірша А. Хомякова "Киев"), М. Максимович усе ж згадує одну строфу з цієї поезії:
|
|
Цей уривок, уміщений відразу за титульною сторінкою, зі своїм піднесеним настроєм звучить майже як другий епіграф до "Киевлянина".
Відкриває альманах вірш В. Бенедиктова "Киев", що є дуже влучним для першого номера: він написаний у формі привітання, причому автор постійно прославляє місто і захоплюється його красою:
|
|
Взагалі "Киевлянин" надрукував багато поезій, різних за своїм змістом, правда, лише російськомовних - результат цензурних втручань (В. Бенедиктова "Ночь", "К N.N.", А. Глинки "Рыцари св. Іоанна", Ф. Глинки "Спасителю", Є. Гребінки "Девица за фортепьяно", В. Домонтовича "Смерть воина", В. Жуковського "Цвет завета", К. "В Альбом", П. Корсакова "Цветущія деревья", В. Красова "Клара Моврай", "Известия", "Метель", Г. Лукашевича "Ожидание", Я. Папковича "Песня", "Военная песня", А. Подолинського "Мститель", Н. Теплової "Забытье", "Юноша"). З-поміж прози теж, на жаль, переважають твори російського спрямування (російська народна казка "Снегурка") або східного (Я. Арова "Желание лучшаго (Восточное иносказание)"), але є й оповідння на українську тематику (П. Куліш "Малороссийские рассказы" та А. Вескаго "Сила привычки" (про життя тогочасного Києва).
Одним із дуже важливих моментів в оформленні альманаху є те, що до наукових статей всіх авторів подані примітки; це свідчить про вміння видавця належним чином оформити науковий матеріал і приносить велику користь в історичному й науково-бібліографічному плані.
Не менш важлива заслуга "Киевлянина", яка відрізняє його від редагованої М. Максимовичем "Денницы" та від інших видань, - ілюстрації. До першого номера додаються віньєтка із зображенням Ярославових Золотих воріт та план Києва (до статті М. Максимовича "Обозрение Стараго Киева") "в древнем его виде, с теми только подробностями, для которых имеет достоверныя или вероятныя основания…" [1, 58].
Не забував видавець і про репутацію свого журналу: якщо виникали якісь помилки, то в номері обов’язково друкувався список цих "погрешностей" із зазначенням правильних варіантів.
Крім уже зазначених, у тогочасній пресі з’являлися й інші відгуки на перший номер "Киевлянина", які були здебільшого позитивними. Як правило, зазначалася важливість наукових статей історичного характеру. У рецензії на альманах В. Бєлінський писав, що "Киевлянин" обіцяє бути більш науковим, ніж літературним виданням, яке стане гарною допомогою для тих, хто займатиметься вітчизняною історією [13]. Радий був привітати народження нового альманаху і Г. Квітка-Основ’яненко, який пророкував молодому журналу блискуче майбутнє. "Киевлянин" Ваш молодец, - пише Квітка Максимовичу. - Конечно, он еще птенец, идёт и осматривается, говорит и оглядывается, но дайте ему опериться, тогда он взлетит орлом, налетит соколом. Только дай боже почтенному издателю терпения и равнодушия или даже презрения к пискам нетопырей, не могущих отличить, а принимающих и гнилушку за свет" [16]. Схвальні відгуки на адресу "Киевлянина", які належать невідомому дописувачу М. Максимовича, вдалося знайти в Інституті рукописів авторам нещодавно випущеної монографії про М. Максимовича В. А. Короткому та С. Г. Біленькому: видання альманаху "познакомят нас, бедных жителей хладного севера, с прекрасным югом нашего Отечества" [17].
Отже, перший номер вийшов, треба було дбати про наступні видання. М. Максимович розумів, що для досягнення поставленої мети йому потрібна допомога інших. Тому в уже зазначеній статті "Від видавця" він офіційно звертається до всіх "живущих в Южнорусском крае" з проханням узяти участь в оформленні "Киевлянина": або надсилати свої наукові історичні статті, або першоджерела (давні історичні записки, грамоти, універсали, акти, листи, давні легенди, народні повір’я та пісні (без змін), малюнки з давніх церков, монастирів, могил тощо). Ці пам’ятки можуть бути написані різними мовами, а матеріали після використання будуть надіслані їх власникам. Відгуків на цей раз було більше, але труднощів не менше. Знов на перешкоді ставала цензура, значно погіршилося здоров’я видавця, загострилися стосунки з університетською друкарнею, яка хоч і погодилася надрукувати другу книгу "Киевлянина", але весь час виникали якісь проблеми: брак паперу тощо. Зацікавлений у тому, щоб альманах побачив світ, Максимович вимушений був сам приносити папір у друкарню [18]. Повністю за видання цього номера вдалося розрахуватися вже після його виходу. У листі від 23 лютого 1842 року О. Лазаревський пише Максимовичу про виплату боргу: "Желание Ваше исполнено: долг Типографии за Киевлянина и за Историю Р. Словесности уплачен сполна, а от того деньги на днях выслал к Вам, чрез Каневскаго Штатнаго Смотрителя, всего причитается около 33 р. серебр; если что получится еще, вышлем не менее" [19].
За своєю суттю другий номер "Киевлянина" не відрізнявся від першого: наукові статті, проза, поезія. Але якщо в першому номері були вміщені статті лише історичного характеру, то тут надруковані й літературно-критичні, і мовознавчі, які тісно перепліталися між собою своєю проблематикою. Так, у статті "О стихотворениях Червонорусских" М. Максимович торкається мовного питання: аналізуючи вірші молодих поетів (Левицького, Лисенецького, Могильницького), вчений дорікає їм у тому, що вони знехтували живу українську мову, натомість створивши суржик зі старослов’янської, латинської, польської та української мов, і суржик цей своєю мовою не може вважати жоден українець. Твори тих, хто писав такою змішаною мовою, дуже швидко втратили свою актуальність, тому Максимович закликає уникати подібної штучності, адже жива література твориться лише на основі живої народної мови [2, 119-152].
Цю ідею автор розвиває в наступній статті - "О правописании Малороссийскаго языка". По суті, це лист до Основ’яненка, надрукований в альманасі з тією метою, щоб усі могли читати і залучатися до вирішення проблеми правопису. Головне в цій справі, на думку вченого, - спиратися насамперед на давні українські тексти, причому використовувати різні джерела: і гетьманський універсал, і рукописи духовних осіб, і судові папери, і мову простолюдина, і твори художньої літератури - і вибирати оптимальний варіант. Справа ця ускладнюється тим, що на той час не існувало єдиного правопису [2, 153].
Не забуває М. Максимович і свою обіцянку подавати матеріали про історію Києва та його околиць. Цікавими в цьому номері є такі його статті, як "Выдубицкий монастырь", "О монастыре Гнилецком", "Волынь до ХІ века", "Памятники Луцкаго Крестовоздвиженскаго Братства". Про місцезнаходження деяких споруд Києва і про історію деяких його районів ідеться в публікації "Топографические заметки Киевлянина", яка складається з кількох частин: "О месте села Предславина на Лыбеди", "О месте Туровой Божницы", "О месте Витичева холма", "Копырев конец". Не зраджує вчений своїх поглядів: використовує всі можливі джерела вивчення історії, зокрема латинські вірші Феофана Прокоповича про місцерозташування Києва. Наступна стаття - "Родословныя заметки Киевлянина" - розповідає про пригнічення Польщею християнських країн, зокрема й України. М. Максимович наголошує на актуальності свого дослідження: "Теперь уже более полувека, как Западная Русь, перестав быть Польскою областью, возвратилась опять к Государственной жизни, стала опять Русью. Потому особенно теперь, для коренных и старожитных обывателей Западной Руси, должна быть близка сердцу историческая истина о их Руском происхождении. Те из них, которых предки известны или славны были еще до панованья Жигимонта ІІІ-го, без сомнения очень хорошо знают, что они не только граждане Рускіе, но Рускіе по своему древнему роду и крови, и по вере предков своих…"(виділено нами. - О. Р.) [2, 303]. Знаючи патріотизм М. Максимовича, гадаємо, що під "руским происхождением" слід розуміти українське, але головне в даній статті - це наголошення на християнських коренях свого народу. Наукова значущість досліджень М. Максимовича полягає насамперед у тому, що він використовував ті джерела, які були ще зовсім не відомі. Так, до статті про пам’ятники Луцького братства автор подає збережений титульний лист особливого пам’ятника.
Крім праць М. Максимовича, у другому числі була надрукована, як і в першому, стаття лише одного В. Домбровського "Луцк", в якій ідеться про заснування міста Луцька та його історію, де головна увага зосереджується на періоді перебування під польським гнітом. До історичних документів можна віднести вміщені в альманасі листи князя Острозького.
Деякі цікаві речі були вилучені цензурою. Серед них - стаття М. Надєждіна "Палладий Роговский, первый русский доктор" та вірш І. Киреєвського. А от поезію Хомякова "Київ", яка не потрапила до першого номера, у другому було дозволено надрукувати, правда, рядки "Мрак пещер твоих безмолвный Краше царственных палат" цензура викреслила, очевидно, обурившись самому факту возвеличення чогось іншого, ніж "царських святинь". Взагалі поетичних творів у другій книзі "Киевлянина" мало. Крім зазначеного, надрукований тут вірш О. Подолинського "Звезда" та "Стихотворный памятник Лаврской Могилинской школы". Художня проза представлена оповіданням Г. Основ’яненка "Добрый пан" та повістю П. Куліша "Огненный змей".
Як і попередній випуск, цей номер "Киевлянина" також був ілюстрований: перед титульною сторінкою розміщена віньєтка із зображенням корпусу університету св. Володимира, також подані примітки до наукових статей і надруковані друкарські помилки, допущені в цьому номері, та уточнення до першого випуску.
Своєрідною новинкою стала реклама книг, виданих Михайлом Максимовичем, які продавалися в книжковій крамниці (за правилами подана адреса цієї книгарні, а також ціни на кожне видання): "Киевлянин на 1841 год" (К.), "Киевлянин на 1840 год" (К.), "Речь об участии Киева в общей жизни России" (К., 1837), "Откуда идет Руская Земля" (К., 1837), "Украинския народныя песни. Ч. І" (М., 1834) та ін.
Аналізуючи перші дві книги "Киевлянина", сучасник Максимовича критик С. Соловйов, про якого ми вже згадували, робить висновок, що видавець "Киевлянина" повністю досягає своєї прекрасної мети. "Перед нами только две книжки, - пише рецензент, - но уже сколько относящагося к бытию Киева и всей южной Руси изследовано и приведено в надлежащую известность, и все это совершено соединенными усилиями только одного ученаго! В статьях гг. Максимовича и Домбровскаго, в исторических известиях о Пересопнице и Дубровицах, об Остроге и Луцке, мы видим начатки тех исторических трудов, польза которых неоценима, а именно отдельных изследований о судьбе Русских княжеств и городов" [20]. Ці захоплені висновки С. Соловйова плавно переходять у роздуми про те, що було б добре, аби в кожному місті виходили подібні журнали ("Тверитянин", "Черниговец", "Рязанец", "Смолянин"), а автори вже згадуваної нами монографії "Максимович та освітні практики на Правобережній Україні в першій половині ХІХ ст." ще ширше розвивають цю ідею: за їх припущенням, "Киевлянин" вплинув на появу відомого журналу "Москвитянин"1.
Перерва між другим і третім числами "Киевлянина" видалася великою. Перешкоджав цілий ряд причин. По-перше, відповідно до задуму видавця, наступний номер "Киевлянина" мав поширювати ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, а після розгрому останнього треба було витримати паузу. По-друге, хвороба М. Максимовича. У листі до генерал-губернатора Д. Г. Бібікова він з болем пише: "Мне жаль, что мои лучшие рабочие годы уходят не с тою пользою, какая могла бы от них быть для отечества и науки при обстоятельствах и средствах более благоприятных"2. По-третє, цензура, яка надзвичайно посилила свої утиски; чіплялася до кожної дрібниці, чим псувала нерви видавцеві та гальмувала його роботу. Тому третій випуск "Киевлянина" вийшов аж у 1850 році і вже не в Києві, а в Москві.
Від своїх двох попередників цей альманах відрізнявся насамперед тим, що вперше літературний матеріал був поділений на дві частини: прозову та віршову (у першому і другому номерах статті, оповідання і поезії чергувалися між собою).
Прозова [21] частина цього випуску була представлена суто науковими статтями, не було надруковано ніяких оповідань чи повістей. Більшість досліджень належить, як і в попередніх виданнях, видавцеві. Відкриває альманах його стаття "Переяславския сказания", яка складається з двох частин: 1. "О городе Переяславе в первоначальныя времена"; 2. "О празднике св. Бориса под Переяславом".
Особливо прикметною в історико-літературному плані є стаття М. Максимовича "Книжная Старина Южнорусская", яка торкається проблеми започаткування та розвитку книжкової справи в Україні. Перші чотири розділи цієї розвідки були опубліковані, як зазначено в примітці, у 1849 році в першій і третій книгах "Временника", який видавало Московське товариство Історії та давнини Російської. Але ці перші чотири розділи є і в "Киевлянине" (надруковані, чи, краще було б сказати, вклеєні, перед четвертою частиною, не збиваючи нумерацію сторінок). Перші чотири частини стосувалися книгодрукування в Південній Русі, на Волині, у Львові та інших містах, а також розповідали про бібліотеку І. Лукашевича. П’ята частина розповідала про початки книгодрукування в Києві.
Не менш цікавою є стаття М. Максимовича "Сказание о Гетмане Петре Сагайдачном", до якої цензори чіплялися найбільше: мовляв, вона може розпалити в українців національну самосвідомість, гордість, а цього наглядачі від влади допустити не могли. Ця розвідка є в "Киевлянине" найбільшою за обсягом, вона розповідає про діяльність великого гетьмана. Цінність статті полягає і в тому, що після неї подані додатки: "Запись о пожертвовании гетмана Сагайдачнаго на школу Львовскаго братства, 1622" та "Отрывки вершей (стихов), читаных студентами Киевобратской школы, при погребении гетмана Сагайдачнаго".
Важливими в науково-історичному плані є "Лубочныя изображения Малороссийских городов". Луб’яними3 малюнками вчений зацікавився після прочитання розвідки І.Снегирьова "О Лубочных картинках Рускаго народа" (М., 1849). У своєму "Киевлянине" Максимович подає луб’яні зображення п’яти українських міст (Києва, Чернігова, Переяслава, Глухова, Батурина) "для памяти о том: какие именно города Малороссии, под какими видами, и с какими известиями, издавна в ходу у простонародья Великорускаго" [3, 186]. Крім зазначених, у третьому номері "Киевлянина" надруковані ще дві статті М. Максимовича: "О городе Стeпане" та "О построении и освящении Киевской церкви св. Георгия".
Поруч із працями видавця тут були надруковані наукові роботи й інших істориків. З-поміж них можна виділити, по-перше, ті, що характеризують риси діяльності історичних постатей, а по-друге, ті, які мають топографічний або ж суто історичний характер. До перших можна віднести статті "Великая княгиня Ольга" С. Соловйова та "Великий князь Михаил Черниговский" (з роду Ольговичів) І. Бєляєва, до других - "О Кременецком замке" В. Домбровського, "О Русской торговле в удельном периоде" М. Погодина, "О двух древнейших святынях Киева" князя М. Оболенського, "Запись на монастырь Почаевский" Ганни Гойської та "О Карпатской Руси" О. Дешка. Коротко зупинимось на двох останніх.
Наукова значущість "Записи на монастырь Почаевский" полягає насамперед у тому, що тут подана історія монастиря, яка ґрунтується на конкретних документах. "Эта запись, относящаяся к первоначальной истории монастыря Почаевскаго, - зазначається в примітках до статті, - напечатана здесь с формальной выписки (виділено нами. - О. Р.), данной из Кременецкаго Городскаго суда, 1662 года Февраля 1-го дня, Почаевским законником (т.е. монахом), по определению тогдашних урядников судовых: подстаросты Александра Хриницкаго, судьи Александра Фрикаса и писаря Андрея Поморскаго, за подписом реента земскаго повета Кременецкаго Свентоянскаго" [3, 38].
Цікавим є припущення О. Дешка про те, що карпатський народ походить від українського ("О Карпатской Руси"). Автор, який є, до речі, уродженцем Карпат, вважає, що в ХІІІ столітті з Подолії був викликаний князь Карпатович з його людьми, щоб заселити ними Карпатські гори та долини, "опустошенныя песьеголовцами Татарами". Далі дослідник ділиться своїми спостереженнями, які наштовхнули його до цієї теорії: він, широко ілюструючи свої міркування прикладами, говорить про схожість зовнішнього вигляду (облич) та одягу горян та українців, але основою його теорії є, звичайно, мова карпатського народу, в якій простежуються "некоторыя особенности от наречий Малороссийскаго и Галицкаго" [3, 26].
Як уже зазначалося, художніх прозових творів цей випуск альманаху не містив, зате широко була представлена поезія. Тут надрукували свої твори І. Аксаков "Поэту", "Отдых", "К N.N." (до речі, його поезії В. Бєлінський вважав найкращими "по отделке стиха" серед усіх тут надрукованих), Ф. Глінка "Чего просить?", "Ангелу", К. Павлова "К Помпейской лампадке", "Три души", "Дума", С. Раич "Александрийския ночи", А. Глінка "Благодарение", "К звезде", М. Лихонін "Жизнь", О. Ростопчина "Сказка", "Осеннее ненастье", М. Язиков "На громовые колодцы в Мытищах". Уперше в "Киевлянине" був надрукований переклад з англійської, зроблений К. Павловою - початок ІV розділу "Сказання про Чальд-Гарольда".
Характерною ознакою третьої книги "Киевлянина" є те, що вона найбільше ілюстрована. Крім уже згаданих луб’яних малюнків, тут уміщені такі ілюстрації:
- "Борис идет на Печенеги - из рукописи 13 века" (до статті "О празднике св. Бориса под Переяславом" М. Максимовича);
- "Заглавный лист из книги: Вирши, Киев, 1622";
- "Заглавный лист из книги: Имнология, Киев, 1630" (останні дві - до статті "Книжная Старина Южнорусская" М. Максимовича);
- "Взятие Кафы, 1616 г. - из книги Вирши, 1622" (до статті "Сказание о Гетмане Петре Сагайдачном" М. Максимовича).
Ці ілюстрації розміщені не на тій сторінці, до якої вони додаються, а вклеєні на будь-якій; для зручності в кінці книги надрукований список знімків.
Підбиваючи підсумки, можемо з упевненістю сказати, що, незважаючи на невелику кількість видань, "Киевлянин" став потужною науковою базою для всіх, хто вивчає історію України. Історичними статтями альманах забезпечував переважно сам видавець, постійним співробітником журналу став В. Домбровський. Найчастіше тут друкувалися статті суто історичні або топографічні. Крім цього, авторів цікавили й політичні проблеми (наскільки це було можливим в умовах жорсткої цензури); одна з провідних тем у цьому плані - тема польського поневолення України. На противагу науковим статтям, у белетристиці об’єднувальної думки не було - Максимович друкував ті твори, що надходили. Хоча в окрему тематичну групу можна виділити поезії та оповідання, які стосуються українського життя, і яких, як це не дивно (пригадаймо ту ж таки цензуру), у кожному номері було все більше. Значним досягненням, зважаючи на скромні можливості тогочасної друкарні, стали ілюстрації, уміщені в кожному номері альманаху.
На жаль, світ побачили лише три книжки "Киевлянина", але свої творчі задуми М.Максимович не полишив, а вдало втілив їх у наступному редагованому ним альманасі. Цей альманах, який ентузіаст своєї справи Михайло Максимович видавав під назвою "Украинец", став певною мірою спадкоємцем "Киевлянина" і заслуговує на окреме дослідження.
1. Киевлянин. - 1840. - № 1. - С. 1. (Далі том і сторінку зазначеного видання вказуватимемо в тексті).
2. Максимович М. З листів про Київ / З іменем Святого Володимира: Київський університет у документах, матеріалах та спогадах сучасників. - У 2 кн. - Кн. 1. - К., 1994. - С. 99.
3. Глухенький М. Михайло Максимович. Біографічна повість. - К., 1969.
4. Максимович М. З листів про Київ. - С. 89.
5. ЦНБ. Інститут рукописів. Ф. ІІІ. Од. зб. 5344. Арк. 2.
6. Там само. Од. зб. 5246. Арк. 1-2.
7. Замлинський В. Патріарх української науки / Максимович М. Киев явился градом великим… - К.,1994. - С. 20.
8. ЦНБ. Інститут рукописів. Ф. ІІ. Од. зб. 3894. Арк.2.
9. Там само.
10. Див.: Соловйов С. Критика. Киевлянин. Книга первая, на 1840 год. Киевлянин. Книга вторая. Изд. Михаил Максимович на 1841 год // Москвитянин. - 1844. - № 6. - Ч. ІІІ. - С. 513, 516-517.
11. Отечественные записки. - 1840. - Т. 10. - Отд. VІ. - С. 8-9.
12. Максимович М. Із автобіографічного нарису / З іменем Святого Володимира. - С. 89.
13. Див.: Там само. - С. 9.
14. Цит. за: Федченко П. М. Матеріали з історії української журналістики. Випуск перший. - К., 1959.
15. Цит. за: Короткий В. А., Біленький С. Г. М. Максимович та освітні практики на Правобережній Україні в першій половині ХІХ ст. - К., 1999. - С. 186.
16. Архів у м. Києві. Ф. 16. 04. 465. Од. зб. 2716. Арк. 121 (дані про типографію).
17. ЦНБ. Інститут рукописів. Ф. ІІІ. Од. зб. 5134-5135. Арк. 1-2.
18. Соловйов С. Критика. Киевлянин. Книга первая, на 1840 год. Киевлянин. Книга вторая. Изд. Михаил Максимович на 1841. - С. 517.
19. Див.: Короткий В. А., Біленький С. Г. М. Максимович та освітні практики на Правобережній Україні в першій половині ХІХ ст. - С. 186.
20. З іменем Святого Володимира: Київський університет у документах, матеріалах та спогадах сучасників. - С. 112.
21. Отечественные записки. - 1850. - Т. 70. - № 6. - Отд. VІ. - С. 101.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові