Ласкаво просимо

Наукова комунікація в Україні в 20-30-х роках

д. і. н., проф.
УДК [001: 070] : 94 (477) "19"

Знищення в 1919 році української дер­жавності, тяжкі наслідки громадянської війни, голоду загальмували процес станов­лення й розвитку української науки. У складних політичних стосунках, які склали­ся між науковою інтелігенцією і владою більшовиків, ряд учених не стали чекати вислання за межі України, а самі виїхали за кордон. Так, емігрували відомі українські вчені С. П. Тимошенко, Н. І. Андрусов, Ф. В. Тарановський, В. А. Косинський, С. А. Смаль-Стоцький та багато інших. Ок­реслилися початки централізації та ідео­логізації науки. Цьому сприяв новий статут Академії наук, затверджений Раднаркомом УСРР 14 червня 1921 року [1]. Згідно з но­вим статутом, крім зміни назви Академії (відтоді вона почала іменуватися Всеук­раїнською Академією наук), а також деяки­ми змінами в структурі, вводилося два пунк­ти, які обмежували права Академії порівня­но з попереднім статутом, - присутність представників уряду в Раді Академії і за­твердження академіків та Президії Комісаріатом народної освіти.

Однак політика українізації, рух за куль­турно-національне відродження сприяли прогресивним тенденціям розвиткові науки, створенню нових інтелектуальних центрів, формуванню національної еліти. Наукова діяльність в Україні у цей період була скон­центрована в Академії наук, усі університе­ти були закриті, а натомість з них виділено спеціальні інститути народної освіти. У 20-ті роки на базі академічних закладів були засновані науково-дослідні кафедри. Вони мали важливе значення в організації науки в Україні й стали основою формування науко­во-дослідних інститутів сучасного типу. Перші кафедри технічного профілю почали створюватися в другій половині 1921 року в Харкові та на початку 1922 року в Києві [2]. Так, у Харкові була створена кафедра авіації і гідромеханіки (керівник - Г. Ф. Проскура). у Києві - гідрології (С. Ф. Опоков), будівельного мистецтва (К. К. Симинський), механічної технології (К. А. Зворикін). Уже на початку 20-х років в Україні було ор­ганізовано 84 науково-дослідні кафедри, на яких працювало 320 дійсних членів Ака­демії наук, 203 наукові співробітники і 609 аспірантів. На 20 кафедрах технічного профілю працювало 59 академіків, 47 науко­вих співробітників і 83 аспіранти. Вони прагнули створити періодичні видання з найважливіших напрямів досліджень.

З подібних кафедр гуманітарного профілю найбільше значення мала кафедра української історії в Харкові, очолювана професором Д. Багалієм. Її науковці змогли видати десятки томів "Записок", які містили ряд цінних розвідок з історії України. У "За­писках", що виходили при інститутах народ­ної освіти у Києві, Полтаві, Кам'янці й Ніжині, також було чимало важливих праць з українознавства. Багато нового в дослідженні творчості великого Кобзаря за­початкували різноманітні "Шевченківські збірники", які видавалися у Києві й Харкові Інститутом Т. Шевченка.

Активну наукову і просвітницьку діяль­ність проводила Археологічна Комісія УАН. Вона сформувалася в 1921 році з трьох київських археологічних установ: "Комісії для розбору древніх актів", заснованої в 1843 році, "Археологічної Комісії Україн­ського наукового Товариства в Києві", засно­ваної у 1913 році, і "Археологічної Комісії Української Академії наук", організованої невдовзі після заснування Академії в 1919 році. Велике значення мала також діяльність "Археографічної Комісії Львівського Науко­вого Товариства", заснованого у 1895 році [3].

Над розбудовою української науки пра­цювала плеяда видатних учених, таких як видатний природознавець В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математики Д. Граве, М. Кравчук, М. Крилов, економісти М. Туган-Барановський, К. Воблий, М. Птуха, історики Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Слабченко, геолог П. Тутковський, гігієніст і епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, археолог і етно­граф М. Біляшівський, філологи й літературознавці С. Єфремов, М. Сумцов, В. Перетц, А. Кримський та інші. Авторитет у світовій науці здобули наукові школи М. Кравчука (математика), Д. Граве (алгебра), М. Крилова (математична фізика), Л. Писаржевського (хімія), О. Богомольця (експериментальна патологія), Є. Патона (електрозварювання), І. Шмальгаузена (зоологія), М. Грушевського (історія).

Особливого розмаху діяльність Академії наук, надто її гуманітарних підрозділів, на­була після повернення в 1924 році з еміграції в Україну академіка М. Грушевського, який з великою енергією включився в науково-організаційну роботу. Він реор­ганізував історичну секцію, очолив Архео­графічну комісію, створив науково-дослідну кафедру історії України, редагував журнал "Україна" (1924-1930), "Наукові збірники" історичної секції та низку інших видань, водночас продовжуючи писати фундамен­тальні дослідження - "Історію України-Руси" та "Історію української літератури".

Картину культурного процесу Західної України доповнює різнобічна наукова діяльність, головним осередком якої зали­шалося засноване ще 1873 року і реорганізоване 1893 року Наукове Товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). З 1921 року при ньому діяли окремі науково-дослідні установи (Інститут нормальної і патологічної психо­логії та бактеріологічно-хімічний інститут). Заходами НТШ були створені три музеї (Культурно-історичний, Природописний та Українського війська) і нелегальні ук­раїнські вищі школи (Львівський ук­раїнський університет і Львівська ук­раїнська політехнічна школа), виходили друком "Записки... НТШ", "Праці комісії шевченкознавства", "Збірник правничої ко­місії", українознавчий часопис "Стара Ук­раїна" та інші видання. У 20-ті роки НТШ активно співпрацювало з Українською Ака­демією наук у Києві. Усі ці здобутки в Гали­чині в сфері освіти, науки, літератури й ми­стецтва досягнуті не тільки без допомоги держави (Польської), а й усупереч її антиук­раїнській політиці, грунтуючись лише на зу­силлях й активності свого українського гро­мадянства.

На початку 20-х років західноукраїнська інтелігенція брала активну участь у бо­ротьбі за демократизацію науки і культури, за відкриття українського університету. М. Грушевський так характеризував цей рух: "В Галичині українці добиваються вже українського університету, щоб українці ма­ли свою осібну найвищу школу, де усі науки викладалися українською мовою і ук­раїнськими професорами; хочуть, щоб усякі наукові потреби українського громадянства задовольнялися українською наукою, щоб українство жило своїм власним і повно­кровним життям" [4]. За ініціативою відо­мих учених і діячів культури. С. Балея, Ф. Колесси, І Крип'якевича, М. Музики, І. Свєнцицького, В. Щурата та студентської молоді у Львові був заснований підпільний український університет. Його ректором став голова Наукового Товариства ім. Т. Г Шевченка В. Щурат.

Боротьба за легалізацію українського університету знайшла широку підтримку народу Західної України. 12 лютого 1926 року у Львові на підтримку цієї вимоги відбу­лася нарада, в роботі якої взяли участь деле­гації від культурно-освітніх організацій, представники прогресивного українського студентства. Демократично настроєне сту­дентство Львівського університету спрямо­вували М. Вовк, Ю. Великанович, І. Вантух, І. Хаба, П. Шах та ін. Вони брали участь у роботі напівлегальної організації "Ділове об'єднання поступового студентства". С. Тудор розповсюджував серед студентів нелегальну літературу, читав лекції з історії національно-визвольного руху в Західній Україні. Однією з легальних студентських організацій, що об'єднала національне свідому частину студентів, була організація "Життя", яку очолювали Б. Дудикевич та І. Хаба. Студентський комітет університету в декларації від 15 грудня 1925 року засудив по-примиренському угодовську заяву групи варшавських професорів на чолі зі Смаль-Стоцьким з питання про український суве­ренітет [5].

У цей період помітно зростає кількість різноманітних періодичних видань (газет, журналів, бюлетенів), які друкували інсти­тути, окремі кафедри, товариства. Важливе значення у розвитку наукової преси в Ук­раїні мала постанова Раднаркому УРСР "Про Українську Академію наук" від 25 січня 1921 року, в якій зафіксовано: "Пере­дати в переважне користування Академії на­ук достатньо обладнану друкарню у Києві й забезпечити її папером для академічних ви­дань..." [6]. У лютому 1922 року в розпоряд­ження Всеукраїнської Академії наук (ВУАН) була передана друкарня Києво-Печерської лаври.

Згодом почав видавати свої "Записки" Історично-філологічний Відділ Академії (всього вийшло 26 томів). Ряд наукових праць з історії, археології, мови, історії мис­тецтва опублікували такі визначні ук­раїнські вчені, як Д. Багалій, С. Єфремов, В. Перетц, А. Кримський, І. Каманин, Є. Тимченко, В. Резанов, В. Модзалевський, В. Данилович та ін. М. Грушевський, який у 1924 році повернувся з еміграції в Україну, теж розвинув активну наукову і видавничу діяльність. Він відновив з 1924 року видан­ня двомісячника українознавства "Україна", видав кілька цінних збірників, ряд наукових праць з історії української літератури, про­довжив видання своєї "Історії України-Руси". Чимало статей з історії української на­уки друкувалося в науковому тримісячнику українознавства "Україна" (1924) за ре­дакцією М. Грушевського.

Активну дослідну й науково-видавничу діяльність розвинули вчені фізико-математичного відділу, що об'єднав навколо себе найкращі сили України з природничих і ма­тематичних наук. Ними було надруковано десятки томів "Записок фізико-математич-ного відділу", "Праць Інституту Технічної Механіки", "Українських Геологічних Віс­тей", "Збірника Біологічного Інституту", "Збірника праць Зоологічного Музею", "Ук­раїнського Ботанічного Журналу", сотні ок­ремих праць з різних галузей наук. Уперше цілком легальне ознайомлено учений світ з розвитком і досягненнями української науки в її національній формі.

Відродилися й активізували свою про­світницьку діяльність наукові товариства. Причому кожна секція Товариства прагнула мати своє періодичне видання. Так, в Одесі видавалися "Записки Одеського наукового при ВУАН товариства" (1927-1931) кожною із секцій - соціально-історичною, природ­ничо-математичною і технічною та ін. З по­ширенням та поглибленням роботи окремих секцій Товариства виникає необхідність міждисциплінарного обміну інформацією, обміну думками щодо спільних організацій­них проблем. Отож, зважуючи на цю обста­вину, і був започаткований у 1927 році "Бю­летень Харківського Наукового Товариства", в якому подавалися короткі повідомлення про роботу кожної із секцій Товариства, а також узагальнювався досвід їх діяльності.

У 20-30-х роках відновилося і значно роз­ширилося у порівнянні з дореволюційним періодом видання медичних наукових і науково-популярних журналів в Україні. Відо­мо, що ще в 1919 році в Одесі друкувався науковий і професійно-громадський часопис "Южный медицинский вестник". У 20-х ро­ках виникає низка різного типу медичних журналів: орган НКОЗ та Української вче­ної медичної ради "Профілактична медици­на" (Харків - Київ, 1922-1937), "Український медичний Архів" (1927), видання Одеського державного медичного інституту і наукової асоціації лікарів "Южный медицинский журнал" (Одеса, 1926-1927), "Одеський ме­дичний журнал (Одеса, 1927-1930), щомі­сячні популярні журнали "Общее дело" (Київ, 1923), "Шлях до здоров'я (Київ, 1925-1941) та ін.

Водночас із зміцненням матеріальної бази Всеукраїнської Академії наук, становленням нових інститутів, науково-дослідних кафедр виникає гостра необхідність у періодичних виданнях загальнонаукового характеру, які б відображали проблеми розвитку те­орії, організації і практичного використання результатів науки. Такими виданнями в роки НЕПу стали "Научно-технический журнал" - орган науково-технічної ради при Українському науково-технічному відділі УРНГ (Харків, 1922-1923) і журнал "Наука на Украине" - орган наукового комітету Укрголовпрофосву (Харків, 1922). З 1923 року замість останнього друкується журнал "Ученые записки" - орган наукового комітету Наркомосву УРСР. У числі актив­них авторів цих журналів - відомі вчені: академіки Д. І. Багалій, П. А. Тутковський, Ф. І. Шміт, професори О. В. Палладін, С. Ю Семковський, М. І. Палієнко, П. І. Фомін, Н. І. Лебедєв, О. М. Динник та ін [7].

Після реформи вищої школи в 1920 році в Одесі з'явилося ряд оновлених періодичних видань, присвячених цій тематиці. Так, у 1921-1922 роках виходили "Ученые Записки Высшей Школы г. Одессы". Збірники праць (томи) присвячувалися окремим напрямам досліджень і були редаговані відділами гу­манітарно-суспільних наук, медицини та біології, фізико-математичних і технічнихнаук і т. д. Пізніше почали видавати свої праці навчальні заклади, науково-дослідні кафедри: одеські науково-дослідні кафедри з 1923 року - "Журнал Научно-исследова­тельских кафедр в Одессе", Комісія Крає­знавства при ВУАН з 1924 року - "Вісник", Державна геофізична обсерваторія з 1925 року - "Бюллетень", Центральна наукова бібліотека з 1927 року - "Праці" і т. д. У пе­ріод 1925-1928 років починають видаватися "Вісті Одеського Сільськогосподарського Інституту" (1926), "Записки Одеського Інституту Народного Господарства. Госпо­дарство та право" (1928) [8].

У 20-ті роки в Україні активно відроджу­ються і створюються нові наукові, технічні й фахові товариства, кожне з яких прагне мати свій друкований орган. Створювалися вони у важких умовах, які переживала країна в той період. У 1923 році в Одесі почав вида­ватися щомісячний науково-технічний бю­летень "Наука и техника" (1923-1927) - ор­ган Одеського науково-технічного відділу Одеського відділення Всеросійської асоціа­ції інженерів та Одеського політехнічного інституту (редакційна колегія: С. І. Давидов, І. Л. Левензон, Б. Л. Ніколай, П. І. Петренко-Критченко). У ньому розміщувалися "оригі­нальні дослідницькі праці, присвячені фізико-математичним наукам, зведення лабора­торно-аналітичних робіт, результати експе­риментальних досліджень з прикладних інженерно-технічних дисциплін, пов'язаних з потребами і розвитком місцевого госпо­дарства [9]. З 1928 року це періодичне ви­дання друкується під назвою "Научно-тех­нический журнал". З 1924 року в Донецьку починає видаватися за редакцією професора І. І. Тантари щомісячний науково-технічний і професійний журнал "Инженерный работ­ник" (Донецьк-Харків, 1924-1932). У 1932 році журнал уже друкується українською мовою під назвою "Інженерний робітник".

У деяких містах республіки створюються технічні наукові товариства при Українській Академії наук, які започатковують свої дру­ковані періодичні видання. Одне з перших таких видань - щомісячник технічної секції Харківського наукового товариства "Науково-технічний вісник" (Харків, 1926-1933), який став справжньою трибуною ук­раїнських учених і спеціалістів, ознайомлю­ючи їх з досягненнями союзної і всесвітньої науки. До складу редакційної колегії входи­ли Голова Технічної Секції Хімічного На­укового Товариства І. Немоловський, Голова Науково-Технічного Відділу ВРНГ Танський, професори О. Потебня, Є. Орлов, В. Мазуренко, інженери В. Голубович, Є. Касяненко та ін. Серед редакторів про­відних відділів журналу були такі видатні українські вчені, як професори К. О. Зворикін, Є. В. Споков, К. Симинський та ін.

Це був перший загальнотехнічний ук­раїнський журнал (усі статті друкувалися виключно українською мовою), що мало важливе значення у справі українізації технічних наук. Передбачалося, що "Науко­во-технічний вісник" буде сприяти вивчен­ню української технічної термінології. У пе­редмові до першого номера видання наголошується: "Журнал має бути живим, діловим підручником технічної науки й української наукової технічної мови для червоних інже­нерів, техніків і студентства, яким у майбут­ньому належатиме керівництво промис­ловістю України. Вони повинні оволодіти так технічною наукою, як і мовою і зайняти передові позиції в розвиткові української пролетарської культури. Але й старі спеціалісти - інженери і професори, що ви­несли, власне, на своїх плечах відбудування промисловості й технічної науки до цього часу, мусять узяти в тому участь. Не можна вимагати, звичайно, щоб наприкінці віку свого вони вчилися говорити й писати ук­раїнською мовою. Але читати й розуміти по-українському, визнавши, що українізація на­уки, в тому числі технічної, є річ історично конечна й необхідна, що це розуміють і це провадять держава й комуністична партія - вони повинні" [10].

Соціальна необхідність ліквідувати не­письменність, піднести рівень освіти в Україні у 20-ті роки спричинилася до відрод­ження і започаткування ряду науково-освітніх масових видань. На початку рево­люції 1917 року товариства "Просвіти" ви­ходять із небуття або напівлегального існу­вання і знову поширюються по всій Україні. Уряд УНР в особі Центральної ради охоче сприяв відродженню "просвіт". Однак із встановленням радянської влади в Україні більшовики взяли курс на те, щоб заво­лодіти "просвітами", зробити їх комуністич­ними, перетворивши у своєрідні пролет-культи. А для цього потрібні були відповідні масові видання, які б вели пропаганду в цьо­му напрямі.

Одне з перших таких видань - орган Київської профспілки робітників освіти і соціалістичної культури та губнаросвіти Київщини "Пролетарська освіта" (Київ, 1920). Приблизно через рік у Вінниці почи­нає друкуватися журнал під такою ж на­звою. У цих виданнях активно публікуються матеріали і документи, пов'язані з початком діяльності нових професійних спілок робітників освіти, реформуванням "просвіт", утворенням нової системи освіти в Україні і т. д. Так, у першому номері вінницької "Пролетарської освіти" були над­руковані новий примірний статут "просвіт", а також Положення і Статут про Ук­раїнський Головний комітет професіональ­но-технічної і спеціально-наукової освіти, що увійшов до складу Наркомосву УРСР [11]. У період 1923-1927 років у Харкові ви­ходив двотижневий популярно-науковий громадський ілюстрований журнал Все­російської ради профспілок "Знання". Як ор­ган Центральної комісії самоосвіти Уп­равління політосвіти, журнал, що друкував­ся українською і російською мовами, праг­нув популяризувати всі галузі природничих, технічних і суспільних наук, намагаючись охопити всі прошарки населення.

У середині 20-х років в Україні започат­ковуються такі загальноосвітні масові жур­нали, як "Робітник освіти" (Харків, 1924-1925), "Робітнича освіта" (Харків, 1927-1931), "Робітничий журнал" (Харків, 1928), "Політехнічна школа" (Харків, 1932), "Ра­дянська освіта", "За політехнічну освіту" (Харків, 1933-1934). Протягом 1927-1932 років у Харкові видається щомісячний педа­гогічний журнал мовою есперанто "Шлях освіти". Польською мовою друкувався жур­нал для малописьменних "До свята" (Харків, 1927-1928). Двічі на місяць виходив додаток до газети "Народний учитель" - "Самонавчання" (Харків, 1927), в якому по­пулярно подавалися методики і рекомен­дації для тих, хто прагнув самостійно здобу­ти освіту.

У 20-ті роки в Україні видавалися також масові науково-популярні журнали, розра­ховані на молодь, робітників і селян. Так, у 1923-1935 роках спочатку в Харкові, а потім у Києві друкувався науково-популярний і суспільний журнал українською мовою "Знання" ("Знаття") - орган Народного комісаріату освіти УРСР. У редакційній статті, яка відкривала перший номер журна­лу, зазначалося, що мета видання - "дати широким робітничим і селянським масам у зрозумілій для них формі найрізноманітніші знання з різних галузей науки і практики" [12]. З 1925 року журнал стає органом політосвіти Наркомосву УРСР. На його сторінках велась пропаганда різних науко­вих проблем: друкувалися огляди політич­них й економічних подій, нариси історії і те­орії наукового соціалізму, статті з актуаль­них питань природознавства і техніки, про­пагувалися нові технічні розробки, форми і методи сільськогосподарської діяльності.

Як бачимо, 20-ті роки стали періодом формування національної системи науки і наукових комунікацій. Українська наука, де успішно розвивалися як фундаментальні дослідження, так і прикладні, досягла світо­вого авторитету. Наукова робота набуває державного масштабу, стає важливою лан­кою української культури, засвідчуючи гли­бинну інтелектуальну енергію, яку здатна виявити українська спільнота за хоч скільки-небудь сприятливих умов.

Однак надалі, особливо на початку 30-х років, умови й обставини почали зловісно змінюватися, ідеологічний тиск дедалі відчутніше поширювався й на науку. Зроста­ючі тенденції централізації і бюрократизації суспільного життя негативно вплинули на стан наукових досліджень, освітянський рух. Припинили існування деякі наукові й просвітницькі товариства. Наукова діяльність була відокремлена від викладан­ня, зокрема сформовано розгалужену систе­му науково-дослідних кафедр, які не могли інтегруватися з навчальним процесом. Не приніс бажаних результатів й експеримент з університетами, перетвореними в інститути народної освіти. У вузах і наукових устано­вах було засновано інститут комісарів, які безцеремонно втручалися у навчальний і дослідницький процеси. У 20-ті роки ще ма­ла місце певна автономія наукових досліджень від ідеології та уряду, але ос­танній доклав багато зусиль для здійснення реформи і завоювання вищої школи через інститут робітфаків, шляхом заміни й ідео­логічного пресингу викладачів. Розпочаті властями репресії проти науково-технічної та освітянської інтелігенції і боротьба з націоналізмом призвели до згортання багать­ох напрямів досліджень, особливо в галузі суспільствознавства і фундаментальних наук.

Першою гучною репресивною акцією, яка торкнулася науковців, була сфальсифіко­вана судова справа "Київського обласного центру дії" [13]. На відкритому судовому засіданні навесні 1924 року звинувачували­ся у контрреволюційній діяльності 18 осіб, переважно викладачі вузів та працівники УАН. Чотирьох звинувачених засудили до страти, велику групу інших, до якої увійшов академік М. П. Василенко - до десятиріч­ного ув'язнення (пізніше під тиском світової громадськості страту було змінено на 10 років ув'язнення, а іншим скорочено термі­ни ув'язнення до 5 років).

Починаючи з другої половини 20-х років, Академія наук стає об'єктом тотального пе­реслідування партійного апарату як "осередок української буржуазної культури і політики". Йшлося про "чистки" ака­демічної інтелігенції, які Наркомос мав про­водити під безпосереднім наглядом партії.

Зловісну роль у долі української науки відіграв судовий процес, що відбувся на­весні 1930 року в Харкові над членами так званої "Спілки визволення України", у справі якої проходило 45 осіб на чолі з виз­начним українським ученим-літературознавцем, віце-президентом ВУАН академіком С. О. Єфремовим. Серед них - О. Ю. Гермайзе, А. В. Ніковський, В. Ф. Дурдуківський, В. М. Ганцов, Г. Г. Холодний, В. В. Міяковський, Л. М. Старицька-Черняхівська, О. Г. Черняхівський, В. Д. Отамановський, М. 3. Левченко та ін. Усіх їх засудили на різні строки ув'язнення, чимало з них зго­дом були розстріляні або загинули в табо­рах. Праці цих учених протягом тривалого часу викреслювалися з історико-культурної спадщини українського народу. 1929 рік, коли відбулися вибори до ВУАН і арешти у справі "Спілки визволення Украї­ни", став поворотним для Академії наук і за­початкував новий етап її історії. Як писала очевидиця тих часів історик Н. Д. Полонська-Василенко, Українська Академія була фак­тично зруйнована, вона опинилася в стано­вищі "контрреволюційної установи, саме існування якої повисло на волосинці" [15].

У тому ж 1929 році було започатковано реформу Академії науки, яка передбачала зміну її структури, систематизацію напрямів наукових досліджень та організацію інсти­тутів (замість кафедр) як основних наукових підрозділів. У середині 20-х років при ВУАН були засновані наукові товариства у Кам'янці-Подільському (1925), Одесі (1926) і Полтаві (1926), в яких проводилися демо­графічні та етнографічні дослідження, роз­роблялися проблеми історії та економіки краю, історії культури, розвитку літератури і мови. Щорічно вони проводили десятки засідань, де виголошувалися наукові до­повіді, друкували "Записки" Товариства, ук­ладали бібліотеки. Так, Одеське наукове товариство видало 12 випусків "Записок" секцій, шість монографій, російсько-ук­раїнський словник і щорічні звіти [15].

Товариства виконували значні обсяги робіт, готували наукові обгрунтування на за­пити місцевих господарчих організацій, співробітничали з установами Академії. Од­нак на листопадовій сесії ВУАН у 1929 році за пропозицією наркома освіти М. О. Скрип­ника було прийнято рішення про їх ліквідацію як складової частини Академії.

Це було виявом загальної тенденції, спря­мованої на посилення адміністративної сис­теми. Невиправдані експерименти в галузі науки й освіти, наростаючі репресії щодо представників інтелігенції не могли не по­значитися на якості та рівні наукових досліджень.

Наприкінці 20-х - на початку 30-х років помітно посилилися тенденції до цент­ралізації, директивного планування науки, одержавлення, підпорядкування її госпо­дарським завданням. Одночасно йшов ак­тивний процес організації нових наукових й освітніх центрів. У 1928-1929 роках у рес­публіці було створено мережу інститутів індустріального профілю в системі ВРНГ УРСР. До неї входили такі інститути, як Ук­раїнський променергетики, Український ме­талів, Всесоюзний вугільний, Український споруд, Український фізико-технічний, Ук­раїнський силікатної промисловості, сіль­ськогосподарського машинобудування та ін. Усього в 1930 році в системі ВРНГ УРСР діяло 12 науково-дослідних інститутів з 8 філіалами на місцях і 5 філіалами всесоюз­них інститутів. У 1930 році в зв'язку з пере­творенням ВРНГ на Наркомат важкої про­мисловості СРСР (НКВП) усі інститути пер­шого перейшли в підпорядкування другого. У той час в Україні в системі НКВП було створено ряд нових інститутів технічного профілю [16]. Замість Наркомосу провідну роль у науковій політиці почали відігравати господарські наркомати. В Україні, як і в усьому СРСР, створюється комплекс галузе­вої науки. У вищих навчальних закладах проходив процес дедалі більшої спеціалі­зації вищої освіти.

Особливо суттєві зміни вібулися в діяль­ності Академії наук республіки, яка зазнала докорінной реорганізації. На базі науково-дослідних кафедр були організовані ака­демічні інститути з різних напрямів науки і техніки, започатковані нові дослідницькі на­прями. Поступово з переважно гуманітарної тематики було перейдено на розробку про­блем техніки, сільського господарства, ме­дицини, природничих наук. Рішення партійних і державних органів з питань роз­витку наукових досліджень, репресії проти вчених, перебудова діяльності ВУАН знач­ною мірою позначилися на стані гуманітар­них наук. Вибори в Академії наук 1929 року, коли були відхилені кандидатури деяких ви­датних учених, а натомість в академіки об­рано групу партійних діячів, створили пре­цедент політичного втручання влади в діяльність наукової спільноти, силового тис­ку на вчених, що мало згубний вплив на до­лю української науки в 30-ті роки.

На початку 30-х років багато україноз­навчих напрямів науки почали змінюватися вульгарно-ідеологізованим суспільствознав­ством, чому немало сприяло заснування Інституту комуністичної освіти (1929), ство­рення в Харкові Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). Репресії проти окремих учених, ряду колективів науковців та освітян призве­ли до закриття багатьох перспективних інститутів і наукових напрямів. Так, на по­чатку 30-х років було розгромлено таку важ­ливу українознавчу установу, як Комісія з вивчення звичаєвого права України, очолю­вану академіком ВУАН О. О. Малиновським і професором А. Е. Кристером. Така ж доля спіткала Інститут демографії, який очолю­вав видатний вчений у галузі статистики і демографії академік М. В. Птуха. У 1931-1932 роках ліквідовано багато комісій історико-філологічного і соціально-економічно­го відділів ВУАН, у 1933 році - Всеук­раїнський археологічний комітет - широкопрофільну установу, яка чимало зробила для української культури. У 1937 році фактично припинив існування через арешти більшості співробітників Інститут транспортної ме­ханіки АН УРСР, очолюваний академіком П. М. Супруненком. Отже, в 30-ті роки по­чав складатися певний дисбаланс між фун­даментальними і прикладними досліджен­нями на користь останніх. "Вимивання" тео­ретичних розробок, заміна їх псевдонауко­вими ідеологічними теоріями неминуче ве­ло до деформації наукової практики, що ви­конувала соціальні замовлення й набирала форми грубого утилітаризму.

У середині 30-х років прокотилася нова хвиля репресій проти української наукової інтелігенції. Розгорнулося полювання за "націоналістами, шкідниками, шпигунами" в академічних установах, під час якого було "виявлено" 248 "ворогів". Особливо значних репресій зазнали колективи інститутів ук­раїнської культури ім. Д. І. Багалія, україн­ської літератури ім. Т. Г. Шевеченка, радянсь­кого права. Практично припинили своє існу­вання внаслідок репресій і "чисток" Інститут польської культури, Інститут книгознавства. Одночасно припинилося видання багатьох наукових журналів, зокрема "Бібліог­рафічних вістей", редактор яких, відомий дослідник преси Ю. О. Меженко, теж зазнав переслідувань і репресій. Масові репресії за­брали життя багатьох українських учених, які були заарештовані і загинули в тюрмах і концтаборах. Серед них - математики М. Ф. Кравчук і М. X. Орлов, географ С. Л. Рудницький, історик М. І. Яворницький, філософи С. Ю. Семковський, В. О. Юргинець, О. П. Дзеніс, філософ і генетик Т. Т. Агол, культуролог Ф. А. Козубовський, мовознавець Н. А. Каганович, ботанік О. О. Яната та ін. [17].

Однією з форм репресій була заборона займатися науковою діяльністю, викладати і навіть друкуватися. Підготовлені до друку рукописи книг і статей, а також опубліковані раніше книги репресованих авторів вилуча­лися з бібліотек. Чимало вилучених із наукового обігу архівних матеріалів та інших культурних цінностей надовго ізолювалися від суспільства у так званих спецсховищах.

Внаслідок цих репресивних акцій, а та­кож швидкого кількісного зростання науко­вої інтелігенції за рахунок соціальних верств, мало пов'язаних з попередньою культурною традицією і вихованих на не­прийнятті цієї традиції, значно знизився її професійний рівень. Усе це поглиблювало розрив між інтелектуальною елітою і основ­ною масою творчої інтелігенції, призводило до її "технократизації". Нова інтелігенція перетворювалася не в еліту інтелекту, а в еліту посади. Таким чином, створювалася ціла верства нової бюрократії, напівінте­лігентної української еліти, що в часи ре­пресій проти першого покоління радянської бюрократії заступила її місце.

Подібні процеси мали місце в науковій і видавничій сферах, діяльність їх інституцій дедалі ідеологізується, набуваючи рис то­талітаризму. Політизація та ідеологізація суспільствознавства призвели до суттєвого скорочення обсягу українознавчих дослід­жень, звуження міжнародних контактів, а також до різкого зменшення кількості науко­вих видань і публікацій. Усе це в підсумку загострило актуальну для українського на­укового співтовариства проблему ефектив­ності наукових комунікацій і дієвості пропа­ганди знань.

1. Постанова Раднаркому УСРР "Статут Всеукраїнської Академії наук" 14 червня 1921 р. // Історія Академії наук України 1918-1923: Документи і матеріали. - К.: Наук. думка, 1993.- С. 280-282.
2. Ряппо Я., Семковский С. Положение о научно-исследовательских кафедрах УССР // Наука на Украине - 1922. - № 1. - С. 112- 118.
3. Хроніка. Історичні установи УАН. Археографічна комісія // Україна. Кн. 6. - 1927. - Bun. 25. - С. 191-194.
4. Грушевський М. С. Про українську мову і українську школу. - К., 1991. - С. 27.
5. ЦДІА України у Львові. - Ф. 399. - On. 1 - Спр. 890. - Арк. 1-77.
6. Книга и книжное дело в Украинской ССР. - К.: Наук. думка, 1985. - С. 49.
7. От редакции // Наука на Украине. - 1922.- № 1. - С. 2.; Научно-технический журнал. - 1922. -С. 1-2.
8. Одеська періодична преса років революції та громадянської війни 1917-1921. - Одеса: Праці одеської ЦНБ, 1929, - Т. 3. - С. 21-211.
9. Від редакції // Наука и техника. - 1924. - № 4. - С. 1-2.
10. Від редакції // Науково-технічний вісник.- 1926. - № 1. - С. 1-2.
11. Пролетарська освіта. - 1922. - № 1. - С. 29-36.
12. Від редакції // Знаття. - 1923. - № 1. - С. 1-2.
13. Дело Киевского областного центра действий. - X., 1922. - С. VII-ІХ.
14. Полонсъка-Василенко Н. Д. Українська Академія наук. Нарис історії. - К.: Наук. думка, 1993. - С. 74.
15. Деренчук Л. П. Місцеві наукові товариства при ВУАН // Вісник АН УРСР. - 1997. - № 8. - С. 65.
16. Сеть научно-исследовательских инсти­тутов промышленности ВСНХ СССР // Социалистическая реконструкция и наука. - 1937. -№ 2-3. - С 282-288.
17. Онопрієнко В. І. Репресована наука України. - К.: Знання, 1990. - С. 25-26.