Ласкаво просимо

Парламентська преса: ресурс інформаційної довіри

к. і. н., доц. УДК 070:342.533

Розкриваються особливості висвітлення законотворчої роботи Верховної Ради України в пресі, інформаційні ресурси підвищення ефективності парламентських ЗМІ на засадах прозорості політичних інститутів, умови співробітництва представників законодавчої влади і журналістів.

The article concerns features of the Supreme Rada of Ukraine legislative activity press coverages informations resources raising of parlamentary media efficiency based on clarity of political institutions conditions of journalists and legislative branch representatives cooperation.

Особливістю парламенту як представницького інституту державної влади є прозорість його діяльності, що передбачає публічність процесу законотворення. Власне відкритість парламентських структур становить основний зміст демократичної сутності єдиного законодавчого органу держави.

Важливим комунікатором законотворчої діяльності Верховної Ради України, який обумовлює якість інституційних зв’язків між складниками політичної системи та громадянського суспільства, а також виступає суспільним чинником формування іміджу депутатського корпусу та електоральної поведінки, вважається парламентська преса, що є предметом даного дослідження. Власне, зазначене словосполучення не набуло поширення у фаховій літературі й може тлумачитися у двох аспектах. У формалізованому (вузькому) плані під парла- ментською пресою ми розуміємо засоби масової інформації, засновником яких є Верховна Рада України. Проте навряд чи буде правомірним обмежувати коло таких видань газетою "Голос України", журналом "Віче" чи, наприклад, комунікативними можливостями дирекції телерадіопрограм Верховної Ради України. Вочевидь представництво носіїв парламентської тематики в інформаційному просторі держави значно більше. Саме тому вбачається логічним поширити поняття "парламентська преса" на тих суб’єктів інформаційної діяльності, які висвітлюють діяльність парламенту. Через це другий аспект визначення основних складників парламентської преси дає можливість залучити до кола інформаційних масивів визначеної тематики навіть такі ЗМІ, що за змістом публікацій не поділяють ідеї парламентаризму, віддзеркалюючи таким чином ставлення окремих соці-альних прошарків до Верховної Ради України. У зв’язку з цим має рацію М. Шульга, який зазначає, що парламентаризм, на думку громадян, "без важелів контролю за обраними представниками до парламенту малоефективний, він може бути лише ширмою для олігархічно-кланових угруповань, які відстоюють не інтереси виборців, а свої власні" [1].

Природно, що за таких умов велике значення має роль преси, яка формує громадську думку, виконуючи функцію не лише засобу передачі інформації, а завдяки можливостям її коментування, інтерпретації набуває статусу виразника інтересів громадян. І це відбувається у той час, коли суспільство відчуває гостру потребу в інформації, передовсім законотворчої тематики при усвідомленні правових засад реформування політичної системи країни, які перебувають у центрі нинішньої діяльності парламенту. Багато у чому реалізація цього завдання залежить від рівня відкритості влади, зокрема Верховної Ради України. Поняття відкритості безпосередньо пов’язане з питанням висвітлення діяльності парламенту. Причому йдеться не лише про трансляцію пленарних засідань. Це поняття є значно ширшим, воно опирається на інформаційний підхід до явищ і процесів теорії та прктики парламентаризму. Відкритість у наших умовах передбачає широку просвітницьку роботу серед населення щодо законів, як уже прийнятих, так і тих, що готуються до розгляду. Визначений підхід до відкритості законодавчого процесу активізує увесь спектр зворотного зв’язку між парламентом і громадськістю. Відомо, що своєрідним посередником між цими категоріями політичної системи і громадянського суспільства є преса. Власне, завдяки її комунікативним можливостям соціум набуває ознак інформаційного суспільства, і питома вага парламентської тематики багато в чому залежить від первинної інформації, яка стає основою відповідних повідомлень різних ЗМІ. Перелік джерел такої інформації та організаційно-правових заходів для одержання наводить Ю. Гнатевич, який пропонує створити "Кодекс законів про відкритість влади в Україні" [2]. На його думку, цей документ має включати врегульовані питання щодо широкого доступу до пленарних засідань Верховної Ради України представників преси, офіційного надання ЗМІ законопроектної докуменації, розгляду пропозицій законотворчого характеру, що їх ініціюють неурядові організації, залучення об’єднань громадян і наукових установ до підготовки й обговорення законопроектів тощо. Таким чином парламент може ініціювати створення механізмів прозорості своєї ді-яльності. Реалізація зазначеної програми дозволить розв’язати принаймні два гострих питання, пов’язаних із висвітленням роботи Верховної Ради України. По-перше, парламентська преса одержує безпосередньо від суб’єкта політичної комунікації первинну інформацію, що позбавлена кон’юнктурних нашарувань. По-друге, підвищення публічності законотворення через залучення до роботи законодавчого органу представників громадськості створює в суспільстві канали електоральної комунікації, структурує альтернативні варіанти формування громадської думки, які функціонують в інформаційному просторі за межами впливу парламентської преси. У такий спосіб щодо ЗМІ утворюється своєрідний індекс оцінювання об’єктивності та неупередженості у висвітленні роботи парламенту, закладаються інформаційні основи для порівняльного аналізу.

Такий підхід до формування методики оцінювання неупередженості чи заангажованості ЗМІ дуже важливий, коли, як слушно за- значає І. Заславський, "преса дозволяє собі методичне цькування парламенту" [3]. У зв’язку з цим постає питання про правомірність кваліфікації брутальних виступів журналістів як парламентських. Адже за характером і спрямованістю такі публікації насправді є антипарламентськими тому, що мають на меті дискредитацію єдиного законодавчого органу держави і відповідне формування громадської думки. Навіть у соціологічних опитуваннях, що друкує преса, зовні нейтральних, часто закладаються абсолютно неправомірні питання на кшталт того, "чи довіряєте ви Верховній Раді", з відпо-відно переважаючими негативними відповідями. Провокація тут, на наш погляд, не в низьких показниках отриманої ЗМІ "довіри", а в формулюванні запитання в принципі. Відомо, що парламент, на відміну від інших гілок влади, є колегіальним виборним органом, який формується єдиним джерелом влади – народом України. Відповідно до цього виборці не можуть висловлювати недовіру парламенту в цілому. Вони, до речі, цього і не роблять. Громадяни демонструють своє ставлення до якоїсь окремої групи політично структурованого парламенту відпо-відно до своїх електоральних уподобань. Отже, на рівні громадської свідомості робиться підміна понять частковості загальною категорією, фактична маніпуляція системою оцінювання за допомогою некоректно сформульованих запитань. Навряд чи цього не розуміють видавці, що висвітлюють парламентську тематику.

Поширеною стала тенденція до переважання в публікаціях зазначеної тематики не первинної (офіційної) інформації, а коментарів ситуації навколо парламентської трибуни. У контексті теорії політичної комунікації такі явища можуть призвести до так званого конфлікту інтерпретації парламентської практики. Як зазначає Ю. Хабермас, "інтерпретатори заздалегідь не можуть бути впевнені в тому, що вони і ті, хто ними випробовується, виходять з одних припущень. Інша проблема полягає у тому, що до мови, яка констатує факти, потрапляють оцінні судження" [4]. На нашу думку, остання теза щодо проблемності категорій оцінювання є неодмінною властивістю коментарів парла- ментських подій.

Проте в інформаційному просторі, де має існувати баланс противаг, функцію альтернативного каналу комунікації може виконувати офіційна хроніка подій. На жаль, у нинішньому варіанті (через прес-службу парламенту, інформаційні агенції тощо) така інформація доволі дозована. У зв’язку з цим постає питання про визначення статусу інформації, що циркулює каналами парламентської комунікації. Саме тому заслуговує на увагу думка С. Свєтової про політику "закритих дверей", яку підтримують окремі народні депутати, вважаючи, що інформація, цікава для журналістів, є конфіден-ційною або секретною. Через це важливо усвідомлювати, шо відповідно до ст. 30 "Закону про інформацію" конфіденційною вважається інформація комерційного чи банківського характеру або інша інформація, чий правовий статус визначається Верховною Радою на прохання Кабінету Міністрів України, розголошення якої загрожуватиме життю й здоров’ю людей [5]. Секретна інформація містить державну таємницю. Її розголошення може завдати шкоди особі, суспільству, державі. Інформація, що не стосується зазначених вище положень, має класифікуватися як відкрита. Тому громадяни, які потребують інформації для виконання своїх професійних обов’язків, мають пріоритетні права на її отримання. З метою уникнення непорозумінь між депутатами і пресою парламентарям варто знати права журналістів. Безперечно, що інформаційна ситуація, інші проблеми, пов’язані з прозорістю законодавчого процесу, вимагають взаємних, зустрічних кроків до толерантного діалогу, коректних стосунків між суб’єктами політичної комунікації. Шлях до цього, принаймні з боку преси, визначений "Кодексом етики українського журналіста": "У світовій практиці вже давно зроблено спробу унормувати журналістську діяльність згідно з принципами суспільної моралі. Мається на увазі, передусім, Кодекс журналістської етики, ухвалений ООН ще у травні 1950 року. Ним започаткований комплекс норм, згідно з якими найтяжчими професійними злочинами журналіста є такі дії, як навмисна дезінформація, обмова, наклеп, необгрунтовані обвинувачення" [6]. Навряд чи ці явища перебувають у суто теоретичній площині відносин між ЗМІ і парламентом в Україні. Якщо шукати причини вад у висвітленні діяльності Верховної Ради України парламентською пресою, то поміж тих, які перебувають, так би мовити, за межами журналіст-ського сумління, є й такі, що можуть бути розв’язані цілком цивілізовано з урахуванням обопільних інтересів. Йдеться про збільшення інформаційної бази парламентської практики, що має бути предметом уваги журналістів, про пошук можливостей підвищення ресурсу інформаційної довіри. Розв’язання цього питання багато в чому унеможливить конфліктні ситуації в комунікативному просторі. У зв’язку з цим слушною вбачається думка Д. Ольшанського, який, вивчаючи природу виникнення політичних інсинуацій та чуток, наголосив, що часто-густо вони є результатом браку потрібної громадянам інформації [7].

Ця обставина актуалізує питання забезпечення доступу журналістів до законотворчої інформаціїї парламенту: власне законопроекти, порівняльні таблиці, висновки аналітичних служб апарату парламенту, прес-релізи пресових служб мають бути доступними для журналістів без будь-яких обмежень. На жаль, поза пильною увагою репортерів залишається такий доволі промовистий інформаційний масив, що віддзеркалює парламентську практику, як депутатський запит, недостатньо висвітлються дні уряду у Верховній Раді України та парламентські слухання. На нашу думку, помітно збагачуватимуть інформаційний масив парламентської тематики сюжети про роботу апарату Верховної Ради України та парламентські слухання. На нашу думку, помітно збагачуватимуть інформаційний масив парламентської тематики сюжети про роботу апарату Верховної Ради України. Існує по- треба у висвітленні питань юридичного, аналітичного, комп’ютеризованого забезпечення депутатського корпусу, функціонування секретаріатів профільних комітетів Верховної Ради України, встановлення міжпарламентських контактів, зв’язків Верховної Ради з органами місцевого самоврядування тощо. Наступний шлях до підвищення інформаційної місткості парламентської преси полягає у збільшенні авторського представництва, передовсім за рахунок народних депутатів. Нині їх участь у мас-медійному просторі репрезентована переважно у жанрі інтерв’ю. До речі,В. Здоровега кваліфікує цей жанр як вирішальне джерело найновішої інформації [8]. Додамо: можливо, не лише найновішої, а й системної інформації, оскільки питання кореспондента значною, а в окремих випадках – вирішальною мірою, обумовлюють як композицію, так й інформаційну місткість публікації. З огляду на те, що на практиці трапляються випадки довільного викладу авторської думки в процесі редакційного опрацювання, саме цей жанр, який є доволі поширеним у парламентській пресі, потребує особливої уваги. Можливо, через це інтерв’ю, на відміну від інших газетних жанрів. набуло особливого статусу в Законі України "Про авторське право і суміжні права". У цьому документі чітко зафіксовано, що "опублікування інтерв’ю допускається лише за згодою особи, яка дала інтерв’ю" [9]. Є надія, що ця норма закону значною мірою унеможливить довільне тлумачення авторської думки інтерв’юєрами.

Відомо, що стислі жанри преси обмежують можливості грунтовного висвітлення проблеми. Адже в основу комунікативного повідомлення у формі невеликої кореспонденції, замітки часто покладений власне висновок. Аналіз матеріалів парламентської тематики на предмет їх співвідношення в ракурсі "позитив-негатив" при системному опрацюванні джерел не дає повної картини щодо інформаційної насиченості газетних публікацій, якщо не застосовувати метод "експертних оцінок". Його сутність полягає у з’ясуванні зовнішніх чинників, що впливають на інформаційні потоки, а також на позицію автора. Зрозуміло, що автор, явно заангажований на брутальну критику, не є першим ланцюгом у комплексній кампанії з проведення чорних PR-акцій. "З точки зору суспільствознавців, ідеальним параметром було б співвідношення 50 : 50", – зазначає В. Шкляр, оцінюючи критичну спрямованість преси, – хоча сьогодні "негатив" за своїм вмістом вмістом у виданні ... у 4–5 разів перевищує "позитив" [10]. У масиві джерел, що висвітлюють роботу вищого законодавчого органу, такого співвідношення поки що не спо- стерігається, можливо, завдяки певному балансу політичних сил у суспільстві, віддзеркаленням якого і є парламент.

Варто також взяти до уваги вельми усталену тенденцію до позитивної персоніфікації парламенту, коли об’єктом висвітлення є окремі депутати, конкретні депутатські групи і фракції, які мають можливість впливати на пресу за допомогою формальних чи опосередкованих важелів управління комунікативною мережею.

Таким чином, оцінюючи інформаційний ресурс парламентської преси, можна зробити ви- сновок про наявність правових, організаційних резервів підвищення рівня висвітлення ЗМІ діяльності Верховної Ради України, що може бути реалізована у частині збільшення індивідуальних джерел парламентської практики, залучення до комунікативного обігу носіїв первинної інформації, визначення умов роботи та норм професійної відповідальності парламентських журналістів, а також рівня публічного законотворчого співробітництва парламентарів і пред- ставників громадськості в межах конструктивного діалогу на сторінках парламентської преси.