Ласкаво просимо

Влада і преса: колізії навколо свободи слова

проф.
УДК 070. 13. 342. 732

У будь-якому суспільстві взаємини між владою і засобами масової інформації складаються не просто. Існують об’єктивні причини для певних колізій і конфліктів, оскільки інтереси сторін часто не збігаються, а то й прямо суперечать одні одним. Засоби масової інформації насамперед орієнтуються на інтереси суспільства, а не влади. Тому вже в цьому закладені елементи їхньої опозиційності до владних інституцій. Через що пресу (у широкому розумінні) і називають образно "четвертою владою" після законодавчої, виконавчої та судової, хоч жодних легітимних і реальних владних функцій у суспільстві вона не виконує. Але вона може впливати на життєві реалії силою громадської думки. У демократичному правовому суспільстві громадське схвалення чи громадський осуд мають велике значення не тільки для пересічного громадянина, а передусім для представника будь-якої владної гілки, оскільки він, цей представник, перебуває на службі у суспільства, відчуває відповідальність перед ним і прагне в його очах завжди бути в позитивному світлі.

Із центральної функції мас-медіа - відображати життя таким, яким воно є, - випливають і головні засади та принципи їхньої діяльності: об’єктивність, гласність, відкритість, плюралізм. Не секрет, що є речі, які влада з різних міркувань не хотіла б піддавати випробуванням гласністю. На цьому ґрунті виникає реальна колізія, живильним середовищем для якої є розбіжність в інтересах: преса завжди зацікавлена в тому, щоб донести до свого споживача те, що влада воліла б приховати.

Україна дістала у спадок від тоталітарного режиму не тільки систему засобів масової інформації, ним породжену і сформовану, а й систему принципів і правил у ставленні влади до мас-медіа, рудименти підцензурності й підпорядкованості преси владі (раніше - одержавленій партії в особі її керівних структур). І це зрозуміло, бо фактично в усіх гілках влади залишилися кадри старої системи. І якщо нині законодавчо скасовано цензуру, унеможливлений прямий адміністративний тиск на пресу, анахронізмом став гнівний окрик, то це ще не означає, що влада позбулася колишніх компартійних звичок "командування" пресою, використовуючи інші доступні їй засоби. Тому звичайні в демократичних країнах чвари і непорозуміння, які трапляються через розбіжності інтересів, в Україні набирають форми гучних скандалів та гострих конфліктів.

Почасти це пояснюється недосконалістю українського законодавства, що регулює взаємини суспільства і мас-медіа, та більшою мірою органічно випливає з характеру самої влади, точніше кадрів, які її репрезентують. Президент Леонід Кучма визнав публічно "значні перекоси в економічній, соціальній, політичній сферах", у них він убачає "коріння корупції, якою вражена значна частина нашого державного апарату" [1].

Нинішній стан засобів масової інформації в Україні, їхні взаємини з владою примушують серйозно замислитися: чи є у державі четверта влада? І чимало журналістів - і не тільки журналістів - змушені констатувати: хоч Україна й вирвалась із лабетів комуністичної однопартійності, вона, на жаль, не має справді вільної, справді незалежної преси за світовими демократичними мірками.

Преса і влада - одна з найпекучіших проблем нинішньої України. Останнім часом вона стає не менш помітною, ніж енергетичні чи соціальні проблеми, невиплата зарплатні та пенсій тощо. Від її розв’язання значною мірою залежать такі атрибути демократії, як гласність, свобода слова і друку, плюралізм думок. "Без свободи слова не те що демократії не буде, а нормальна держава існувати не зможе" [2].

Перш ніж перейти безпосередньо до проблеми свободи слова в Україні, варто зупинитися на існуючій у державі системі засобів масової інформації. Ця система, що дісталась у спадщину від радянської доби, у часи незалежності трансформувалася, враховуючи нові обставини. Так, збереглися державні засоби масової інформації: 1991 року вони досягали 30 %, нині - приблизно 10 % із загальної кількості. Це зовсім не означає радикального зменшення кількості державних ЗМІ, хоч і відбувся певний перерозподіл їх, надто електронних, на користь приватного сектору, а просто зменшилась питома вага державної частки в загальній системі завдяки бурхливому виникненню нових органів масової інформації. Існування державних загальнополітичних ЗМІ є нонсенсом у демократичному суспільстві, воно характерне лише для слабкої влади та тоталітарних режимів і аж ніяк не спроможне забезпечити свободу слова. В українській реальності і недержавні ЗМІ, на жаль, далекі від свободи слова, оскільки серед їхніх власників бачимо або олігархів, які складають президентське оточення і обслуговують "ґаранта Конституції", або вищих державних службовців, які роблять те ж саме.

Погляньмо на український телевізійний простір, хто там господарює.

УТ-1. ТРК "Ера" охоплює сигналом 100 % території України. Основні власники, інвестори та керівники: Б. Березовський (Росія), Б. Бірштейн (Швейцарія), 3. Кулик, В. Лешик, В. Долганов (Україна), В. Рабінович (Ізраїль). Державна телекомпанія обслуговує переважно Президента України. На УТ-1 особливо хижацький метод подачі "матеріалів" демонструють п. Долганов і п. Лапікура.

УТ-2. Студія "1+1" охоплює сигналом 100 % території України. Основні власники, інвестори та керівники: Б. Березовський (Росія), Р. Лаудер (США), Г. Луганський (Росія), В. Рабінович (Ізраїль), О. Роднянський (Україна), А. Фуксман (ФРН).

УТ-3. "Интер" охоплює 70 % території України. Основні власники, інвестори та керівники: Б. Березовський (Росія), В. Мироненко (Росія), В. Горбулін, І. Плужников, О. Зінченко (Україна). Мовлення ведеться виключно російською мовою.

УТ-4. "ІСТV" охоплює сигналом 50 % території України. Основні власники, інвестори та керівники: П. Гєрві (США), М. Фрідман (Росія), Ю. Плаксюк (Україна). Мовлення ведеться російською та українською мовами.

Супутникове телебачення. "СТБ", "ТВ-6" охоплюють сигналом 50 % території України. Основні власники, інвестори та керівники: В. Алікперов (Росія), Б. Березовський (Росія), С. Лісовський (Росія), В.Пустовойтенко, В. Сівкович (Україна). Мовлення на СТБ - двомовне, на ТВ-6 - виключно російською.

Супутникове телебачення "Новий канал". Основні власники, інвестори та керівники: Б. Бірштейн (Швейцарія), В. Гусинський (Росія), В. Рабінович (Ізраїль), М. Фрідман (Росія), З. Кулик (Україна).

У газетному просторі маємо таку ситуацію. А. Деркач, син колишнього керівника СБУ, є власником газет: "Комсомольская Правда" в Украине", "Труд" в Украине", "Московский Комсомолец" в Украине". Бакай є власником газет "Киевский Телеграф", "Сегодня". Г. Суркіс і В. Медведчук контролюють "Киевские Ведомости" (крім того, очолювана ними партія СДПУ (о) видає "Нашу Газету плюс". Пінчук контролює багатотиражну російськомовну газету "Факты"1.

Прізвища нинішніх власників, інвесторів, керівників найважливіших українських недержавних ЗМІ можуть пояснити багато чого з того, що діється в інформаційному просторі держави сьогодні. А те, що діється за суттю, мало чим відрізняється від того, що діялось з самого початку незалежності, хіба що форми стали іншими - де закумуфльовані під демократію, а де просто жорсткі.

Українська влада завжди всіма силами намагалася приборкати мас-медіа - кого батогом, кого пряником, - щоб убезпечити себе від критики. Новій Україні дісталися від радянщини не тільки колишні закони, а й сама законодавча система та її кадри. Старі закони замінюються новими швидше ніж кадри, які треба виховувати і навчати роками. Тому в тих самих прокурорсько-судових кабінетах залишилися ті самі люди, себто кадри, підготовлені попередньою системою: зі старими звичками, схильностями, з рецидивами того самого горезвісного "телефонного" права, коли долю людини вирішував не закон, а вказівка по телефону "зверху".

У незалежній Україні, як і в радянській, влада для залякування і шантажу опонентів продовжувала за традицією використовувати прокурорські органи, вони, як і колись, мають право нагляду за дотриманням законодавства. Першою, що потрапила на "зуби" прокуратурі (Генеральній), була газета "Вечірній Київ". Редакція отримала за підписом в.о. Генерального прокурора В. Дацюка короткого листа про те, що Генеральною прокуратурою України порушено "кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого статтею 126 Кримінального кодексу України" [3] з лицемірним проханням оприлюднити його (вочевидь з розрахунком залякати передусім редакцію "Вечірки" та й інших).

Суть полягала в тому, що газета під рубрикою "Дискусійна трибуна" опублікувала два протилежні за змістом листи: в одному з них компартія різко критикувалась, як злочинна організація, у другому захищалась, хоча критикувалися такі її високі функціонери, як Борис Єльцин та Леонід Кравчук, які, на думку авторки В. Єрофєєвої (до речі, колишньої працівниці міської прокуратури), стали дегенератами, зрадивши свою партію. Саме ці слова були сприйняті Генпрокуратурою "як образливі вислови на адресу президентів України і Російської Федерації Кравчука Л. М. і Єльцина Б. М., що принижують честь і гідність глав суверенних держав" [4].

"Вечірній Київ" оприлюднив цього листа з Генпрокуратури, і на сторінках газети розгорнулася дискусія: друкувалися повідомлення про хід розслідування, листи читачів, коментарі юристів, які переконливо доводили, що кримінальна справа шита білими нитками, бо насправді є спробою політичної розправи над незалежною газетою, що закон порушила не редакція, опублікувавши думку читачки, і не читачка, скориставшись своїм правом на свободу слова, а прокуратура, здійснюючи тиск на газету та її авторів, порушує законодавство України. Звичайно, ця надумана кримінальна справа, попри палке бажання прокуратури, лопнула, мов мильна булька.

"Вечірній Київ", крім названого, витримав ще кілька наскоків прокуратури з порушенням або погрозами порушення кримінальних справ, низку судових процесів, у тому числі з тодішнім міністром оборони В. Шмаровим, незчисленні перевірки податківців, пожежників, працівників санепідемстанції, яких підключали з метою розправи над газетою. З цього починався тиск влади на опозиційну пресу через прокуратуру, суди, контролюючі фінансові та податкові органи, який невзабарі переріс в епідемію і набув нинішньої гостроти. Згодом влада розперезалася зовсім. Через суди були закриті опозиційні газети "Опозиція" (інкримінувався наклеп на Президента України), "Політика" (нібито за розголошення державної таємниці), зупинено випуск газети "Правда України" за наказом міністра Кулика, чим грубо порушено законодавство. Зазнали переслідувань з боку влади газети "Фінансова Україна", "Дніпровська правда", "Полтавська думка", "Кіровоградська правда", "Дружковский рабочий", "Сільські вісті", "Свобода", "Інформбюлетень", "Антена", телеканал СТБ та багато інших - перелік репресій проти преси може бути дуже довгий. Застосовуються такі перевірені методи з підключенням силових структур, податкової адміністрації, контролюючих органів, як намагання запровадити політичну цензуру на загальнодержавному і регіональному рівнях; тиск органів державної влади на ЗМІ з метою зміни їхнього політичного курсу; нищення ЗМІ за допомогою невиправдано великих сум відшкодування моральних збитків через суди; маніпулювання масовою свідомістю; вибіркова підтримка ЗМІ з боку державної влади та створення нерівних умов для діяльності інформаційних суб’єктів.

Це було офіційно визнано Верховною Радою у постанові, ухваленій за результатами Днів уряду на початку 1999 року, в якій, зокрема, констатувалося: "За участі органів виконавчої влади, а також Генеральної прокуратури України і деяких судів поширюється практика переслідування опозиційних та інших критично налаштованих щодо органів виконавчої влади засобів масової інформації, їхніх керівників... З’явились акти висунення органами прокуратури юридично необґрунтованих, навіть явно абсурдних звинувачень проти редакторів газет, авторів публіцистичних і літературно-художніх творів. Різними засобами в Україні фактично здійснюється політична цензура" [5].

Цю ж ситуацію змушена офіційно визнати також Уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова: "В боротьбі зі свободою думки і слова, з альтернативними виданнями, окремими редакторами і журналістами владні структури, їхні посадові особи дедалі ширше використовують такі підступні "законні" форми тиску, як цілеспрямовані перевірки від податкових, фінансових, правоохоронних органів, пожежних та санітарно-епідемічних організацій і особливо судові позови щодо захисту честі, гідності і ділової репутації" [6].

Судові позови на захист честі й гідності стали справжньою епідемією. Вдаються до них, як правило, високі державні чиновники з міністрами включно, та грошові мішки. При цьому виставляються величезні до абсурду суми відшкодування нібито завданої моральної шкоди - і суди приймають ці позови. Свого часу тодішній голова парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Іван Чиж оприлюднив такі цифри: 1999 року в суди України було подано 2257 позовів до преси на загальну суму 90 млрд. грн., що перевищує три річні бюджети України [7].

А недавно був створений ще один предивний судовий прецедент: Мінський райсуд столиці від 7 червня 2001 року виніс вирок щодо позбавлення волі Олега Ляшка умовно на 2 роки за написані у 1997 році статті та заборонив йому виконувати професійні обов’язки головного редактора газети "Свобода". З цього приводу міжнародна громадська організація "Репортери без кордонів" висловила свій рішучий протест у листі на ім’я прокурора міста Києва Юрія Гайсинського. Бо заборона журналістові займатися професійною діяльністю є неприйнятною і суперечить усім демократичним нормам. Тільки Іран і Ємен на сьогодні застосовували подібне покарання. Та ще колись Тарасові Шевченкові волею царя було заборонено писати й малювати.

Іншого відомого журналіста Олега Єльцова буквально терзає Слідче управління Служби безпеки України, порушивши кримінальну справу за фактом розголошення "відомостей, що становлять державну таємницю" у статті про родину Деркача-батька, колишнього голови Служби безпеки, та його сина-депутата, розміщену на сайті Інтернет-газети, в якій стверджується, зокрема, про зв’язки родини Деркачів з російською мафією [8].

Приховувати ситуацію щодо відсутності свободи слова в Україні стало неможливим через широкий розголос, у тому числі й міжнародний. Верховна Рада кілька разів з цього приводу влаштовувала парламентські слухання, останні - "Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної безпеки України" відбулися 16 січня 2001 року. Вищий законодавчий орган країни дійшов висновку, що "виконавча влада, Президент Леонід Кучма пішли у відкритий наступ на свободу слова, використовують будь-які засоби, аби знищити опозиційні мас-медіа" [9].

Попри всю нелюбов між Верховною Радою і Президентом, діаґноз і причини хвороби визначені точно - як у народі кажуть, видно, звідки ноги ростуть.

Про свободу слова в Україні говорять багато і всі, з Президентом Л. Кучмою включно, та свободи як не було, так і нема. Тож має рацію відомий політик, голова Української народної партії "Собор" Анатолій Матвієнко в тому, "що не може бути подвійної моралі, подвійних стандартів свободи слова для Європи й для України", що, як тільки ми це збагнемо, то "відразу ж наповнимо поняття європейського вибору й свободи слова для України значно реальнішим змістом"2.

Паралельно з репресіями проти ЗМІ в країні почався справжній терор проти журналістів. Першою жертвою ще 1992 року став відомий тележурналіст, ведучий популярної передачі "Гарт", народний депутат Вадим Бойко - загинув у власній квартирі при загадкових обставинах: винних не виявлено, кримінальну справу закрито. Серед білого дня був розстріляний редактор одеської вечірньої газети Борис Дерев’янко. Національна спілка журналістів України 1997 року оприлюднила кілька десятків випадків, коли журналісти і редактори були забиті або померли при загадкових обставинах [10]. Як правило, винних у цих смертях також не було виявлено.

З кожним роком насильство над журналістами зростає. Якщо, за офіційними даними Міністерства внутрішніх справ, за перші п’ять років незалежності проти журналістів було скоєно 73 злочини [11], то за один тільки 2000 рік "близько сорока журналістів зазнали нападу та були побиті невідомими особами"3, а "за п’ять місяців 2001 року в Україні зафіксовано 51 випадок порушень прав журналістів, тиску на ЗМІ з боку влади, цензурування медіа. У тому числі 20 випадків залякування, погроз фізичної розправи" [12]. У переліку названо три убивства за 7 місяців 2001 року: редактора миколаївського тижневика "Час" Володимира Смирнова, луганського видавця газети "ХХІ век" Олега Бреуса, директора телерадіокомпанії "ТОР" з Донбасу Ігоря Александрова.

Та найбільшого розголосу в Україні й світі завдяки оприлюдненим таємним магнітним записам, зробленим майором Мельниченком у кабінеті Президента Л. Кучми, які скромно назвали "касетним скандалом", набуло вбивство засновника гострої опозиційної Інтернет-газети "Українська правда" журналіста Георгія Гонгадзе. Георгій зник 16 вересня 2000 року, написавши перед цим заяву до Генпрокуратури про те, що за ним стежать з машини працівники МВС. Через два місяці у лісі під Таращею знаходять обезглавлений труп, в якому друзі Гонгадзе упізнають тіло свого товариша. Керівники правоохоронних органів явно розгублені, демонструють власну неспроможність чи некомпетентність у розслідуванні, роблять нелогічні і брехливі заяви - нібито знайдене тіло перезимувало, тобто не може належати Георгієві, що самого журналіста нібито бачили живого тощо. Загальна розгубленість посилюється, коли депутат Олександр Мороз оприлюднює у Верховній Раді записи майора Мельниченка, в яких голосом, схожим на голос Л. Кучми, йдеться про журналіста Гонгадзе і дається порада позбутися його.

Ці записи дали підстави Морозові звинуватити владу в замовленні вбивства. Дві експертизи доводять, що таращанське тіло належить Гонгадзе. Влада продовжує поводитися нелогічно: то заявляє, що записи - фальшивка, то під тиском свідчень нардепів, голоси яких також були на плівках і вони їх визнали, змушена заявити, що записи таки велися; то відмовляє визнати родину журналіста потерпілою, то визнає її такою; то журиться, що слідство зайшло в глухий кут, то заявляє, що журналіста убили наркомани, яких також немає у живих. Усе це лише утверджує громадську думку в тому, що влада у цій справі явно не чиста. Опозиція використовує ситуацію для проведення масових акцій протесту. Увага світової преси та громадськості прикута до України.

Справа набирає всесвітнього резонансу. Американський Комітет захисту журналістів (Нью-Йорк) знову повертає Кучму до списку 10 "ворогів преси", в якому той посів шосте місце 1999 року. Тепер український "гарант" опиняється знову в компанії таких світових політичних лідерів, що несуть відповідальність за найбільш серйозні порушення свободи преси у світі, як іранський Верховний лідер Аятолл Алі Хаменей, президент Китаю Цзян Цземінь, президенти Ліберії Чарльз Тейлор, Зімбабве Роберт Мугабе, Росії Володимир Путін, Куби Фідель Кастро тощо [15].

Сумна картина, а для українських журналістів по-справжньому трагічна - вони змушені або зрадити професійні принципи і підспівувати владі, або труситися від страху, але ризикувати писати і показувати правду. Відома, критично налаштована до влади журналістка Тетяна Коробова, оглядачка газети "Грані плюс" визнає: "Те, що коїться сьогодні, має ознаки яскраво вираженого терору" [14]. Досить лояльний до влади телеведучий Микола Вересень (телекомпанія "1+1") слушно зауважує: "Наша безпека - це питання системи, а не охорони" [15].

Справді, справа в системі, яка все більше за суттю, та й за формою, перетворюється в тоталітарний режим. Його все більше не влаштовує правда, відкритість, прозорість - невід’ємні принципи й атрибути демократичного суспільства. Звідси - ставлення до свободи слова, засобів масової інформації і журналістів. Та й не тільки до журналістів. Як тільки Віктор Ющенко обрав відкритість і прозорість у роботі Кабінету Міністрів, як тільки очолюваний ним уряд повернув тіньові потоки коштів у бюджет, наступивши на мозоль олігархам, так його відразу й відправили у відставку. Це лише зайвий раз доводить зрощення криміналітету з вищими владними структурами. Народ же, не маючи історичних демократичних традицій, пригнічений зубожінням і негараздами, обманутий демагогією державників, здебільшого мовчки терпить. Гарант же, по суті, служить олігархічним кланам, не ймучи сорому, говорить правильні речі, а робить зовсім протилежне. Тому висновок один: живемо в поліційній державі, просякнутій метастазами корупції і злочинності, у багні брехні і дезінформації, де про права людини, свободу слова і преси тільки говорять, де добитися правди неможливо.

Шукати винних - справа безнадійна: самі винні. Маємо таку владу, на яку заслуговуємо. Вихід може бути тільки один - міняти всю систему влади разом з гарантом. Доки все це буде - не буде демократії, не буде справедливості, не буде України.

1. Проти злочинності всією громадою. Виступ президента України Л. Д. Кучми на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 14 лютого 1997 року // Газ. "Урядовий кур’єр", 18 лютого 1997 р.
2. Володимир Здоровега: "Свобода слова потрібна не журналістам. Вона потрібна суспільству" // Газ. "День", 18 листопада 2000 р.
3. "Вечірній Київ", 6 серпня 1992 р.
4. Там само.
5. Див.: Валерій Кравченко. "Інформаційні війни" не мають фронтів. Чи ж будуть переможці? // Жур. "Людина і влада". - № 11-12. - C. 78.
6. Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав і свобод в Україні: перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - К.. - 2000. - С. 212.
7. Микола Семена. Сума позовів до преси дорівнює трьом річним бюджетам країни // Газ. "День", 28 грудня 1999 р.
8. Див.: Украина криминальная, http://www.cripo.com.ua
9. Валерій Кравченко. "Інформаційні війни" не мають фронтів. Чи ж будуть переможці? // Жур. "Людина і влада". - № 11-12. - 2000. - С. 78.
10. Див.: Жур. "Журналіст України". - № 34 - 1997.
11. Див.: Віталій Карпенко. Національна ідея в українській періодиці. - К. - 1999. - C.117.
12. Див.: Барометр свободи слова Інституту масової інформації, http://www.imi.com.ua/barom/index.htm.
13. Там само, 03.05.2001 р.
14. Як захистити журналістів в країні, де їх убивають // Газ. "Дзеркало тижня", 16 липня 2001 р.
15. Там само.