Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Київський національний університет імені Тараса Шевченка: 170 років діяльності

Ю. Ф. Ярмиш

к. філол. н., проф. УДК 378.096(091)

У лекції здійснено екскурс в історію Київського університету, який 15 вересня 2004 року святкуватиме своє 170-річчя.

In the leteres it touches on the history of the Kyiv University that on the 15-th of september 2004 will celebrate its 170-th anni uersary.

Він стоїть посеред Києва – наш Національний університет, наш Храм науки. Він навчає молодь вже 170 років. І не старіє.

Велично і гордо стоїть, прикрашаючи Київ, бо саме тут, на вулиці Володимирській, – наукове серце столиці. Тут Національна академія наук, тут Національний університет, який з 1939 року носить ім’я Тараса Шевченка.

Уважно вдивляється Апостол Правди і Науки, геніальний Поет зі свого величного постаменту на молодь України, яка поспішає на навчання до університету. Тут він працював у 1845 – 1847 роках. Далі був арештований і засланий на 10 років у край холодний, за Уралом. Але завжди пам’ятав першого ректора університету – Михайла Олександровича Максимовича, листувався з ним.

Надія на свій університет у Києві була ще в думках українських гетьманів Івана Виговського у XVII столітті, Івана Мазепи у XVIII, Кирила Розумовського теж у XVIII столітті. Та гетьманська мрія перетворити Києво-Могилянську академію на університет – перший вищий навчальний заклад в Україні, де вчилися і викладали такі літературні та наукові таланти, як Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Василь Григорович-Барський, Мелетій Смотрицький, не була підтримана у Санкт-Петербурзі. Російські царі мали підозру, що Київ створить університет на європейських засадах свободи, рівності та братерства, університет, який стане українським національним навчальним закладом, світочем науки.

Лише у 1833 році цар Микола І, який на той час міцно тримав у руках деспотичну владу, підписав указ про відкриття у Києві "Императорского университета св. Владимира, составленного из 2-х факультетов: философского и юридического. Учреждение в оном медицинского факультета представить впоследствии собственному Нашему усмотрению".

Київський університет св. Володимира було офіційно відкрито 15 (27) липня 1834 року, а з 28 серпня (9 вересня) 1834 року в ньому було розпочато навчальний процес. Архітектор будівлі університету – В. І. Беретті.

Першим ректором у 1834 році було обрано професора російської словесності Михайла Олександровича Максимовича. Це був визначний філолог, фольклорист, історик, вчений-природознавець. Народився Максимович 15 вересня 1804 року в селі Богуславець на Черкащині. Батько його Олександр Максимович, мав давнє козацьке коріння, походив із козацької старшини. Він віддав сина на навчання до Московського університету. Михайло Максимович за-кінчив словесний і природничий відділи філософського факультету, здобув і медичну освіту. У 29 років Максимович став доктором, ординарним професором кафедри ботаніки. Та його пристрастю була історія, фольклор, словесність. Очоливши університет св. Володимира, М. О. Максимович одразу почав дбати про його розбудову.

Року 1838-го на філософському факультеті створюється історико-філософське відділення. Розвиток історичної науки, початок дослідження з історії українського народу належить ректорові М. О. Максимовичу. Ще у 1835 році він очолив "Тимчасову комісію для розгляду стародавніх актів". Комісія ретельно збирала і публікувала історичні документи.

Ректор залучив до роботи у комісії художника Тараса Григоровича Шевченка. У 1837 році М. О. Максимович опублікував наукову працю "Про роль і значення Києва в загальній долі Росії", кілька розвідок про козацько-селянські повстання 30-х років XVII століття про гайдамаччину.

На лекціях з російської словесності М. О. Мак-симович подавав зразки української народної творчості, матеріали для вивчення української мови, української давньої літератури.

У 1846 році кафедру російської історії на історичному факультеті очолив видатний укра-їнський історик М. І. Костомаров.

Викриття поліцією Кирило-Мефодіївського братства у 1847 році стривожило царя. Викладання філософії у 1849 році було заборонено. Лише після університетської реформи в Російській імперії 1863 року в Київському університеті св. Володимира знову було розпочато викладання філософії. Курс філософії став читати професор С. С. Гогоцький, автор "Философского лексикона". Це була вдала спроба написання вітчизняного філософського словника.

У 1835 році було відкрито юридичний факультет, через 12 років – медичний.

У такому складі – філософський, історико-філологічний, юридичний, фізико-математичний, медичний факультети – Київський університет св. Володимира діяв до 1917 року.

Михайло Максимович був також деканом філософського факультету. Хвороби змусили його піти в 1843 році у відставку. Та він не припиняв наукової діяльності. Учений-енциклопедист М. О. Максимович був почесним членом кількох університетів, наукових товариств. Року 1871-го він був обраний членом-кореспондентом Російської академії наук. Помер Михайло Оле-ксандрович Максимович у 1873 році.

Серед ректорів Київського університету варто відзначити астронома, фахівця з небесної механіки Василя Федоровича Федорова (1802 –1855), який читав астрономічні курси та геодезію. Доктор наук, професор, він мав авторитет серед студентів як лектор. У 1840–1841, а також у 1842–1843 роках Федоров – декан фізико-математичного відділення філософського факультету, у 1841–1842 – проректор, а в 1843–1847 роках учений-астроном був ректором Київського університету.

Обсерваторію університету за проектом архітектора Вікентія Беретті мали розмістити в університетському корпусі. В. Ф. Федоров зумів переконати В. Беретті, що обсерваторію треба спорудити в окремому місці. Архітектор прислухався до астронома. Обсерваторію було збудовано на західній околиці Києва (нині вулиця Обсерваторна), вона повторювала у зменшеному вигляді Пулковську обсерваторію поблизу Санкт-Петербурга. Спорудження обсерваторії було завершено в 1845 році. Київський університет зробив точні наукові спостереження за сонячним затемненням 28 червня 1851 року в чотирьох пунктах. Наукові результати спостережень було надруковано у збірнику, який вийшов у Київському університеті 1852 року.

Нині, на початку ХХІ століття, Астрономічна обсерваторія Київського національного університету імені Тараса Шевченка – це значний науковий комплекс, який працює за науковою програмою "Астрономія та фізика космосу". Основні наукові результати астрономів університету (а це 7 докторів наук і 20 кандидатів) є певним внеском у галузь сонячних, кометних та позагалактичних досліджень, в астрометрію та космологію.

У Радянському Союзі Астрономічна обсерваторія Київського університету тривалий час була провідною у спостереженнях за кометами.

Напередодні Великої Вітчизняної війни обсерваторію очолив талановитий астроном Сергій Костянтинович Всехсвятський. Він розпочав систематичні дослідження у галузі кометної фізики. На околиці села Лісники (на південь від Києва) під керівництвом професора С. К. Всехсвятського у 50-ті роки ХХ століття було створено станцію для спостережень за кометами. У 50–70-ті роки при Астрономічній обсерваторії працювала станція спостережень супутників, де обчислювались наперед майбутні координати супутників Землі.

Професор С. К. Всехсвятський, людина оригінальних думок, часом фантастичних, ще у 60-ті роки висловив здогад великої наукової ваги: він теоретично передбачив, що гігантська за розмірами планета Юпітер, як і планета Сатурн, повинна мати навколо себе кільцеві утворення, а на супутниках планети – діючі вулкани. Минули роки і дослідницькі польоти американських міжпланетних космічних кораблів "Вояджер-1" та "Вояджер-2" підтвердили правильність передбачень ученого Київського університету. У 2005 іроці за рішенням ЮНЕСКО в усьому світі відзначатиметься 100-річчя від дня народження визначного українського астронома С. К. Всехсвятського.

Послідовник професора Всехсвятського – астроном Чурюмов Клим Іванович відкрив дві нові комети: Чурюмова-Герасименко (1969) та Чурюмова-Солодовникова (1986). К. І. Чурюмову належить відкриття астероїду, який дістав назву Кнушевія (Київський національний університет імені Шевченка). Це є гідним визнанням наукових заслуг астрономів університету! До речі, вчені Європи 2 березня 2004 року послали в бік відкритої К. І. Чурюмовим комети космічний апарат, який візьме у 2014 році зразок грунту з ядра комети і передасть його аналіз на Землю. Під час запуску апарата К. І. Чурюмов був на старті.

Доктор фізико-математичних наук, професор, заслужений працівник народної освіти України Клим Іванович Чурюмов є також автором "Атласа звездного неба" (М., 1990).

Астрономи університету брали участь у дослідженні комет Галлея, Гейла-Боппа, Шумейкера-Леві. Виготовлені ними прилади добре зарекомендували себе на багатьох космічних апаратах.

Університетським астрономам нашого часу належать наукові розробки світового рівня: концепція динамічної природи корони Сонця; дослідження корони Сонця під час затемнень; відкриття нових карликових галактик; визначення координат світил та ін.

Після В. В. Федорова Київський університет св. Володимира очолив учений-ботанік Ернест-Рудольф Ернестович Траутфеттер. Він був ректором у 1847–1859 роках. Ботанік за освітою і покликанням Е.-Р. Е. Траутфеттер народився у Латвії 20 лютого 1809 року. Закінчив Дерптський (нині Тартуський) університет. Працював у ботанічних садах Дерпта і Санкт-Петербурга. Був запрошений М. О. Максимовичем до Київського університету, де став професором. Ботанічний сад Київського університету був заснований за участю професора Траутфеттера 22 травня 1839 року, а в 1841–1852 роках він працював його директором. Авторитет ботаніка Траутфеттера був настільки високий, що у 1864 році вченого призначили директором Ботанічного саду в столиці Росії, на цій посаді він працював до 1875 року. Саме вчений Траутфеттер запропонував поділ Європи на ботанічно-географічні області. Його перу належать нариси з історії ботаніки Росії. Не стало Траутфеттера в 1889 році.

Ботанічний сад нині носить ім’я академіка О. В. Фоміна, він розташований за головним (червоним) корпусом університету, на схилі долини річки Либідь, і займає площу 22,5 га.

Зусиллями багатьох поколінь ботаніків у саду зібрано велику колекцію рослин з різних континентів планети, в якій понад 8 тисяч видів, різновидів, форм та сортів.

Тут росте чимало рідкісних, зникаючих та ендемічних видів рослин, які мають корисні властивості, представників різноманітних жит-тєвих форм та носіїв унікальних або рідкісних природних явищ. Науковці Ботанічного саду імені акад. О. В. Фоміна проводять значну науково-дослідну роботу за темою: "Охорона та збагачення рослинного різноманіття".

Економіст Микола Християнович Бунге, ректор Київського університету св. Володимира, а надалі державний діяч народився 23 листопада 1823 року в Царському Селі поблизу Санкт-Петербурга. Це видатний вчений-економіст і педагог, таланти якого розкрилися у Київському університеті. У 1850–1880 роках. М. Х. Бурге – професор, керівник кафедри політичної економії і права. З 1869 року він читав переважно курс політичного права.

Миколу Християновича Бунге тричі обирали ректором Київського університету: у 1859–1862, 1871–1875 та 1878–1880 роках. У своїх лекціях М. Х. Бунге відстоював власні погляди на теорію трудової вартості, корисність виробництва, яке має служити інтересам людей. Вчений був прибічником приватної власності, конкуренції виробників. М. Х. Бунге полемізував із Бакуніним, Марксом, Мальтусом, різко критикував ідеї соціалізму, вважав, що терміни "капіталізм", "капіталістичне виробництво" не мають права на існування. Все це було помічено у Санкт-Петербурзі радниками імператора Олександра ІІІ. М. Х. Бунге став міністром фінансів Росії (1881–1886), у 1887–1895 роках – голова Кабінету Міністрів. Добре знаючи Україну, її багаті ресурси, технічні кадри, працьовитий народ, М. Х. Бунге зробив ставку на переважний промисловий розвиток цієї частини імперії. У 1890 році М. Х. Бунге був обраний академіком Санкт-Петербурзької академії наук. Він написав авторитетні підручники, за якими чимало років вчилися студенти-економісти. Помeр Микола Християнович Бунге у 1895 році.

Історик права Микола Дмитрович Іванишев працював ректором Київського університету порівняно недовго (1862–1865), однак залишив по собі добру пам’ять.

Народився М. Д. Іванишев у Києві 17 листопада 1811 року. Він вихованець Головного педагогічного інституту в Санкт-Петербурзі. По закінченні інституту М. Д. Іванишев незабаром повернувся до Києва, де працював ад’юнктом на юридичному факультеті. Тут заняття розпочалися у 1835 році, а студентів було 35. У 1840 році М. Д. Іванишев перший на юридичному факультеті публічно захистив докторську дисертацію, став професором. З 1840 до 1862 року сумлінно виконував обов’язки декана. Замість семи кафедр при М. Д. Іванишеві було організовано дванадцять. Він один із засновників Центрального архіву в Києві, захоплювався археологією, провадив поблизу Фастова розкопки давнього кургану, в яких брав участь поет і художник Тарас Шевченко. М. Д. Іванишев мав значний науковий доробок у вивченні рідного краю, двадцять років редагував юридичні пам’ятки, які збирала Київська археологічна комісія. Вчений є автором праць з історії українських правових інститутів, а саме: "Копні суди на Україні", "Відомості про початок унії, виявлені в актах Київського центрального архіву" та ін. Помер М. Д. Іванишев у 1874 році.

Нині, на початку ХХІ століття, науковий потенціал юридичного факультету становить 127 науково-педагогічних працівників, серед яких 5 академіків Академії правових наук України, 15 докторів наук і професорів, 42 кандидати наук, доценти. Вчені юридичного факультету проводять наукові дослідження у межах Державної науково-технічної програми "Правове забезпечення розбудови державності України" та комплексної наукової програми Київського університету "Наукові проблеми розбудови державності України".

Після того як М. Х. Бунге став міністром фінансів Росії, ректором Київського університету було обрано вченого-геолога Костянтина Матвійовича Феофілактова. Він народився у Санкт-Петербурзі 20 жовтня 1818 року. У 25 років закінчив Головний педагогічний інститут. Був призначений 1845 року до Київського університету св. Володимира завідувачем кафедри мінералогії та геології, якій віддав 46 років своєї науково-педагогічної праці. У 34 роки став професором, у 62 – ректором університету. Працював на цій посаді один навчальний рік – 1880–1881. К. М. Феофілактов був 22 роки головою Київського товариства дослід-ників природи. Перший склав геологічну карту міста Києва та Київської губернії (це була адміністративна одиниця за масштабами значно більша ніж нинішня Київська область). Професор К. М. Феофілактов створив славетну Київську геологічну школу. Помер Костянтин Матвійович у 1901 році. ***

У період Української народної революції 1917–1920 років професори і студенти університету брали активну участь у боротьбі за українську державність. Видатний український письменник Остап Вишня, який у 1917 році став студентом Київського університету, у своєму творі "Моя автобіографія" (1927) згадував: "Як ударила революція – завертівся. Будував Україну.

Бігав з Центральної Ради в університет, а з університету в Центральну Раду. Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути…".

За радянської влади у 1920 році було зроблено спробу припинити роботу університету, перетворивши його на Київський вищий інститут народної освіти. Проте в 1933 році Київський університет відновив свою діяльність у складі шести факультетів (фізико-математичний, хімічний, біоло-гічний, геолого-географічний, історичний та літературно-мовний), на яких навчалися 1652 студенти. У 1939 році на ознаменування 125-ї річниці від дня народження Т. Г. Шевченка Київському державному університету було присвоєно його ім’я, у сквері навпроти головного корпусу відкрито пам’ятник геніальному поету.

Значна кількість викладачів і студентів університету у 30-ті роки стали жертвами сталінських репресій. Окремі наукові школи, наукові напрями перестали існувати. Користування архівними матеріалами було різко обмежено, з книжкових полиць знято книги авторитетних учених, змінено політичні акценти на сторінках української та європейської історії.

На зустрічі випускників різних поколінь, яка відбулась у Київському університеті 1995 року, колишній студент філологічного факультету, поет, лауреат Шевченківської премії Леонід Вишеславський розповів, що у 1937 році студенти поспішали в першу чергу не на лекції, а до дошки оголошень, де щодня вивішували нові списки "ворогів народу" – студентів і викладачів. У таких умовах 1938 року було призначено ректором університету українського педагога, хіміка за освітою, Руська Олексія Микитовича. Він народився у місті Бялисток (Польща) 30 березня 1906 року. Здобувши вищу освіту, з початку 30-х років до 1938 року був на викладацькій і керівній роботі у Київському педагогічному інституті. О. М. Руську, який працював ректором Київського університету у 1938–1944 роках, дісталися суворі роки Великої Вітчизняної війни, евакуація університету в тилові райони країни, перетворення навчального закладу на Об’єднаний Український державний університет.

У роки війни багато викладачів та студентів університету пішли на фронт, воювали і відзначились у боях проти німецько-фашистських загарбників. Вихованцю історичного факультету Л. Павліченко було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Щороку 9 травня і 1 вересня викладачі і студенти Київського університету вшановують пам’ять полеглих у боях старших побратимів – покладають квіти до меморіальної стели, яку встановлено на фасаді старовинного корпусу університету.

У листопаді 1943 року Київ було звільнено від німецько-фашистської окупації. Кияни, які зуміли вижити в часи гітлерівської неволі, особливо молоде покоління, з надією дивилися на зруйнований німцями університет.

1944 року було призначено ректора університету, ним став геолог Володимир Гаврилович Бондарчук. Було йому тоді 39 років. Народився він у селі Дениші Житомирської області. По закінченні Волинського інституту народної освіти працював у геологічному управлінні. Ще у 30-ті роки став викладати, як тоді казали, у вишах.

Володимиру Гавриловичу Бондарчуку дісталось ректорувати у дуже складні роки – 1944–1951. Треба було збирати викладачів: хто повертався з евакуації, кого відкликали з фронту, хто вижив в окупації – і після відповідної перевірки приступив до лекцій. Студенти першого, ще військового набору, серед яких були поранені фронтовики, інваліди, не тільки сумлінно вчилися, вони після занять ще відбудовували зруйновані верхні поверхи університету, наступні роки допомагали зводити університетський гуртожиток.

В. Г. Бондарчук – активний організатор, вихователь перших повоєнних кадрів для народного господарства, у 1951 році був призначений заступником Голови Ради Міністрів УРСР, а через два роки став директором Інституту геологічних наук АН УРСР (1953–1963). Це був спеціаліст з питань тектоніки, загальної та регіональної геології. Він розробив концепцію острівного тектоновулканічного походження земної кори, став основоположником тектології. За його монографіями та навчальними посібниками вчилися покоління студентів геологічного факультету.

Новим ректором університету 1951 року було призначено відомого вченого в галузі молекулярної фізики Олександра Захаровича Голика. Очолював він університет недовго – чотири роки. Однак тогочасні студенти і викладачі запам’ятали їх назавжди. Це були останні роки сталінщини і перші роки хрущовської "відлиги".

Син машиніста зі станції Мерефа Харківської області, Олександр Захарович Голик, народився у 1908 році. Перші кроки його наукового життя пов’язані з працею у Дніпропетровському університеті. У 1937 році йому було доручено створити кафедру фізики в Інституті інженерів залізничного транспорту м. Дніпропетровська. Під час Великої Вітчизняної війни офіцер О. З. Голик пройшов бойовий шлях від Донбасу до Будапешта. Після демобілізації у 1946–1951 роках був заступником директора Інституту фізичної хімії АН УРСР. Сумлінно відпрацювавши свій ректорський термін, Олександр Захарович Голик не полишив Київський університет. Він став деканом фізичного факультету, протягом чверті століття керував кафедрою молекулярної фізики. Один із учнів О. З. Голика, професор П. Адаменко, зазначив: "Наукова тематика, якою займався професор О. З. Голик, його ідеї в галузі фізики рідин, фазових переходів і критичних явищ, фізики полімерів та фізики біологічних об’єктів продовжують розвивати його численні учні та послідовники”. Заслужений діяч науки УРСР О. З. Голик приділяв пильну увагу філософським питанням фізики, викладав загальний курс фізики не тільки на фізичному та хімічному факультетах, але й майбутнім філософам. Не стало Олександра Захаровича Голика 5 березня 1991 року.

До керівництва університетом у 1955 році прийшов відомий вчений в галузі енергетики, академік АН УРСР з 1950 року Іван Трохимович Швець. Він народився 25 травня 1901 року в с. Хутір-Михайлівський. Нині це село Дружба Сумської області. Хутір Михайлівський ще відомий як значна залізнична станція. І, мабуть, подальші наукові уподобання І. Т. Швеця у галузі теплотехніки, енергетики, електрифікації, захоплення проблемами створення парових та газових турбін, енергетичних установок різноманітного призначення були визначені його життям на залізничній станції, де все було пов’язано з енергетикою. По закінченні у 1927 році Київського індустріального інституту (нині це Політехнічний університет) він навчається в аспірантурі, стає викладачем. У 1942–1952 роках та 1954–1955 роках – І. Т. Швець на науковій роботі, він директор Інституту енергетики АН УРСР (надалі – теплоенергетики). З ім’ям І. Т. Швеця пов’язано 14 років історії Київського державного університету, ректором якого він працював з 1955 до 1969 року. Це був складний для студентства час, коли хрущовська "відлига" переходила поступово у брежнєвсько-сусловське закручування "гайок".

ХХ з’їзд КПРС, який устами М. С. Хрущова викрив сталінські злочини, читання рішень з’їзду на спеціальних зборах схвилювали студентів університету. Неформальні обговорення продовжувалися в гуртожитках, дискусії виплескувалися на лекції, семінари, в університетські коридори. Все це не просто пожвавило, але й революціонізувало суспільну атмосферу в університеті. Певною мірою піком цих настроїв стало написання студентом четвертого курсу факультету журналістики Борисом Мар’яном (1956–1957 навчальний рік) "Програми-мінімуму" – демократизації життя в Радянському Союзі. Студент пропонував: ліквідувати кастовість і привілеї членів КПРС; зміцнити й розширити суверенітет республік; наділити селян землею від одного до трьох гектарів; на заводах і фабриках передати управління виборним робітничим комітетам; обмежити повноваження прокуратури; ліквідувати цензуру; надати періодичній пресі право оприлюднювати різні точки зору з проблем господарського та державного вдосконалення; не переслідувати за пропаганду різних філософських, естетичних та правових поглядів, окрім відверто націоналістичних та фашистських; дозволити розповсюдження й продаж зарубіжних книжок, газет, журналів; у міжнародному житті продовжувати боротьбу за мир і співробітництво з усіма країнами світу; дозволити вільний виїзд і в’їзд у країну всім громадянам; дати цілковиту автономію університетам; забезпечити студентам таку стипендію, яка гарантувала б середній життєвий рівень тощо. Всього 21 пункт.

Це не була таємна, підпільна програма. Щоб удосконалити програму, Борис Мар’ян прочитав її друзям-студентам, пішов з програмою до парткому університету. Та журналістські "навуходоносори" (особливо секретар партбюро курсу М. Чорний, який 19 грудня 1956 року написав на вулицю Володимирську, 33 розлогий донос) паралельно робили свою підлу справу. Керівництво факультету журналістики направило на ім’я ректора КДУ доповідну записку, в якій пропонувало виключити студента Мар’яна зі складу студентів факультету "як людину ідейно незрілу і не підготовлену до виконання почесного обов’язку радянського журналіста". Ректор університету академік І. Т. Швець своїм наказом № 2 від 4 січня 1957 року задовольнив "прохання деканату факультету журналістики", виключивши Мар’яна Б. Т. зі складу студентів університету з аргументацією: "як такого, що зганьбив високе звання радянського студента".

А 7 січня 1957 року, коли Борис Мар’ян був для університету вже людиною з вулиці, на факультеті журналістики відбувся комсомольсько-партійний актив IV курсу, на який "випадково" завітали відповідальні чиновники з ЦК КПУ, з Міністерства вищої освіти, з міськкому партії. Це сталося тому, що на доповідній записці про "Програму-мінімум" Бориса Мар’яна, яка лягла на стіл першого секретаря ЦК КПУ О. І. Кириченка, з’явилась резолюція червоним олівцем: "Разобраться до истоков!". А це означало, що шлагбаум для репресивних органів був відкритий.

Аби не допустити розбурхування пристрастей, на збори прийшов академік І. Т. Швець. "Я перед лицом ЦК нашей партии заявляю, что наша молодежь надежная, – ректор столичного університету явно адресував свої слова представникам "високих інстанцій". – Я видел много врагов. Когда их брали за горло, они плакали и каялись. Враги – жалкие люди. У них нет родины. Гниль эту нужно решительно ликвидировать" [5].

Вчитуючись у виступ ректора КДУ І. Т. Швеця, не можемо не помітити, що він був загнаний у глухий кут доповідною запискою керівництва факультету журналістики і не дав об’єктивної оцінки думкам одного (!) студента, який зовсім не закликав до повалення радянського ладу. Навпаки, хотів його вдосконалити.

Конкретних пропозицій на зборах комсомольсько-партійного активу 7 січня 1957 року не прозвучало. Однак їх почув у своєму кабінеті слідчий КДБ з особливо важливих справ Жиленков з вуст тодішнього декана факультету журналістики і запротоколював буквально таке: "Считаю необходимым заявить, что Марьяна необходимо немедленно изолировать, так как он своим присутствием в университете оказывает разлагающее влияние на студентов".

Академік І. Т. Швець у 1957 році втримався на своїй посаді і працював ректором КДУ ще дванадцять років.

У 1959 році, коли колишній студент університету Борис Мар’ян продовжував відбувати свій п’ятирічний термін ув’язнення у страшному мордовському Дубравлазі, І. Т. Швець став заслуженим діячем науки і техніки УРСР. У 70-ті роки він працював в Інституті технологічної теплофізики АН УРСР. Вчений є автором підручників, навчальних посібників, багатьох наукових статей. Помер Іван Трохимович Швець у 1983 році.

…У травні 2003 року в Національній спілці журналістів України зібрались на свій ювілей – 45-річчя закінчення факультету журналістики його колишні вихованці: народний депутат України поет Борис Олійник, заслужений працівник культури України Олег Ситник, лауреат Шевченківської премії Микола Шудря, публіцист Юлій Шелест та ін. З незалежної Молдови приїхав на зустріч відомий поет і публіцист, головний редактор урядової газети "Независимая Молдова" Борис Тихонович Мар’ян. Київський університет не дозволив йому завершити вищу освіту у своїх стінах. Поет Борис Мар’ян одержав диплом всесоюзного Літературного інституту імені Горького, однак вважає своїм рідним вузом Київський національний університет імені Тараса Шевченка, а нас – своїми однокурсниками. Про це свідчить і його автограф на власній книзі віршів "Тюремная тетрадь": "Юрию Ярмышу – в память 45-летия – и спасибо за память! Автор Борис Марьян. 24.V.03".

У своєму дослідженні "На передовій журналістської освіти в Україні" професор В. В. Різун пише про студентство 50-х років: "Деякі вільнодумці свої "університети" проходили за гратами, у таборах чи в армії. Це – Борис Мар’ян, Іван Пашков, Вадим Пепа та ін. Не минула лиха доля Василя Симоненка, В’ячеслава Чорновола, Василя Захарченка, Юлія Шелеста".

Студенти Київського державного університету у 60-ті роки ХХ століття збиралися на демонстрації біля пам'ятника Тарасу Шевченку. Вони співали національних пісень, висловлювали необхідність змін, демократизації суспільного життя. Студенти співчували "празькій весні" 1968 року, розчавленій радянськими танками.

На цій хвилі в університеті відбулись зміни у керівництві, як тоді говорили, – "зміцнення кадрів".

Нелегкі проблеми – навчальні, наукові, господарчі – дістались у 1970 році професорові, членові-кореспонденту АН УРСР, фізику зі спеціальності "оптика і спектроскопія" Михайлу Ульяновичу Білому, коли його обрали ректором університету. Та новий ректор мав багатий досвід роботи в Київському університеті й знав його проблеми.

Михайло Ульянович Білий (1922–2001) народився 12 листопада на Чернігівщині у селянській родині. Він брав участь у боях Великої Вітчизняної війни, був тяжко поранений. Подальше життя М. У. Білого було пов'язано з Київським університетом, в якому він закінчив фізичний факультет (1948) та аспірантуру (1951), став кандидатом наук, доцентом (1956), доктором наук, професором (1965), 1969 року був обраний членом-кореспондентом АН УРСР, став керівником наукової школи "Спектроскопія невпорядкованих та домішкових конденсованих систем". Понад 30 років (1963–1993) М. У. Білий завідував кафедрами експериментальної фізики, оптики твердого тіла, оптики. Був деканом фізичного факультету (1962 –1970), турбувався про матеріально-технічну базу, нове устаткування, сучасні прилади, залучав до навчального процесу талановитих учених з інститутів Академії наук України.

Коли у 1970 році Михайло Ульянович став ректором КДУ, студентський фольклор зразу ж зреагував на це "запитанням вірменському радіо": "Чому Київський університет – червоний, а ректор у ньому – Білий?" Один із варіантів відповідей був такий: "У червоному університеті починається білий терор". Та як згадує студент тих років (1967–1972), нині головний редактор газети "Урядовий кур'єр" Михайло Михайлович Сорока: "Терору не було, як і потреби в ньому. Бо тоді, на межі шістдесятих–сімдесятих, у суспільстві, а отже, і в університеті, вже чітко намітився перехід від романтизму, породженого "хрущовською відлигою", до прагматизму, який формував і диктував період застою.

Але для студентського життя застій протиприродний. Роки студентства неповторні, їх важко втиснути в прокрустове ложе якої-небудь періодизації. Ми, переважно вихідці із села, великими очима дивились на тогочасний Київ, намагалися не пропустити жодної цікавої вистави, концерту, фільму, театральної прем'єри, футбольного матчу київського "Динамо"... Нам читали лекції провідні викладачі-гуманітарії університету, які намагалися не просто передати нам якусь суму знань, а прагнули навчити нас мислити і творити!" [6].

В університеті яскраво розкрився науковий талант М. У. Білого, його енергія організатора. 16 років праці на посаді ректора (1970 –1985) – це роки будівництва. У районі Виставки передового досвіду України було розгорнуто спорудження нових навчальних корпусів для окремих факультетів: кібернетики, фізичного, механіко-математичного, біологічного та ін. Студенти одержали впорядковані гуртожитки, виріс житловий масив для викладачів. Нове університетське містечко дало можливість збільшити прийом студентів, було розширено аспірантуру. Всі факультети поповнювались молодими науковими кадрами.

Михайло Ульянович Білий кілька разів обирався депутатом Верховної Ради України, а в 1972–1980 роках був її Головою.

Заслужений діяч науки і техніки України, почесний доктор Дебреценського та Лейпцизького університетів, автор понад 30 наукових винаходів, Михайло Ульянович Білий у своїй багатогранній діяльності гармонійно поєднував талант ученого, чуйність педагога, енергію організатора.

У середині 80-х років у Київському державному університеті відбулась серед професорського складу ротація поколінь. До керівництва багатьма факультетами та кафедрами прийшли молоді за віком, однак, уже досвідчені у науковій та організаційній роботі вчені. Ректором Київського державного університету імені Тараса Шевченка було обрано талановитого вченого-хіміка, першого проректора, доктора хімічних наук, професора Скопенка Віктора Васильовича.

Скопенко В. В. народився 18 грудня 1935 року в місті Новгородка на Кіровоградщині. Батьки його були вчителями. Василь Федорович Скопенко викладав математику, мати Ганна Митрофанівна – історію. 1936 року авторитетного вчителя, здібного організатора призначили директором школи в селі Верблюжка. Тут у малого Віктора з'явились сестра Алла і брат Георгій.

Степова, випалена південним сонцем, Кіровоградщина славиться своїми мужніми, талановитими людьми, духом волі. Це рідний край видатних українських письменників: Юрія Яновського, який увічнив дорогий йому степ у класичних романах "Чотири шаблі", "Вершники", і Віктора Близнеця, автора чудових повістей "Паруси над степом", "Звук павутинки", "Земля світлячків".

До дитинства Віктора Скопенка, як і до дитинства мільйонів його однолітків, 22 червня 1941 року увірвалася найкривавіша війна. Батько-вчитель став воїном, офіцером, воював на Курській дузі, визволяв Україну, став командиром 1180 полку. Полковник Василь Федорович Скопенко обезсмертив своє ім'я, порятувавши у серпні 1944 року від руйнування під час штурму старовинне польське місто над широкою Віслою – Сандомир, і був удостоєний за цей подвиг найвищого у країні звання – Героя Радянського Союзу.

Видатний польський письменник Ярослав Івашкевич у своєму публіцистичному есе "Врятоване місто" так описав цей подвиг воїна-стратега з України: "Ще й зараз, під'їжджаючи до Сандомира з будь-якого боку, можна побачити руїни і сліди пожежі війни у 1944 році. Радянська Армія близько півроку стояла на правому березі Вісли, готуючись до остаточного бою з гітлерівською навалою з метою звільнення нашого краю. Навколо Сандомира точилися запеклі бої. Серед руїн Сандомир лишився майже незачепленим, і це виглядало як диво. Розповімо про щасливе врятування міста, яке протягом історії раніше руйнувалося багато разів.

Командуючим фронтової ділянки напроти Сандомира був полковник Скопенко. Коли він наблизився до Вісли чудового літнього дня і побачив на протилежному березі наше місто, він був ним дуже вражений. Сандомир виглядав здалеку, як корона, що увінчує вершину узгір'я. В літньому сонці всі будинки міста і башти блищали, як коштовності.

Полковник Скопенко захопився цим містом і сказав собі: "Це надто прекрасне місто, не можна його руйнувати". І дійсно, він так провів стратегічну операцію, що місто при взятті лівого берега майже не постраждало. Коли полковник Скопенко прибув до Сандомира після його звільнення Радянською Армією, місто не обмануло його сподівань, воно стало й надалі для полковника предметом любові і подиву.

Але Радянська Армія йшла вперед. Полковник Скопенко пішов разом з іншими воїнами далеко від рідних місць і від Сандомира. Його було тяжко поранено. Умираючи, він просив поховати його у врятованому ним Сандомирі.

Бажання його було виконано, і полковник спить вічним сном у нашому місті, а вулицю Опатовську перейменовано на вулицю полковника Скопенка".

Військовий подвиг Героя Радянського Союзу полковника Василя Федоровича Скопенка і подвиг, трудовий, науковий його сина – академіка, Героя України Віктора Васильовича Скопенка – увійшли до історії Української держави:

Такий у світі приклад один: Батько – Герой, Герой і син!

З Київським університетом пов’язане все життя В. В. Скопенка: навчання, наукові від-криття, організаторська діяльність. Сумлінно долаючи шлях студентського навчання, поєднуючи його з науковою роботою на кафедрі неорганічної хімії (під керівництвом професора А. М. Голуба), він став аспірантом, написав і успішно захистив кандидатську, а згодом і докторську дисертації. Наполеглива творча праця, наукові дослідження і видатні відкриття в галузі координаційної хімії, виконані під керівництвом В. В. Скопенка, нині відзначено державними преміями України в галузі науки і техніки:

1990 року – за роботи в галузі хімії псевдогалогенідів і монографію "Хімія псевдогалогенідів", 1995 року – за цикл робіт із синтезу координаційних сполук. Широкий діапазон наукових пошуків і здобутків В. В. Скопенка, його роботи в галузі твердофазного синтезу і синтезу із розплавлених солей удостоєні премії імені Л. В. Писаржевського (1989).

У науковому доробку академіка НАН України В. В. Скопенка 15 підручників та монографій, майже 400 наукових статей, під його керівництвом захищено 38 кандидатських, 11 докторських дисертацій.

Академік В. В. Скопенко нині очолює наукову школу світового рівня – школу координаційної хімії.

Науково-технічний розвиток будь-якої країни цілком залежить від ефективності інтелектуальної, творчої діяльності людини. Науковці Київського університету традиційно мають світове визнання у деяких наукових напрямах, зокрема, у біології, фізіології, радіофізиці, фізиці, астрономії, хімії тощо. Лише у 2001 році вчені-хіміки отримали 21 патент за винаходи, біологи – 5 патентів, фізіологи – 2, радіофізики – 2, фізики – 7 патентів, учені Військового інституту – 3 патенти.

Як відомо, промислова власність є частиною інтелектуальної власності, вона включає права, що стосуються винаходів, а також припинення недобросовісної конкуренції. Промислова власність, що давно визнана і використовується у промислово розвинених країнах, сьогодні застосовується як важливий інструмент технологічного та економічного розвитку Української держави. Правова охорона інтелектуальної власності сприяє розвитку заснованого на наукових та науково-технічних досягненнях інноваційного підприємства. За період 1996–2000 років Київський національний університет імені Тараса Шевченка отримав 144 патенти на винаходи і став власником монополії на використання об’єктів у галузі нових технологій, матеріалів, вимірювальної та обчислювальної техніки, радіолокації, медицини, екології тощо. Надійна охорона та комерціалізація об’єктів інтелектуальної власності забезпечує виробництво науковомісткої продукції у державі та зміцнює позиції Київського університету на ринку.

Київський університет в останні, надзвичайно економічно важкі для держави й освіти роки не просто вижив, але й зміцнив свою матеріальну базу, активно розбудовується в науковому напрямі, готуючи фахівців з нових спеціальностей для потреб незалежної України.

Значно зріс міжнародний авторитет Київського університету. Вершиною успішної праці всіх підрозділів університету став Указ Президента України від 25 листопада 1999 року "Про Київський національний університет імені Тараса Шевченка". Цим Указом Київський університет імені Тараса Шевченка було оголошено національним університетом зі статусом самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу, а ректор університету – прирівняний за статусом до міністра України. Згідно з Указом майно, передане університету в оперативне управління, віднині належить йому на праві повного господарського відання, використовується самостійно, у тому числі для ведення господарської діяльності. Виділені університету земельні ділянки перебувають в його безстроковому і безоплатному користуванні.

У 1999 році на честь святкування 165-річчя Київського національного університету академіка В. В. Скопенка було вшановано званням Героя України з врученням ордена держави.

В. В. Скопенко є академіком Академії педагогічних наук України, почесним доктором Московського, Братиславського, Ягеллонського, Таврійського, Ростовського-на-Дону педагогіч-ного імені М. Драгоманова, Чернівецького університетів. ***

Розпочавши у 1834 році з одного-єдиного факультету – філософського та з 62 студентів, через 170 років, у 2004 році Київський університет має 14 факультетів (біологічний, географічний, геологічний, економічний, історичний, кібернетики, механіко-математичний, радіофізичний, соціо-логії та психології, фізичний, філософський, хімічний, юридичний, підготовчий); 4 інститути (журналістики, міжнародних відносин, філології, військовий), а також – Ботанічний сад, Канівський природний заповідник, Астрономічну обсерваторію. У Київському університеті навчаються за 73 спеціальностями та 157 спеціалізаціями понад 18 тисяч студентів, 1600 аспірантів. Професорсько-викладацький склад нараховує майже 2 тисячі осіб, у тому числі: 109 академіків і членів-кореспондентів державних академій, понад 360 професорів, докторів наук, понад 660 доцентів, кандидатів наук, які працюють на 162 кафедрах. За роки свого існування університет підготував понад 250 тисяч фахівців, тисячі докторів та кандидатів наук. За останні роки відкрито кілька нових спеціальностей і спеціалізацій: "Міжнародна економіка", "Прикладна економіка", "Міжнародний бізнес", "Інформаційні системи в менеджменті", "Соціальна інформатика", "Фольклористика", "Італійська мова та література", "Медична радіофізика", "Космічне металознавство та медична фізика", "Туризм", "Землевпорядкування та кадастр" тощо. Діяльність університету спрямована на формування нової генерації спеціалістів, які, оволодівши фундаментальними, глибокими спеціальними знаннями, здатні до творчої самостійної роботи.

Університет має спеціальний Інститут післядипломної освіти, де можна здобути другу вищу освіту. Значне місце в навчальній та науковій роботі студентів і викладачів належить Науковій бібліотеці імені М. Максимовича, яка має найбільші фонди серед університетських бібліотек України.

Важливим кроком в осучасненні навчального процесу в університеті став перехід на міжнародну – ступеневу підготовку фахівців з вищою освітою: бакалаврів, спеціалістів, магістрів.

До проголошення незалежності в Україні не готували спеціалістів із соціології, дипломатів (хоча і працював міжнародний факультет). Все це було прерогативою Москви.

"Довелося починати все спочатку, – зазначає ректор В. В. Скопенко. – Уперше в Україні Інститут міжнародних відносин Київського університету готує спеціалістів для дипломатичних служб. Було відкрито відділення сходознавства, де студенти вивчають арабську мову і хінді, японську, китайську, корейську мови. Ці спеціалісти вкрай необхідні Україні".

У сорокові роки ХХ століття на фасадній стіні університету було встановлено меморіальну дошку сталінському прокуророві – кату А. Вишинському, чия наукова кар'єра до 1917 року була пов'язана з Києвом. Нині при парадному вході до червоного корпусу студенти бачать пам'ятні дошки українським патріотам: Т. Г. Шевченку, М. П. Драгоманову, М. С. Грушевському. А поруч із корпусом по бульвару Шевченка, 14 відкрито і пам'ятник видатному історикові та політичному діячеві, першому Президентові УНР М. С. Грушевському, який закінчив Київський університет.

З перших років свого існування Київський університет став носієм передових наукових ідей, авторитетним європейським центром підготовки високоосвічених кадрів. У його стінах успішно розвивалася наукова діяльність славетної плеяди таких видатних учених, як філолог В. М. Перетц, історики В. Б. Антонович, В. С. Іконніков, М. П. Шашкевич, М. В. Владимирський-Буданов; економіст М. І. Зібер; математики М. Є. Ващенко-Захарченко, Д. О. Граве, М. А. і Л. А. Дяченки, В. П. Єрмаков; механіки І. І. Рахманінов, Г. К. Суслов, П. В. Воронець; фізики М. П. Авенаріус, М. М. Шіллер, Й. Й. Косоногов; хіміки С. М. Реформатський, А. К. Бабко, А. М. Голуб, А. Т. Пилипенко, А. І. Кіпріанов; геологи К. М. Феофілактов, В. М. Червінський, М. І. Андрусов, П. А. Тутківський; ботаніки І. Ф. Шмальгаузен, С. Г. Навашин, К. А. Пурієвич, О. В. Фомін, М. Г. Холодний; зоологи К. Ф. Кеслер, О. О. Ковалевський, О. М. Сєвєрцов, О. О. Коротнєв; біохімік О. В. Палладін; медики В. О. Бец, М. С. Скліфосовський, Ф. Г. Яновський, В. П. Образцов, М. Д. Стражеско. В аудиторіях Київського університету навчалися: історик Є. В. Тарле; біохімік О. М. Бах; мікробіолог і епідеміолог Д. К. Заболотний; математики М. Г. Чеботарьов, М. М. Боголюбов, О. Ю. Шмідт, А. М. Самойленко; винахідник у галузі зварювання М. М. Бернадьє. З університету вийшла плеяда визначних діячів української культури: письменники Михайло Старицький, Володимир Самійленко, Максим Рильський, Остап Вишня, Василь Симоненко, Борис Олійник, Іван Драч, Микола Луків, Степан Колесник, Дмитро Головко, Володимир Коломієць, Всеволод Нестайко; композитори Микола Лисенко, Левко Ревуцький та багато інших діячів культури нашої країни. Видатний прозаїк і публіцист Іван Багряний, закинутий лихою долею за межі рідної України, ще у 40-ві роки пророчо говорив: "Розглядаючи політичні сили, вірніше, політичні кадри українського народу в підрадянській Україні, ми твердили і твердимо, що кадри ті колосальні, високої політичної школи, як і високого фахового та державницького вишколу... Власне, в цих кадрах є найбільші наші політичні резерви – ці резерви колосальні… Повторюємо – без цих резервів українська визвольна боротьба не може бути завершена успішно" (1948). Більше півстоліття минуло з того часу, як були висловлені І. П. Багряним ці пророчі думки. Багато з тих, хто пройшов школу навчання у Київському університеті, послідовно боровся за незалежність України, почали сумлінно будувати нову Україну, суверенну, із значним виробничим, науковим і культурним потенціалом. Це випускник економічного факультету, перший Президент незалежної України Л. М. Кравчук; Голова Верховної Ради України, історик В. М. Литвин; випускники міжнародного факультету, міністри закордонних справ України Г. Удовенко, Б. Тарасюк; академік НАН України, народний депутат, поет Б. Олійник; міністр освіти і науки В. Г. Кремінь; віце-прем’єр уряду України Д. В. Табачник; голова Спілки письменників Ю. Мушкетик; академік НАН України, директор Інституту літератури ім.Т. Г. Шевченка М. Г. Жулинський, член-кореспондент НАН України В. Г. Дончик.

В аудиторіях Київського університету здо-бували знання майбутні журналісти і письменники, які рішуче повернули провідні друковані органи від радянського змісту до проблем і завдань незалежної України. Ці імена повинна зберегти історія: головний редактор газети "Літературна Україна" публіцист Борис Рогоза, головний редактор журналу "Вітчизна" прозаїк Олександр Глушко, головний редактор журналу "Дніпро" поет Микола Луків, головний редактор газети "Сільські вісті" публіцист Іван Сподаренко. Нові провідні газети незалежної України очолили: "Урядовий кур'єр" – Михайло Сорока, "Голос України" – Сергій Правденко, "День" – Лариса Івшина. Всі вони у різні роки вчилися на факультеті журналістики КДУ. Цей факультет, створений у 1953 році (з 1993 року – інститут), виховав тисячі журналістів-патріотів, які невтомно розбудовують демократичне суспільство у незалежній Україні. Серед них – 15 лауреатів Шевченківської премії, багатьох літературних та журналістських премій. Нинішнє європейське обличчя Інституту журналістики послідовно створили доктори філологічних наук: декан, професор Д. М. Прилюк, директор, професор А. З. Москаленко, директор, професор В. В. Різун.

Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка пройшов три етапи розвитку: 1947–1952 – відділення журналістики, 1953–1993 – факультет журналістики, з 1993 року – Інститут журналістики.

В інституті запроваджено триступеневу освіту: бакалавр, спеціаліст, магістр. Готуються фахівці зі спеціальностей "журналістика" і "видавнича справа та редагування". У структурі інституту кафедри: періодичної преси, теорії масової комунікації, телебачення та радіомовлення, історії літератури та журналістики, мови та стилістики, міжнародної журналістики, організації масовоінформаційної діяльності, видавничої справи та редагування; інформаційно-обчислювальний центр, фотолабораторія, навчально-поліграфічна лабораторія, навчально-видавнича група, телестудія, радіостудія. В Інституті журналістики створено наукову школу світового рівня – "Журналістикознавство та теорія масової комунікації". Науковий керівник школи – Різун Володимир Володимирович, доктор філологічних наук, професор, заслужений працівник освіти України, директор Інституту журналістики, завідувач кафедри теорії масової комунікації.

Чимало видатних зарубіжних учених, діячів культури, політиків є Почесними докторами Київського університету. Вручає дипломи в урочистій обстановці ректор університету. Цієї нагороди були удостоєні прем'єр-міністр Індії Індіра Ганді, канцлер Німеччини Гельмут Шмідт, відомий норвезький мандрівник Тур Хейєрдал та ін.

У середині 90-х років на урочистій церемонії вручення диплома Почесного доктора уважно слухали ректора В. В. Скопенка гості з далекого Вашингтона – Президент США Білл Клінтон і його дружина пані Хілларі. Почувши прізвища Почесних докторів університету – великих письменників, подружжя засяяло усмішками вдячності. Це честь – стати поруч з всесвітньо відомими літературними майстрами – навіть для Президента Сполучених Штатів Америки!

Звертаючись до Президента США, ректор університету В. В. Скопенко процитував вірші Тараса Шевченка, звернені до демократичної Америки, в яких мрія поета – бачити Україну демократичною державою, зі своїм Вашингтоном, з власною Конституцією.

Коли Ми діждемося Вашингтона З новим і праведним законом? А діждемось-таки колись!

У Київському університеті багато робиться для того, щоб його знали і поважали в цивілізованому світі. Нині університет підтримує партнерські зв'язки з 80 університетами із 37 країн світу. З 1999 року укладено угоди про наукову та культурну співпрацю з університетами КНР, США, Чеської Республіки, Арабської Республіки Єгипет, Румунії, Республіки Корея та ін.

Надбанням університету став білокам’яний навчальний корпус і гуртожиток по вул. Мельникова, 36/1, де вже понад десять років вчаться студенти-журналісти та міжнародники.

Не впізнати нині парадний вестибюль, коридори і аудиторії червоного корпусу університету. Наприкінці ХХ сторіччя цей корпус у буквальному розумінні слова був відреставрований. Створено картинну галерею тих учених, яких протягом 170 років обирали за їх науковий, педагогічний, організаційний таланти ректорами Київського університету: від М. О. Максимовича до В. В. Скопенка. Допитливо вдивляються ректори в обличчя студентів ХХІ століття. Чи добре вони вчаться, чи продовжують далі демократичні традиції Національного університету, чи виростуть патріотами України?

"Ми переступили поріг третього тисячоліття, – зазначає академік В. В. Скопенко. – Що чекає людство за цим порогом? Століття може поставити людство перед вибором – бути чи не бути. Це дасть поштовх народженню нових ідей, наукових напрямів, нових технологій".

170 років діяльності Київського національного університету імені Тараса Шевченка – це значна віха в освіті, науці та культурі суверенної України. Колектив університету з пошаною ставиться до своїх попередників, вивчає їх наукові й творчі досягнення, а студенти, аспіранти наполегливо вчаться, щоб наповнити власними талантами майбутнє рідної Батьківщини.

Безмежна відданість Науці І вірність пам’яті Батьків Єднаються у творчій злуці Учених знаних й юнаків. Хай геній відкриттів яскравих Нових ідей плекає злет – Підносьмо на вершини слави Шевченків університет!



1. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – К.: Вид-во "Бібліотека українця", 1999. – 270 с.
2. Наука в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на зламі тисячоліть. – К.: ВПЦ "Київський університет", 2002. – 330 с.
3. Різун В. На передовій журналістської освіти в Україні. – К., 2003. – 24 с.
4. Уроки журналістики і життя. – К.: Вид-во "Київська правда", 2002. – 328 с.
5. Мусієнко О. Шістдесятники: звідки вони // Пам’ять століть. – 1997. – № 2.
6. Сорока М. Час і журналістика з погляду однокурсників // Уроки журналістики і життя. – К., 2002.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові