Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Саморедагування публіцистичних творів Олесем Гончаром: прагматика тексту

В. М. Галич

d. пед. н., к. філол. н., доц.
удк 070: 821. 161.2 - 92 + 929 Гончар

У статті розглядаються проблеми редагування письменником власних публіцистичних текстів. Розкривається динаміка творчих пошуків митця, його праця, спрямована на досягнення гармонії змісту й форми твору.

Problems of the author's own publicistic texts editing are viewed in the article. The dynamics of the author's creative searches and his activity directed to the achievement of harmony of the work's content and shape are exposed.

Актуальність наукової розвідки пояснюється тим, що саморедагування, зокрема письменником власних публіцистичних творів, не залучалось до наукової парадигми журналістикознавства. Ця стаття є першою спробою узагальнити практику саморедагування письменницької публіцистики. Її завдання – розкрити динаміку творчих пошуків митця, спрямовану на досягнення гармонії змісту й форми твору. Практична цінність мотивується потребою залучення досвіду видатного письменника-публіциста другої половини ХХ сторіччя до вдосконалення майстерності письменників-публіцистів і редакторів.

Саморедагування – це звичайний процес поліпшення письменником змісту й форми власних текстів. "Створення тексту – акт завжди індивідуальний, глибоко особистісний та інтимний. Автор… залишається наодинці з матеріалом, обдумує його, піддає аналізу, класифікує і відповідним чином викладає" [1, 114]. "Літредагування, – зазначає В. Різун, – це ні в якому випадку не виправлення помилок і тільки" [2, 67], хоча велика роль у процесі саморедагування належить пошукам автором найбільшої адекватності вислову його задумові. Кожна правка гармонізує зміст твору, дозволяє якомога точніше донести його до читача.

Є чимало свідчень того, яку відпові-дальність відчував Олесь Гончар щодо художнього слова, нещадно виправляючи власні тексти, домагаючись їх довершеності. Редактори, яким доводилося працювати з Олесем Гончаром у процесі підготовки його творів до друку, у відповідях на анкету, розроблену автором цієї праці, зазначали, що письменник "завжди ставився до редактора як до друга і першого порадника" [3]. Він "сприймав тільки слушні зауваження, висловлені у формі побажання, необхідно було аргументувати своє побажання" [4]. "Працювати з ним було легко і цікаво. Я не втручався в його текст, а лише намагався підказувати, радити. Те, що він вважав за потрібне, він виправляв, удосконалював" [5].

Водночас Олесь Гончар негативно оцінював некомпетентне редакторське втручання до свого тексту. Олесь Лупій згадував: "Усім відомо, з якою увагою ставився Олесь Терентійович до мови, він по кілька разів переписував свої твори і, мабуть, знав напам'ять кожне своє речення. Він не любив чужих привнесень до свого тексту і навіть з одного слова міг здогадатися про редакторське виправлення. Одного разу він попросив мене послухати два варіанти складнопідрядного речення і сказати, який з них кращий. На мою думку, кращим був другий варіант, і я про це сказав. І тут Олесь Терентійович ніби осяявся ізсередини, розговорився, що траплялося з ним рідко. Це був своєрідний роздум про оригінальність і неповторність стилю письменника, який можна порівняти тільки з музикальною гармонійністю, де кожен звук і тон мають своє призначення і, порушивши щось одне, можна зруйнувати всю цілісність" [6].

Процес правки Олесем Гончаром власних текстів тривав до самого виходу журнального варіанта твору, продовжувався потім у коректурі окремого видання. Заступник головного редактора "Вітчизни" Ігор Малишевський згадував, що письменник полюбляв усі свої романи друкувати в цьому журналі: "Публікацію у "Вітчизні" він вважав прикметою вдалої долі нового роману. Адже похід "Прапороносців" у славу розпочався саме з її шпальт" [7]. Мемуари засвідчують, що поява в редакції Олеся Гончара з черговим твором викликала в її працівників паніку, бо передвіщала, що "скоро ні в суботу, ні в неділю вихідних не буде, оскільки Олесь Терентійович полюбляв доопрацьовувати роман у коректурах. Іншій автурі така сваволя не дозволялась" [7].

Любомир Дмитерко, котрий тривалий час очолював колектив "Вітчизни", "на скарги дівчат, що після Гончара коректура знову чорна, говорив: "Гончар є Гончар, і зовсім не тому, що він голова Спілки.

Гончар просто шматував коректури. Кожний вільний клаптик на берегах відбитків так густо мережив коректорськими значками, що з помальованими вздовж і впоперек гранками доводилося розбиратися по кілька днів. А часом розміри лиха були такі, що не мало сенсу виправляти. Я просто давав друкарці команду перебирати роман наново" [7].

Яскравий приклад роботи Олеся Гончара над саморедагуванням власних текстів містить книжка Олега Бабишкіна "Олесь Гончар", де згадується про роботу письменника над текстом новели "Пороги". Щоправда, подив викликає твердження літературознавця, що Олесь Гончар спалював тексти своїх творів (один з "варіантів новели "Пороги"… всупереч своїй звичці не спалив, і вона стала набутком відділу рукописів" [8, 135]). Родинний архів Олеся Гончара, навпаки, свідчить, що він дуже дбайливо ставився до своїх рукописів, зберігаючи всі їх варіанти. Частина з них уже передана дружиною письменника до ряду київських архівів.

Олег Бабишкін порівнює два варіанти одного епізоду новели: "В першій відомій редакції новели студентка Ніна посварилася зі своїм хлопцем Борисом. Посварилася "на ідейній основі" – вона збиралася після закінчення вишу їхати на село, а Борис волів залишатися в місті. В другій редакції твору Ніна на тій же основі посварилася з подругою Ларою, батько якої "вже комусь там дзвонив, хтось йому нібито щось обіцяв". Очевидно, основна незгода – таки з хлопцем, якому симпатизує Ніна. Принаймні так можна судити з конспекту дальшого викладу оповідання, що залишився наприкінці рукопису; мова йде про село:

"Столиця – життя, а він оставався десь на периферії життя.

На околиці життя.

Дівчата на баржі з сіном співають. Гудки гудуть. Симфонія труда. Все їй промовляло: ти йдеш головним руслом, як оцей пароплав, а не околицею життя. Тіні птахів на скелях. Сонце стовпами стоїть на воді. Діти пливуть до пароплава, щоби погойдатись на хвилях. Телята лежать на пляжі.

Картина життя – під одним настроєм: сонячний ранок, червень".

Очевидно, письменника цікавив вибір юнаком чи юнкою свого місця в житті, повернення синів і дочок народу після навчання саме туди, де вони найпотрібніші…" [8, 135–136].

Ще ряд цікавих прикладів редагування власних творів наведено в навчальному посібнику для студентів поліграфічних інститутів Р. Іванченка "Літературне редагування", зокрема, докладно проаналізовано роман "Прапороносці", рукопис якого зберігається в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Р. Іванченко звертає увагу читачів на те, як Олесь Гончар редагує окремі, на його погляд, невдалі місця роману, домагаючись художньої довершеності. Наприклад, у "сцені розмови Черниша з матір'ю спершу було: "Женю, – говорила вона йому при останній зустрічі, – я знаю який ти буваєш гарячий… до самозабуття. Ти занадто романтик. Я не схиляю тебе на те, щоб ти був поганим воїном або ховався поза чужі спини. Я знаю, що ти не здатний і, може, саме за це найбільше люблю тебе" [9, 80].

Навівши цей фрагмент, Р. Іванченко коментує ті зміни, які вніс Олесь Гончар до тексту в процесі підготовки його до друку: "Силуваність відчувається… у фразі "Прапороносців" (Я не схиляю тебе на…). Це суто книжне словосполучення, природне в описах, але тут, при відтворенні інтимної розмови, недоречне. Тому О. Гончар, готуючи твір до видання, редагує те місце. Він переключає репліку із звучання, близького до суто офіційної розмови, в тони інтимної настанови: "Звичайно, я не раджу тобі…" [9, 80].

Роман Іванченко слушно вважає, що точність слововживання часом може залежати лише від одного окремого слова. Саме тому в процесі редагування "Прапороносців" Олесь Гончар вилучає в епізоді зустрічі Маковейчика віч-на-віч з румунським вояком фразеологізм "уперся баньками" й замінює його на "дивився". "Несподіваний, різко негативний вираз уперся баньками, що може й прийнятний для характеристики ворога, для змалювання зляканого виразу очей ніжного, ліричного Маковейчика – недоречний. Це словосполучення, – на погляд Р. Іванченка, – порушує настрій співчуття до героя, знімає відчуття авторської позиції" [9, 81].

Праця редактора над текстом є досить складною. Р. Іванченко розповідає, як нелегко давалося Олесю Гончару знайти такий варіант, щоб уникнути повтору в одному реченні слова “змінила”: "На перший погляд редактор стоїть перед безліччю варіантів, і не має критерію, який би допоміг йому вибрати з-поміж них потрібну конкретну деталь. Справді, посмішка… всього його змінила. Змінила, можливо, в хороший бік (посмішка доброї людини), а можливо, що й виявила його криводушність (наприклад, єхидна посмішка скритної людини). Але це тільки на перший погляд. Вже наступне речення вказує, що йдеться про деталь позитивного плану. Отже, всі можливі заміни з деталлю негативного плану відпадають. Широкий контекст ще більше звужує можливість вибору. Деталь повинна доносити до читача зміну на обличчі вольової людини, мусить характеризувати душевну доброту героя. А щодо конкретного вияву, то певно, якщо до цього епізоду письменник змальовує Воронцова засмучено-зосередженим, отже, патріотичний порив юного Черниша добру людину мав би порадувати. І ця деталь, щоб обминути словоповтор, мусить звучати метафорично. Отже, можливі редакторські варіанти такі: Посмішка змінила обличчя Воронцова, і наче всього його освітила радістю (весь він заіскрився радістю, осяяла радістю, опромінила радістю тощо)" [9, 82].

Роман Іванченко, прогнозуючи можливі варіанти редагування речення професійним редактором, водночас реконструює пошуки самого Олеся Гончара, процес саморедагування ним цього речення: "У журнальному варіанті письменник виділяє окремим реченням штрих, що характеризує героя: Посмішка змінила обличчя Воронцова і ніби всього його змінила: Черниш побачив його, як морське дно в час штилю. Чернишеві здалося… Промовисту деталь знайдено.

Редагуючи це речення з видання у видання, письменник до останнього варіанту йде так: у виданні видавництва ЦК КП(б)У "Радянська Україна" він знімає повторення: Посмішка змінила обличчя Воронцова і ніби всього прояснила до глибини.

У наступних виданнях стисло, одним словом передає знайдену деталь: Посмішка змінила обличчя Воронцова і наче всього опромінила. Здалося, що…" [9, 82]. Р. Іванченко зазначає, що і редактор, і письменник ішли одним шляхом, "проте вираз, знайдений автором, значно промовистіший і економічніший від тих варіантів, які знайшов редактор" [9, 82].

Проте все це приклади редагування й саморедагування художніх текстів. На жаль, жоден із науковців не залучив до аналізу процес саморедагування Олесем Гончаром власних публіцистичних творів. До того ж і в науковій літературі проблема саморедагування письменницької публіцистики залишається не розробленою.

Розглянемо докладніше процес саморедагування письменником власних публіцистичних текстів на прикладах творів різних жанрів. Спершу – статті.

Опублікована в журналі "Київ" (1993. – № 4–5) стаття "Будьмо гідними святинь" зазнала значної авторської правки. У родинному архіві письменника нами виявлено два чорнових машинописних варіанти тексту з позначкою: "До журналу "Київ". Стаття писалася на замовлення цього видання. Тодішній головний редактор "Києва" Петро Перебийніс зазначав: "Ця справді незвичайна стаття має свою історію. Ми попросили Олеся Гончара сказати для журналу бодай коротке слово з найпекучіших проблем нашого буття. І ось – відповідь.

Мільйонам читачів України і світу відомо: коли вже береться за перо наш Олесь Гончар, то тільки для того, щоб сказати усім найголовніше. Вірним собі залишається письменник і в цьому випадку…" [10, 201].

Перший варіант позначений великою авторською правкою змістового характеру, направленою на поглиблення розкриття проблеми припинення моральної деградації суспільства. Первісно в тексті було: "То ж ми, які свого часу похвалялися перед світом своїм колективізмом, уявляли себе чи не найближчими до суспільного ідеалу, сьогодні маємо визнати, що мільйони старих і немічних людей доживають вік у злиднях і самотності, що дитбудинки переповнені сиротами, що егоїзм часто не лишає місця милосердю" [11].

Працюючи над редагуванням цієї фрази, Олесь Гончар на її початку замінює словосполучення "то ж" на "сьогодні": "Сьогодні ми, які…" [10, 201]. Цим самим він наголошує на важливості сказаного саме в час написання тексту, очищаючи думку від певної часової невизначеності. Далі Олесь Гончар вилучає слово "своїм". Після цього ця частина фрази "похвалялися перед світом колективізмом" набуває певної стрункості, оскільки вилучено зайве слово, що не несло якоїсь важливої інформації, але обтяжувало зміст, ускладнювало його. Ще далі публіцист вилучає слово "сьогодні", залишаючи лише "маємо визнати", адже після зміни початку тексту, де вжито слово "сьогодні", тут, у середині речення, воно стало зайвим.

Найбільшої правки зазнав кінець цього речення. Замість фрагмента, вираженого трьома однотипними підрядними реченнями, "що мільйони старих і немічних людей доживають вік у злиднях і самотності, що дитбудинки переповнені сиротами, що егоїзм часто не лишає місця милосердю" [11], з'являється лише одне підрядне: "що мільйони наших співвітчизників, старих, беззахисних людей доживають вік у злигоднях і самотності" [10, 201], де певних змін зазнали окремі місця. Зокрема, замість "і немічних" ужито "беззахисних". Цим самим думка письменника набула більшої точності. Останні два підрядних речення перенесені автором нижче. Вони стали фрагментами нового, досить поширеного тексту, що суттєво посилює первісний варіант статті важливими емоційними аргументами: "Напівжебрацьке існування багатьох стає нормою. Дитбудинки переповнені сиротами, матері волають порятунку для своїх чорнобильських дітей, егоїзм часто не лишає місця милосердю, бо хто може чекати пощади від здеградованого ринкового хижака?

Росте корупція, а разом з нею росте й злочинність, озлоблені вандали опоганюють народні святині, нівечать пам'ятники і могили" [10, 201–202].

Щоправда, з наступного речення перенесено "озлоблені вандали опоганюють", а до нього додано ряд нових уточнень. У результаті – речення, що первісно задумувалось так: "Спалено хату Кобзаря, озлоблені вандали опоганюють дорогі для народу пам'ятники та могил, і злочинців досі ніде не виявлено, ніде не почуто їхнього каяття" [11], у викінченому варіанті статті має такий вигляд: "Спалено хату Кобзаря, проте злочинців досі не виявлено, вони діють безкарно, адже культура, духовність, на жаль, все ще позбавлені надійного державного захисту й такої необхідної в цивілізованім суспільстві підтримки" [10, 202].

Четвертий абзац первісного варіанта статті закінчувався словами: "Нація має перед собою нині безліч проблем. І чи не найскладнішою уявляється нам моральне оздоровлення суспільства" [11]. Оскільки саме ці слова виражали головну суть публіцистичного твору Олеся Гончара, він, проводячи подальше його редагування, посилив їхнє інтонаційне звучання. Залишивши без змін перше речення, письменник уніс до тексту такі доповнення, які не тільки уточнили зміст, але й дали більш широке трактування проблеми: адже йдеться не просто про оздоровлення, а про духовне оздоровлення, де духовне виступає як більш загальне, що включає до свого складу ще й моральний аспект: "Та чи не найбільшу тривогу викликає в нас занедбаність духовної сфери: пора зрозуміти, що тільки рішучі зміни саме в цій сфері, відбудова й побудова духовності здатні будуть зупинити процеси моральної деградації, зможуть оздоровити все життя суспільства" [10, 202].

Подібної правки зазнав і подальший зміст статті: "Тож чому сьогодні на сторінках декотрих наших видань стільки вульгарностей, парканної нецензурщини і це, кажуть, має вважатися виявом справжньої розкутості й творчої свободи. Декотрі навіть здібні автори ніби завзялися змагатися між собою, хто кого перевершить у мовчазному цинізмі, в блатняцькій вседозволеності" [11]. Редагуючи зазначений вище фрагмент, автор зовні робить ніби стилістичну правку тексту, він замінює слова "тож чому" на "чому ж", "вульгарностей" на "вульгаризмів", додає уточнюючі епітети "брутальної" до слів "парканної нецензурщини", але такі трансформації тексту посилюють політичну спрямованість статті, що потверджується й суттєвими змінами наприкінці цього речення. Замість "і це, кажуть, має вважатися виявом справжньої розкутості й творчої свободи", з'являються слова: "що нібито має вважатися ознакою модерної сміливості автора?" Не зовсім точне в даному контексті слово "вияв" замінюється на "ознаку", а замість словосполучення "справжня розкутість й творча свобода" письменник подає набагато сильніший вислів "модерна сміливість автора", що поглинає "справжню розкутість" і "творчу свободу".

У наступному реченні Олесь Гончар додає лише два слова, але цим самим суттєво посилює думку: "Декотрі, навіть здібні, автори ніби заповзялися змагатися між собою, хто кого перевершить у мовнім цинізмі, знанні матерщини, в блатняцькій вседозволеності" [10, 202].

Ще суттєвіших змістових утручань зазнав такий фрагмент статті: "Мені можуть закинути, що все це є в житті, і що література не повинна бути моралізаторською, виступати в ролі класної дами, але ж і не має вона пропагувати аморальність, нецензурщину, брутальний жаргон, принизливий для людини. На фронтах ми чули всякого, але, скажімо, пригадую, як подільські селяни зі своєю вродженою делікатністю не приймали поширеного всюди лихослів'я, з відразою ставилися до нього, виявляючи цим свою справжню культуру душі, вроджену чистоту і вірність своїм залишеним вдома сім'ям" [11].

Олесь Гончар вносить суттєві уточнення до змісту наведеного фрагмента, розбиваючи його на два абзаци. Він згадує про народні традиції і цим самим надає своїм словам більш широкого узагальнюючого звучання, переносячи відзначені ним ще на фронті риси подільських селян на характеристику ментальності всього українського народу: "Мені можуть закинути, що все це є в житті, що література не повинна брати на себе функції моралізаторські, проповідницькі, але ж і не має вона пропагувати аморальність, розбещеність, ставати рекламним додатком для якихось там гніздовиськ розпусти.

В житті справді багато що є. На війні ми, скажімо, начулися всякого. Але, пригадую, з якою відразою подільські селяни – наші мінометники ставилися до поширеного всюди фронтового лихослів'я, виявляючи цим свою набуту від батьків культуру душі, вроджену делікатність, життєву охайність, тобто той самий менталітет, про який так модно стає сьогодні сперечатись на різних симпозіумах" [10, 202–203].

Після такого саморедагування стаття Олеся Гончара "Будьмо гідними святинь" набула більшої логічної точності й словесної доступності, конкретності адресації, гармонізації змісту й форми, відповідної тональності.

Чимало важливих моментів саморедагування текстів Олесем Гончаром спостерігаємо в такому жанрі, як інтерв'ю. Для прикладу візьмемо розмову головного редактора журналу "Людина і світ" М. Рубанця з письменником, що відбулася в листопаді 1990 року і була надрукована в лютневому числі журналу наступного року.

Родинний архів містить автографи та машинописний текст відповідей на запитання (усього 10 аркушів), позначений безліччю правок, що увійшли до остаточного варіанта. Наприклад, фрагмент тексту, що розпочинається словами: "Я і сам належу до тих…" [12, 372], первісно мав такий вигляд: "І сам я належу до тих, що з юнацьких літ був закоханий у твори наших прекрасних класиків, тих подвижників, чиї заслуги перед українським народом нам і сьогодні ясні й незаперечні. Українському письменникові завжди жилося нелегко, і все ж і в умовах постійних принижень, національного гніту й безправ'я наші попередники з гідністю звершували свій такий благородний і необхідний для нації труд" [13].

Уже початок цієї фрази в остаточному варіанті містить своєрідну метатезу: письменник-публіцист міняє місцями перші три слова "Я і сам", посилюючи автобіографічний синерген твору. Уточнення в середині фрази (замість "був закоханий у твори наших прекрасних класиків" з'являється "був закоханий у твори майстрів нашого красного письменства") [12, 372] увиразнює зміст речення, робить його точнішим, прозорішим для реципієнта. Однак цим не вичерпується зміна лише в одній цій фразі. Олесь Гончар одразу після наведених слів деталізує – "класиків літератури ХІХ і ХХ століття" [12, 372], ніби наголошуючи, що класичні здобутки української літератури він пов'язує саме з останніми двома століттями її історії. Закінчується цей фрагмент в остаточному варіанті так: "Зокрема, пригадується, як чарувало мене слово наших класиків, цих справжніх подвижників, чиї заслуги перед українським народом, сподіваюсь, збережуться і в пам'яті прийдешніх поколінь" [12, 372]. Додавши вставне слово "пригадується", Олесь Гончар ніби налаштовує читачів на мемуарний момент, особливо довірливе сприйняття змісту. Означення "справжніх" перед іменником "сподвижники" в остаточному тексті інтерв'ю також увиразнює думку, служить передусім естетичній меті – домогтися більшої художності публіцистичного тексту. Далі Олесь Гончар робить заміну частини речення – "заслуги… ясні й незаперечні" – на "заслуги,… сподіваюсь, збережуться і в пам'яті прийдешніх поколінь" [12, 372]. Цим самим письменник ніби екстраполює зміст на майбутнє, непомітно залучаючи нові покоління читачів до сприйняття письменницької думки, що особливо актуальною була на рубежі 80–90-х років ХХ століття.

Серйозної правки зазнало й наступне речення, яке в рукопису починається словами: "Українському письменнику завжди жилося нелегко…" [13]. Залишивши такий початок, Олесь Гончар робить продовження тексту набагато поширенішим, розбивши його на два окремі речення. Щоб увиразнити зміст, зробити його більш переконливим і аргументованим, публіцист уводить до нього імена письменників, доля яких була вкрай нелегкою. Це – Шевченко і Франко, Павло Грабовський і Архип Тесленко, Степан Васильченко і Леся Українка. Характерно, що перших двох, як найбільших українських письменників, Олесь Гончар навіть не називає на ім'я, очевидно, вважаючи, що вони відомі всім, із псевдоніма Л. П. Косач – Леся Українка – він уживає лише першу частину, однак перед словом "Леся" ставить означення "багатостраждальна". Щодо письменників радянської доби Олесь Гончар уживає фігуру умовчання, він ніде не називає їхніх імен, однак підрядне речення, додане до остаточного варіанта тексту – "кого пізніше забрали в нас Соловки із Магаданами" [12, 372], дає прозоро зрозуміти, що такий перифрастичний зворот стосується настільки великої кількості імен українських письменників, інших діячів вітчизняної культури, репресованих у сталінські часи й пізніше, що потреби конкретного називання просто не існує.

У наступному абзаці, проте, з'являються імена ніби вже реабілітованих: помітно транскрибованих Миколи Куліша та Леся Курбаса, а також табуйованого з ідеологічних причин і зовсім не згадуваного Винниченка. Розбивши речення на два, публіцист залишає кінцівку, що була в рукопису майже незмінною, зробивши лише незначну стилістичну правку, яка полягала у вилученні слів "благородний і". Попереду ж Олесь Гончар додав два рядки, що суттєво увиразнили й зробили більш акцентованим зміст цього фрагмента: "Та все ж і в умовах вкрай несприятливих, в умовах нестерпних наші попередники – і за царату, і після…" [12, 372].

Наступні речення рукопису інтерв'ю зазнали такої серйозної змістової та стилістичної правки, що автор виніс їх в окремий абзац тексту. Після речення, що залишилося без змін ("Нині ми є свідками могутнього національного пробудження" [12, 372]), Олесь Гончар додає ще два коротких, але насичених концептуальним змістом речення: "Повертаються в життя Микола Куліш, і Лесь Курбас, і Винниченко… Приходять нові покоління, несуть свої художні відкриття" [12, 372]. Трикрапка після першого з цих двох дописаних речень свідчить про незавершеність переліку, швидше, навіть про неможливість узагалі його завершити. Письменник тут покладається на інтелектуальний багаж читачів, які завжди можуть продовжити цей список, називаючи нові імена "забутих" і "напівзабутих" діячів української літератури та мистецтва, що десятиліттями були вилучені з літературного процесу.

Початок наступного речення зазнав невеликого уточнення: письменник до слова "зусиль" додав означення "саможертовних", ніби виділивши ту місію, яка випадає на долю інтелігенції в процесах духовного відродження власного народу. До того ж він знову розбиває це речення на два окремих самостійних. При цьому кінцівка першого суттєво увиразнює зміст твору, робить його більш художнім: "пробудити глибинне життя душі, національну гідність і честь навіть у тих, в кому ці почуття досі перебували в напівдрімоті" [12, 372]. Своєрідна висхідна градація – "піднести самосвідомість наших сучасників" (цей фрагмент автор залишив без змін), "пробудити глибинне життя душі, національну гідність і честь" – звучить як завдання не лише для сучасників, які прочитають інтерв'ю одразу ж після його виходу у світ, а й як наказ, заповіт для майбутніх поколінь, що робить саморедагування письменника-публіциста більш актуальним і змістовним.

Наступне речення починається зі слів, що в первісному тексті губилися серед підрядних речень: "Допомогти прозріти незрячим" [12, 372]. Акцент на них допомагає читачеві осмислити ті завдання, які автор ставить перед митцем. На це націлені суттєві зміни, зроблені Олесем Гончаром у тексті далі: "…вийти зі стану апатії, ожити збайдужілим, оновитися духом кожному, хто й досі ще залишається закутим у догматичні пута, – хіба ж це не під силу справжньому художникові?" [12, 372]. Цьому сприяє й риторичне запитання кінцівки фрази, що ніби стверджує можливість здійснення висловленого в реченні.

Передусім правка в усьому тексті цього інтерв'ю має змістовий характер. Наведемо ще один промовистий приклад. Абзац, що в рукопису починався словами: "Інша річ, що пізніше чисті солдатські зусилля було так грубо опоганено тими, хто послав на Злату Прагу брежнєвські танкові армади…" [13], було розбито на два. При цьому автор суттєво розширив текст, додавши чимало фрагментів, що зробили його більш актуальним і художньо довершеним. У Гончара як учасника визволення Праги від фашистів з'являються поетичні образи "золотих мостів братерства, що постали у світі як найбільший здобуток Перемоги" [12, 371]. Саме так колись він оцінював зроблене ним і мільйонами інших воїнів у "Прапороносцях", не змінивши своєї позиції й через 40 років.

Редакторська правка, внесена Олесем Гончаром до тексту інтерв'ю, служить кращому розумінню його позиції з ряду актуальних для того часу проблем буття, що були предметом розмови з головним редактором журналу "Людина і світ" М. Рубанцем. Вона відображає еволюційний процес поліпшення тексту, надання йому найбільш оптимальних параметрів.

Про те, наскільки відповідально ставився Олесь Гончар до саморедагування, свідчить авторська правка стенограми його виступу на нараді молодих письменників України в серпні 1947 року. На відміну від інших учасників цієї наради, наприклад, В. Козаченка чи М. Руденка, які лише завізували стенографічні тексти своїх виступів, молодий прозаїк Олесь Гончар серйозно відредагував стенограму власного виступу.

Зрозуміло, що кардинально виправляти зміст власного виступу вже, після того як його було виголошено й опубліковано в центральних українських газетах, письменник не міг. Тому зовні здається, що його саморедагування стосується лише стилю та окремих неточно записаних стенографісткою слів. Наприклад, у стенограмі одне з речень звучало так: "Прикро, але доводиться мені починати свій виступ саме критикою роботи нашого стилю і серйозними претензіями до її керівництва" [14, 43]. Олесь Гончар виправляє помилково записане "нашого стилю" на "нашої спілки", переносить слова "свій виступ" ближче до початку речення, роблячи на них акцент. Він також змінює сполучник "і" на прийменник "з". У результаті такої правки речення набуває такого вигляду: "Прикро, але свій виступ доводиться мені починати саме критикою роботи нашої спілки з серйозними претензіями до її керівництва". Після такого редагування зникла потреба в наступному реченні, яке, по суті, лише уточнювало попереднє: "Саме по роботі з молодими" [14, 43]. Автор рішуче викреслює його зі стенограми.

Серйозної стильової правки зазнало й таке речення: "Але і на сьогодні все-таки спілка не може похвалитися своїми успіхами в роботі з молодими письменниками" [14, 43]. Олесь Гончар рішуче викреслив другу половину речення, замінивши її підрядним: "Але і на сьогодні все-таки спілка не може похвалитися, що на цій ділянці все гаразд" [14, 43].

Фрагмент, в якому йшлося про повість молодого дніпропетровського автора Шишацького, зазнав не лише стильової, а й суттєвої змістової правки. Стенограма спершу мала такий вигляд: "Нещодавно мені довелося бути в Дніпропетровську. Там я ознайомився з повістю Шишацького. Цікава повість. Повість Шишацького вже була в Києві. Вона мандрувала в Спілку, перемандрувала в кабінет молодого автора, звідти попала в редакцію "Вітчизни", вилежала в шухлядах, доки за нею не приїхали з Дніпропетровська. Її з великими труднощами розшукали і повернули етапом в Дніпропетровськ. Зараз вона буде друкуватися в обласному альманасі" [14, 44]. Еволюція змісту в процесі редагування цього фрагмента відбувалася так: після речення – "Цікава повість" – Олесь Гончар робить вставку; нове речення суттєво коригує сказане ним: "Коли я прочитав її, товариші розповіли мені про неї теж цілу "повість" [14, 44]. Наступне речення поповнюється вставним словом "виявляється" і звучить так: "Виявляється, повість Шишацького вже була в Києві" [14, 44].

Слово "мандрувала" в наступному реченні Олесь Гончар замінює на "перемандрувала", що не лише уточнює зміст висловлювання, а й надає йому більшої багатозначності. Усе це, разом з деякими суто стилістичними уточненнями, в наведеному фрагменті значно поліпшує зміст виступу, робить його переконливим і аргументованим.

Подібну функцію має змістова редакторська правка Олеся Гончара в такій частині тексту: "Хочеться сказати про саме слово "молодий письменник". Це той, що не доріс до нас, якому треба "поредагувати", час від часу поплескувати по плечу і говорити приємні чи менш приємні речі" [14, 44–45]. По-перше, автор виступу між початковим і другим реченням уставляє ще одне, що суттєво уточнює зміст сказаного: "В спілці, серед маститих, це слово має специфічне значення" [14, 44]. По-друге, у реченні, що слідувало за цим, з'явилося вставне слово "мовляв": "Це, мовляв, поет, що не доріс до нас…". У цьому ж реченні замість слова "поредагувати" з'являється "протягувати якого". Кінцівку фрази "і говорити приємні чи менш приємні речі" Олесь Гончар знімає.

Під час саморедагування стенограми виступу Олесь Гончар позамінював поодинокі русизми. Наприклад, "оприділяти" на "визначати" [14, 47], "состоїть в спілці" на "сидять в спілці" [14, 47]. Окремі іменники отримали означення, що увиразнили зміст: замість "свою убогість" з'явилося "свою філософську убогість" [14, 48], "наших товаришів" – "наших старших товаришів" [14, 48].

Таке вимогливе ставлення Олеся Гончара до своїх виступів можна простежити й на саморедагуванні ним інших творів. Скажімо, вступне слово на ІХ з'їзді письменників України, виголошене 5 червня 1986 року, має чотири машинописні варіанти з серйозною авторською правкою. Редагування пов'язане з поглибленням ключових питань виступу. Особливо великої ваги Олесь Гончар надавав проблемі функціонування національної мови в суспільстві. Після двох чорнових редакцій, позначених великою правкою змісту (вставки, перекреслення), у третьому варіанті фрагмент виступу, де йшлося про мовні проблеми, набув такого вигляду: "Для повноцінного розвитку тієї чи іншої літератури потрібне повноцінне мовне середовище. Мова народу для письменника – це як повітря для життя, це все його найдорожче і найсвятіше. Мова – душа кожної національної культури, джерело й запорука її розвитку, про це слід кожному і завжди пам'ятати. Відомо, чим є для нас у житті мова великої російської культури, мова Пушкіна, Толстого і Чехова, Леонова і академіка Лихачова, мова, що єднала нас на фронтах і єднає народи сьогодні. Так, ми душею сприйняли велику мову російську, добровільно обрали її як надійний засіб міжнаціональних наших зв'язків, та чи означає це, що можемо дозволити собі зневажливо ставитись до своєї мови материнської? Свого часу, до речі, всупереч виступам письменників-депутатів Рильського, Бажана та інших, нам був нав'язаний псевдодемократичний хрущовський закон (вердикт?) про необов'язковість вивчення української мови в школі, хоча в жодній цивілізованій країні не може питання постати так, що рідну мову можна вивчати, а можна й ні. Чим фактично дозволялося нехтувати мову української соціалістичної нації, забувалося, що право на українську школу надала нам Жовтнева революція після всіх царських заборон. Навіть і в Києві декому доводиться пояснювати, що українська мова не гірша за інші, що нема чого її соромитися, вона годиться і для будня, і для вечора урочистого, і для студентської аудиторії теж" [15]. У четвертому варіанті виступу проведено стилістичну правку і вилучення окремих фрагментів тексту. У такому вигляді він подається у творах Гончара [16]. У редакції 1993 року текст зазнав значного скорочення. Олесь Гончар зняв ту його частину, що мала ідеологічний характер, містила апеляцію до надбань Жовтневої революції та похвалу російській мові тощо.

Новий варіант, наведений нижче, відтворює еволюцію світоглядних і творчих шукань автора в нових геополітичних реаліях: "Серед питань, яких торкатиметься з'їзд, очевидно, буде й таке: наше мовне середовище, тобто природне довколишнє середовище, у якому живе і твориться література. Мова – душа кожної національної культури, наснажливе й нічим не замінне джерело її розвитку, і кому вже, як не нам, письменникам, – та й хіба тільки нам, – вболівати за це?

Українська літературна мова, це варто підкреслити, постає нині в усьому блиску лінгвістичної культури, і ніяких нема підстав цієї мови соромитись. Як і кожна повноцінна мова, вона годиться і для школи, і для студентської аудиторії, годиться як для будня, так і для свята. А між тим, декому доводиться пояснювати, що зневажати мову свого народу – це означає, крім усього іншого, виказувати свою власну обмеженість, декотрим мова наша здається "неперспективною", як здавались "неперспективними" оті вікові полтавські та інші села, що годують нас хлібом" [12, 268–269].

До речі, подібного саморедагування зазнала більшість публіцистичних творів, що увійшла до збірки "Чим живемо: На шляхах до українського Відродження". Усунуто ритуальні для радянської доби ідеологічні пасажі, посилання на праці Леніна, доповіді московських кремлівських господарів, які приписували до авторських текстів редактори-цензори або ж під їх тиском змушений був робити сам письменник, щоб донести свої актуальні думки до масової аудиторії. І хоча при цьому текст зазнав певних скорочень, його проблемне навантаження зросло, він став гострішим за змістом. Принагідно автор усунув і окремі стилістичні чи змістові неточності, що мали місце в газетних чи журнальних публікаціях, де такі твори друкувалися вперше.

Про те, що Олесь Гончар постійно виправляв свої тексти, готуючи до кожного нового їх видання, є чимало свідчень. Галина Рогач, яка 25 років працювала редактором у видавництвах "Освіта" та "Веселка", зазначала: "…Олесь Гончар належав до тих сумлінних і вимогливих до себе авторів, які мали виняткову здатність критично поглянути на зроблене. Він ще і ще раз сам повертався до вже написаного (і багато разів виданого), щоб ще раз перевірити, наскільки повно і точно слово передає думку. Він (як і Л. Толстой) сам постійно правив свої твори, вносив зміни, стилістично шліфував тексти. Найкращим редактором його творів він був сам. Це єдиний випадок за всю мою багаторічну редакторську діяльність" [3].

При саморедагуванні публіцистичних текстів Олесь Гончар обов'язково враховував їх жанр, а також аудиторію, якій призначався твір, стежив, щоб його мова була літературною, а правопис нормативним. Наведені вище приклади праці письменника над власними текстами показують еволюційний процес народження їх остаточних варіантів, поступову кристалізацію думки, приведення її у відповідність до обраної жанрової форми і задуму.

1. Мисонжников Б. Я. Отражение действительности в тексте // Основы творческой деятельности журналиста: Учебник для студентов вузов / Ред.-сост. С. Г. Корконосенко. – СПб.: Знание, 2000. – С. 95 – 124.

2. Різун В. В. Літературне редагування: Підручник. – К.: Либідь, 1996. – 240 с.

3. Рогач Г. В. Відповіді на анкету // Родинний архів В. М. Галич.

4. П'янов В. Я. Відповіді на анкету // Там само.

5. Гуріненко П. В. Відповіді на анкету // Там само.

6. Лупій Олесь. Осяяння // Жива вода. – 1997. – № 5.

7. Малишевський Ігор. Ювілейний мезозой // Дзеркало тижня. – 2003. – 18 січ.

8. Бабишкін Олег. Олесь Гончар. – К.: Дніпро, 1968. – 324 с.

9. Іванченко Р. Г. Літературне редагування. – 2-ге вид., доп. і перероб. – К.: Вища школа, 1983. – 248 с.

10. Високоліття: Олесю Гончару 75: Зб. матеріалів / Ред.- упоряд. В. Я. П'янов. – К.: Укр. письменник, 1993. – 214 с.

11. Гончар Олесь. Будьмо гідними святинь.: Рукопис // Родинний архів Олеся Гончара.

12. Гончар Олесь. Чим живемо. На шляхах до українського Відродження. – К.: Укр. письменник, 1993. – 400 с.

13. Гончар Олесь. Єдність – понад усе.: Рукопис // Родинний архів Олеся Гончара.

14. Стенограмма совещания молодых писателей Украины (26 авг. 1947 г.) // ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 70, спр. 676. – С. 43 – 54.

15. Гончар Олесь. Вступне слово на ІХ з’їзді письменників України.: Рукопис // Родинний архів Олеся Гончара.

16. Гончар О. Т. Твори: В 7 т. – К.: Дніпро, 1988. – Т. 6. – 706 с.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові