Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентська творчість || Різне


Питання періодизації історії українського журналістикознавства

Т. А. Трачук

асп.
УДК 070:001.8 (477) "19"

У статті подано робочу схему періодизації історії українського журналістикознавства.

The periods of the development of Ukrainian journalism studies are presented.

На початку розгляду теми, яка поки що є малодослідженою, даємо визначення таких понять, як "журналістикознавство" та "історія журналістикознавства".

Журналістикознавство – це наука, предметом вивчення якої є історія, теорія, практика, соціологія ЗМІ. Дослідженням же наукових праць з цих питань займається безпосередньо історія журналістикознавства.

Як наука, історія українського журналістикознавства досі ніким ще по-справжньому й не окреслювалася, не те щоб розроблялася. Вона, по суті, перебуває на стадії збирання і нагромадження фактів. Окремі матеріали, наприклад статті, про деякі аспекти журналістикознавчих досліджень і їх авторів час від часу з'являються в академічних університетських збірниках. Вийшли у світ і бібліографічні покажчики "Українське журналістикознавство в працях Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка" [1], "Українське журналістикознавство. Дисертаційні дослідження, 1892–2000 рр." із вступною статтею "Здобутки українського журналістикознавства в Київському університеті" професорів В. Різуна та Б. Чернякова [2]. Певною мірою аналізуються здобутки і прорахунки дослідників української преси, робиться спроба осмислити методологічні засади історико-журналістської науки у книзі відомого бібліографа М. Романюка "Українське пресознавство на порозі XXI століття" [3]. У статті "Штрихи до наукового портрета Д. М. Прилюка" В. Різун дослідив науковий доробок цього відомого українського вченого, одного з фундаторів вітчизняного журналістикознавства другої половини XX століття [4]. Заслуговують на увагу й деякі інші роботи, які, так чи інакше, торкаються теми історії українського журналістикознавства.

Однак системного, комплексного підходу до розкриття цього питання у нас ще не вироблено.

Метою цієї статті є визначення періодів історії української науки про журналістику.

Вже тривалий час точиться дискусія між науковцями щодо визначення періодизації історії української журналістики. Тема ж періодизації історії українського журналістикознавства лише починає розроблятися. Зокрема, цього питання у своїй статті "Військова журналістика України: історіографія проблеми" торкнувся професор С. Горевалов [5]. Хоч тема його дослідження стосується історії історіографії саме військових видань в Україні, все ж першу частину своєї праці він присвячує розгляду розвитку всієї української історико-журналістської науки. У статті С. Горевалова термін історія історіографії не трапляється, він вжитий безпосередньо нами. Адже, на думку львівського науковця Я. Дашкевича, історіографія української преси буває двох ступенів: перший її ступінь стосується вивчення історії української преси в аналітично-синтетичному аспекті зі селекцією для неї тих видань, що справді відіграли велику роль у громадсько-політичному і культурному житті української нації; другий її ступінь – це вже історія історіографії української преси, що дає уявлення про те, як розвивалося вивчення історії преси і які є в ній досі прогалини [6, 25]. Отже, у дослідженні, яке проводить С. Горевалов, було б доцільно вживати саме термін історія історіографії української преси. На нашу думку, міркування цього науковця вимагають певних уточнень. По-перше, С. Горевалов допускає термінологічну неточність, коли не відокремлює поняття історія української преси від поняття історія науки про українську пресу. По-друге, ми не зовсім погоджуємося з його підходом до визначення етапів історії українського журналістикознавства. У нього їх чотири.

До першого етапу він відносить праці, що сягають XIX століття, зокрема, статтю О. Маковея "П'ятдесятилітній ювілей руської публіцистики", яку доповнюють статті В. Щурата, І. Кревецького та ін. У цих дослідженнях, за словами науковця, процес становлення української журналістики розглядався з об'єктивних, національно-державницьких позицій, без ідеологічної кон'юнктури, а також широко досліджувалася сама преса як окремий об'єкт історії. На цьому ж етапі, як зазначає С. Горевалов, науковою розвідкою І. Франка "Нарис історії українсько-російської літератури до кінця 1890 року" було започатковано створення ґрунтовних синтетичних історико-оглядових праць про українську журналістику.

Автор статті також згадував працю Б. Грінченка "Тяжким шляхом" і дослідження І. Калиновича та В. Дорошенка з розвитку української преси в окремих регіонах України і поза її межами.

Другий етап у вивченні історії української журналістики, за С. Горевалим, починається з часу утвердження більшовицької влади у Наддніпрянській Україні. Як зазначає дослідник, найбільш помітні роботи тих років, присвячені проблемам історії української преси, друкуються у журналі "Бібліографічні вісті" (1923-1930).

До цього ж етапу, стверджує С. Горевалов, також належить праця В. Ігнатієнка "Українська преса", яка є статистично-бібліографічним описом української періодики. У 20-ті роки в рамках концепції історії більшовизму в багатьох партійних виданнях висвітлювалися різні аспекти діяльності української преси. Автор статті, яку ми розглядаємо, відносить до другого етапу і 30-ті роки, на початку яких Москва покінчила з процесом українізації, припинила видання багатьох газет і журналів.

С. Горевалов окреслює третій етап від середини 50-х років до 1991 року, зазначаючи, що після XX з'їзду КПРС (1956) радянські історики, хоча і продовжували дотримуватися заздалегідь визначених орієнтирів стосовно української преси і виправдання будь-яких дій більшовиків та безапеляційного засудження їхніх противників, стали робити це більш наукоподібно, із залученням нових фактів, оприлюднених з досі навіть не згадуваних ними видань, посилаючись на газети і журнали, які були поза межею їх наукового досягнення. Скрупульозно, як зазначає журналістикознавець, вивчалася діяльність окремих більшовицьких видань, їх вплив на формування свідомості українського народу.

Серед наукових розвідок, основним об'єктом вивчення яких була українська журналістика, автор статті назвав праці В. Рубана, Л. Суярка, Й. Цьоха, Г. Вартанова, І. Велігури.

Новий етап у розвитку української історичної науки розпочався, як відзначив науковець, з проголошенням незалежності України.

Слід зауважити, що С. Горевалов розбив на етапи розвиток українських історико-журналістських досліджень, які є лише однією з кількох ланок історії науки про журналістику. Ми хочемо запропонувати періодизацію історії українського журналістикознавства, яка буде включати в себе, окрім історичних, ще й теоретично-практичні дослідження в галузі журналістики.

На нашу думку, історію українського журналістикознавства слід поділити не на етапи, а на періоди за хронологічно-тематичним і проблемно-регіональним принципами. Це дасть змогу більш предметно проаналізувати процес дослідження явищ української журналістики. Згідно з цим виокремлюється сім періодів.

I. Період появи перших статей про пресу у кінці XIX – на початку XX століття. Це, по-перше, праця О. Маковея "П'ятдесятилітній ювілей руської публіцистики" (1898), в якій простежуються перші ознаки наукового підходу до вивчення історії української журналістики. Автор розглянув процес зародження і становлення тогочасної галицької преси, зробив першу спробу її періодизації й також висвітлив деякі теоретичні питання журналістики. До журналістикознавчих праць цього періоду також належать статті І. Франка, який не тільки плідно працював у галузі журналістики, але і намагався теоретично осмислити свою працю. Його можна справедливо назвати одним із перших теоретиків журналістики. Хоч він і не залишив цілісної теоретичної праці про цей вид суспільно-політичної діяльності, існують твори, в яких його судження становлять досить чітку систему поглядів щодо його розуміння журналістської теорії. А саме: у статтях "По за межами можливого" (1900), "Журнал і публіка" (1900), "Принципи і безпринципність" (1903),

"Дещо про нашу пресу" (1905), "Новини нашої літератури" (1907), "Передмова (до збірки "В наймах у сусідів")" (1914), у монографії "Іван Вишенський і його твори" (1895).

Однак І. Франко у своїх працях торкався не лише теоретичних питань журналістики, а й подав значний матеріал з історії української преси. У таких працях, як "Симптоми розкладу в галицькій суспільності" (1878), "Українська альманахова література" (1887), "З останніх десятиліть XIX ст." (1901), "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р." (1910) та низці інших, І. Франко відобразив процес розвитку української літератури і журналістики, показав, як на певних етапах суспільного життя, зокрема у другій половині XIX століття, розвивалась українська періодика.

II. Цей період, який датується 1906 – 1909 роками, можна умовно назвати періодом національного українського пробудження, адже до нього належать журналістикознавчі праці таких видатних громадських діячів, як М. Грушевський, С. Єфремов. М. Грушевський свої міркування з теоретичних питань журналістики не згрупував у окремому дослідженні, але спроби осмислити її принципи і функції, визначити напрями її розвитку і тактичні завдання трапляються у цілій низці його редакційних матеріалів ("До наших читачів в Галичині" (1906), "Наша газета" (1907), "До наших читачів в Росії" (1907), "До наших читачів" (1907, 1908), "На українські теми. Видавнича криза" (1909) та ін.) на сторінках "Літературно-наукового вісника" та "Ради".

В основу формування і функціонування української преси М. Грушевський поклав принцип "міжпартійності", або "позапартійності", про який писав також І. Франко.

С. Єфремов свою концепцію функціонування журналістики в Україні виклав у циклі статей "Відгуки з життя та письменства" (1906–1907) на шпальтах "Нової громади" та "Літературно-наукового вісника". В основу цієї концепції він поклав принцип демократизму.

Принцип демократизму зіткнувся з принципом міжпартійності преси М. Грушевського. Це зіткнення відбулося в кінці 1906 – на початку 1907 року, коли М. Грушевський переніс журналістську та організаційну діяльність з Галичини в Наддніпрянську Україну. Він зреформував українську щоденну газету "Рада", яка перед тим фактично перебувала під ідеологічним впливом С. Єфремова. У редакційній статті "Наша газета" М. Грушевський, відкинувши програму Радикально-демократичної партії, якої притримувалась "Рада", зазначив, що газета надалі "буде безпартійною і міжпартійною".

III період – 1907–1920 роки. Праці В. Щурата "Львівський тижневик з 1749 р." (1907), "Початки української публіцистики" (1916), М. Возняка "З зарання української преси в Галичинї" (1912), "З-за редакційних куліс віденського Вістника та Зорі Галицкої" (1912), Б. Грінченка "Тяжким шляхом: Про українську пресу" (1912), І. Дорошенка "Українська преса" (1914), І. Брика "Початки української преси в Галичині" (1921), В. Ігнатієнка "Історія української преси та її вивчення" (1923), "Українська преса (1816 – 1923). Історико-бібліографічний етюд" (1926), "Бібліографія української преси (1816 – 1916)" (1930), І. Калиновича "Українська преса і видавництва за 1923 рік" (1924), "Покажчик української культури за 1924 рік" (1925), І. Кревецького "Початки преси на Україні 1776 – 1850" (1927) засвідчили, що відбулося становлення журналістикознавства як самостійної наукової галузі знань.

Саме в цей період серед учених на сторінках науково-бібліографічного журналу “Бібліографічні вісті” (1923–1930) розгорнулася дискусія навколо проблеми зародження і початків української преси. Насамперед, науковці повели суперечку про те, яку пресу вважати українською: чи ту, що вийшла українською мовою, чи й ту, що змістом українська. Акцентувалась увага на різних значеннях термінів "початок преси в Україні" (територіально-етнічний принцип) та "початок української преси" (українськомовний та національно-тематичний принцип). Вперше ці принципи теоретично визначив у своїх працях В. Ігнатієнко.

IV. Емігрантський період (30–40-ві роки XX століття). Протягом цих років журналістико- завство в Україні, у порівнянні з попередніми періодами, фактично припинило свій розвиток. Однак за кордоном у цей час, зокрема в Німеччині та Чехословаччині, журналістикознавчими питаннями займалися українські емігранти А. Животко, О. І. Бочковський, С. Сірополко, роботи яких були видані окремими книжками.

А. Животко видав ряд праць з питань українського пресознавства. Найпомітнішою серед них є "Історія української преси" (Німеччина, Регенсбург, 1946). Ця праця має всі ознаки підручника. У ній наявна детальна структурованість, хронологічна послідовність викладу матеріалу, перелік контрольних запитань і завдань після кожної теми. У 1989–1990 роках "Історія української преси" була перевидана в Мюнхені. І лише через дев'ять років була надрукована у Києві.

Книга складається із дев'яти розділів відповідно до запропонованої автором періодизації історії української преси.

"Історія української преси" А. Животка свого часу була найповнішим дослідженням вітчизняних друкованих органів від їх зародження і практично до початку другої світової війни.

Колективна праця О. І. Бочковського та С. Сірополка "Українська журналістика на тлі доби: Історія, демократичний досвід, нові завдання" фактично є першим дослідженням з теорії журналістики, написаним українськими авторами, щоправда, в діаспорі.

О. І. Бочковський, будучи професором Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина), у 1937 році завершив першу частину вищеназваного дослідження. Після його смерті, у 1939 році, за продовження цієї праці взявся С. Сірополко, якому належить також низка публікацій з теоретичних питань журналістики.

У своїй праці автори сформулювали теоретичні засади журналістики, розглянули такі питання: проблематика преси, проведення пресової політики, діяльність "пресової агентури і бюро", жанри журналістських матеріалів, вживання мови і використання певного стилю у газеті, завдання публіцистики, комерціалізація преси, правове становище журналіста, професійні організації журналістів у різних країнах, журналістська етика, склад редакційного апарату, об'єктивізм і суб'єктивізм в журналістиці, визначення понять преса, часопис, журнал і т. д.

Варто зазначити, що діаспорні дослідження історії української преси і теорії журналістики тривали і в пізніші часи.

V. Період відновлення в Україні наукових досліджень у галузі журналістики (50–60-ті роки XX століття). Головним чинником, що стимулював відновлення наукових досліджень у галузі журналістики в 50-60-х роках минулого століття, була потреба у навчальній літературі для новостворених факультетів журналістики в українських університетах. Адже до цього, ще з 20-х років, існували журналістські школи. У них здійснювалась підготовка працівників для більшовицької преси. Журналістські кадри готував також факультет журналістики при Комуністичному університеті ім. Артема в Харкові. У 1930 році в цьому ж місті було створено газетний технікум. Наступного року існуючий факультет журналістики реорганізували в окремий Український комуністичний інститут журналістики в Харкові, до якого було приєднано й газетний технікум [7, 151].

Після війни підготовка журналістів перемістилася до Київського і Харківського університетів, де в 1947 році при філологічних факультетах були відкриті відділення журналістики. Цю професію також можна було здобувати і в Республіканській партійній школі при ЦК КП України та Українському поліграфічному інституті імені Івана Федорова у Львові.

У 1953 році були відкриті факультет журналістики у Київському та відділення, а через рік і факультет журналістики у Львівському університетах. Цьому сприяв, як зазначають сучасні історики, лист тодішнього першого секретаря ЦК КП України О. Кириченка на ім'я М. Хрущова. У ньому, зокрема, йшлося про те, щоб об'єднати відділення журналістики філологічних факультетів Харківського і Київського державних університетів і створити при останньому факультет журналістики, а також відкрити при філологічному факультеті Львівського державного університету відділення журналістики, об'єднавши його з редакційно-видавничим факультетом Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова [8, 14].

Отже, зі створенням факультетів журналістики в українських університетах, виникла нагальна потреба у відповідній науковій та навчальній літературі. Вже в другій половині 50-х років з'явилися окремі журналістикознавчі праці українських дослідників. Згодом розпочався процес диференціювання науки про журналістику. З одного боку, виділяється теорія журналістики, яка включає в себе теорію публіцистики, наукове вивчення, осмислення і узагальнення журналістської практики, а з іншого – історико-журналістський комплекс, який включає в себе історію української дожовтневої преси, партійно-радянської та зарубіжної періодики. Особлива увага також була приділена вивчення творчої спадщини, редакторсько-видавничої діяльності В. Леніна, К. Маркса, Ф. Енгельса. Саме в цих напрямах і велися наукові дослідження в галузі журналістики.

Історію української дожовтневої преси розробляли П. Федченко, О. Дей, М. Бернштейн, В. Дмитрук, І. Дорошенко, М. Нечиталюк. Історію партійно-радянської періодики досліджували В. Рубан, Л. Суярко, Й. Цьох, Г. Вартанов, І. Дем'янчук, І. Велігура, В. Будніков. Історію зарубіжних періодичних видань вивчали М. Шестопал, П. Федченко.

Питання теорії і практики журналістської діяльності у своїх наукових дослідженнях розробляли Ю. Лазебник, В. Рубан, І. Прокопенко, Д. Прилюк, В. Здоровега, Д. Григораш, Й. Цьох, В. Полковенко, Г. Вартанов, Є. Бондар, І. Дем'янчук.

Слід зауважити, що праці радянських журналістикознавців були надто заполітизовані. Творчі можливості науковців обмежувалися ідеологічними догмами, усталеними концепціями, застосуванням прямолінійної марксистсько-ленінської методології.

Однак на зламі 50–60-х років з'являються перші спроби ширше глянути на журналістику: не лише як на "колективного агітатора, пропагандиста і організатора", але й як на явище суспільно-політичного життя, на її природу, функції.

Ці дослідження стали певною мірою основою для творчих пошуків у галузі історії і теорії журналістики для науковців у наступний період історії українського журналістикознавства.

VI. Період поглиблення наукових розробок з історії, теорії, практики журналістики в Україні в 70–80-х роках XX століття. Серед значної кількості журналістикознавчих досліджень цього періоду слід, на нашу думку, виокремити найбільш значущі: працю Д. Прилюка "Теорія і практика журналістської творчості. Методологічні проблеми" (1973), довідник Д. Григораша "Журналістика у термінах і виразах" (1974), роботу В. Здоровеги "Слово тоже есть дело" (1979), навчальний посібник "Теорія і практика радянської журналістики. Основи майстерності. Проблема жанрів" (колектив авторів, 1989), книгу Г. Вартанова "Короткий довідник газетного працівника" (1989), практикум І. Прокопенка, О. Гутянської "Техніка газетної справи" (1989).

У 80-х роках з'явилося два знакових історико-журналістських дослідження – посібник "Історія української дожовтневої журналістики" (колектив авторів, 1983) та підручник "Історія партійно-радянської преси України" (колектив авторів, 1989). У цих працях, як зазначає сучасний історик преси М. Нечиталюк, вже помітний перехід від "вибірковості" матеріалу до його "всеохопності", який втягнув у дослідницький пошук ширші терени журналістики й збільшив коло діячів преси і публіцистики [9, 13].

У другій половині 80-х років, тобто у період демократизації, гласності, політичної реформи в Радянському Союзі, почала наближатися до реального життя сама журналістика, а слідом за нею і українське журналістикознавство. VII період – розвиток журналістикознавчих досліджень у роки незалежності України. У цей період, насамперед, широко розвинулась українська журналістика. З'явилися сотні нових газет, журналів, електронних ЗМІ, виникли інтернет-видання. У зв'язку з цим значно активізувалися і науковці.

Слід наголосити, що дана періодизація історії українського журналістикознавства не є догмою. Це лише робоча схема, яка потребує свого удосконалення.



1. Українське журналістикознавство в працях Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 1993–1998: Вибрана бібліографія / Уклад. В. Ф. Іванов, Б. І. Черняков. – К., 1998. – 23 с.
2. Українське журналістикознавство. Дисертаційні дослідження, 1992 – 2000 рр.: Бібліографічний покажчик / Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут журналістики; Укладач Б. І. Черняков. – К., 2000. – 63 с.
3. Романюк М. Українське пресознавство на порозі XXI століття. – Л., 2000. – 110 с.
4. Різун В. Штрихи до наукового портрета Д. М. Прилюка // Наукові записки Інституту журналістики. – К., 2002. – Т. 6. – С. 37–52.
5. Горевалов С. Військова журналістика України: Історіографія проблеми // Українська періодика: Історія і сучасність: Доп. та повідомл. восьмої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 24–26 жовт. 2003 р./ НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника. НДЦ періодики; За ред. М. М. Романюка. – Львів, 2003. – С. 721–731.
6. Дашкевич Я. Історія журналістики тазавдання пресографії // Українська періодика: Історія і сучасність: Доп. та повідомл. сьомої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 17–18 трав. 2002 р. / За ред. М. М. Романюка. – Л., 2002. – С. 24–30.
7. Агуф М. Преса УСРР до ХV роковин Жовтня. – Х.: Пролетар, 1932. – 162 с.
8. Сергійчук В. Як народжувався факультет // Пам'ять століть. – К., 1997. – № 2. – С. 14.
9. Нечиталюк М. На шляху до багатотомної історії української періодики // Українська періодика: Історія і сучасність: Тези доп. і повід. Всеукр. наук.-теорет. конф. (1997). – Л., 1997. – С. 12–20.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові