Ласкаво просимо

Публіцистика Уласа Самчука в контексті українського державотворення

здобувачка,
УДК 82-92

Всебічно аналізується публіцистика відомого українського письменника, журналіста, редактора підокупаційної газети "Волинь", що виходила у Рівному з 1 вересня 1941 року до 7 січня 1944 року, опублікована на сторінках цього видання.

Тематична спрямованість публіцистичних виступів Уласа Самчука присвячена боротьбі за здобуття незалежності України та побудови Української держави.

Publicity of an outstanding Ukrainian writer, journalist, an editor of an occupational newspaper Vplyn which was published in Rivne from September 1, 1941 up to January 7, 1944 is comprehensively analized on the pages of the paper.

Досліджувана тема є надзвичайно актуальною, оскільки вона дає можливість заглибитися в невивчений досі період української журналістики 1941 – 1944 років. Адже навіть окупована Україна не мовчала. Вона зверталася до своїх громадян зі сторінок періодичних видань. Одним із видань періоду окупації, що мало неабияке значення для тогочасної України і є надзвичайно цікавим для cучасного журналістикознавства була газета "Волинь", яку з вересня 1941 року до 22 березня 1942 року редагував Улас Самчук.

Для дослідження обрано "рівненський період" публіцистичної діяльності Уласа Самчука.

У газеті "Волинь" з 1 вересня 1941 року до 21 листопада Улас Самчук опублікував, за нашими підрахунками, 31 передову статтю, 4 серіали репортерської публіцистики загальною кількістю 35 публікацій, як-от: "Крізь бурю й сніг" (Репортаж з поїздки до Києва) – 8 матеріалів; "У світі приблизних вартостей" – 9 подач; "У світі занепаду і розкладу" – 11 матеріалів, "Колеса мусять крутитись..." – 7 матеріалів; 3 уривки з художніх творів; 42 різножанрові матеріали (кореспонденції, огляди, рецензії, замітки, фейлетони, відповіді), що у цілому становить 111 публікацій.

Обрана тема дослідження цікава ще й тим, що є абсолютно новою для українського журналістикознавства. Досі до теми "волинської" публіцистики Уласа Самчука звертався тільки Ю. Г. Шаповал у статтях "Чого не гоїть вогонь" [1] та "Газета "Волинь" як український часопис (1941–1944 рр.)" [2].

У контексті публіцистики Самчука періоду другої світової війни сакраментального значення набуває образ України. Адже він належав до публіцистів із середовища еміграції, був зорієнтований на творення ідеального романтично-піднесеного образу Батьківщини. Улас Самчук так само, як і Юрій Дараган, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, зазнав впливу націєтворчої романтики. Образ України у цих письменників часто полемічно загострений, підкреслено ідеалі-стичний, виразно міфологізований.

У передовій статті "За мужню дійсність" газеті Улас Самчук пише про стражденну долю українців на своїй землі, яку забезпечили режими окупантів – Польщі та Москви: "На нашій землі, на землі наших предків, нам відмовлялося користуватися з найзвичайніших прав, які прислуговують кожній людині нашого європейського суходолу. Відмовлялося право на нашу національну приналежність. Відмовлялося право бути спадкоємцями наших споконвічних предків. Відмовлялося право рідної мови, церкви і т. д." [3].

Але й більшовицька влада нічого доброго на українську землю не принесла. Зокрема, протягом двох останніх років у Західній Україні вона накоїла чимало лиха, і Самчук гнівно апелює: "Це не був державний режим. Це була чума. Та сама, що "з лопатою ходила і гробовища рила, рила", як це є у Шевченка. Так. Та чума більшовизму рила одно величезне гробовище, у якому мав знайти свій кінець весь український народ" [1].

Улас Самчук у своїй передовій статті "За мужню дійсність" висунув такі гасла: "Розбудова України і організація українського народу – ось основні гасла нашого часу. Не якісь старі порахунки, нікчемне амбіціонерське розбиття, не групова закукуріченість… І не отаманщина. А солідарна, творча будуюча і організуюча праця. Праця всього народу, праця кожної творчої одиниці. Ми цілком свідомо підкреслюємо оці дуже конкретні і дуже конечні завдання і виразно ставимо їх, як противагу нашого політичного розбиття, нашого дивовижного незрозуміння так виразної і так важливої політичної дійсності на суходолі Європи" [3].

Справу самовідданих борців за українську ідею Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Симона Петлюри, Дмитра Донцова, Агатангела Кримського, Софії Русової та інших видатних діячів національного відродження продовжив у страшний і тривожний час війни Улас Самчук. Він вважав, що національна ідея не запанує в Україні без конструктивного державництва. Щоб його здобути, потрібна, на думку публіциста, воля. Ця думка, на наш погляд, базується на рецепції вчення Дмитра Донцова: "На сій волі (не на розумі), на догмі, аксіомі, (не на доведеній правді), на самостійнім, не на деривативнім постуляті, на бездоказовім пориві, (а не правилі, що шукає оправдання деінде), – мусить бути збудована наша національна ідея, коли ми хочемо утриматися на поверхні жорстокого життя" [4]. Донцов висуває дві головні вимоги вольового націоналізму: воля як закон життя; воля влади.

Ідея національної свідомості українців є лейтмотивом усієї публіцистики У. Самчука, опублікованої у газеті "Волинь". У передовій статті "Героїзм наших днів" йдеться про те, що саме війна вчить сенсу буття нашого народу бути свідомим. "Свідомим своєї політичної міці. Свідомим великих культурно-творчих надбань і, нарешті, навіть свідомим своєї крові, своєї раси". Чому ж на тлі українсько-визвольного руху впродовж усієї історії нашого народу стільки невдач? – апелює до сучасників автор і запитує: "Чому й далі ми політично майже оголені?". Цю проблему він вбачає у такому: "Головною причиною нашого політичного безсилля є не повне включення нашого суспільства у життя. Ми не заповнили всіх клітин, якими суспільство жиє. У нас не нормально функціонують усі суспільні складники. Аж до цього часу ми звертали увагу на один бік справи – на національну свідомість. Казали любити мову, пісню, звичаї, носити свої барви, шапки, штани… Все то є, можливо, потрібні речі, але все то навіть здалека не є те, що потребує живий, чинний, творчий народ" [5].

В умовах німецької цензури Самчук сміливо порушував українське питання: здобуття державності, об'єднання національно-патріотичних сил для боротьби за самостійну, незалежну Україну, відродження рідної мови, культури, організацію і розбудову міст і сіл України, вітчизняної промисловості та сільського господарства. Хоча циркуляри німецької цивільної адміністрації в Рівному зобов'язували редактора та редакційний колектив працювати по-іншому.

В українських патріотів захоплення рожевими мріями з приводу того, що німці дозволять побудувати незалежну, самостійну Україну, швидко минуло, і вже з листопада 1941 року українські сили самоорганізовуються для боротьби з німецькими окупантами: "Така бентежлива ситуація між молотом і ковадлом домінувала у наших українських домініях, одначе ми були, ми жили, ми діяли. І не думали здаватися. Наше село формувало свої фалянги спротиву, наше місто видержувало натиск терору, наша редакція сперечалася. Моє особисте бути чи не бути день-щодень важилось на вазі сліпої Фортуни, але я не думав здаватися також. Я писав передовиці виразно ризикованого змісту" [6].

Зі сторінок "Волині" Самчук дає поради як жити людям у дні анархії, хаосу, міжусобиць. Повчальною з цієї точки зору є його передова стаття "Рівновага": "У багатьох засадничих справах і при різних обставинах приходиться говорити про рівновагу. Передовсім про рівновагу духа... бо звідси випливають всі наші чини, які в остаточному дають підсумок всього. Особливо вказано і необхідно для нас говорити про рівновагу у наш, винятково твердий, час" [7].

Публіцистика Самчука у газеті "Волинь" у цілому не відзначається системністю, їй загалом властива стихійність, поспішність, бо творилася вона не в ідеальних творчих умовах, а в жорстоких днях війни. І публіцистика ця була надзвичайно сміливою, непокірною, агітаційною, сповнена звернень і закликів до рішучих дій українського народу, єднання Сходу і Заходу України для єдиної мети – боротьби за власну державу. Через багато років Самчук напише ці правдиві слова про свою творчість рівненського періоду: "...мені здається, що їх мусіла писати людина у великому поспіху під тиском глибокого розпачу. Знаючи, що це значило для неї, як не смерть, то ще гірше ніж смерть – роки концентраційних таборів. І навіть тепер годі сказати, чому тоді навіть такі перспективи не дуже лякали. Можливо, тому, що це був клімат життя. То ж це було на фронті. І хто тоді думав про те, де чекає тебе твій кінець. І коли нас когось оминала смерть, ми приписували це тільки особистому щастю. Значить, нам не судилося. Так само, як іншим – судилося" [6].

Самчук всією своєю творчістю обстоював українську націю як європейську, він різко виступав проти нав'язливої думки більшо-вицького "старшого брата" про те, що українці – не нація, а меншовартісна народність. Віковічне пригнічення української нації зовнішніми ворогами і віковічна боротьба українського народу за свої національні та людські права, на думку Самчука, повинні б мати логічне розв'язання цього складного питання саме в роки другої світової війни. Яким чином? Самчук дотримувався концепції щодо національного питання проводу ОУН-М, до якого належав, що лише внутрішньою самоорганізацією всіх ділянок українського життя, особливо культурологічного, яке покликане виховувати нову, вільну свідомість кожного українця, відроджувати націєтворчі ідеали, культурні цінності, етнотрадиції, утверджувати в житті кожного українця з ранніх років дух патріотизму, любові до своєї Батьківщини. Через усю воєнну публіцистику У. Самчука проходить наскрізна ідея утвердження українського народу як самодостатньої європейської нації. "І що ж лишається? Нічого іншого, як боротьба. Нічого іншого, як лишитися тим, чим створила нас природа – європейцями... По натурі і успосібленню... По вдачі і світосприйманню. Европейцем з тим піднаголовком, яке дістала людина, будучи поділена мовно і державно. Бути європейцем це значить бути і українцем. Якраз... Бо мова матері і духовість народу це по суті і є те, що так вирізнює європейську людину та робить її безкомпромісовою" [8].

У Самчуковому трактуванні національна ідея – це те, що згуртовує народ, особливо на переломних, критичних етапах історії, пробуджує в ньому героїзм, готовність до подвигу, до жертв в ім'я важливої, великої мети. "Ми хочемо, щоб перемогла та сила, яка має на увазі не тільки своє "ми", але й наше "ви". Ми згідні понести за це великі жертви, вложити на це багато праці. І одразу чесно й одверто зазначуємо, що наш народ, хай собі на нього, як хто хоче дивиться, був і вічно буде на цій землі. Він діяв і діє, і з кожним роком, без огляду на обставини, його господарський, політичний і навіть моральний потенціял набирає все більшої потужності. Його свідомість, порівнюючи ще до недавного минулого неймовірно зросла й у наш час немає вже такого чудодійного еліксиру, який би ту його свідомість зменшив. Це є не порожнє слово й говориться воно в ім'я тих конечних і дуже важливих цілей, в ім'я колосальних завдань, накинених Европі сучасною світовою війною" [9].

Автор – очевидець доби, її нерв і пульс. Він не самітній, бо має багато однодумців, які хочуть творити для України, але пов'язані путами більшовицької залежності за все: за місце робоче, за квартиру, за місце під сонцем. Трагедію творчих особистостей публіцист передає, змальовуючи талановиту людину І. П. Кавалерідзе: "Дивне, зовсім своєрідне враження. І наше то все й не наше. Сам К... Не лише український режисер, а й український скульптор. Творець чисельних пам'ятників Шевченка, Сковороди, творець таких фільмів, як "Прометей", як "Коліївщина", як "Злива", як "Наталка Полтавка". З нього чується сила української землі, хоч його давній котрийсь предок походив з гір Кавказу. Але то було давно у поколіннях. Зараз він син Полтавщини й говором і душою. Завжди він приємно, сильно мистецько напружений. Його очі завжди сміються широко й радісно й завжди хочеться його міцно, дружньо обняти. Але щось у нього є, що мають всі совєтські люди, речі і сама совєтська природа. Щось недокінчене, недовигранене, недошліфоване"[10].

Українська інтелігенція з позицій емігранта Самчука мала б засуджуватися, адже "їх вухо байдуже слухає чужу мову, їх уста не перечать, коли говорять не по-своєму, їх переконання миряться з невиразністю". Однак він знаходить їй виправдання – це трагедія, адже під тиском більшовицьких тортур, залякувань, заслань, тюрем українська інтелігенція не могла сповна себе реалізувати, розкрити свій творчий потенціал. Мета більшовицької ідеології була очевидною – з української інтелігенції зробити манкурта, підкорити волі безбожної країни з її бездуховним ідеологічним началом. І це сталінській владі вдавалося, бо люди, налякані тортурами, хотіли вижити І жити у цій нелюдській за своєю суттю державі.

Велике враження на головного редактора "Волині" справив голова міської управи Києва Володимир Багазій. Він залишив словесний портрет його у своєму репортажі. "Бувший радянський народний учитель. Високого росту, худий, трохи похилений наперед, прямий з малою горбинкою ніс, звучний, отвертий і рішучий голос, недбалі енергійні рухи. Учитель. У нас всі учителі... Пан Б. не звичайний учитель. Учителем він був лише тому, що так трапилося. Його призначення в політиці, в уряді, в адміністрації. Він горить іншими вогнями, ніж звичайний учитель. ... Погляд його на емігрантів, які повернулись... Ну... Всі вони гарні люди, але більше фантасти, ніж практики. Необхідна ініціятива, необхідний конкретний і чисто практичний підхід до всіх справ. І тут ми погоджуємось" [11].

Скорботні враження Самчука закарбовані у репортажі "Крізь бурю й сніг" після відвідин Байкового кладовища. Він порівнює зруйновані більшовиками могили Байкового кладовища з цвинтарями Парижа, Рима, Праги, де тисячами років могили доглянуті й наче кожному мандрівникові говорять – ми вмерли, але ми все-таки живемо. І Самчук дає відповідь на пам'ять поколінь у цивілізованому європейському світі у таких рядках: "Бо ми належали до народу, який плекав таку ж велику мораль як був і сам великий". На що. судячи із занедбаного Байкового кладовища, претендував безбожний народ такої ж бездуховної країни, як СРСР? На манкуртів. І навіть той факт, що дві тисячі коней радянські військові тримали влітку 1941 року на кладовищі, промовисто підтверджує свого роду манкуртство та вандалізм. Похилені хрести, зарослі бур'янами могили Садовського, Марії Заньковецької, Івана Нечуя-Левицького, Кониського, Миколи Лисенка, Бориса Грінченка, Михайла Грушевського, Лесі Українки... Письменник віддав шану всім їм, відвідавши місце їхнього вічного спочинку.

Однак питання, пов'язані з історичною минувшиною Києва, національно-визвольною боротьбою українського народу, "Волинь" висвітлювала у кожному номері. Більшу частину цієї тематики, ризикуючи життям, брав на себе Улас Самчук. Так, у листопаді 1941 року, у Рівному українські патріоти відзначили 20-річчя трагічної загибелі 359 героїв визвольної боротьби України під містечком Базар, що на Житомирщині. Створили комітет, до якого увійшли Улас Самчук, Н. Кибалюк, П. Зінченко, проф. Корольчук, д-р Сав'юк, Н. Хасевич, А. Демо-Довгопільський. Комітет прагнув відзначити цю трагічну річницю величніше, ширше, прилюдніше в усій Україні, а особливо на місці тієї вікопомної події в м. Базар. Ці відчайдушні 359 молодих людей свідомо пішли на загибель у пориві визволення їхньої Батьківщини, залишивши по собі міф героїзму. Їх вчинок гідний наслідування наступних поколінь, "їх рейд, так званої Волинської Групи, розпочався від переходу польсько-совєтської границі, вночі з 3-го на 4-те листопада 1921 року і закінчився трагедією розстрілу великої частини учасників 26-го листопада. Судили і присуд розстрілу підписали: Ліфшіц, Іванов, Котовський, Фріновський, Літвінов. Наказ виконання суду підписали: Якір, Затонський, Паука”.

У героїв Базару були попередники – це герої Крут. Цій темі Самчук присвятив дві передові статті "Героїзм наших днів" (14 грудня 1941 р.) та "Крути" (25 січня 1942 р.).

Героїзм свій український народ довів у численних походах під Крутами, під Базаром, навіть під Хустом. Але "всі ці показові сеанси" завжди до дрібниць повторюються і залишають по собі лише матеріал для сумних річниць та панахид.

Автор статті на боці героїзму раціонального, а не стихійного, жертовного. "Героїзм наших днів досить прозаїчний: чинно й активно включитись у життя. Той герой, хто не лише візьме в руки рушницю, щоб десь героїчно загинути, але й вмітиме ту рушницю викувати" [5]. Героїзмом доби, йому сучасної, Самчук називає працю: чорну й білу; мозку й рук. "Інакше скільки б ми не дочекалися "відповідних моментів", завжди будемо непідготовлені, завжди будемо на академіях оплакувати нещасних хлопців-героїв, що без зброї з піснями йшли проти в десятеро сильнішого й до зубів озброєного ворога. Це, по-моєму, заняття для нас зовсім не відповідне і... скажу жалюгідне. Можна бути переможеними, але не можна йти до бою без зброї. Особливо у часі, коли йде до бою не так людиина зі списом, як панцерова машина, яка вимагає знання, зручності, інтелігенції і сідомого патріотизму" [5].

Ідея життя і призначення на землі молодої людини, з точки зору публіциста, повинні бути прагматичні. Насамперед молодь повинна бути "свідомою національно, свідомою своєї людської гідності і чинною в життю". Виховання національної гідності у молодій людині як основи здорової української нації – лейтмотив передової статті "Молодь". Однак автор вважає, що самореалізуватися молода людина може лише у місті. У місті, а не в селі є можливість молоді гартувати своє тіло і дух, здобувати знання. Місто Самчук називає "недобудованою хатиною нашого націо-нального життя". Бо "місто – мозок, місто – голова, місто – динаміка".

У передовій статті "Господарство і праця"

У. Самчук наголошує, що першочерговою вимогою часу є розбудова національного господарства, всіх його галузей. Працю трактує як щоденну потребу людини. Для того, щоб від землі взяти більше, слід виконати такі завдання: інтенсифікація, поліпшення сільського господарства, удосконалення та підвищення його культури. Для того, щоб досягти ефективності сільськогосподарського виробництва, потрібно закладати бази збуту, підприємства для переробки сировини, розбудовувати банківську справу. І все це заради важливої мети: "Господарство – це одна з основних підстав потужності і сили народу. Було, є і вічно буде незаперечною істиною, що від господарського еквіваленту у великій мірі залежить становище народу і держави у світовій політичній системі" [12]. Основною метою подібних тематикою статей було прищепити українській людині потяг до праці задля майбутньої Української держави.

Передова стаття У. Самчука "З Новим роком!" (Волинь. – 1942. – 1 січ.)) дає читачам зрозуміти те, на що розраховував український народ, на що покладав свої сподівання, від 22 червня 1941 року – це лише вимріяне майбутнє, сенс цієї війни значно жорстокіший взагалі, а для українців насамперед.

Батьком нації У. Самчук називає Тараса Шевченка. Заповіти великого Шевченка прийнятні У. Самчуку стосовно формування нації. "І сьогодні у ці дні великих історичних пересувань, у дні неймовірно напруженої боротьби, у дні, коли міняється обличчя світу сьогодні більш, ніж коли інше нам треба мати в собі Шевченка. Його прапори, його життєві девізи, його воля і його віра повинні діяти у нас. Перемога на фронті, перемога права і справедливості має для нас рішаюче значення. Ми знаємо, що наш народ жив і жити далі буде, але нам не все одно у яку форму його життя увіллється. Тому якраз ми тримаємось Шевченкових заповітів і тому якраз всі наші чини мають бути спрямовані у відповідньому напрямку" [13].

Апогеєм у ствердженні української ідеї державотворення стала передова стаття У. Самчука "22 січня". Автор нагадує ті далекі події 22 січня 1918 року, коли на площі Святої Софії був оголошений документ, яким стверджувалося, що "український народ... виявляє і твердо документує волю свою бути незалежним і бути вільним". Публіцист відверто говорить про те, що ідеали незалежності українського народу живуть незнищенні й в ці жорстокі дні війни. "Ми чесно, ми віддано, жертвенно йшли останні десятки років нелегкого історичного шляху, і де це було чи в тайгах Сибіру, чи в болотах Берези, чи в чужих містах еміграції, ми одверто проповідували свої так само зрозумілі заповіді. І коли розгорнулась ця могутня світова війна, ми так само чесно і віддано вступили до неї з вірою, що ідеал наш вийде з неї ще більш посилений і ще більше сконкретизований" [14].

Улас Самчук – один із перших в українській літературі та публіцистиці хто розвінчував культ Сталіна, він розповів усьому світу про злочини "батька народів, які він здійснював під гаслом "визволення трудящих з-під іга капіталістів" щодо фінів, прибалтійських народів, а особливо – українців. "А вже з перших днів вступу совєтської армії за чужі границі з установ, з публичних місць зникала місцева мова, зникали місцеві люди, зникали місцеві порядки. Натомість поставали російські вулиці, мова, преса, школа. Але що то мало спільного з імперіялізмом? Це ж, прошу вас, не імперіялістичне, а московське" [15].

Улас Самчук не сприймав сталінізма і як ідеологію, і як існуючий суспільний лад, в основі якого були закладені механізми нищення особистості як фізично, так і духовно. Голодомор, штучно спланований сталінським режимом проти українського народу в 1922–1933 роках, у Самчуковій творчості розвінчується на основі фактів; автор уперше назвав цифру знищених голодною смертю українців – 12 мільйонів. "Нікому, а в тому числі і панові Сталіну, який же пам'ятає роки славні і незабутні 1922 та 1934. Це були роки, які, як кажуть знавці, забрали з України не більш не менш, а 12 мільйонів населення. Цифра вистачальна, пане Сталіне, щоб ми, українці, щоб наші нащадки і наша історія поставили вам у самому центрі України гігантський пам'ятник – прокляття і жаху!

Ті матері, що з голоду пожирали своїх дітей, ті гори опухлих тіл, ті розсипані по нашій святій землі кістяки, напевно не минуться вам отак, як викурена ваша знаменита люлька. Як не зараз, то завтра, то за сто літ стануть вони на суді історії і вкажуть на вас, як на того, що завинив цей мор. ... Сталін і ще раз Сталін є той, який виплекав ту фабрику знищення, а червона його армія – ніщо інше як звиродніле знаряддя його пекельного підприємства. Більшовизм є кінець всіх культур, кінець всіх вищих моральних, релігійних вартостей" [15].

Фатальною у долі Самчука стала передова стаття "Так було – так буде". Це була стаття-протест проти злодіянь німецьких окупантів на території України. Вона – не що інше, як голос змученого страшною війною, але нескореного українського народу. В ній автор полишає езопову мову, натяки, недомовки, а речі називає своїми іменами.

Війна в оцінці Самчука – це нужда, позбавлення людей на своїй землі життєвих вигод; це – каліцтва, хвороби і ... смерть. Однак всі ці негативні явища змушують людину ще більше і цупкіше триматися за життя. Отже, віталістична концепція Самчука базується на його настановах і висновках: "Видержати, не піднести догори рук, не здатися і не впасти – це перші і дуже конечні вимоги, які ставимо перед собою і які за всяку ціну дотримати мусимо. Не треба ставити питання чому. Щоб бути, щоб жити, щоб працювати і щоб творити нові життєві форми. Щоб утримати свою живу, творчу силу серед живих і творчих сил інших, щоб не піддатися і щоб колись по віках нам не сказали, що якраз ми були тими слабшими, яких історія зіпхнула під свої колеса і розтоптала" [16].

Стаття "Так було – так буде" після цензури була надрукована на першій сторінці газети "Волинь" накладом 40 тисяч примірників 20 березня під формальною датою 22 березня 1942 року. І такого вільнодумства фашисти не могли пробачити У. Самчуку – арештували і кинули до жахливої Рівненської в'язниці.

Другий період творчості У. Самчука вже як кореспондента агенції "Дойчес Нахріхтен Дінст" характеризується, як того вимагали німці, аполітичною тематикою. Більшість із тих матеріалів, які писалися спеціально для "Української кореспонденції" ДНБ, Улас Самчук подавав і до редакції газети "Волинь". "Другим за важливістю напрямком діяльності "Волині" мав бути (й фактично був за чисельністю публікацій та їх різноманітністю) тематичний напрямок культурно-просві-тницький, який теж базувався на широкому політико-історико-світоглядному тлі, з тлумаченням культури як самоозначення особистості, нації, державності" [1]. У цьому контексті яскраво виявлені дві культурницькі теми У. Самчука: літературознавча та театрознавча. Концепція творчості митця викладена ним у кореспонденції "Зайве питання" (Волинь. – 1942.– 15 лист.), де автор стверджує: "Мистець завжди був і є у свойому основному – у своїх творчих задумах – вільний".

Література, поезія, журналістика – це невід'ємні складові духовності людини, її освіченості та інтелекту, це те, що робить людей культурними, національно свідомими [17].

Про велике призначення українського театру як носія етнокультурологічних традицій, неоціненної його ролі у прищепленні і вихованні у глядачів патріотизму, любові до всього свого у кращих традиціях, позбувшись комплексу притаманного українському народові "гопачного та шараварного малоро-сіянства”. Але український театр не може тупцювати на місці, бо життя теж рухається вперед – змінюються форми, смаки, вподобання. Завдання театру, як вважає У. Самчук, "пробиватись вперед, йти нога в ногу з розвитком цього мистецтва в цілому цивілізованому світі, шукати нове, робити всебічно поступ" [18]. "Дуже важливим і просто конечним є дати новий репертуар. Наскрізь сучасний, по можливості без тих чи інших змін, без батюшки Сталіна, без ура, ура! Дати для театру знов наш побут, нашу історію, ті чи інші прояви до всіх ділянок культурного ходу нашого народу у часі і просторі. Це вже завдання не так театру, як літераторів", – підсумовує автор.

Отже, дослідивши і вивчивши чималий масив публіцистичних матеріалів Уласа Самчука, опублікованих на сторінках газети "Волинь", їх тематичні й стильові особливості, можемо зробити такі висновки:

а) тематичний діапазон публіцистичних виступів – різножанровий і різноманітний, незважаючи на обмежене другою світовою війною інформаційне поле, а також відсутність вільного доступу до джерел інформації;

б) переважній більшості публікацій У. Самчука притаманні емоційна насиченість, аргументованість, доказовість і наступальність;

в) зважаючи на механізм жорсткої цензури з боку райхскомісаріату "Україна", У. Самчук змушений був вдаватися у своїй творчості до езопової мови, натяків, історичних паралелей, з точки зору обставин війни, в яких випадково став головним редактором найвідомішої в Україні газети "Волинь", умов, у яких він жив і працював, не можна не дивуватися його самовідданості, жертовності в ім'я української державності;,

г) вся публіцистична спадщина У. Самчука того періоду сповнена ідеєю здобуття Україною незалежності, побудови власної держави з усіма державотворчими інститу-ціями на засадах демократичності;

д) українське питання головний редактор легальної підокупаційної газети сповідував через заволодіння українцями на рідній землі всіма ділянками суспільно-політичного життя, через відродження культурно-національних інтересів українського народу, його етнотрадицій, рідної української мови.

1. Шаповал Ю. Г. Чого не гоїть огонь // Україна людей: Особистість у контексті національного чину. – Л., 2001. – С. 237.

2. Шаповал Ю. Г. Газета "Волинь" як український часопис (1941 – 1944 рр.) // Збірник праць науково-дослідного центру періодики. – Л., 1994. – Вип. 1. – С. 122–138.,

3. Самчук У. За мужню дійсність // Волинь. – 1941. – 1 верес.

4. Донцов Д. Націоналізм. – Л.: – Вид-во: “Нове життя”, – 1926. – С. 159.

5. Самчук У. Героїзм наших днів // Волинь. – 1941. – 14 груд.

6. Самчук У. На коні вороному // Там само. – С. 108.

7. Самчук У. Рівновага // Там само – 23 жовт.

8. Самчук У. Європа // Там само. – 1942. – 1 лют.

9. Самчук У. Ясно і виразно // Там само – 28 груд.

10. П. Б. Крізь бурю й сніг // Там само – 4 груд.

11. П. Б. Крізь бурю й сніг // Там само – 11 груд,

12. Самчук У. Господарство і праця // Там само. – 21 верес.

13. Самчук У. Шевченко // Там само. – 1942. – 8 берез.

14. Самчук У. 22 січня // Там само. – 22 січ.

15. Самчук У. Сталінові "Pro memoria" // Там само. – 5 берез.

16. Самчук У. Так було – так буде // Державний архів Рівненської області. – Ф. Р–280, оп. 1, спр. 7, арк. 46.

17. Самчук У. Ера і література // Волинь. – 1942. – 5 лип.; Його ж. Поезія і вірші // Там само. – 1942. – 31 груд.; Його ж. Проза // Там само. – 14 січ.; Його ж. Щось, чи що читати // Там само.– 31 січ.; Його ж. Типи літератури, чи типи життя? // Там само. – 11 лют.; Його ж. Літературно-науковий вісник. // Там само. – 25 лют., 28 лют.; Його ж. О. Олесь // Там само. – 4 берез.; П. Б. Перстень Полікрата // Там само. – 4 квіт.; П. Б. Поет гніву // Там само. – 23 трав.; М. П. Рінь // Там само. – 6 черв.

18. Самчук У. Дещо про театр // Волинь. – 1942. – 3 груд.; Його ж. Драма чи не драма? – Там само. – 17 груд.; Його ж. Наталка Полтавка // Там само. – 1943. – 21 лют.; У. С. Кохання верховин. // Там само. – 1943. – 23 трав.