Ласкаво просимо

асп.
УДК 0.70 “1980-1989” (438)

Обґрунтовується доцільність вивчення в історії журналістики спецкурсу, присвяченого проблемам польської нелегальної преси 80-х рр. ХХ ст.

Article deals with the actuality of studying in the history of journalism a special course dedicated to the problems of Polish illegal press in the 80th of XX century.

Республіка Польща – одна з постсоціалістичних країн, яка відмовилась від командно-адміністративної системи, поліпшила стан економіки, політичного устрою та здобула визнання у світі. Але цьому передувала тривала і важка боротьба: народження на хвилі масового незадоволення режимом профоб’єднання „Солідарність”, яке очолило антисоціалістичний рух в країні, воєнний стан, підпільна діяльність опозиції, курс на діалог з владою, трансформація польського суспільства за результатами суспільно-політичної згоди, досягнутої у переговорах за „круглим столом”.

У цих процесах відчутною була роль інформаційної діяльності опозиції. Антисоціалістичні організації, в тому числі й незалежна профспілка „Солідарність”, перш за все розвивають інформаційну мережу. В умовах тоталітарного режиму необхідно було інформувати населення про ситуацію в країні, яка подавалась державними ЗМІ лише у вигідному для влади ракурсі. Цю функцію взяли на себе нелегальні видання, які сьогодні є важливим джерелом інформації про події в Польщі у 80-х роках ХХ століття.

Мета цієї статті – обґрунтувати необхідність вивчення польської нелегальної преси 80-х рр. ХХ ст., з’ясувати її місце та роль в процесах трансформації польського суспільства.

Проблеми підпільного видавничого руху в Польщі розглядали в своїх працях дослідники М.Качинська, Є.Гофман, В.Пілецьки, Л.Шаруга, Е.Камінська, А.Кондерак, Ш.Рудка. Незалежну пресу досліджували також Е.Ковальська, М.Скварніцьки, М.Васяк, А.Сітарська, В.Мельчарек. Еміграційній видавничій діяльності присвятили свої праці М.Супрунюк, А.Хвальба та інші. Історії незалежного видавничого руху присвятив свої праці польський дослідник в еміграції В.Береш. Бібліографія матеріалів підпільної преси з початку 80-х рр. ХХ ст. є опрацьована Владиславом та Войцехом Хойнацькими (під псевдонімом Юзефа Камінська) у праці „Бібліографія підземних публікацій в Польщі. 13.ХІІ.1981-VІ.1986”[6] та Юзефом Ґаєвським в „Матеріалах до бібліографії друків, виданих поза цензурою. 1982-1986”[5].

Зважаючи на домінування інформаційного напрямку діяльності опозиції, необхідно визначити причини такого явища.

По-перше, поява нелегальної преси була спричинена інформаційним голодом, яким було охоплене польське суспільство. Система масових комунікацій у Польщі була монополізованою та централізованою. Державно-партійна преса, яка залежала від Головного відділу контролю публікацій і видовищ та Робочого кооперативу (партійного концерну) „Преса-Книжка-Рух” (Robotnicza Spółdzielnia Wydawnicza „Prasa-Książka-Ruch”), виконувала представницьку функцію і відрізнялася характерним стилем партійної публіцистики. Мова слугувала не для порозуміння і не для діалогу влади із суспільством, а лише для відтворення реальності, постулованої комуністичним режимом. Цей вимучений, лицемірний і штучний спосіб висловлювання у Польщі назвали „новомовою” – обов’язкова мова політичної пропаганди (термін запозичений з антиутопії Дж. Оруела „1984”) [1, 56].

По-друге, неправдива інформація, яку подавали державні ЗМІ, вимагала спростування.

По-третє, дії влади сприяли формуванню антидержавних настроїв серед поляків. Для прикладу можна навести той факт, що 19 грудня 1981 року у Польщі було повністю заборонено продаж фарб, лаків, частково зошитів і паперу, щоб зробити неможливим поширення незалежної преси [3, 171].

По-четверте, вагомий вплив на становлення нелегальної та незалежної польської преси мали і ті принципи, які були закладені ще в часи Другої світової війни, коли поляки організували найпотужніший в Європі видавничий рух. Постійні суспільно-політичні кризи в Польщі (1956, 1968, 1970,1976, 1980 рр.)призвели до постійного удосконалення підпільної поліграфічної бази опозиційних угрупувань. На початку 80-х рр. вони швидко налагодили власну видавничу мережу, яка стала основою для формування видавничого руху у період воєнного стану та підпільної діяльності опозиції.

По-п’яте, закордонні центри польської еміграції відкрили польській опозиції доступ до інформаційних агентств, радіо, телебачення, газет і журналів Заходу. Вони переправляли на Захід і видавали там праці польських опозиціонерів. Виступи Я.Куроня, А.Міхніка, З.Найдера, А.Мацєревича та інших друкувалися у французькій газеті „Монд” („Monde”), західнонімецьких „Шпігель” („Spiegel”) і „Штерн” („Stern”). На сторінках еміграційних часописів відбувався жвавий обмін думками і теоретичні дискусії про можливості зміни політичної системи Польщі. Ці видання різними шляхами потрапляли до Польщі.

По-шосте, масові страйки легалізація незалежної профспілки робітників „Солідарність” у 1980 році спричинила справжній вибух: по всій країні почали створюватись незалежні видавництва. Сотні нових назв заповнили ринок преси. Деякі дослідники стверджують, що до оголошення воєнного стану існувало 1500 – 2000 назв бюлетенів та часописів [2, 226]. Наприкінці січня 1981 року відбувся перший з’їзд профспілкової преси, на якому було створено Пресову агенцію „Солідарність” [2, 620]. Вона сприяла становленню та швидкому розвитку позацензурних видавництв, які поширювали газети, часописи. Спочатку ці видавництва перебували під захистом „Солідарності”, навіть якщо не були з нею організаційно пов’язані. Після виходу нової постанови про цензуру бюлетені та газети профспілки отримали законний статус, але мали бути призначені лише для внутрішнього використання. В організації, що нараховувала 10 млн. чоловік, важко відділити нормальне поширення від внутрішнього обігу. Тому неминучим був конфлікт між державно-партійним керівництвом та редакціями неофіційних видань.

Задовго до впровадження воєнного стану в країні видавалися позацензурні видання „Голос” („Głos”), „Рес Публіка” („Res Publika”), „Опінія” („Opinija”), „Дорога” („Droga”), „Зустрічі” („Spotkania”), „Господар” („Gospodarz”), „Індекс” („Indeks”), та інші [4, 14]. Регіони та підприємства мали свою поліграфічну базу й друкували інформаційні бюлетені, газети, листівки, тематичні брошури, заборонену раніше еміграційну літературу. Тобто, опозиція мала давно сформовану інформаційну мережу, яка в умовах воєнного стану лише посилила та розширила свою діяльність у підпіллі.

Безперечно, однією з найважливіших причин виникнення та становлення нелегальної преси була та мета, яку поставили перед собою регіональні структури „Солідарності” – формування свідомого суспільства.

Система опозиційної преси була розгалуженою і широко представленою, як у географічному вимірі, так і в типологічному та жанровому розмаїтті. Основними центрами видавничої діяльності стали Варшава, Познань, Вроцлав, Лодзь, Люблін.

Розгляд польської преси в загальноісторичному контексті як частини опозиційного руху є важливим, тому що вона стала особливим засобом вираження наболілих проблем польського суспільства, основою його політичної модернізації, сприяла подоланню несистемного та обмеженого інформування як населення країни, так і світу в цілому про події в Польщі. Підпільна преса і видавнича мережа Польщі змусила ЗМІ, які контролювались урядом, давати більш точну й об’єктивну інформацію польському народу, тому що все, що приховувалося режимом, неодмінно незабаром з’являлося у підпільному друку.

Інформаційні структури опозиції в умовах підпілля розширили та активізували свою діяльність. Наявність великої кількості підпільних видань сприяла інформуванню широкого кола читачів, висловленню великої кількості думок, обговоренню ситуації в країні для того, щоб знайти „вихід із ситуації без виходу”. З-поміж них можна виділити „Інформаційні бюлетені” („Biuletyn Informacyjny”) у Варшаві, Лодзі та Любліні та інших містах, газети: „Тигоднік Солідарність” („Tygodnik Solidarność”), „Інформація” („Informacja”), „Відомості дня” („Wiadomości dnia”), „Інформатор” („Informator”), „Карта” („Karta”) у Варшаві, „Солідарність, що бореться” („Solidarność Walcząca”) у Познані та Вроцлаві. Великими накладами друкувалися „Арка” („Arka”), „Голос” („Głos”), „Критика” („Krytyka”), „Табір” („Obóz”), „Тигоднік Мазовше” („Tygodnik Mazowsze”), „Тигоднік воєнний” („Tygodnik wojenny”), журнали „Гданьськ” („Gdańsk”) та „Напрямки” („Kierunki”), „ПАПуга Тасманська” („PAPuga Tassmanska”) (з обіграванням назв ПАП – Польського агентства преси та ТАРС) та багато інших.

Наявність цілої мережі друкованих видань свідчила про організованість опозиції, функціонування певної системи. Це сприяло підвищенню рівня політичної культури, інтеграції інтересів різних верств суспільства. Інформаційна інфраструктура опозиції, її величезний вплив на масову свідомість не могли бути непоміченими владою. Тому в ході переговорів різних суспільно-політичних сил країни за „круглим столом” у 1989 році було досягнуто домовленостей не лише про легалізацію профоб’єднання „Солідарність”, а й тих видань, які йому належали. Легалізація періодичних видань, що вийшли з підпілля, ознаменувала становлення політичного та ідеологічного плюралізму в польській системі мас-медіа. Цей плюралізм був сформований в середовищі опозиції протягом довгих років підпільної діяльності і виступив вагомим чинником трансформації польського суспільства в кінці 80-х років ХХ століття.

На сторінках підпільних видань розміщувалась найдетальніша інформація про події в країні, дії влади, дії опозиції, інтернованих, арештованих, життя їхніх сімей, підпільне життя опозиції.

Повідомлення, газетні публікації, тексти листівок виходили далеко за межі подієвої інформації. Вона супроводжувалась численними коментарями, висловленням думок як представників опозиції, так і пересічних громадян, яким не була байдужою доля країни. З кінця 1986 р. у колах польської інтелігенції один за другим стали з’являтися аналітичні матеріали, в яких робилася спроба дослідити суспільно-політичні процеси, що відбувалися в Польщі, визначити місце і роль у них „Солідарності”. Серед таких спроб можна назвати статтю „Питання людей праці”, матеріал під назвою „Місце „Солідарності” в оцінці ситуації і шляхах перебудови польської економіки”, статтю Я.Куроня „Пейзаж після бою” та інші.

Необхідність вивчення названої теми визначається важливістю тих суспільно-політичних процесів, які відбувалися в Польській Народній Республіці (ПНР) у 80-х роках ХХ століття, потребою розкриття ролі ЗМІ у цих процесах та з’ясування зовсім не вивченого і не узагальненого інформаційно-журналістського аспекту діяльності польського опозиційного руху „Солідарність”, поява якого на політичній арені у 1980 році сприяла активізації діяльності польських нелегальних видань.

На нашу думку, організаційне оформлення та діяльність преси в системі польського опозиційного руху можна розглядати в межах спецкурсу, присвяченого цій проблемі.

Серед завдань даного спецкурсу можна визначити наступні: - дати характеристику розвитку політичної опозиції в Польщі, методів її роботи з масами, визначити її роль у процесі демократичного відродження ; - дослідити причини налагодження видавничої діяльності опозиції в підпіллі, її основні особливості; - проаналізувати інформаційно-журналістську діяльність польської опозиції, типи видань, тематику публікацій та характер полеміки на сторінках опозиційної преси; - з’ясувати проблемно-тематичну та жанрову структуру публікацій в нелегальних часописах; - вивчити конкретні умови масово-інформаційного контакту підпільної преси з читацькою аудиторією; - визначити місце польського громадсько-політичного руху опору у світовому інформаційному просторі; - обґрунтувати роль інтелектуальної та інформаційної підтримки підпільних видань закордонними еміграційними центрами.

Дослідження польської нелегальної преси необхідно органічно поєднувати з вивченням мови польських засобів інформації, стилістики та редагування.

У процесі вивчення даної проблеми важливо визначити наступні поняття: - офіційна преса – друковані видання, що виражали точку зору правлячої партії. У Польщі, як і у всіх соціалістичних країнах, існувала державно-партійна система преси. Щоденні газети мали статус друкованого органа тих чи інших організацій. „Трибуна люду” („Trybuna Ludu”) – орган ЦК Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП), „Зелений прапор” („Zielony Sztadar”) – Об’єднаної народної партії, „Кур’єр Польський” („Kurjer Polski”) – Демократичній партії, „Слово Повшехне” („Słowo Powszechne”) – Організації Пакс, „Жолнеж Вольності” („Żołnież Wolności”) – Міністерства Оборони, „Голос Праці” („Głos Pracy”) – Центральної ради профспілок [8,105]. Більшість щоденних регіональних видань була залежна від ПОРП. Вся преса підпорядковувалась партійному видавничому концерну РСВ „Преса-Книжка-Рух”. За часів ПНР ця центральна видавнича організація ЦК ПОРП була найбільшою структурою в системі друкованих ЗМІ; - незалежна преса – преса, яка мала можливості представлення різноманітних точок зору та дискусій про найважливіші для поляків справи: незалежність, недоліки системи, утиски прав людини владою. Серед численних назв незалежної преси на загальне визнання заслуговує газета „Робітник”(„Robotnik”) [7, 10]. На сторінках незалежної преси панувала публіцистика та есе. Репортаж був майже відсутній.; - католицька преса – часописи, які видавались польським Костелом, клубами католицької інтелігенції, товариствами світських католиків. Костел мав свої засоби масового впливу, інформаційну мережу. Католицька преса, хоч і була формально незалежною, завжди мала трохи більше свободи, ніж щоденні газети, і редакції зуміли скористатися нею після серпня. В католицьких тижневиках з’являється багато журналістів, які були активістами „Солідарності” і активно включалися в процес демократизації краю. Звичним явищем суспільного життя стала діяльність світських груп, які виникали навколо католицьких видань „Тигоднік Повшехни” („Tygodnik Powszechny”) „Тигоднік Варшавський” („Tygodnik Warzsawski”), „Знак” („Znak”). Помітне місце серед католицьких часописів займав суспільно-політичний та культурний щомісячник „Зв’язок” („Więź”), що видавався діячами Клубів католицької інтелігенції. „Тигоднік Повшехни” („Tygodnik Powszechny”), яким керував Єжи Турович, завжди був непокірним, мав багато читачів і від вересня 1980 року переживав чергову молодість. Його публіцистичні статті та репортажі, присвячені „Солідарності”, – одні з кращих в країні – зробили великий внесок в розвиток загальнонародної дискусії; - нелегальна (підпільна) преса – заборонена законом преса, яку випускали опозиційні угрупування в підпільних умовах. В основному це робилося на поліграфічних базах великих підприємств, у підпільних видавництвах опозиції, часто видання були виконані власноруч безпосередньо самими представниками опозиції на друкарській машинці; - другий обіг – великі наклади продукції незалежних та підпільних видавництв (інформаційні бюлетені, газети, часописи, листівки та інша поліграфічна продукція). Розповсюджувались вони поза сферою впливу офіційної цензури, певний тиск чи вплив на них могла здійснити лише та суспільно-політична сила, від якої вони безпосередньо залежали; - третій обіг – власна продукція еміграційних видавництв та випущені ними в світ матеріали, які в соціалістичній Польщі надрукувати не можна було.

Серед особливостей нелегальної преси необхідно відмітити чи не найголовнішу – власне незалежність. Вона мала можливості представлення різноманітних точок зору та дискусій про найважливіші для поляків справи: незалежність, недоліки системи, утиски прав людини владою. Це позбавило офіційну пресу її привілейованої позиції та, що найважливіше, пригальмувало дію комуністичної пропаганди.

Польська нелегальна преса як об’єкт дослідження потребує значної уваги. В сучасних умовах стрімких політичних та економічних змін дуже важливо проаналізувати інформаційно-журналістську діяльність опозиційних сил та використати надзвичайно цінний польський досвід радикальних перетворень для становлення демократичного суспільства в Україні.

1. Даберт Д. Мови правого і лівого крила польського політикуму після 1989 року // Сучасність. – 2002. - №1. – С.56-62.
2. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. – 752 c.
3. Несломленная Польша на страницах „Русской мысли”. – Париж: Русская мисль, 1984. – 277с.
4. Робітничі страйки в Польщі: 1980. – Сучасність, 1981. – 197 с.
5. Gajewski Józef. Materiały do bibliografii druków zwartych wydanych poza zasięgiemcenzury. 1982-1986. – Kraków: OL, 1988. – 247 s.
6. Kamińska Józefa. Bibliografia publikacji podziemnych w Polsce. 13.XII.1981-VI. 1986. – Paris: Spotkania, 1988. – 555 s.
7.Pomian G. Polska „Solidarności”. – Paryż: Instytut Literacki, 1982. – 460 s.
8.Цісак В. Трансформація преси в Україні та Польщі в контексті суспільних змін. – К.: Центр Вільної преси, 2000. – 218 с.