Ласкаво просимо

Антична пражурналістика (місце та об*єм поняття) у Курсі "Зарубіжна журналістика"

докторант
УДК 316. 3: 004:81’232

У статті визначено та описано явище античної пражурналістики, дана його системна класифікація.

The articile considers problems by realization in practice of clause of the copyright's law about interview.

Курс “Зарубіжна журналістика” тільки-но народжується в українській вищій школі, відштовхнувшись, заперечуючи, від застарілої радянської дисципліни “Історія комуністичної преси”.

З погляду на проєвропейський “культурно-генетичний” вибір України курс “Зарубіжна журналістика” має бути передусім історією європейської журналістики.

Кожне явище в значній мірі залежить від своїх витоків, тому їх огляд дуже важливий: це не тільки вивчення конкретного періоду, а й визначення істотних рис цілого.

Час зародження журналістики традиційно визначається 1609 р., коли в Аугсбурзі та Страсбурзі з’явились перші друковані щотижневі газети. Період же, що передує появі газет, називають до- або пражурналістським.

Початок даного періоду на сьогоднішній день визначається по-різному. В одному із сучасних російських провідних навчальних посібників [2] витоки зародження журналістики визначаються виключно випадком книгодруку, тобто серединою XV ст. З погляду Є.П. Прохорова “журналістика зароджується ще в первісному суспільстві, а виникнення інституту держави є уже другим кроком у розвитку про журналістських явищ” [4:28].

Витоком європейської державності, як відомо, є Стародавня Греція, отже витоки європейської журналістики саме в античній культурі.

Таким чином, в курсі “Зарубіжна журналістика” античний період повинен займати значне місце.

Об’єм поняття “антична пражурналістика” тільки-но випрацьовується в українському журналістикознавстві.

Погляди вчених щодо цього питання розподіляються на два напрямки.

Згідно першого напрямку – “звужуючого” – до пражурналістики потрібно відносити тільки ті явища, які є передтечею власне газети. Так, Н.М. Сидоренко до античної пражурналістики відносить лише “Аннали” та “акти” (сенатські, громадські, щоденні) у Давньому Римі і “громадські гомеродроми” [6:3].

Згідно другого напрямку – “широкого” – пражурналістикою є будь-які форми інформаційного спілкування, що існували у суспільстві до появи газети [4:28]. Такий погляд може привести до втягування у поняття пражурналістики, як у вирву, майже всіх культурних надбань епохи.

Отже ми стоїмо перед проблемою визначення головних складових античної пражурналістики і формування самих принципів цього визначення.

Для вирішення цієї проблеми необхідно передусім сформулювати робоче визначення самого поняття.

Спираючись на концепцію В.В. Різуна про психологічну масу як соціальний суб’єкт [5], ми пропонуємо таке визначення явища пражурналістики.

Пражурналістика – це такі процеси суспільної комунікації, котрі:

– по-перше, існували до зародження друкованих періодичних видань;

– по-друге, були пов’язані з цілеспрямованим розповсюдженням у “психологічній масі” актуальної, соціально значущої інформації, тобто виконували функцію каналу масової комунікації;

– по-третє, тяжіли до сучасних форм журналістики та публіцистики.

Користуючись цим визначенням і спираючись на дослідження П.М. Федченко [11] та В.В. Ученової [8, 9, 10], а також М.М. Гаспарова [1], В.Н. Ярхо [1], Г.А. Міллер [1], С.С. Авєрінцева [1], К.М. Колобової, Є.Л. Озерецької [3], С.Л. Утченко [7] та ін; ми спробували виявити головні елементи античної пражурналістики в їх системній єдності.

Усі пражурналістські явища за формою можна розподілити на усні, знакові і письмові.

До усних відносимо діяльність гомеродромів, ораторство, спілкування в людних місцях.

Розглянемо більш детально кожне явище.

З давніх часів представники державної влади розсилали з наказами та повідомленнями гінців: глашатаїв, дяків, герольдів. В Стародавній Греції вони називалися гомеродромами. Це й був головний інститут некоментованого інформування в античному світі.

Головним інститутом впливу та переконання, обміну думок, а також головним каналом масової комунікації античності було ораторство. Воно, як стрижень, пронизує всю античну цивілізацію від її витоків до самого руйнування.

Витоки античного ораторства пов’язані із зародженням полісної державності та діяльністю афінського архонта Солона (640–559), політичні вірші якого були не стільки власне поезією, скільки засобом впливу на суспільну думку.

Перший період античного ораторства визначається початком навчання ораторському мистецтву, яке співпало із судовими процесами 467 р. до н.е., що супроводжували падіння тиранії в Сицилії. Характер аудиторії (кілька сотень суддів) визначив головний напрямок розвитку красномовства як словесного мистецтва впливу на масову свідомість. Цю природну тенденцію софістична педагогіка перетворила на певні нормативні правила, які сприяли тому, що саме у V ст. до н.е. ораторська проза оформлюється у самостійний жанр зі своєю внутрішньою типологією (політичне, епідиктичне та судове красномовство).

Другий період розвитку античного красномовства пов’язаний із діяльністю Ісократа (436–338), що ввійшов в історію античної риторики як майстер політичної промови, який пропагує свою політичну програму у жанрі панегірика. Значення діяльності Ісократа для розвитку ораторства можна визначити трьома головними напрямками:

1) Довів до досконалості горгіанський принцип слухової насолоди промовою;

2) здійснив перехід від усної ораторської промови до письмової;

3) відкрив першу риторичну школу із регулярним навчанням.

Третій період розвитку античного красномовства являє собою вершину давньогрецького ораторства, що уособлюється в діяльності Демосфена (384–322), з ім’ям якого пов’язаний розквіт нового стилю аттичної прози – “могутнього”.

Четвертий період античного ораторства полягає у формуванні “нового красномовства” під час заміни поліса великою централізованою державою в добу елінізма (кінець ІV ст. до н.е. – середина ІІІ ст. до н.е.), наслідком якого став прискорений розвиток теорії словесності – риторики.

П’ятий період розвитку античного красномовства (І ст. до н.е. – Рим) являє собою вершину ораторського мистецтва античності і є практичним результатом розвитку теорії у попередньому періоді. Центральною фігурою римського красномовства і вершиною всього античного красномовства є Цицерон (106–43). Він довів до логічного кінця поетику переконання, яка будувалася на двох принципах: повноті доказу та підкреслено чіткій мікро- і макрокомпозиції, що виразилися особливо яскраво у так званому “латинському періоді”.

З приходом до влади Октавіана Августа (27 до н.е. – 14 н.е.) у розвитку античного ораторства наступає невелика перерва, оскільки Август вгамував політичне красномовство, і при ньому публічне слово вже не могло впливати на суспільство. Після смерті Августа ораторство знову почало розвиватися, але уже в іншому напрямку.

У соціальній атмосфері І ст. н.е., яку в цілому можна визначити словом “розчарування”, ораторство стало розвиватися за трьома напрямками: в низах суспільства став формуватися новий для античної культури тип красномовства – проповідництво; зажаданим оставалося і судове красномовство; ознакою ж часу стає так зване “нове красномовство”, яке характеризувалося особливим стилем “миттєвого ефекту” (цицеронівська багатослівність стає непотрібною; на зміну його поширеним періодам приходять короткі яскраві сентенції з антитезами і парадоксами).

Завершальним етапом розвитку античного красномовства є “друга софістика”. Центральним явищем ІІ–ІІІ ст. н.е. стає філософська риторика, яка створює парадне, “концертне” красномовство з властивим йому “духом гри”.

Таким чином, ораторське мистецтво античності почалося з софістики, софістикою закінчилося, але яка різниця між двома софістиками! Явище у своєму розвитку прийшло до логічного завершення, після якого наступає смерть. Однак смерть одного породжує появу іншого: на зміну античному ораторству приходить середньовічне проповідництво.

Що стосується специфічної форми комунікації стародавніх греків у перукарнях та стародавніх римлян у суспільних лазнях, то необхідно підкреслити: людина, яка не відвідувала їх, вважалася “несуспільною” [3:69].

До знакових форм античної пражурналістики відносимо публічну поведінку політичного діяча та масові видовища (організовані свята, похорони). Прикладом публічної поведінки, що апелювала до масової свідомості, може служити поведінка Цицерона перед вигнанням [7:184]. Яскравим прикладом похорону як PR-акції може бути похорон Цезаря, театралізований Антонієм [7:263].

Явищем, що межує між усною та знаковою пражурналістикою, є театральна вистава – одна з найважливіших форм масової комунікації та управління соціальними процесами у стародавній полісній Греції. Давньогрецький театр був масовим явищем: його могли відвідувати одночасно приблизно 20 тис. людей, знаходячись там цілий день; театральна поетика вирізнялася простотою і доступністю; держава стимулювала відвідування театру “видовищними” грошима

Прикладами репрезентативних пражурналістських театральних текстів можуть бути трагедії та комедії з актуальною проблематикою: “Перси” Есхіла, що являють собою ораторний (тобто практично публіцистичний) відгук учасника недавніх греко-персидських війн; “Андромаха” Єврипіда, антиспартанські тенденції якої зустрічали живий відгук афінських громадян у зв’язку з трагедіями Пелопонеської війни, що йде зараз; і, звичайно ж, драматургія Аристофана, особливо рання, у якій широко відбилася поточна дійсність і реальні сучасники (Сократ, Клеон та ін.): це й пацифістська “трилогія” – “Ахаріяни”, “Мир”, “Лісістрата”, сатира на суддів – “Оси”, сатира на аморальність філософії софістів – “Хмари”, на політичне життя сучасних Афін – “Вершники” та ін.

Письмова пражурналістика розподіляється на ту, що виконувала функцію важливого КМК й на ту, що за своєю формою тяжіла до пражурналістики, але КМК була другорядним.

Головними письмовими КМК античності були різноманітні об’яви, надписи на п’єдесталах епонімів, стінах і т.д. та римські прагазети “Acta senatus” та “Acta diurna”. Аннали та приватне інформування також виконували функції комунікації, але все ж таки не масової [11:25–27].

Стосовно до історіографії, в усній культурі функцію комунікації виконували лише ті тексти, що читалися вголос, наприклад, тексти логографів (VІІ–VІ ст. до н.е.), які тяжіли, з одного боку, до документалізму, а з іншого – до цікавості. Логоси дали поштовх для розвитку історіографії і письмової публіцистики.

Історіографію ми відносимо до пражурналістських явищ, передусім, з двох причин. По-перше, тому що методика збирання інформації прадавніми істориками нагадує журналістські методи пошуку інформації (наприклад, Геродот збирав інформацію за допомогою опитування, спостереження та роботи з документами, метод збору інформації Фукідіда ми б назвали сьогодні “методом включеного спостереження”). По-друге, самі історіографічні тексти тяжіють до публіцистичності, особливо біографічні портрети сучасників Ксенофонта або листи Плінія Молодшого.

Що стосується власно письмової публіцистики, то вона не мала того масового впливу, який, наприклад, набувала публіцистика усна, але казати про повну відсутність такого впливу теж не можна. Наприклад, політичні трактати Цицерона “Про державу”, “Про закони” служили авторові теоретичним обґрунтуванням пропагандистських лозунгів, які він використовував у повсякденній політичній практиці; трактат “Про обов’язки”, що формально тяжіє до жанру дидактичного повчання, насправді мав гостру антицезаріанську спрямованість, причому мова йшла не тільки про особу Цезаря, а й про весь цезаріанський табір. Не випадково вбивці Цезаря вигукували ім’я Цицерона під час страти.

Філософські твори Цицерона, особливо “Парадокси стоїків” та “Тускуланські бесіди”, ми відносимо до пражурналістських явищ тому, що вони популяризували філософію: “Парадокси стоїків” зробили доступною філософську мораль стоїків, а “Тускуланські бесіди” перетворювали складні психологічні проблеми людини у загальнодоступні.

Отже, ми висунули на розгляд класифікацію пражурналістських явищ античності, яка в цілому має такий вигляд:

Дана класифікація має попередній характер: вона потребує подальших систематизації, уточнення, наповнення. Але разом з цим, на наш погляд, вона може претендувати на те, щоб демонструвати систему пражурналістських явищ античності і бути можливою методологічною основою для виявлення та систематизації пражурналістських явищ Середньовіччя, Відродження.

1. История всемирной литературы. – Т. 1. – М., 1983
2. История мировой журналистики. – Ростов-на-Дону, 2000
3. Колобова К.М., Озерецкая Е.Л. Как жили древние греки. – М., 1959.
4. Прохоров Е.П. Введение в теорию журналистики. – М., 2003.
5. Різун В.В. Маси. – К., 2003.
6. Сидоренко Н.М. Історія зарубіжної журналістики. Навчальна програма. – К., 2001.
7. Утченко С.Л. Цицерон и его время. – М., 1986..
8. Ученова В.В. Беседы о журналистике. – М., 1985
9. Ученова В.В. Гносеологические проблемы публицистики. – М., 1971
10. Ученова В.В. У истоков публицистики. – М., 1989
11. Федченко П.М. Преса та її попередники. – К., 1969.