Ласкаво просимо

Політика і релігія у дзеркалі преси

Досліджується специфіка відображення політичних подій у періодиці християнських конфесій України.

Reseached of specificol poplitical events for pressa of Chistians confessions Ukraine

Суспільно-політичні процеси 2004 р. в Україні ще раз актуалізували роль релігійних організацій, їх керівників і представників, а також віруючих - прихильників тієї чи іншої конфесії. На важливості цих процесів вже неодноразово наголошувалось вітчизняними науковцями. Так, кандидат філософських наук О.Бучма, звертаючись до цієї теми, зазначав: „Спостерігається не лише наявність, а й активізація релігійних компонентів в діяльності суб'єктів політики як соціальних (нація, соціальні верстви, корпоративні групи, особи), так і інституціональних (держава, політичні партії, ЗМІ). Це свідчить про те, що відбувається зміна у cпіввідношенні релігії і політики". І далі цей науковець робить цілком слушний висновок: „Якщо впродовж усієї історії українського державотворення релігія була залежна від політики, то наразі ці два суспільні феномена у відношувальному тандемі перебувають здебільшого вже на паритетних засадах" [1]. Періодичні видання різних конфесій відобразили ці процеси, надали їм більшої ваги, визначеності, філософсько-етичного змісту. Роль релігійних організацій у політичних реаліях виявилась досить переконливою. Лідерів передвиборних перегонів підтримували церкви різних патріархатів і конфесій, що повно і адекватно віддзеркалилось у засобах масової інформації як певних релігійних організацій, так і світських ЗМІ. Тому й вважаємо тему цієї статті актуальною для журналістикознавства.

Об'єктом дослідження є часописи, що виходять під егідою християнських конфесій в Україні. Сьогодні засоби масової інформації релігійних організацій стають предметом для аналізу і вивчення релігієзнавців, філософів, соціологів, теоретиків журналістики [2 - 5].

Метою цієї статті є висвітлення діяльності та концептуальних особливостей періодичних видань християнських конфесій в Україні під час президентської виборчої кампанії та дослідження їх вірогідного впливу на формування суспільної думки.

Порушуючи такі тонкі і болючі для нашого суспільства проблеми як стосунки церкви і держави, ми досліджуємо їх з об'єктивних наукових позицій, і спробуємо уникнути упередженості, яка може бути зумовлена авторською точкою зору і політичними уподобаннями. Складність вичерпного та об'єктивного аналізу вказаної проблеми на матеріалі поточної преси пов'язана з тим, що більшість газет і журналів розповсюджується лише в церквах, особливо це стосується обласних і районних часописів. Вони не невчасно і не повністю надходять до великих бібліотек, слабко розвинутий обмін друкованою продукцією між церковними організаціями навіть в межах однією конфесії. Усе це не дає нам можливості претендувати на вичерпність досліджуваного матеріалу.

Вважаємо за необхідне надати в цій статті певні статистичні дані, щоб ще раз довести тезу про безумовний вплив конфесіональних ЗМІ на аудиторію.

Так, на 1 січня 2004 р. в Україні було зареєстровано загалом 353 періодичних друкованих видань різних релігійних організацій. З них Українська Православна Церква Московського патріархату видає 106 газет і журналів, Українська Православна Церква Київського патріархату - 31, Українська Автокефальна Православна Церква - 7, Українська Греко-Католицька Церква - 25, Римо-Католицька - 13, Всеукраїнський союз об'єднаних євангельських християн-баптистів - 18, Церква повного Євангелія та інші харизматичні організації - 39, іудейські громади - 23, адвентисти - 8, мусульманські громади - 5, лютерани - 3 та ін.[2]. До цього переліку не увійшли радіо- та телепрограми, які, на нашу думку, є досить в дієвими засобами впливу на аудиторію. Таким чином, релігійні конфесії за допомогою засобів масової інформації, насамперед, друкованих ЗМІ, намагаються формувати суспільні погляди, думки, світоглядні позиції великої кількості своїх прибічників. Деякі з часописів, як, наприклад, католицька „Парафіяльна газета" або журнал „Буддизм" принципово не порушують політичних проблем, інші ж, і їх більшість, приділяють велику увагу життю України.

Участь Церкви як соціальної інституції в суспільно-політичних процесах держави є саме тією проблемою, яка активно обговорювалась у минулому, і яка постала у всій своїй гостроті на початку ХХІ ст. Недооцінка релігійного фактора, що спостерігалась наприкінці ХІХ і майже усе ХХ ст., призвела до величезних конфліктів як у світовому масштабі, так і в житті нашої країни. Відокремлення Церкви від держави зовсім не означає те, що церковні діячі відмовились від спроб впливати на суспільство, від можливостей - у деяких випадках просто необмежених - формувати переконання віруючих, керувати думками певних, іноді досить великих, спільнот, тим самим впливати на світоглядні позиції , а отже, й на політичні процеси, які відбуваються в суспільстві.

Починаючи з ХVІІІ - з установлень царя Петра І, змушена існувати і функціонувати за моделлю російського православ'я, Церква в Україні, як і в Росії, вважалася „відомством православного віросповідання", і була повністю підкорена державі. Залишимо за межами цієї роботи докладну інформацію про постійний опір, який чинився окремими представниками Церкви проти такого становища. Це питання висвітлювалось у численних наукових працях [3 - 12 ].

Варто відзначити, що церковні діячі й представники релігійно налаштованої інтелігенції постійно зверталися до вказаної проблеми, намагаючись визначити роль і місце церкви та релігії в суспільстві і у політичних процесах, зокрема. Слід сказати, що це питання актуалізувалось на зламі ХІХ - ХХ ст., коли на теренах України поширився рух за звільнення церкви від надмірної „опіки" самодержавства, а в колах російської інтелігенції росло незадоволення офіційною церквою (ці процеси отримали відображення в неохристиянських тенденціях, толстовстві, сектантських угрупованнях, а також у поширенні атеїзму та побутового безвір'я тощо). Пошуки науковців та публіцистів віддзеркалювались на шпальтах часописів, завдяки чому історія журналістики збагатилась серйозними дослідженнями цієї проблеми.

У вказані часи періодичні видання розподілялись за аудиторним принципом. Необхідно сказати, що церковна преса для масової аудиторії відзначалась високим рівнем лояльності до влади і піддавалась жорстокій цензурі, тому й, певно, що публікації у цих виданнях ґрунтувались на популярній формулі „православ'я - самодержавство - народність", отже, всі закони царату освячувались Церквою. Більш критичними до урядових постанов та імперської політики взагалі були автори часописів для інтелігенції, як-от „Трудов Киевской Духовной Академии", „Христианской мысли" , „Церковно-общественной мысли" та ін. У вельми складній проблемі стосунків церкви і держави намагались розібратися найяскравіші представники богословської думки України - філософи-теологи П.Ліницький, П.Кудрявцев, В.Завитневич, В.Екземплярський, М.Петров та багато інших. Ця тема вимагає більш докладного дослідження, тому й вважаємо за необхідне розглянути її в історичному аспекті.

Як вже зазначалось вище, переважна більшість церковних періодичних видань другої половини ХІХ ст. і початку ХХ ст. не лише підтримували, а й активно провадили політику самодержавства, освячуючи авторитетом Церкви - і відповідно, Бога - війни, смертну кару, міжнаціональні конфлікти, дискримінацію за релігійними і політичними переконаннями, насильство над певними групами мешканців країни тощо. Варто переглянути лише сторінки часописів „Миссионерское обозрение", „Почаевский листок", „Свет Печерський", „Русский инок", „Холмская церковная жизнь", „Холмский народный листок", „Русский националист" (додаток до „Екатеринославских епархиальных ведомостей") та інші численні видання, щоб впевнитися в їх повній відданості самодержавству та безперечній підтримці офіційних імперських позицій. У вказаний період це означало, що церковники мусили виконувати роль не лише духовних наставників, а й безпосередніх пропагандистів урядової політики.

У деяких періодичних виданнях, що належали Церкві, або виходили за ініціативи священиків чи церковних братств, вже у 1905- 1907 рр. з'явились виступи проти тісного союзу церкви та держави, який деякі публіцисти вважали неприродним і нерівноправним, оскільки церква виконувала невластиві їй функції і була повністю підкорена державі. Один із авторів православних часописів писав: „І церква, і держава мають утверджуватися тільки на власних основах, користуючись своїм специфічним ладом"[13].

В Україні голос протесту проти цього лунав зі шпальт „Церковной газеты", часопису „Народ" та деяких інших - на жаль, нечисленних - видань. Проте більш різко, сміливо і гнівно представники церковних кіл стали висловлюватися проти гніту самодержавства у 1916-1917 рр., коли значно послабилась цензура і їх слова могли бути опубліковані у засобах масової інформації. „Коли синовбивця очолив Церкву (мається на увазі Петро Перший. - А.Б.), для неї почався справжній терор... Але Церква ніколи не була так збезчещена державою, як в останнє царювання", - писав один із православних публіцистів [14].

Проблема політичної культури у вказані часи стала однією з найактуальніших. Стосовно церковних кіл вона була порушена вперше у світській пресі, на сторінках якої дуже гостро критикували самодержавні кола за залучення священиків у політичну діяльність. „Армією у 55 тисяч урядових агентів-агітаторів" назвав автор поміркованої газети „Киевская мысль" представників духівництва [15].

Але наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у пресі ніколи не йшлося про те, що церква мусить відійти від суспільно-політичних процесів. Обговорювались проблеми її ролі та місця, задачі і ступінь заангажованості, проте повне відмежування Церкви та її представників від політики тоді здавалось неможливим і нездійсненним. Думаємо, це тому, що духівництво відчувало свою глибоку відповідальність за паству і, підтримуючи тісний зв'язок із віруючими, мусило допомагати людям орієнтуватись у суспільно-політичному житті. Так, на шпальтах греко-католицької газети „Нива" М.Тупись писав: „Священик не може відтягнутися від суспільної акції... не повинен і не може також відтягнутися від політики". Разом із тим, уважаючи своїм духовним обов'язком керувати паствою, церковники намагались пояснити аудиторії сутність політичної гри: „Нинішня політика є не лише небезпечна моралі, але вона є глузованєм зі всякої моралі. Політика... в нинішніх часах стала інтересом, а кожний знає, що в річах ґешефту дуже часто не дивляться на мораль. Вистане пережити вибори, щоби переконатись, яке спустошене викликує політичне житє... Очернити, відсудити від чести, змішати з болотом противного кандидата се подаєсь з такими супокоєм душі як хліб насущний" (збережено орфографію оригіналу. - А.Б.)[16].

Тобто, поблажливе визнання того, що політика є брудною справою, яке домінує в сучасних українських ЗМІ, на початку ХХ століття зустрічалося з відвертою відразою. Різко негативне ставлення до спроб маніпулювання свідомістю мас з боку уряду, політиків і представників церковних кіл буквально заполонило пресу. Проте емоції ніколи не можуть замінити аналізу, але цілком можливо, що саме експресивна неприйнятність „правил" політичної гри і стала підставою для серйозних роздумів і міркувань щодо ролі Церкви в суспільстві. Християнські публіцисти і філософи, як православні, так і греко-католицькі, намагалися вирішити цю проблему, й у вказані часи досить бурхливо обговорювали її у періодиці. Підсумковою у цьому питанні можна вважати статтю С.Аскольдова „Християнство і політика", опубліковану у щомісячнику „Труды Киевской Духовной Академии" (1906, № 6-7). Ця праця видається нам ґрунтовною і, по суті, є визначальною для розуміння вказаної проблеми. Тому й вважаємо за необхідне висвітлити її ключові моменти.

Філософ вважає, що запорукою відродження релігії може бути лише вільне віросповідання і дух свободи, відсутність будь-якого примусу стосовно релігійного ставлення до життя. Проте, зазначає він, релігія „не може бути вільною у політично невільній державі" (Тут і далі переклад наш. - А.Б.). Сприймаючи заповіді Христа не як абстрактні заклики, а як пряме керівництво до дій, С.Аскольдов цілком у дусі ідеалістично-філософської традиції Київської релігійно-філософської школи вважає: „Для християнства настав час перейти від чистої віри та ідеї до створення життя і реалізуватися у політичному житті... Християнство віри мусить стати християнством життя і справи. Християнство, яке має на меті утвердження правди і добра у природі людини, не може бути байдужим та індиферентним до всього того, що стосується утвердження правди і добра" [17, 243-246].

Трактуючи священні заповіді у традиціях Григорія Сковороди, який сприймав Біблію як своєрідну етичну енциклопедію, автор вказаної статті писав: „Всі політичні питання мають своє розв'язання у загальних етичних положеннях. Політика є прикладна етика... принаймні мусить нею бути"[17, 252]. І далі С.Аскольдов більш докладно тлумачить свій майже афористичний вислів: „Релігія надає моральний принцип здійснення найбільшої свободи, - і вже справа чистої політики, обговорювати, за яких умов вона може бути досягнута..."[17, 259]. Таким чином, він уводив політичну проблематику у релігійне поле, надаючи їй етико-філософського сенсу, поглиблюючи і актуалізуючи суспільно-політичні процеси. Разом із тим, філософ чітко визначає місце релігії в суспільному житті, наголошуючи на тому, що „християнство ніколи не має прагнути бути політичною владою, але мусить впливати на владу виключно через моральний авторитет..."[17, 437].

Цілком логічно, що від цих роздумів С.Аскольдов мав підійти до однієї з найуразливіших тез християнства, яка піддавалася різнобічним коментарям і тлумаченням, і було й залишається донині досить переконливим аргументом для багатьох віруючих. Мається на увазі твердження про те, що усяка влада від Бога. Філософ доводить, що від Бога може бути лише та влада, яка не порушує заповіді Христа, слідує їм щиро, а не декларативно, і та, що основана на глибоких підвалинах християнського світосприймання. С.Аскольдов писав: „Ми категорично відкидаємо те... що християнин мусить підкорятися будь-якій владі і у всіх випадках... таке тлумачення неможливе саме з християнських позицій... Крім того, як бути громадянам християнської держави, коли одна влада змінює іншу?" [17, 247].

Нібито передбачаючи трагічну долю духівництва і віруючих в часи більшовицького режиму - нагадаємо, що стаття була опублікована у 1906 р. - філософ-ідеаліст роз'яснює принципові положення релігійного ставлення до політичних процесів і наголошує на вірності лише тій владі, яка ґрунтується на позиціях християнства.

Характерно, що саме моральний імператив у політиці є вирішальним для багатьох сучасних нам теологів і філософів. Наведемо щодо цієї проблеми думку християнського письменника К.С.Льюїса, викладача Оксфордського і Кембріджського університетів, який стверджував: „Християни мали вплив на світову історію не тому, що в них була партія, а тому, що в них була совість, на яку доводилося зважати"[18].

Роздуми С.Аскольдова ми сприймаємо як методологічну основу для аналізу ситуації, яка склалася в сучасному українському суспільстві і в групах ЗМІ, в яких висвітлюються дотичні до вказаної проблеми аспекти. Джерелами для дослідження є періодичні видання, які побачили світ у 2004 році і видаються під егідою тієї чи іншої конфесії; вважаємо за необхідне аргументувати наші висновки також посиланнями на статті з суспільно-релігійних часописів.

Необхідно відзначити, що саме у 2004 р. газети і журнали релігійних організацій почали активно висвітлювати проблему вибору державою свого шляху розвитку. Про це красномовно свідчить хоча б той факт, що представники наймасовіших і, відповідно, найвпливовіших церков (крім Української Православної Церкви Московського патріархату), що існують в Україні, через ЗМІ звернулись до учасників передвиборчих перегонів, влади та народу з проханням провести чисті і прозорі вибори. Перед другим туром досить узагальнені та абстрактні заклики до виборців „голосувати по совісті" і „відповідати за вибір" змінились на конкретні вимоги до влади зробити вибори легітимними та не тиснути на електоральні групи, не викривлювати волю народу. У більшості часописів, видавцями яких є релігійні організації, не було закликів до підтримки когось з кандидатів, а були попередження щодо можливих зловживань.

Це характерно для більшості газет і журналів досліджуваного нами сегмента ЗМІ. Підтвердити це можна публікацією в суспільно-релігійній газеті „Арка" звернення Синоду Києво-Галицької Митрополії Греко-Католицької церкви. Позиція офіційних церковних кіл висловлена однозначно: „Церква не є політичною організацією, і вона не сміє втручатися у виборчі перегони, однак, як добра мати, повинна відстоювати свою позицію і говорити там, де відчуває , що її дітям - виборцям - чинять кривду". Далі у зверненні йдеться по найпоширеніші злочини щодо волевиявлення громадян - однобічне інформування, використання „адміністративного ресурсу", купування голосів, фальсифікацію результатів виборів[19]. Необхідно наголосити, що звернення було опубліковано ще у липні 2004 р., за чотири місяці до вирішального, як виявилось, в українському суспільстві дня. („Арка", 2004, № 13).

Моральне стан виборця став домінантним пунктом висвітлення політичної складовою суспільства. Найактивнішими у цьому аспекті були періодичні видання Української православної церкви Київського патріархату, часописи Автокефальної церкви та греко-католицькі періодичні видання. Саме на шпальтах останніх ми побачили статтю В.Хіцяка „Як змінився виборець: спроба дослідження"(„Арка", 19 жовтня 2004 р.) - чи не єдина публікація до подій кінця листопада 2004 р., присвячена вивченню динаміки змін менталітету нації. Автор цілком слушно зазначає: „Вибори ж цьогорічні стають справді переломними - виборець вперше скаже не те, що повинна йому дати влада, а те, якою вона повинна бути" [20]. Таким чином, в статті висловлюється думка про зрілість суспільства, оскільки дещо інфантильна вимога кожного окремого виборця до президента дійсно змінилася на серйозні потреби у якісно нових відносинах влади і народу. Можна без перебільшення сказати, що вибір йде не між кандидатами, а між різними світоглядними засадами, тому й церква так пильно спостерігає за самим процесом і намагається повернути його у правові межі.

Висвітлення проблеми політичного вибору проводилося різними засобами і у досить широкій жанровій палітрі - від репортажів до аналітичних статей, від публікацій звернень глав церков до пристрасних виступів громадських і релігійних діячів. Певно, що кількість публікацій, присвячених політичним подіям, значно зросла саме напередодні виборів, тому й звернемося до періодики за вересень - грудень 2004 р. Проте у цей час у церковних виданнях на перший план висунулись саме особи двох лідерів виборчих перегонів, оскільки українські виборці намагались визначити власну позицію за прихильністю до певних кандидатів.

Це цілком закономірний етап, процес, який можна прокоментувати словами вже цитованого нами науковця О.Бучми: „Значимим є релігійний вплив на політику опосередкований через особу (індивідуальний суб'єкт політики), яка, залежно від конкретних обставин, включається в політичну діяльність і яка уособлює певний ступінь політичної волі суспільства, а це водночас визначає й зворотній вплив - політики на релігію. Все більше позначається релігійний чинник на виборчій поведінці електорату, який поступово у своїй масі стає більше залежним не від політичних чи ідеологічних програм або платформ, а від належності виборців до великих соціальних груп, зокрема таких, як конфесія чи етнос..."[1, 49]

Експлуатація релігійного чинника з метою впливу на великі електоральні групи спостерігалась з боку прихильників двох кандидатів. Звернемось до прикладів. Так, на шпальтах „Православної газети", що видається під егідою Української православної церкви Московського патріархату, у постійній рубриці „Хроніка церковних подій" (жовтень 2004 р.) висвітлювалася подорож митрополита Володимира і чинного на той час прем'єр-міністра в Ієрусалим, на Святу Землю. Жанр фоторепортажу з докладними підписами-поясненнями під світлинами інформував аудиторію про особливості цієї акції: „Предстоятель Української Православної Церкви супроводжував Віктора Януковича під час його офіційного візиту ... Митрополит Володимир і Віктор Янукович відвідали Руську Духовну місію в Єрусалимі... Предстоятель Української Православної Церкви та прем'єр-міністр України мали зустріч з Блаженнейшим Іринієм, Патріархом Святого Града Єрусалима... Віктор Янукович розповів про співпрацю української держави і Церкви по відродженню православних святинь... Віктор Янукович від уряду України подарував Блаженнішому Патріарху Іринею список Почаївської ікони Божої Матері" [21].

Таким чином, у свідомості аудиторії „Православної газети", що виходить накладом у 30 тис. примірників, за допомогою візуальних засобів і тексту закладалась думка про особливу православність цього кандидата. Необхідно відзначити, що ця ідея курсивом пройшла через усю передвиборчу кампанію. Чи варто було це афішувати з позицій того, що в Україні церква відокремлена від держави і що наша країна є споконвічно і принципово багатоконфесійною? Це питання ми не будемо докладно розглядати у даній роботі. Варто лише зазначити, що імідж православного кандидата В.Януковича формувався не в останні місяці, як стверджують деякі світські ЗМІ, а заздалегідь. Свідченням цього може слугувати повідомлення, опубліковане на сторінках щомісячника „Релігійна панорама" 2004, № 7 в оглядовій рубриці „Релігійне життя України": „Віктор Янукович на іконі Донецької Пресвятої Богородиці серед різних святих і діячів православ'я. Ця ікона знаходиться в донецькій каплиці „Святої Вервиці"... На цій іконі є також колишній мер Донецька В.Рибак і ректор Інституту штучного інтелекту А.Шевченко"[22].

Зображення державних та церковних діячів на іконах властиве українському бароко і певний час було досить популярне, проте у ХХІ ст., з огляду на демократичні тенденції в суспільстві, сприймається як оксюморон і навіть гротеск.

Однобічне інформування, відверта агітація за одного з кандидатів, що велась впродовж кількох останніх місяців 2004 р. на шпальтах численних видань Української православної церкви Московського патріархату супроводжувалась інформацією, в якій релігійний чинник перетинався з політичним. Яскравим прикладом цього можуть слугувати публікації в газеті „Начало", що виходить з благословення Іринея, Митрополита Дніпропетровського та Павлоградського.

У вказаному часопису, розрахованому на масову аудиторію, публікуються переважно статті етико-релігійного змісту. Суспільна проблематика висвітлювалась нерегулярно, загальна концепція статей вичерпувалась морально-дидактичними настановами, що ґрунтувались на православній догматиці. Значна увага приділялась лише міжконфесійним відносинам в Україні, публікації з вказаної тематики характеризуються яскраво вираженим критичним ставленням до інших конфесій. Проблеми політичного устрою держави у газеті „Начало" стали порушуватись лише з травня-липня 2004 р.

Прикладом вищезазначеного може слугувати ЧИСЛО рубриці „Раскол" розміщені статті, в яких під виглядом інформації подаються повідомлення з різних міст і селищ України про захват храмів, побиття священиків, паплюження православних святинь та інших вчинків, нібито скоєних народними депутатами, членами фракції „Наша Україна". З позицій „демонізації ворога" - досить популярних в агітаційній та пропагандистській діяльності і поширених майже у всіх партійних газетах і журналах - написана стаття „Індульгенціями не торгуємо", що розміщена у цьому ж числі вказаного часопису. „Героями" публікації є також опозиційні можновладцям депутати, які зображені як ідеологічні вороги.

Необхідно відзначити, що ці статті обрамляють помірковане і виважене інтерв'ю Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і усієї України Володимира, яке має красномовну назву „Кого б ми не вибрали, кінця світу не буде". Митрополит Володимир наголошував на відповідальності за владу і намагався уникнути гострих питань щодо ініційованого деякими представниками влади розколу України за територіальними, мовними і конфесійними ознаками. Відкинувши українську національну ідею як таку, що може з'єднати суспільство, митрополит Володимир пропонує церкві і державі на вирішенні зосередитись соціальних проблем. Однією з останніх фраз цього інтерв'ю є така: „ Христос Спаситель вчить нас не за словами, а за справами судити по людях" [23]. У контексті інформаційних повідомлень про „злочини" депутатів „Нашої України" і негативної характеристики, даної В.Ющенку прес-службою „Единого Отечества" , ці слова сприймаються як певна редакційна настанова для формування думок і дій аудиторії. Розрахована на масового, а отже, не завжди високоосвіченого читача, на віруючих - оскільки газета поширюється переважно у церквах, подана інформація, на нашу думку, служить спробам відвертого маніпулювання аудиторією.

Пропагандистська діяльність, що велась УПЦ МП, не вичерпувалась лише часописами, в церквах Московського патріархату поширювались також листівки агітаційного характеру, в яких прямо, однозначно, безапеляційно стверджувалась „істинна православність" одного з кандидатів на пост Президента України і формувався „образ ворога" з іншого, метою якого було нібито „знищення Православ'я в Україні". Листівки вважаються комунікативним засобом впливу, ефективно діючим на некритично мислячого читача. У політичній боротьбі партій подібні зразки масової комунікації є звичним, надійним засобом агітації, пропаганди і, нарешті, маніпуляції думками великої аудиторії. Вказана продукція друкувалась без усяких вихідних даних, проте факт її розповсюдження виключно в церквах Московського патріархату, а також її зміст і концептуальна спрямованість не викликає сумнівів в тому, що аудиторією мали бути саме віруючі - прихильники вказаної конфесії.

Офіційне видання УПЦ КП „Голос Православ'я", наскільки можна судити зі змісту його випусків за 2004 р., уникає підтримки будь-якої партії, фракції або кандидата в Президенти України. Натомість в цьому часопису містилась інформація, яку можна віднести до конфесійно-політичної. Так, у № 20 (140) за жовтень 2004 р. у рубриці „Без коментарів" були надруковані фрагменти повідомлення про зустріч Президента Росії В.В.Путіна з архієреями РПЦ та інформація про зустріч Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ з прем'єр-міністром В.Ф.Януковичем. Ця інформація передувала опублікованій на цій же шпальті „Заяви з приводу втручання Московського Патріархату у внутрішні справи Української держави". Варто відзначити, що „Заява..." була викликана саме фактами, які наводились вище і так прокоментовані у цьому документі: „Незважаючи на законодавчу заборону релігійним, а також іноземним організаціям втручатися у виборний процес, учасники собору вважають доречним в категоричній формі висловлювати свої критерії оцінки кандидатів на посаду Президента України і навіть погрожувати... Саме Богові і народу України, а не архієреям Московського Патріархату, визначати майбутню долю нашої держави" [24].

Наскільки нам відомо, в релігійній періодиці позиції В.Ющенка та його депутатської фракції постійно і систематично висвітлювались лише у додатку „Громадянська позиція" до Всеукраїнській православної газети „Наша віра". Редакційна колегія цього часопису, членами якої є видатний публіцист Є.Сверстюк і представники духівництва, послідовно відстоює українську національну ідею, яка має ґрунтуватися на православ'ї, проте публікують неупереджені і концептуально виважені статті щодо інших релігійних конфесій, а також екуменізму. У межах даної роботи ми не будемо піддавати аналізу вказаний часопис, необхідно лише відзначити, що політична тематика на його шпальтах перетинається з релігійно-етичними позиціями та формуванням світоглядних засад української нації. Варто наголосити, що політичні проблеми аналізуються не у загальному контексті газети, а в окремому додатку з характерною і однозначною назвою - „Громадянська позиція", що передбачає певну публіцистичну піднесеність і емоційну насиченість матеріалів.

На сторінках додатку до „Нашої віри" містились виступи кандидата від „Сили народу". Цілком можливо, що це було вимушено - інформаційна блокада, якою був оточений В.Ющенко та його прихильники, змусила редакційній колегії вказаного часопису надати політичному діячу трибуну для його виступів. Крім того, спотворення інформаційного простору України, а отже, свідоме обмеження мешканців країни на вільний вибір не могло залишити бездіяльними представників духівництва.

Проте матеріали, які ми можемо класифікувати як суто політичні, з'явились лише у листопаді і грудні 2004 р. До них можна віднести статті Є.Сверстюка „Вибори президента 2004", „Про християнську етику в посткомуністичному світі", „Президент", а також О.Сугоняко „ Цивілізаційний і людський аспект українських виборів", Р.Лиши Т.Преми „Відрізняти грішне від праведного" та ін. Авторська позиція у всіх цих публікаціях висловлена чітко і відверто, переважає не стільки політичний коментар поточних подій, скільки етико-християнські роздуми щодо моральних цінностей сьогодення та аналіз психологічного стану суспільства під час світоглядних зламів померанчової революції.

Слід сказати, що загальний зміст публікацій, смислова парадигма, концептуальна спрямованість, стильові особливості, лексика, жанри не піддалися змінам, які можливі були під час бурхливих суспільно-політичних подій. Редакційна колегія послідовно продовжувала започатковану нею ще у 1989 р. задачу періодичного видання - формування релігійно-світоглядних засад українського суспільства. Мусимо зазначити, що в історії української журналістики вже були феномени, подібні газеті „Наша віра" - це православні журнали „Христианская мысль", „Церковно-общественная мысль" і греко-католицький „Дзвони". У вказаних часописах глибина філософсько-етичних узагальнень поєднувалась з конкретикою тогочасних подій та актуальністю, а науковість - з публіцистичною доступністю масовому читачу.

Таким чином, ми можемо зробити деякі висновки: засоби масової інформації релігійних конфесій в Україні захоплюють досить великі аудиторні прошарки; церкви за допомогою преси, радіо, телебачення, мережі Інтернет впливають на суспільну думку, формуючи її у потрібному ним напрямку; духівництво, маючи свої політичні переконання, намагається їх прищепити все більшій кількості віруючих; недооцінка впливу ЗМІ релігійних конфесій, ігнорування їх ролі у житті суспільства, політичному зокрема, може призвести до неочікуваних результатів у соціальній сфері. Вважаємо за необхідне наголосити ще на одному моменті - засоби масової інформації різних релігійних конфесій в Україні мусять підпадати під дії Конституції, законів України і зокрема усіх законів про функціонування ЗМІ в державі. Але, як вже вказувалось, ігнорування їх ролі в суспільстві призводить до певної автономії цього сегменту ЗМІ, таким чином, деякі з них, у свою чергу, не завжди дотримуються чинного законодавства, особливо це стосується досліджуваного нами у цій роботі політичного аспекту.

1. Бучма О. Політика і релігія в Україні: тенденції змін. Рел. панорама, 2004, № 6. с.49.

3. Андрусишин Б. Церква в Українській державі 1917-1920 рр.(доба Директорії УНР). - К.,1997. - 202 с.

4. Бойко А. Преса православної церкви. Культура. Суспільство. Мораль. - Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровського національного університета. - 2002. - 306 с.

5. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. У 4-х тт. - Нью-Йорк, 1977.

6. Дорошенко Д. Короткий нарис історії Христової церкви. - Нью-Йорк, 1970. - 121 с.

7. Надтока Г. Православна церква в Україні 1900 - 1917 років - соціально-релігійний аспект. - К., 1998. - 240 с.

8. Огієнко І. Українська церква. - Прага, 1942. - Т.1-2.

9. Саган О. Національні прояви православ'я: український аспект. - К., 2001. - 255 С.

10. Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917 - 1920 рр. (доба Української Центральной Ради). - К.,1997. - 198 с.

11. Ульяновский В. Церква в українській Державі 1917 - 1920 рр.(доба Гетьманату Павла Скоропадського) - К.,1997 . - 319 с.

12. Шуба О. Релігія в етнонаціональному розвитку України. - К.: "Криниця". - 1999. - 323 с.