Ласкаво просимо

Розглянуто історію видання газети "Чернігівський листок" за редакцією Л. Глібова, проблеми нерегулярності видання, причини припинення. Наголошено на організаторських здібностях редактора. Розглянуто питання авторського колективу газети, а також позицію редактора щодо української мови.

This article tells about the history of the newspaper "Chernigov leaf " edited by L. Glebov, its problem of an irregularity of the edition and the reason of its closure. It is focused on the organizing abilities of the editor. It considers the question of the newspaper's authors, and the editor's attitude concerning the Ukrainian language.

Постать Л. І. Глібова привертає увагу одночасно як істориків української літератури, так й істориків української періодики. Він є багатогранною особистістю української культури: письменник й активний громадський діяч, талановитий педагог і видавець, який заснував у місті Чернігові газету "Чернігівський листок" (1861–1863), що за оцінкою дослідників був другим після "Основи" українським періодичним виданням [1]. Отже, Л. І. Глібов був одним з організаторів української періодики, журналістом і редактором, роль якого, зважаючи на обмеженість тогочасних видавничих можливостей з причин політичних та утисків українського друкованого слова, важко переоцінити.

Однак питання редакторської та журналістської діяльності Л. Глібова розв'язані недостатньо. Аналіз бібліографічного відділу Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського показав, що дисертаційні дослідження з даного питання відсутні. Підтверджує це й збірник "Українське журналістикознавство. Дисертаційні дослідження, 1982–2000" Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка.

Аналіз наукових праць про творчість поета та окремих статей розкриває нам образ редактора Л. Глібова як такого, що хоча й зазнав впливу буржуазно-ліберальної ідеології (Б. Гур'єв [2]), й створив "орган ліберальної націоналістичної української інтелігенції" [3, 44], й не поділяв революційних захоплень (М. Сиваченко, О. Деко [4]), все ж зумів надати своїй видавничій діяльності просвітницького характеру та демократизму (М. Сиваченко, О. Деко [4]). Дорікали редакторові й поступовістю позицій, й поміркованістю програми (Б. Гур'єв [3]). Хоча існувала й інша думка. Так, І. Куп'янський у своїй (щоправда, неопублікованій) праці стверджував, що не можна говорити про пасивність Л. Глібова, бо належав він до "просвітителів-шестидисятників" [5, 5].

Оцінюючи діяльність Л. Глібова, слід визначити ті політичні та соціальні умови, у яких працював видавець. Адже на Наддніпрянщині ще від початку XIX століття були створені умови для поглиблення впливу російської преси на території України. Історичні події (революція 1848 року в Західній Європі, розправа над учасниками гуртка Петрашевського та Кирило-Мефодіївського братства та ін.) призвели до небувалої цензури. Майже півтора десятиліття не з'являлося жодного періодичного українського видання. Царизм пильно оберігав своє монопольне право на періодичні видання, тому тривалий час у російських провінціях, а до них належала й уся Східна Україна, розповсюджувалися лише офіційні урядові видання. У кожному губернському місті царської Росії видавалися "Губернские ведомости" – періодичний урядовий орган. В Україні "Губернські відомості" виходили у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Харківській, Херсонській, Чернігівській і Таврійській губерніях. Своїм змістом вони були далекі від української тематики. На противагу офіційним "Губернським відомостям", у другій половині XIX століття починають виникати інші за характером видання. І серед них – газета "Чернігівський листок" за редакцією Л. Глібова.

Визначальним для розвитку української преси 60–70-х років XIX століття став громадівський рух, який своїм завданням обрав працю на ниві освіти (відкриття шкіл, розповсюдження книжок, розвиток преси) і впливав на політичне та культурне життя нації протягом кількох десятиліть. Громади молодих українофілів стихійно утворювалися в Петербурзі, Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Чернігові, Херсоні. С. Єфремов уважає, що всюди, де були українські громади, зароджувалися й видавництва, які використовували друковане слово для освіти народу. Особливо, на думку дослідника, це було "помітно в Чернігові, де Глібов почав був видавати газету "Чернігівський листок" (1861–1863), що містив дещо й українською мовою і тому зібрав круг себе молодих письменників не з самої Чернігівщини. Українська провінція почала була прокидатися й пробувати заговорити, принаймні київська цензура вже скаржилася, як читаємо у відомому циркулярі Валуєва, "на систематический напльїв изданий на малороссийском наречии" [6, 24].

Питання історії газети "Чернігівського листка" найбільш досліджена сторінка у видавничій діяльності Л. Глібова. Про це йдеться у працях О. Франка, В. Шандри [7]; Б. Деркача [8]; Б. Гур'єва [9]; Б. Шевельова [10], І. Пільгука [11]; М. Сиваченка, О. Дека [4, 99–104].

12 березня 1861 року Л. І. Глібов звернувся до Київського цензурного комітету за дозволом видавати щотижневу газету "Чернігівський листок". У листі до О. Кониського він так розповідав про подання документів: " Я ... почав з директора гімназії, який надіслав моє звернення до Київського комітету. Звідти, як й годиться, зробили запит губернаторові: "А чи нема перепон?". Отримавши відповідь про відсутність перешкод, комітет звернувся до Головного управління цензури, звідки й надійшов дозвіл (26 травня 1861 року. – І. П.)" [12, 354]. Повідомлення про вихід газети, її програму редактор опублікував у журналі "Основа" та "Чернігівських губернських відомостях". Зокрема повідомлялося, що газета матиме п'ять відділів (літературний; "Новини, повідомлення та плітки"; загальнокорисні повідомлення; бібліографічні відомості; різні оголошення, запити та відповіді), виходитиме щотижня у середу обсягом до одного друкованого аркуша. Метою ж видання було дати місцевим жителям можливість мати свій друкований орган суспільного життя та діяльності.

Перший номер видання побачив світ 12 липня 1861 року. Однак 1861 року вийшло лише 11 чисел з 25 запланованих, 1862 року – тільки 36 чисел (останні чотири вийшли попарно № 33–34 та № 35–36), а 1863 року – 14. Всього за три роки їх вийшло 61, останнє число читачі отримали 6 серпня 1863 року.

Нерегулярність видання має свої причини. По-перше, роботу редактора Л. Глібов поєднував із вчителюванням у Чернігівській гімназії. М. Зеров наголошує на тому, що "видання те виходило нерегулярно, особливо в місяці, коли провадилося навчання" [13, 219]. З вересня до грудня 1861 року не вийшло жодного числа, 1862 видавничий рік почався у квітні, 1863 року – у травні [13, 219].

По-друге, підготовку номерів затримувала цензура. У листі до П. Зеленого редактор писав: "У нас цензура з голубиною непорочністю, а тому будь-який рядок, який висловлює щось не голубине, – виганяється" [12, 355].

По-третє, проблеми в роботі виникали з друкарнями. "Біда мені з тутешніми друкарнями, та й тільки! – писав редактор у листі до О. Кониського 16 жовтня 1861 року, всього після трьох місяців роботи. – Губернська завалена роботами з селянського питання, а інша – приватна – мучить душу мою" [12, 354]. У листі до П. Зеленого 1862 року він повідомляв таке: "Друкарня, у якій я почав друкувати "Листок" (йдеться про друкарню Шапіри. – І. П.), не могла, за попередніх обставин, виконувати вчасно термінові роботи; губернська ж рішуче не в змозі була минулого року взяти на себе зобов'язання" [12, 355].

По-четверте, це фінансові проблеми, які досідник А. Животко вважає найважливішою причиною затримок видання [14, 94]. Адже "Чернігівський листок" був новим явищем у пресі того часу – приватним виданням. Першим таким виданням без фінансової підтримки уряду був "Киевский телеграф" (1859–1876). Газета Л. Глібова продовжила це починання, а 1863 року в царській Росії видавалося вже 124 приватних періодичних видання.

Редактор вдавався до певних заходів, аби утримати видання своєї газети. По-перше, це передплата. Порівняно з іншими часописами ("Київський кур'єр" – 5 крб., "Северная почта" – 10 крб., "Русская речь" та "Московский вестник" – 8, 50 крб.) вона була надзвичайно низькою. "Чернігівський листок" коштував для мешканців Чернігова та сільських священнослужителів – 2, 5 крб. сріблом, для інших – 4 крб. Чиновникам дозволялося сплачувати ціну щомісячно – 25 копійок. За словами самого Л. Глібова, передплата не відшкодовувала витрат на друк і папір [15, № 8]. Глібов видавав газету на власні кошти.

По-друге, редактор шукав підтримки від інших видань. Так, 1863 року він, як свідчать М. Загірня та Б. Грінченко, звертався до тодішнього чернігівського архієрея Філарета з проханням зробити розпорядження про передплату "Чернігівського листка" для церков, що одержують "Єпархіальні відомості" [16, 17].

По-третє, газета приймала рекламні оголошення від фізичних осіб. Найактивнішими рекламодавцями були книгарня Кранца, книгарня Гайдерубова та Російський поземельний банк. За три роки було надруковано близько ста рекламних оголошень, однак вони були безсистемні (1–2 рази всього). До того ж вартість реклами була просто мізерною: один рядок коштував 1, 2 – 2, 0 копійки, наприклад, 10 рядків – 15 копійок. Якщо оголошення коштувало менше карбованця, то гроші можна було замінити маркою. А для ремісників і тих, хто шукав службу, рекламні оголошення були безкоштовними. Редакція пояснювала свою позицію так: низька ціна була встановлена для того, щоб місцеві жителі мали змогу сповіщати за малу суму про свої потреби, бажання, пропозиції [17, № 3].

Зазначені заходи мало підтримували "Чернігівський листок" фінансово. Однак "Листок" залишився, як-то рак на мілині", – писав редактор [12, 355]. "У мене, не дивлячись на скромне видання, справ, як-то кажуть, повен рот. Бажань багато, а людей мало або майже нема: б'юсь як риба об лід. Видавнича стежина на чернігівському полі не на троянди багата, а на терни. Той, хто не знає цієї стежини, зрозуміло, не повірить, може, на слово" [12, 362].

Проблеми, з якими стикався Л. Глібов на своєму видавничому шляху, тільки увиразнюють працездатність, цілеспрямованість і організаторські здібності редактора. Адже газета проіснувала три роки, була бажаною і потрібною. Підтвердженням цього є щирі листи до редакції. Так, О. Маркевич назвав ідею видавати "Листок" чудовою [18, № 4], адже власний друкований орган швидко зможе реагувати на події та допомагати читачам у тій чи іншій справі [18, № 4]. Мабуть, цим і пояснюється те, що деякі кореспонденти надавали перевагу чернігівській газеті перед "Основою". Так, К. Шейковський надсилає з Києва свого листа "З приводу південне руського словника", зазначаючи: "Якщо редакція "Основи" вважатиме за потрібне бути корисним в цій важливій справі, вона зможе передрукувати статті з цього питання, щоб надати їм більшої гласності ... Якщо "Основа" має читачів у Галичині, то передрук кореспонденції з приводу Південно руського словника принесуть відчутну користь" [19, № 9].

Успішність газети підтверджує й факт існування передплатників не тільки в багатьох містах України, а й на Кавказі, у Польщі, Петербурзі, Симбірську, Казані. Про це розповідає сама редакція [19, № 1]. Підтверджує цю інформацію й розділ "Відповіді редакції": "Д-ю А. С. Ф., в Курськ. Надіслані вами анекдоти не будуть надруковані" або "А. А. Н-му в укр. Темир-хан-шуру, на Кавказ. Вірш ваше "Непевність" буде надруковано" [19, № 21] (підкреслення наше. – І. П.).

Однак видання газети було припинено, і причинами цього стали не фінансові проблеми або спад інтересу серед читачів. Дослідники визначають причини по-різному. С. Єфремов вказує на суворість цензурних умов, а надто для української періодичної преси. В "Історії українського письменства" він зазначає: "З цензурного боку надходили тяжкі часи, які ледве чи змогла б "Основа" пережити щасливо, принаймні товариша її "Чернігівський листок" року 1863 заборонено, а самого видавця, Глібова, прошано з служби" [20, 260]. У випуску "Руська письменність" VII видавництва "Просвіти" Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка сказано, що редактора "Листка" усунено зі служби за українофільство [21, 5]. Б. Гур'єв уважає причиною припинення видання Валуєвський циркуляр 1863 року [9]. Таку думку заперечує Б. Деркач [8], аргументуючи тим, що матеріали в газеті були писані двома мовами, до того ж газета Л. Глібова продовжувала видаватися деякий час після згаданого указу. Однак уже в часи виходу "Чернігівського листка" діяли закони обмеження українського друкованого слова. Так, у "Додатку № 1" "Особливої настанови при цензуруванні статей 1862 року" у пункті 5 читаємо: "Ввіз із-за кордону творів на південне руському наріччі" заборонено [22, 473–474]. Отже, аналізуючи причини припинення видання газети, не можна забувати про передчаси появи указу Валуєва.

Більшість дослідників пов'язують дані події з відомим на той час процесом чернігівської української громади 60-х років, процесом лікаря С. Носа та землемірного помічника І. Андрущенка. Докладно історію закриття, пов'язану з цим процесом, дослідив Б. Деркач у книзі "Леонід Глібов" [8].

Комплекс цих причин призвів до того, що 9 вересня 1863 року міністр народної освіти дав вказівку Київському навчальному округу про звільнення Глібова з посади вчителя гімназії, що й було виконано 1 жовтня. Було припинено й видання газети за його редакцією. Він мав залишити Чернігів, і вибув до Ніжина 30 жовтня 1863 року, спробувавши перед цим розрахуватися з боргами своєї газети (144 крб. друкарні губернської управи).

Отже, історія видання "Чернігівського листка" ілюструє ознаки розвитку української преси 60-х років XIX століття, розкриває нам програму, мету та завдання видання, а також засвідчує високі організаторські здібності редактора. Окрім уже названих, варто сказати ще й про уміння редактором створити цікавий авторський колектив, незважаючи на відсутність солідних гонорарів.

Автурою видання дослідники цікавились трохи поверхнево (неповний перелік імен авторів, наприклад, у праці І. Пільгука [11]). Окремо приділяли увагу таким авторам: О. Тищинському (В. Дудко, І. Пільгук), І. Андрущенку (М. Сиваченко, О. Деко, Б. Гур'єв), О. Зеленому, І. Кулжинському, О. Лазаревському (М. Сиваченко, О. Деко). Увага до О. Тищинського (член Харківсько-Київського таємного товариства) та Т. Андрущенка (член організації "Земля і воля") на сторінках статей 60–80-х років XX століття зрозуміла. Оскільки ці автори друкували в газеті найбільш "лівий" матеріал (антикріпосницька тематика, соціальна несправедливість тощо), то газету сміливо можна було представляти як радикально-революційну. Справді, їхні публікації надзвичайно важливі, бо інформують про тогочасний суспільний стан, політичні проблеми тощо. Однак уваги заслуговують не тільки О. Тищинський та І. Андрущенко, а й цілий ряд невідомих в історії української журналістики імен. Зробимо спробу в цілому оцінити автуру газети Л. Глібова.

Автори (а це 25 імен) видання – люди освічені, більшість з них навчалися у Київському, Харківському, Московському, Петербурзькому університетах (В. Білозерський, М. Вербицький, П. Єфименко, О. Кониський, П. Куліш, О. Маркевич, С. Ніс, П. Чубинський, І. Лаштюков) або мали релігійну освіту (П. Кузьменко, А. Ландау).

Автори "Чернігівського листка" займали чітку громадянську позицію. Так, свої твори в газеті друкували члени Кирило-Мефодіївського братства: В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич; члени Харківсько-Київського таємного товариства П. Єфименко та О. Тищинський; член товариства: "Земля і воля" І. Андрущенко, члени громадівського руху: І. Андрущенко, Л. Глібов, О. Кониський, О. Лазаревський, О.Маркович, С. Ніс, О. Тищинський, член гуртка різночинської інтелігенції Московського університету П. Єфименко. Це були літератори-політики, що сприяли формуванню громадської думки.

Основні теми, які порушували в своїх матеріалах автори газети, були такими: суспільне життя, педагогіка, історія, бібліографія, фольклор та етнографія, українська мова. І хоча кожний автор розробляв свої ключові теми, загальний ансамбль створював єдиний стиль видання під керівництвом редактора, який у центр своєї уваги ставив завжди звичайну людину. Багато авторів газети мали вищу гуманітарну освіту й займалися гуманітарними професіями. Серед них педагоги-практики: В. Білозерський, М. Вербицький, І. Кулжинський, К. Шейковський; історики: М. Александрович, О. Кониський, І. Кулжинський, О. Лазаревський; фольклористи та етнографи: М. Александрович, П. Куліш, О. Маркевич, М. Симонов (Номис), П. Чубинський, К. Шейковський. Як бачимо, більшість авторів були багатогранними особистостями. Наприклад, І. Кулжинський – історик та педагог, К. Шейковський – письменник, педагог, етнограф та фольклорист.

Найактивнішими авторами газети (звичайно, окрім Л. Глібова) були П. Куліш, О. Кониський, О. Лазаревський, М. Номис, О. Тищинський. Саме вони й є тим ядром авторського колективу, яке задавало тон усьому виданню. Це були люди, які непосильно працювали на свою справу.

Окрім відомих імен, редакція друкувала твори дописувачів, листи від яких приймала охоче. Серед найактивніших: С. Овечка, М. Вернигора, К. Бовкунь, І. Сірик.

Отже, аналіз авторського складу свідчить про підтримку та визнання Л. Глібова і його видання не лише українськими прогресивними діячами того часу, а також представниками вітчизняної видавничої галузі.

Матеріали в газеті друкувалися двома мовами. На цьому наголошують дослідники. Й. Куп'янський писав так: "Йому (Л. Глібову. – І. П.) належить ініціатива видання в Чернігові єдиної в свій час (1862–1863) української газети Чернігівський листок" [5, 5]. М. Зеров пише: "У тих же роках (1861–1863) поряд з "Основою" виходив і другий орган український – "Чернігівський листок", редактором якого був байкар Глібов" [13, 218] (підкреслення наші. – І. П.).

Друк матеріалів українською мовою (а це приблизно 25 відсотків матеріалів) є дуже важливою рисою видання. Адже у тогочасній пресі царської Росії, навіть на території України, знайти друковані видання українською було майже неможливо. Тим-то й важлива позиція редактора Л. Глібова, який друкував матеріали українською, відстоював мову і закликав до її вивчення.

Українською мовою надруковані матеріали (як статті, так і художні твори), авторами яких були: К. Бовкунь, М. Вербицький, М. Вернигора, Л. Глібов, Ф. Кир'яков, О. Кониський, П. Кузьменко, П. Куліш, О. Маркевич, М. Номис, С. Овечка, І. Сірик, О. Тищинський.

Право на існування української мови газета відстоювала в численних російськомовних статтях. О. Лазаревський опублікував відповідь "природному малороссу Добротворскому", вчителю російської словесності Ніжинської гімназії, який у "Московських відомостях" (1863, № 124) активно підтримував заходи обмеження друкованого українського слова. О. Лазаревський висміяв автора. Для нього незрозумілим є, що має автор під терміном "латино-польський елемент". "Ті особистості, які хочуть учити наш народ малоросійською мовою, розуміють під цією останньою живу малоросійську мову, якою й тепер говорить народ" [17, № 9]. Він рекомендував авторові статті прочитати твори поетів XVІI століття, "Кобзар" Т. Шевченка, "Записки о южной Руси" П. Куліша, "Сборник песен" Метлинського.

Редакція "Чернігівського листка" завжди наголошувала на необхідності запровадження української мови в школі. П. Куліш у статті "Які методи краще використовувати при початковій освіті селянських дітей" [19, № 26, 27] висловлює думку про те, що українська словесність – "необхідний засіб народної у нас освіти". Автор вважає, що деякі діти не йдуть до школи саме тому, що бояться втратити єдину коштовність – рідну мову, а отже, вірування, звичаї – духовно-моральне життя. О. Кониський писав так: "Хвалить Бога, – настав той час, що люди зрозуміли ..., що українських дітей не можна з самого початку вчити грамоті, на іншій мові – окрім української, коли ми справді, а не з хвастовства, бажаємо, щоб грамота приносила користь нашому народу" [19, № 22].

Порушувала редакція й питання української мови на театральній сцені, потребу саме української драматургії, наводячи при цьому за приклад п'єси І. Котляревського [19, № І], [17, № 6, 7]. У статті "Спектаклі любителів" Л. Глібов пише, що у багатьох виникало хвилювання за успіх спектаклю, пов'язане з тим, що "українська мова вважається багатьма і до нині мовою мужицькою" [19, № 1]. Але такі думки автор статті розвінчує, описуючи справжній фурор і велику популярність українськомовних п'єс: "Суспільне співчуття до того було сильним, що на першій виставі далеко недостатньо було місця тим, хто бажав бачити "Наталку" [19, № 1].

Висловлювала редакція думку й про необхідність української мови на сторінках періодичної преси (стаття І. Лаштюкова "Стан історичної науки у західних слов'ян. – Характер журналістики на заході" [17, № 1, 2].

З розвитком видавничої справи у 1856–1862 роках зростала потреба у бібліографічній інформації. Оскільки органи, які б мали займатися цією діяльністю, не були сформовані, цю роботу виконували вітчизняні газети й журнали. У "Чернігівському листку" також існував бібліографічний відділ. Тут була представлена художня література, книги з фольклору та етнографії, книги з історії, книги з ведення хатнього господарства, педагогічна література.

Аналіз бібліографічного відділу газети показав, що редакція орієнтувала читача на книги українських письменників, книги про українську історію та рідну мову. Нерідко редакція сама пропонувала читачам через газету отримати книги. Ось, наприклад, перелік книг, запропонованих у № 2 за 1862 рік: "Гетьманство Виговського" М. Костомарова; Драматичні твори Григорія Квітки; Українська граматика.

П. К–ій в бібліографічній статті, яка представляла історичне оповідання П. Куліша "Хмельниччина", писав про те, що останнім часом в українській літературі почали з'являтися не тільки поетичні твори, зростає, і все відчутніше, потреба в більш серйозних виданнях [18, № 3]. Про зацікавленість громадськості українською книгою читаємо у статті "Про пожертви на користь видання книг наукового змісту для південноруського народу" М. Костомарова [17, № 3], зокрема про добровільні пожертви зі спектаклів, концертів, літературних вечорів тощо українською мовою. Автор статті закликає земляків допомагати важливій справі освіти народу рідною мовою.

Редакція інформувала читачів і про видавничу справу: про відкриття нової друкарні [19, № 2], про історію книгодрукування: "Замітка про книгодрукування в чернігівській губернії в минулому столітті" П. Єфименка [17, № 11], "Ще замітка про книгодрукування в чернігівській губернії в XVII ст." Г. Милорадовича [17, № 12]. Як бачимо, на сторінках "Чернігівського листка" мовне питання займало важливе місце як питання культури, освіти, національного самовизначення народу. Журналісти газети відстоювали українську мову як народну, самобутню, постійно наголошували на її потребі у школі, театрі, на сторінках книг та газет, а також пропагували українську книгу, як художню, так і наукову (етнографія та фольклор, історіографія, педагогіка).

Отже, газета "Чернігівський листок" була новим явищем у пресі 60-х років XIX століття, а саме, періодичним виданням без фінансової підтримки уряду. Л. Глібов як редактор застосовував ряд заходів для фінансування видання: система передплати, підтримка газети іншими виданнями, реклама на сторінках газети. Незважаючи на мізерну ефективність останніх, маємо підстави говорити про початок їхнього розвитку в історії періодичної преси, а також про Л. Глібова як одного з організаторів-початківців їхнього впровадження в практику.

Незважаючи на те, що газета не мала достатнього фінансування, вона проіснувала на рік довше за "Основу". Вважаємо причинами цього те, що за своїм призначенням, програмою "Чернігівський листок" був ближчим до пересічного читача, що визначалося географічним обмеженням адресатів і конкретністю сформульованих мети й завдань.

На Наддніпрянщині "Чернігівський листок" посідав перше місце як в ідейному плані (єдина газета, що публікувала матеріали українською мовою), так і в матеріальному (перше приватне видання).

---

1. Історія української дожовтневої журналістики: Навчальний посібник для студентів із спеціальності "журналістика" / О. І. Дей, І. Л. Моторний, М. Ф. Нечиталюк та інші. – Л., 1983. – 511 с.

2. Гур'єв Б. Леонід Іванович Глібов // Л. І. Глібов. Вибрані твори. – К., 1955. – С. 3–26.

3. Бандура О. Вивчення творчості Л. І. Глібова в школі. – К., 1954. – 96 с.

4. Сиваченко М., Деко О. Леонід Глібов. Дослідження і матеріали. – К., 1969. – 287 с.

5. Купянский Й. Я. Л. И. Глибов-баснописец. – К., 1951.

6. Єфремов С. В тісних рямцях. Українська книга в 1798–1916 рр. // СІЧ. – 1992. – № 5. – С. 22–31.

7. Франко О., Шандра В. Байкар, видавець, педагог // Архіви України. – 1977. – № 2. – С. 56–62.

8. Деркач Б. Леонід Глібов. – К., 1981. – 252 с.

9. Гур'єв Б. Леонід Глібов: літературний портрет. – К., 1965. – 99 с.

10. Шевельов Б. Л. І. Глібов і тижневик "Черниговский листок" у процесі С. Носа, І. Андрущенка та ін. 1863–1868 pp. // Из зборника секции ІАН "За сто лет " кн. IV. – К., 1929. – М/ф № 12.

11. Пільгук І. Леонід Глібов (До 150-я з Дня народження). – К., 1977. – 48 с.

12. Глібов Л. Твори: У 2 т. – К., 1974. – Т. 2. – 479 с.

13. Зеров М. Літературне життя 60-х pp. "Основа" // Зеров М. Твори: У 2 т. – К., 1990. – Т. 2. – С. 213–218.

14. Животко А. Історія української преси: Навч. посіб. для студ. факульт. журналістики вищих закладів освіти / Упоряд. М. Тимошик. – К., 1999. – 368 с.

15. Черниговские губернские ведомости. – 1863. – № 18.

16. Загірня М., Грінченко Б. Л. И. Глебов. Библиографический очерк. – Чернигов, 1900.

17. Черниговский листок. – 1863. – № 1–14.

18. Черниговский листок. – 1861. – № 1–11

19. Черниговский листок. – 1862. – № 1–36.

20. Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1917.

21. Руська письменність VII. Твори Л. Глібова, К. Климковича, В. Шашкевича. Сборник постановлений и распоряжений по цензуре с 1720 по 1862 год. – СПб, 1862. – 482 с.