Ласкаво просимо

д. філол. н., проф.
УДК 070.000.32

У політолого-журналістському аспекті розглядаються динаміка і кореляція систем моделі "влада–преса–суспільство".

In the politological - journalistic aspect are discussed dynamic and correlation of system of model "Power-press-society".

Побудова та вивчення моделі "влада–преса–суспільство" в період легітимації політичної системи дозволяють своєчасно знаходити відповіді на окремі питання сучасних суспільних відносин. Підкреслимо, що створюється саме нова модель як конструкція для реалізації певних конкретних цілей і завдань трьох систем – влади, преси та суспільства. Союз цих систем не може бути постійним, оскільки легітимація політичної системи – процес дискретний, головним чином проявлений лише в розвитку масштабних політичних процесів – реформування суспільства і політичної системи, прийняття законів, у тому числі й конституційних поправок, виборчі кампанії, урядові кризи, прийняття непопулярних рішень тощо, тобто тоді, коли влада найбільше потребує підтримки громадськості. Отже, модель взаємодії має часові рамки.

Стосовно України можна говорити про тимчасову системну кризу, труднощі періоду і разом з тим про його історичну значущість. Загострені соціальні суперечності знаходять відображення у протиборстві, протистоянні, непримиренності різних політичних сил, рухів, партій, гілок влади, еліт і політичних лідерів, що проявилось і під час президентських виборів 2004 року. Після них життя українців справді відповідає словам Геракліта: "Все тече, все змінюється", "на того, що входить у річку, течуть все нові і нові води" [2].

Особливий характер відносин систем влади і преси, коли перша, володіючи великими ресурсами, формулює інші правила дій (приміром, горезвісні "темники"), визначає асиметричну і багато в чому недосконалу форму моделі. В асиметричній моделі не може бути паритетності, і в цьому ключ до розгадки підпорядкованості ЗМІ на час легітимації влади, появі "інформаційного спецназу" (термін належить І. Панаріну). Політична влада у час легітимації знаходить партнерів, союзників – партії, громадські організації, ЗМІ в тому числі.

Дії моделі "влада – ЗМІ" обмежуються політичними, економічними та інформаційними процесами в суспільстві. Підтримка влади залежить від політичної лояльності ЗМІ, тобто мова йде про певне коло ЗМІ, які включені в цю модель. Влада і ЗМІ прагнуть до єдності через потребу до самоорганізації і саморозвитку. Їх складові підсистеми здатні реагувати на зміни зовнішнього середовища, при цьому трансформуються самі й модернізують систему в цілому. Цьому чудовою ілюстрацією слугує "медіабунт" телеканалів "1+1", "Інтер", "УТ-1" в часи президентських виборів. Їх журналісти відстоювали і відстояли право на своєчасну, точну, об'єктивну інформацію. Відбулося саморегулювання, самоочищення журналістської спільноти. Журналістський корпус країни не захотів, за висловом П. Бурдьє, "хитрим чином звести те, що називають "новинами", до низки цікавих подій" [1].

Моделювання взаємодії на вісі "влада–ЗМІ" є, по-перше, засобом протистояння процесам політичної деструкції, по-друге, методом соціального управління, по-третє, прийомом вивчення питань легітимації політичної влади. Ця модель досить повно була реалізована в часи президентської виборчої кампанії, особливо її завершальної фази – "помаранчевої еволюції/революції".

У моделі "преса–суспільство" функціональним ядром, на наш погляд, є функція психологічної регуляції (теоретики журналістики визначають її по-різному: "рекреативна функція" (Є. Прохоров), "функція психологічної розрядки" (Н. Богомолова), "функція психогігієни" (С. Корконосенко). Вона виконує роль регулятора і нейтралізатора соціальних конфліктів, інформаційно-психологічних війн, до яких є підстави відносити і президентські виборчі кампанії.

У теорії журналістики і журналістської практики утвердився і відіграє важливу роль прийом "встановлення порядку денного" (від англійського терміна agenda). Іншими словами, це список тем, які суспільна думка чи ЗМІ вважають найбільш важливими. Висвітлюючи ту чи іншу проблему, ЗМІ концентрують на ній увагу суспільства і виштовхують її на передній план (теорія Маккоумза і Д. Шоу). У "виштовхуванні" немає продуманого плану. На думку П. Бурдьє, порядок денний складається стихійно, унаслідок конкуренції між ЗМІ. Одначе всяка політична подія, а тим паче президентська виборча кампанія, ставиться на перше місце. Таким чином, копіюючи одне одного, ЗМІ, в результаті, роблять одне й те саме. Проте і в цій ситуації першорядність диктується політичними уподобаннями самих редакцій ЗМІ.

Пересічні громадяни оперують одночасно трьома порядками денними:

– особистим, внутрішнім (тобто списком соціальних і політичних проблем, важливих для людини);
– міжособистісним (тим, що людина найчастіше обговорює з друзями і знайомими);
– уявним суспільним (тими проблемами, які, на думку самої людини, вважають важливими інші люди, з котрими вона особисто не знайома).

Найголовнішим у цій моделі є міжособистісний порядок денний. Чим більше ми обговорюємо з друзями і знайомими ті чи інші проблеми, тим актуальнішими вони стають для нас особисто, і тим більше ми схильні вважати, що всі члени суспільства думають так само. По суті, ми стикаємось чи потрапляємо в так званий "ефект інформаційного самообслуговування".

Зміст виборчих кампаній президентських виборів–2004 засвідчив один невтішний факт: у нашій країні не склалася раціональна система політичної комунікації, оскільки між претендентами на владу до цього часу відсутній реальний консенсус відносно загальних правил чесної конкуренції за голоси виборців. Електоральне поле, на якому розгортається боротьба претендентів, може бути розділене на два основних сегменти: персональне поле (демонстрація особистих достоїнств і "реклама" недоліків і проступків конкурентів) і програмне поле (анологія власної програми дій і опонування програмам конкурентів).

Специфіка виборчих кампаній в Україні полягає в тому, що боротьба за голоси виборців ведеться здебільшого на персональному полі й в змістовому плані дуже часто є не що інше, як взаємне "облиття брудом" борців за владу (інсинуації, образи, компромат, брехня тощо). Причин цьому кілька. По-перше, позамежна мозаїчність "політичного поля" (П. Бурдьє) України, невизначеність політичного обличчя переважної більшості претендентів на владу, їх слабка розрізняльність. По-друге, низька політична культура більшості виборців, котрі не в змозі розібратися в нюансах політичних програм. По-третє, неоформленість, нечіткість правил боротьби за владу, які стали невід'ємною частиною вітчизняної політичної культури.

Таким чином, в українських умовах конкурувати на програмному полі важко і невдячно. Важко, тому що це потребує значних зусиль, знань, досвіду для підготовки дійсно плодотворних і реальних програм розвитку. Невдячно, тому що недосвідчений у політиці виборець з його "підданською", за Г. Алмонду, політичною культурою і зрівняльно-общинною психологією звертає увагу не стільки на змістову частину програми кандидатів, скільки на їхні особисті якості й найрізноманітніші проступки. Такий попит електорату породжує відповідні пропозиції претендентів на владу: не конкуренцію за правилами на програмному полі, а політичний мордобій на персональному.

Проблема оформлення цивілізованої системи політичної комунікації ускладнюється позицією, яку займають окремі ЗМІ чи журналісти, котрі не тільки не ставлять завдання залучити політичних акторів до культури діалогу та компромісу, а й не вважають за потрібне залишатися над передвиборною сутичкою, стаючи напередодні виборів співучасниками політичних баталій.

Розвиток культури громадянськості – завдання, яке завжди ставить перед собою журналіст не заради одномоментних матеріальних вигод, а заради духовних "інвестицій" у сьогодення і майбутнє, тобто він бере активну участь у підвищенні рівня і якості свободи співвітчизників. Розв'язання цього завдання тісно пов'язане з формуванням толерантної свідомості, яка базується на загальнолюдських цінностях та ідеалах. Толерантність є дієвість і гарантія свободи всіх без винятку суб'єктів політичної дійсності, терпимість (не в розумінні "поблажливості", а в значенні "поваги") до іншого світогляду, політичних поглядів і поведінки. Водночас толерантність не є всепрощенням. Якщо є необхідність захисту прав і свобод людини, вона перетворюється у звинувачення, критику та протест. Постійна і дійова участь журналістів (особливо в періоди виборчих кампаній і легітимації політичної системи) в процесі формування культури незгоди, діалогу і компромісу дозволить в осяжному майбутньому позбутися рудиментів тоталітарної свідомості.

Беззаперечно, мають рацію дослідники журналістики і політології (С. Корконосенко, О. Гриценко, Д. Дуцик, А. Чічановський), які в сьогоденній соціально-політичній ситуації визнають політичну журналістику як особливе явище і в масовоінформаційній, і професійно-творчій, і громадській діяльності. Мають рацію вони і в тому, що є безпосередній сенс формування політології журналістики як галузі теорії і практики журналістської творчості та забезпечення політолого-журналістської підготовки студентів. Це, безумовно, ефективно впливатиме на формування почуття соціальної відповідальності преси і журналіста.

Соціальна відповідальність преси і журналіста – це визнання і виконання зобов'язань перед суспільством в інтересах його гармонії і поступу. Вибираючи цілі й методи своєї творчості, журналіст водночас викликає до життя і відповідні ефекти, вибудовує їхню пріоритетність. Серед багатьох основними ефектами є:

– гуманітарний – результат впливу журналістських творів на моральні настанови особистості, на її культуризацію і соціалізацію, на орієнтири її соціальної поведінки;

– соціальний – результат впливу журналістських творів через посередництво цільової аудиторії на громадську думку і суспільну свідомість, на політику держави, на економічний, соціальний, культурний розвиток нації, на діяльність всіх структур соціуму.

Чинник соціальної відповідальності преси і журналіста постійно зростає у зв'язку з радикально оновлюваною в останні роки конфігурацією української дійсності та її політичної системи – перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки. Мова сьогодні йде про три основні вектори означеної відповідальності:

– інформаційне забезпечення плюралізму суспільної думки; – захист прав і свобод особистості в її протистоянні з бюрократією;

– підвищення ефективності державної влади на основі консолідації суспільства.

Відмітною рисою української політичної системи стала зневага до глибокої проробки стратегії розвитку країни (багатовекторність політики, європеїзація, російський вектор тощо). Отже, актуальність постановки означеної в статті проблеми полягає в тому, щоб на основі аналізу виробити концепцію оновлення політичної системи в умовах перехідного періоду і на перспективу. Це дасть можливість перекласти теоретичні уявлення на мову практичних дій, політики і журналістики, спрямованої на досягнення стійкого динамічного розвитку українського суспільства.

---

1. Бурдье П. О телевидении. – М., 2002. – С. 157.
2. Гераклит. Фрагменты // Материалисты Древней Греции. – М., 1965. – С. 39, 52.