Ласкаво просимо

У статті йдеться про професора Олександра Кіндратовича Бабишкіна, який усе своє творче і професійне життя присвятив розвою не лише журналістики, а й української культури взагалі

In the article it is described the activity of prof. Oleksandr Kindratovych Babyshkin who devoted all his professional life not only to development of journalism, but the Ukrainian culture in whole.

Олег Кіндратович володів надзвичайно приємною, я б сказав, навіть заворожуючою усмішкою, – другої такої чи подібної не було на всьому факультеті журналістики. У ній іскрилися флюїди мудрої, доброї, скромної людини, яка, однак, знала собі ціну. Окрім того, в тій усмішці, здавалося, не було нічого штучного чи акторського. Вона випромінювала природний стан його прихильної до людей, рідкісної, яскравої людської особистості.

Над О. К. Бабишкіним, інтелігентом до мозку кісток, блискучим науковцем і не менш блискучим педагогом шуміли різні вітри суспільно-політичних катаклізмів, гриміли громи війн, "стриміли" різного роду начальники, які заздрили його творчим набуткам, не хотіли, а то їм і не вдавалося оцінити непересічні здібності його непростої душі, таланту, але, здається, вони мало що перекроїли, змінили в його еластично-стійкій душі до небажаних перемін. На нього систематично тисли, "виховували", намагалися прокрустувати в рамках існуючих комуністичних ідеологем. Проте все це йшло ніби повз Сидора в стіну, бо лишався таким, яким хотів бачити, найперш, він сам себе: заглибленим у власні думки, ідеї, залюбленим у мандрівку століть, неповторні пахощі відшумілих епох, у дивосвіт письменницького слова, тобто у той особливий світ, до якого дотичні лише доскіпливі аборигени бібліотек та рукописних фондів. А ще Олег Кіндратович мав власну ауру творчого натхнення, куди він утікав від нав'язливих ідеологій радянського суспільства, як у криївку, як у духовну оазу. Недаремно ж він інколи, наче камертон, повторював фразу з "Фауста" В. Гете: як гарно стає на душі, "коли людина у насолоді творчій богує".

І ще хотілося б додати, що в тій бабишкінській усмішці було щось, часом, беззахисне, дитинне, нерозгадане, ніби не від світу цього, непередбачливого, жорстокого, де відбувалися безкінечні перегони за виживання, за місце під сонцем...

Магазин "Академкнига" (колишня вулиця ім. Леніна, а тепер Б. Хмельницького) вважався однією з найпрестижніших торговельних точок у Києві. З одного боку, туди надходили найновіші книги з усієї країни, а з іншого – там розміщувався чи не найбільший букіністичний відділ з рідкісними виданнями. І ось одного весняного дня 1971 року я зайшов до магазину й побачив зграйку юнаків та дівчат, які уважно слухали професора. Я знав, що він викладав історію української літератури на факультеті журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка (хтось із колег на одній із наукових конференцій вказав мені на літературознавчу знаменитість, а проте на той час мені ще не довелось бути з ним офіційно знайомим).

О. К. Бабишкін був одягнутий у новий сірий костюм, на тлі якого яскраво вирізнялася кольориста українська вишиванка з двома на комірі висячими пухнастими помпонами, що нагадували дві великі рожеві китиці квітучої медунки.

Голубоокий, з високим чолом, над яким пружинився ледь посріблений шатенистий чуб, він випромінював чоловічу красу і вітливість. Усі вияви його натури були позначені благородством і статечністю – від сяйва очей аж до економних, коротких жестів, здавалося, виміряних аж до сантиметра. Він увесь сяяв, ніби в пасхальний день, і натхненно, хоч із притишеною афектацією, вів бесіду. Я зупинився біля прилавка і, хоча й гортав нові книжки, з цікавістю прислухався до слів викладача.

– Саме тут, а ще в українській академкнизі біля Інституту літератури ім. Шевченка, шановні "акули пера" чи "кашалоти" (кому що до вподоби, те й обирайте), – звертався викладач до студентів, – можна придбати потрібну книжку, яка щойно побачила світ. Мушу наголосити, що нерідко трапляється, коли гарна книжка лише один раз виходить у світ, а більше може ніколи й не з'явитися. Дозвольте вам відрекомендувати і хазяйку прилавка (називає ім'я та по батькові. – В. С.). Вона може бути для вас доброю порадницею у пошуках наукової та художньої літератури.

Я особисто сюди заходжу часто. І вам кожному раджу вже починати, якщо не почали, комплектувати хай ще невелику, мініатюрну, але власну книгозбірню. Купуйте лише таку книжку, без якої не зможете обійтися і хочеться її читати й перечитувати. Зробимо лише одне застереження. У нас часто видається так звана необов'язкова література, яка могла б і не з'являтися. Тому виробляйте смак до гарної, розкішної книжки і не купуйте, з дозволу сказати, макулатуру. Якщо не Арістотель, то не пам'ятаю, хто сказав: "Краще нічого не знати, ніж знати малоцінне".

У цей час до мене протиснувся чоловік поважного віку, запеклий бібліофіл, якого я нерідко зустрічав у магазині і стиха запитав:
– Скажіть-но, хто цей пишний пан, що так гарно витьохкує по-вкраїнському (у нас у Києві ніби так грамотно, гарно й не говорять, не знають мови)? Достеменно з Канади над'їхав...
– Ні, не з Канади. Це професор Київського університету імені Тараса Шевченка, – відповів я з гордістю.

Далі викладач охарактеризував кілька змістовних і цікавих книжок, надав слово продавцю для інформації про нові книжкові надходження до магазину, а потім сказав:
– Це лише невелика інтродукція, а може, й увертюра до відвідання центрального меморіального музею Т. Г. Шевченка. А тепер ми всі йдемо до Шевченкової світлиці...

Гадаю, відвідання книгарні, наче між іншим, по дорозі в музей було не випадковим, а добре продуманим заходом, який кладе не зайвий букет пролісків до уявного постаменту педагога. Проте не лише для студентів цей захід був предметним, ілюстративним уроком позааудиторного плану. Він і на мене справив певне враження, і я став після цього випадку приділяти більше уваги відвіданню студентами меморіальних літературних музеїв міста.

Як потім мені розповіли студенти, О. К. Бабишкін з ними побував на екскурсіях не лише в музеях столиці – від картинних галерей до архітектурних (читав тоді спецкурс "Історія мистецтва". – В. С.), а й часто виїздив до музеїв інших міст України, замовляючи автобуси на Київській кіностудії ім. Довженка, з якою систематично підтримував ділові дружні стосунки. Ті поїздки – своєрідне хобі професора для навчання і виховання гідного журналістського поповнення. Така добровільна прекрасна самопожертва, самовіддача вільного часу, здається, теж не мала аналогів у викладацькому середовищі.

Коли я 1972 року готувався до захисту кандидатської дисертації, мій колишній однокашник по студентській лаві професор В. П. Олійник запропонував:
– Дозволь мені поговорити з професором Бабишкіним щодо неофіційного відгуку на твою дисертацію. Слово такого вченого, та ще й найкращого лесезнавця, гадаю, важить чимало. Хоча треба сказати, на докторські дисертації він пише здебільшого позитивні рецензії, а майбутніх кандидатів, часом, так пощипує, що й синці зостаються...
– Ти знаєш, Володю, у свою дисертацію я вклав увесь свій досвід, який удалось накопичити за цей час. Та й тему про зв'язок епістолярію Лесі Українки з її художньою творчістю ще ніхто не досліджував. До того ж дисертацію перечитали два відомі науковці й цілком позитивно її сприйняли. Тому я не боюся Бабишкінського грому та блискавки.

Ці слова, мабуть, прозвучали надто самовпевнено й задерикувато, але таким був на той час мій молодечий максималізм. Це викликало в мого колеги легку іронічну посмішку. Аби якось виправити становище, я нагадав слова відомого митця: "Хоч би як ти добре не виконав роботу, приготуйся вислухати зауваження".

Олег Кіндратович попросив занести йому на кафедру примірник дисертації і, справді, швидко написав позитивний, неформальний відгук. У ньому аргументовано розіклав усі набутки чи прорахунки, з якими я цілком погодився. Зокрема, він висловив думку, що можна було б значно простіше сформулювати тему, обмежившись дослідженням стильових особливостей листів і в такий спосіб полегшити й скоротити обсяг проведеного дослідження. Ерудиція й глибина аналізу науковця були незаперечні.

Життя – непередбачуване. Мені й не гадалося, що через якихось десяток років воно зведе мене з високошанованим професором спочатку на одному факультеті, а потім і на одній кафедрі. Він виявив небайдужість до моєї появи і незабарвом відвідав моє практичне заняття. Відсидів півпари й сказав, що якихось настанов чи порад він не збирається робити. Заняття, мовляв, проведено на належному рівні, з урахуванням специфіки факультету. Особливо професору заімпонувала наукова складність і проблематичність питань, які ставили студенти, та непоганий з ними контакт.

Оскільки на той час була мода на відвідини занять колег, я побував на лекціях П. М. Федченка, М. Д. Хмелюка, А. Г. Погрібного, С. П. Колесника і, звичайно ж, О. К. Бабишкіна, який на те люб'язно погодився.

Це була, здається, відома всім на факультеті 32 аудиторія. Тема лекції висвітлювала життя і драматургічну творчість Лесі Українки. Мені відразу прийшлася до смаку вишукана образність і мудра простота, з якою звернувся лектор до студентів.
– Ми, – говорив він, – вчитуємося в кожне слово, фразу геніального В. Шекспіра, намагаючись збагнути самобутню поетичну пластику, звукову інструментовку, багатогранність його світлоносної, вогнистої думки. До речі, цей поет називав лаконізм душею творчості, що для вас, майбутніх журналістів, є небайдужим мистецьким законом.

Нас заворожує магія проникаючого до найглибших закутків душі слова нашого Кобзаря і пробуджує високі патріотичні почуття, самодостатність, національну та інтернаціональну свідомість, віру в людську гуманність, прийдешність та кращу долю народу.

Леся Українка, її життя і творчість, до вивчення яких ми переходимо, говорячи фігурально, – для вас, користаючи з неологізму П. Тичини, – це яблуневоцвітна, сонцесяйна споруда, ім'я якій – своєрідний художній університет слова. Він випромінює цілий світ людського феномену – думок, почувань, мрій одного з найбільших мислителів свого часу. І цей мудрий, потужний університет складається з унікальної високої майстерності, де "правлять бал" граціозна метафорика, неповторна стилістика та звукова гармонія слова. Кожен з вас, хто з усією серйозністю пройде школу в цьому навчальному закладі, вийде за його поріг духовно збагаченим, зміцнілим, інтелігентнішим, краще підготовленим до нових творчих перегонів.

Як ви вже, певно, здогадуєтеся, – вів далі лектор, – у вступному слові я умисно згадав трьох геніальних митців. Це здійснене з метою, аби ви мали оперативний простір для зіставлення їхньої творчої палітри. Генії схожі між собою своєю величчю, неперевершеністю, але вони й відрізняються один від одного саме власною величчю. Це, насамперед, способом мислення, тобто відбором і зображенням картин народного життя, рівнем його осмислення, інтерпретації, оцінок (ідейно-тематичні рамки), а також архітектонікою, неповторним словом, індивідуальною художньою фріоритурою, а простіше кажучи, індивідуальним стилем. Пропоную всім вам під час вивчення творчості Лесі Українки звернути на це особливу увагу.

А далі на аудиторію зрушився дивовижний водоспад рідкісних, архівних фактів, подробиць. Якби всі студенти, що слухали, цілих п'ять років вивчали тільки одну галузь науки, що називається лесезнавством, то й тоді вони, здається, не мали б у своєму розпорядженні стільки неоціненного різноманітного фактажу.

Ведучи мову про складні, часом драматичні перипетії життя поетеси, лектор не лакував дійсності, не підносив своїм вихованцям "в упаковці" рожевого туману, а подавав її по суті такою, якою вона була насправді. Йшлося про крицеву, незламну волю поетеси, її дивовижне вміння займатися самонавчанням, "самодресурою", що, на переконання багатьох сучасників, вона вважалася однією з найосвіченіших молодих жінок, а з другого боку, не затушковувалися її життєві невдачі, помилки.

Олег Кіндратович наголосив на абсолютній цілісності її феноменальної натури. Для неї була чужорідна чи навіть ворожа роздвоєність особистості, що спостерігалася в деяких митців: одні ідеї, постулати вони пропагували у творах, а жили за другими, протилежними приписами і законами. Що в творах, а що в приватному житті поетеса завжди була безкомпромісною, кришталево чесною. А те, що вона інколи виписувала собі модні сукні з Парижа, то це правда, зауважив лектор. І сказав, що треба, мабуть, бути дівчиною, щоб зрозуміти цей "бунт" її характеру.

У лекції йшлося й про безмежну відданість Лесі Українки власній сім'ї, рідній землі. Викладач акцентував увагу на тому, що поетеса безмежно любила український народ, його багатющу культуру не лише до глибини душі, а й до глибини не такої вже й багатої та глибокої кишені, статків, які мала велика родина Косачів (перифраз Є. Х. Чикаленка). Так, на власні кошти, а точніше, за свій посаг вона разом із своїм чоловіком К. В. Квіткою спорядили спеціальну експедицію на чолі з відомим композитором, музикознавцем Ф. Колессою для запису від кобзарів українських народних пісень та дум. І говорила в листах, що коли це не зробити тепер, співці заберуть цей дорогоцінний скарб із собою в могилу. Це справді була високопатріотична акція з боку Лесі Українки. Після цього вчинку вона тяжко бідувала і, щоб якось прожити, змушена була спродувати лихварям меблі з власної квартири.

Лектор згадав і заборонене на той час ім'я молодшої сестри Лесі Українки, емігрантки в США Ісидори Борисової. Зокрема, розповів, що коли та, навчаючись у Петербурзі, тяжко захворіла на черевний тиф, Леся, що сама була хвора, поїхала до Ісидори і, незважаючи на небезпеку заразитися хворобою, доглядала сестру доти, доки не вирвала її з лабет недуги. Цей факт дозволив Борисовій уже за радянського часу висловити думку, яка вперто замовчувалася літературознавцями про те, що старша сестра двічі врятувала її од вірної смерті. Один раз – ще за життя Лесі, коли Ісидора хворіла на черевний тиф, а вдруге – вже по смерті Лесі Українки, коли вона була безпідставно арештована і заґратована в одному з радянських ГУЛАГів. Тоді хтось із урядовців згадав, що Ісидора доводиться рідною сестрою поетеси-революціонерки, і її звільнили з ув'язнення.

Так і викладав свої думки Олег Кіндратович, як стрижок своє гніздо: кавалочок за кавалочком, факт за фактом – аж доки довелося поставити крапку. І голос якийсь ненав'язливий, довірливий і щирий нуртував, зумрив, наче сиворанковий струмок.

Багато що з тієї лекції – одкровення, експромту, а то й передуманого не раз, переболілого, того, що з певних причин не ввійшло й до виданих книжок чудового лектора, зникло з пам'яті. Але, як зараз, чую його проникливі слова:
– Шановне студентство! Повірте, що мені дуже багато хотілося б вам розповісти мудрого, чесного, чистого, що міститься за стінами світлиці поетки, що називається "білим будиночком" у Колодяжному на Ковельщині. Правду мовити, у мене очі розбігаються при визначенні, яким подіям, фактам чи подробицям надати перевагу. Але час нашої зустрічі спливає, а в мене в душі нуртує невтішна думка: як усе-таки мало мені вдалося сказати вам про те, що хотілося й треба. Мабуть, тисячу разів мав рацію російський історик В. Й. Ключевський, коли сказав (трансплантую його слова на наш ґрунт у власній транскрипції): хоч би як багато ми говорили про життя і творчість Лесі Українки, однаково буде мало – такий незглибимий феномен її великого таланту, творчості.

По завершенні лекції зал вибухнув гучними оплесками. Студенти стоячи дякували своєму улюбленому Вчителеві, Наставнику.

На той час одна лише привселюдна згадка та ще й у студентській аудиторії імені американської емігрантки Ісидори Косач-Борисової, яка відкрито виступала проти тюрми народів СРСР, було ризикованою справою. Можливо, якась інша необережна думка Олега Кіндратовича викликала появу в одній із газет несподіваного обурливого пасквіля. У ньому йшлося про нецікаві, політично неоднозначні, хисткі лекції (?!), які він читав для студентів факультету журналістики, де ідеологічне підґрунтя відіграє визначальну роль. Колеги провідного професора були шоковані, приголомшені цією кричущою несправедливістю. Як таке могло статися? Що означає це невіглаське шельмування? Деякі студенти поодинці підходили до свого викладача і висловлювали переконання про необхідність колективного листа на захист його честі й гідності. У таких розмовах він мав явно розгублений вигляд, дивувався несправедливій, несподіваній халепі й радив нічого не робити, сподіваючись, що все минеться. Адже в кореспонденції не було наведено жодного більш-менш чіткого факту.

І справді, через десять днів після появи пасквіля, зусиллями колишніх студентів, а тепер працівників редакцій у газеті "Вечірній Київ" з'явилася стаття, у якій аргументовано спростовувалися твердження пасквілянта-писаки і по суті відновлювалося, "реабілітувалося" добре ім'я відомого вченого й педагога. Після цього виступу газети "Вечірній Київ" ситуація замулилася, а незабаром і забулася. Але для "недремного ока" КДБ професор Бабишкін був, як червоне для бика. То він розповість на занятті про заборонений часопис суто українського національного резонансу і значення, то нібито ненароком згадає проскрибованого письменника чи культурного діяча, то раптом вкаже екскурсоводу на фактичну неточність і звинуватить у тенденційній заангажованості повідомлення, а то й просто висловить думку діаметрально протилежну радянській – інкубаторській.

Нерідко після цього люди в цивільному запопадливо перепитували студентів, уточнюючи інформаційні орієнтири. І світле, чесне й безневинне, як на сповіді в архієрея, поставало перед ними обличчя суперсимпатичного професора. Його неагресивний погляд, беззастережна доброта, а то й переконливі докази органічності сказаного (мовляв, так і повинно бути) обеззброювали працівників "контори глибокого буріння".

Між Олегом Кіндратовичем і студентами було цілковите взаєморозуміння і навіть приязнь. Викладач невтомно організовував так звані культпоходи в театри, де ставилися нові спектаклі або й п'єси, що входили до навчальної програми з літератури. Відвідував він разом із молоддю і демонстрації нових кінофільмів, часто бували вони і в його затишній, гостинній квартирі. Коли студенти одружувалися, куратор, яким часто був професор, охоче їздив і на їхні весілля.

Інколи професор, особливо у хвилини благодатного, піднесеного настрою, робив вишукані компліменти студенткам, підхвалював і хлопців. Більшість із них мали педагогічне забарвлення або підтекст. Наприклад, цитуються такі поетичні рядки:
"Вона була гарна від брівок до ніг
І свіжа, як першії квіти."
– Оці гарні слова, – пояснював викладач, – поет написав ще задовго до того, як ви з'явилися на світ. Але завдяки таланту він просто передбачив, що така красивоока дівчина обов'язково з'явиться на світ в Україні, на факультеті журналістики.

Якщо за цих обставин були присутні й хлопці, професор запитував:
– Ану, парубото, хто з вас скаже, кому належить цей поетизм?
– Не знаємо, – розводять руками хлопці.
– От тобі й раз! – дивується викладач. – Ви що, необізнані з творами Генріха Гейне!
– Читали, але...
– А якщо читали, то могли б і запам'ятати такі чудові рядки. Адже, можливо, на довгому віку комусь із вас доведеться їх вимовити, а може, й процитувати, коли писатимете нарис про якусь гарну жінку.

Іншій студентці Олег Кіндратович каже, що вона так наспівно, красно говорить, ніби виконує арію Шури Ясногорської з опери за однойменним романом "Прапороносці" Олеся Гончара. Певно, у вашому голосі звив гніздечко сам соловейко. Дівчина ще не встигла "пережити" комплімент, як професор уже запитував:
– Скажіть-но, добродійко, а з якого твору оці останні слова?
Студентка, на жаль, не змогла відповісти. І викладач мовив напівжартома:
– До вашого відома: ця фраза трапляється в романі П. Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", що входить не лише до шкільної, а й університетської програми. Знайте, що коли б я приймав у вас вступний екзамен з української літератури, то навряд ви стали б нашою студенткою, оскільки читали відомий класичний твір неуважно – через п'яте на десяте...

Окремо хотілося б зупинитися на принциповості, серйозній, але справедливій вимогливості Олега Кіндратовича до студентського навчання. Чимало років він читав курс "Література народів СРСР" і вимагав обов'язкової обізнаності з текстами художніх творів письменників, які увіходили до програми. Декому, хто прагнув вільготнішого життя, це не подобалося. Коли студент недочував предмет, професор його не розпікав, не відчитував, він лише казав:
– У мене складається враження, ніби ви ще не до кінця усвідомили поважність і складність майбутньої журналістської професії і не уявляєте, як багато вам треба здобути знань з різних галузей наук..., аби стати гарним фахівцем. Отже, пропоную ще трохи попрацювати...

Олег Кіндратович розраховував хоч на 0,5 або 0,25 ставки – не дали. Після цього він ще кілька разів з'являвся на кафедрі, як равлик, що напівзахований у своїй переносній хатці думок і почуттів: відповідав мляво, немов байдуже. А головне – зникла його така приємна світлоносна усмішка. Здавалося, що той звабливий вогник добра і справедливості, який горів тихою лампадкою в його очах, потух чи, принаймні, почав пригасати.

Я порадив колезі влаштуватися на роботу в якомусь іншому виші чи науковій установі.
– Знаєте, в такому віці і при моїх регаліях бути прохачем якось несолідно та й соромно. Крім того, займатися тепер науковою працею невигідно, бо мене чомусь не хочуть друкувати. А працювати у довгу, невизначену шухляду не в моїх правилах... Потім несподівано додав:
– Хоч би який гіркий і шпигучий був хрін, і на нього знайдеться свій черв'як і сточить до останку.

Так "найгуманніше" у світі суспільство вивело з творчої орбіти в особі О. К. Бабишкіна велику силу, яка б могла зробити для цього суспільства ще чимало добра. Адже солідні, добротно написані його книжки і досі є зразком наукового аналізу, сумління, ґрунтовного використання архівних матеріалів, багатства конкретики та узагальнень. Серед них – "Драматургія Лесі Українки", "Михайло Стельмах", "Юрій Яновський", "Володимир Самійленко", "Агатангел Кримський", "У мандрівку століть", "Ольга Кобилянська", "Олесь Гончар", "Авмросій Бучма в кіно", "Українська література на екрані", "Боротьба за реалізм в українській літературі кінця ХІХ – поч. ХХ століття" та багато інших.

Кожен з нас, викладачів, перед своїми старшими високоповажними колегами, як перед своїми батьками, у чомусь завинив. Бо ми часом не до кінця поважали, любили, не завжди були толерантними, подячливими за велику фахову науку, за можливість у них переймати культуру та досвід працювати й жити на землі. Тож нехай це залишається на сумлінні кожного з нас.

Пригадую, як востаннє зустрів О. К. Бабишкіна.
– Можете мене привітати, – сказав він, вимучуючи з себе усмішку, – я вже в новій ролі: безробітний, пенсіонер. Не хотів іти – самі ноги занесли на факультет. Як кажуть, за старою звичкою п'ють горілочку до чаю. Але хоч усе тут близьке, бо ще недавно був професором, а водночас далеке, бо вже відлучений або, краще сказати, вигнаний з роботи. Тепер я вже майже чужий, небажаний. Начальство, коли стріне мене, відразу виявляє надмірну заклопотаність справами і літерально тікає – це щоб не ставив неприємних запитань. Колеги, як неживі квіти, здаються штучно поблажливими, ввічливими.

А ось у снах, як дивно, – зауважив Олег Кіндратович, – я все ще залишаюся на факультеті. Тільки сни ті якісь чудернацькі. То я збираюся читати лекцію і потрапляю до чужої аудиторії, через що змушений її полишити, то заходжу в 32 аудиторію, а вона пуста – не прийшли студенти. А було й таке, ніби не знаю, як викласти матеріал і побоююсь, що не встигну це зробити до дзвінка. Та мало що у снах наверзеться! Головне – реалії. А вони не на мою користь...

Через якісь два роки по тому секретарка факультету повідомила мені сумну звістку: після тяжкої хвороби О. К. Бабишкін пішов у небуття. Зійшла в могилу світлого розуму, духовно і душевно багата, неперевершеного наукового та педагогічного хисту, неповторна людина. Коли я вийшов із деканату і побачив студентів молодшого курсу, яким Олег Кіндратович уже не читав лекцій, і нового викладача, котрому не довелося з ним спілкуватися і співпрацювати, мені стало їх жаль. Адже таких людей, як О. К. Бабишкін, що міцно був зв'язаний своїм духовним корінням з найкращими традиціями кінця ХІХ – початку ХХ століть, зокрема з українською національною наукою і культурою, стає дедалі менше. І сумно думати, що всі вони незабаром назовсім зникнуть за обрієм життя.