Ласкаво просимо

У статті на рідкісних архівних документах і газетних публікаціях досліджено маловідомі сторінки церковної публіцистики та журналістської діяльності Олександра Лотоцького.

The author of the article opens for his readers unknown pages from publications on religious topics and journalistic materials, written by Oleksandr Lototskiy. The research is based on rare documents and newspaper articles.

Олександр Гнатович Лотоцький – знаний історик церкви і церковного права, економіст, письменник, поет, публіцист, визначний журналіст, громадський і державний діяч.

Лотоцькі належали до давнього боярського і військово-земянського роду, відомого з XV століття і спорідненого з князями Друцькими, Соколинськими, Юрагами-Гедройцями.

Олександр народився 9 березня 1870 року в с. Брониці біля Могилева на Поділлі у сім'ї православного священика Гната Лотоцького. За словами сина, батько був "одною з кращих постатей людських" серед усіх, кого він зустрічав у своєму житті. Гнат Лотоцький учився разом із С. Руданським та А. Свидницьким, його "національне почуття було щире, природне". У родині завжди звучала виключно українська мова.

Мати – дочка відомого протоієрея Северіяна Дложевського, вихованка приватного польського пансіону, цікавилася національним життям, політикою, регулярно читала газети і "мала свою власну думку". Як згадував О. Лотоцький, "громадянські риси вдачі моєї мами сприяли ранньому пробудженню у мене інтересу до громадського життя" [1].

Літературно-журналістська праця О. Лотоцького почалася ще у студентські роки, і його "хрещеним батьком" у цій справі був О. Кониський. Так з'явилася низка статей про подорожі по Поділлю у "Правді" (1893–1895). У "Зорі" (1893) та "Киевской старине" (1900) вийшли дві статті про протоієрея Василя Грегулевича. Кілька статей з історії церкви були надруковані у київських та подільських "Епархиальных ведомостях". Згодом (під різними псевдонімами) вийшов ряд творів красного письменства – "Батьків гріх", "Заручини", "Сестра", "Сільський сатирик" [2], низка поезій у "Правді" (1891, 1894, це була перша й остання спроба – інші авторські поезії були спалені чи залишилися неопублікованими). У "Правді" (1893, 1894) та "Літературно-науковому віснику" (1898) публікувалися переклади О. Лотоцького з грузинських поетів (Чавчавадзе, Церетелі, Ерістова, Джавідешвілі, Іванідзе, Гуріелі та ін.). З 1898 року Лотоцький постійно друкується у "Літературно-науковому віснику" (рубрика "З Російської України").

Майже відразу після приїзду до Петербурга Лотоцький активно включився у діяльність "Благотворительного общества издания общеполезных и дешевых книг", став його секретарем. Разом із П. Стебницьким він клопотався про дозвіл українських видань у Києві, Одесі, Чернігові та інших містах. Це була дуже складна й нервова справа, тому сучасники називали обох амбасадорів української книги "страстотерпцями". Завдяки їм вийшла у світ перша українська енциклопедія – "Украинский народ в его прошлом и настоящем". У цілому Товариство видрукувало понад мільйон книжок і залучило до свого складу понад тисячу членів.

Паралельно Лотоцький був співробітником "Общества имени Т. Г. Шевченка для вспомоществования нуждающимся уроженцам Южной России, учащимся в высших учебных заведениях Санкт-Петербурга". Найбільшою спільною справою обох товариств було перше видання повного "Кобзаря". Утім, продаж цього видання (спершу дорогих примірників, а потім дешевих) призвів до протесту Лотоцького і виходу його з управи Товариства. Лотоцький вважав, що Шевченка потребують у першу чергу прості люди, заради яких, власне, й видавався "Кобзар". Він різко виступив і проти В. Короленка, який протиставляв "романтизм" Шевченка "реалізму" Некрасова і Тургенєва.

Із часом Лотоцький налагодив тісні контакти у петербурзьких політичних та наукових колах і широко повів пропаганду української справи у російських виданнях. Зі створенням української фракції Державної думи Лотоцький активно допомагав її місії. На його квартирі, що стала "кухнею всіх тодішніх українських політичних актів", часто збиралися члени Думи і українська громада Петербурга для підготовки меморандумів, протестів тощо.

Цілий ряд публіцистичних статей Лотоцького торкався сучасних політичних проблем, діяльності української громади у Петербурзі, стану українознавства ("Вестник воспитания", 1907; "Рада", 1910), думської тактики українських депутатів, закриття "Просвіти" ("Украинская Жизнь", 1912), становища приєднаної у 1914 році Галичини. Окремою книгою двічі вийшли історико-етнографічні нариси "Галичина, Буковина, Угорская Русь" (М., 1914, 1915) [3]. Тричі видавалася написана спільно з П. Стебницьким брошура "Украинский вопрос" (М., 1915, 1916, 1917). Низку статей О. Лотоцький присвятив українському театру та його діячам (М. Кропивницький, І. Тобілевич), українським композиторам (М. Лисенко).

У Петербурзі Лотоцький продовжував вивчати творчість Т. Шевченка, пропагуючи її серед російськомовної людності. Писав він також про С. Руданського, Г. Квітку-Основ'яненка, Д. Мордовця, І. Котляревського, О. Олеся, давав загальні огляди української літератури. Ряд біографічних статей ученого був присвячений аналізу українознавчої діяльності Ф. Корша, М. Грушевського.

Празький період у житті Лотоцького тривав недовго – лише сім років. За цей час науковий доробок ученого поповнився вагомими здобутками. Лотоцький видав конспект лекцій із церковного права, статті про церковні устави князів Володимира та Ярослава, цикл статей про церковний устрій, єдність і національний елемент у християнстві. У Львові та Варшаві в 1923–1928 роках вийшло кілька популярних книг Лотоцького з історії Старого та Нового Заповіту, "Катехизм", короткі нариси історії та сучасного стану церкви в Україні. Писав учений і на теми громадянської історії, утім, переважно як популяризатор історії України. Це були статті та окремі публікації про Наполеона та Україну, Шевченка як національного поета тощо. Особливе місце у творчості дослідника продовжувала посідати історія книги та її розповсюдження в Україні. Цінними розвідками стали статті О. Лотоцького про своїх видатних сучасників: П. Стебницького, С. Смаль-Стоцького, В. Доманицького, С. Петлюру, С. Єфремова, П. Чижевського, В. Антоновича, В. Симиренка. УПразі Лотоцький почав писати і видавати невеликими уривками власні спогади. Тоді ж ним було написано чимало книг для дітей.

Великий авторитет О. Лотоцького сприяв тому, що у 1937 році польські урядові кола запропонували йому місце в сенаті за умови прийняття польського громадянства. Лотоцький відмовився. Між іншим, частина варшавського українського студентства звинувачувала О. Лотоцького та його інститут у надто тісних контактах з польським урядом, науковцями та церковними колами. Ці контакти справді мали місце, однак їхньою головною метою був розвиток українофільських тенденцій серед польської громадськості.

Коли Олександр Гнатович переїхав до Варшави, йому було майже 60 років. Однак саме тут він найбільш плідно займається наукою і створює свої основні фундаментальні праці з історії церкви.

Двотомна праця "Автокефалія" (Варшава, 1935, 1938) мала метою обґрунтувати канонічні засади автокефалії та показати історію виникнення, практику розвитку та устрій автокефальних православних церков [4]. У першому томі з'ясовувалися догмати церковного устрою, принципи єдності християнської церкви та поняття соборності. Автор розкривав форми соборності (собор, його склад, участь єпископів, кліру і мирян, голосування та постанови; братства і виборні засади у церкві, виборча практика в різних церквах), історичний розвиток соборної засади та еволюцію церковних канонів і церковного устрою. У книзі проаналізовано церковно-правові та державно-правові основи автокефалії, зміст і умови автокефальності, конституцію автокефального устрою церкви. У другому томі подано синтетичний нарис історії автокефальних церков, розглянуто поняття митрополії та патріархату, історію окремих патріархатів (Константинопільського, Антіохійського, Александрійського, Єрусалимського), уміщено короткі огляди історії кіпрської, синайської, грузинської, новогрецької церков. Особливо детально описана історія болгарської церкви, з'ясовуються її слов'янські засади та візантійські впливи, статус і доля Болгарського патріархату. Так само детально досліджується історія сербської, румунської (волоської, молдавської) церков. У книзі вміщено також загальний нарис головних подій з історії української церкви, її генези та боротьби за самостійність від початків християнства на території України аж до середини 20-х років минулого століття. Автор аналізує становище церкви на всіх етнічних землях України в умовах її розчленування. Окремо виділено розділи про церковне життя в СРСР та УРСР, про українські церкви на еміграції. Том завершується нарисами про нові церкви (албанську, естонську, латвійську, литовську, фінляндську) та про становище церкви у Чехії і Словаччині.

Відомо, що автор почав працю і над третім томом, який мав бути присвячений виключно історії української православної церкви та її автокефальним змаганням. Цей рукопис не був завершений і, як вважають, загинув під час війни.

Унікальною працею Лотоцького була книга "Українські джерела церковного права" (Варшава, 1931), яка по-новому висвітлювала устрій української церкви і заперечувала думку про нерозмежованість історії церкви в Росії та Україні, про відсутність у них специфічних особливостей [5]. Автор поділив джерела церковного права на внутрішні (які визначала сама церква) та зовнішні (які подавала світська влада). До внутрішніх джерел він відносив Святе Письмо, богослужбові книги, символічні книги, канонічні кодекси, соборні постанови (з 1147), патріарші грамоти, канонічні трактати, полемічну літературу, устави церковних установ, акти обрання на церковні посади, тестаменти. До зовнішніх джерел О. Лотоцький відносив церковні устави, князівські уставні грамоти та ханські ярлики, грамоти литовських великих князів, польських королів і російських царів, законодавчі акти, юридичні трактати в оборону прав церкви. Окремо розглядалися відповідні документи російської доби: "Духовний регламент", "Устав Духовних Консисторій" тощо. Цінними є розділи, присвячені аналізу документації конгрегацій та державних угод (Зборівська, Гадяцька, "Статті Богдана Хмельницького"), гетьманської документації. Завершував книгу розгляд закону про церкву від 1 січня 1919 року (Львів, 1938).