Ласкаво просимо

Українська сакральна традиція і релігійна поезія Івана Огієнка (митрополита Іларіона)

студ.
УДК 82:291.313 (Огієнко

Йдеться про релігійні мотиви в літературі взагалі та про еміграційну лірику Івана Огієнка

It is described the religious themes in the literature, namely the emigration lyric poetry of Ivan Ogienko.

Українська література, як і жодна література світу, не існує без релігійних мотивів. Ще у часи Київського князівства разом із християнством прийшла в Україну і християнська література. Головним чином з Візантії. І. Качуровський у статті "Містична функція літератури та українська релігійна поезія" [1] говорить, що література середньовіччя, Відродження й Нових часів без релігійних мотивів була б досить бідною, а О. Астаф'єв висловлює думку про те, що "релігійна поезія існує в історії, відколи існує людина" [2]. І. Огієнко, пророкуючи християнським ідеям велике майбутнє, називає український народ одним із "найбільших побожних народів у світі" [3], а слово ж завжди було засобом звернення до Божественного начала.

ХХ століття призвело до занепаду духовне життя українського народу: це і радянізація людини, і штучний голодомор, і послідовна богозневага, і репресії... У 20–30-х роках феномен української культури у сучасному світі дістав назву "Розстріляного Відродження". Лише в еміграції можна було вільно творити українську літературу. Християнська думка відроджувалась у творчості Ю. Клена, М. Ореста, І. Багряного, Є. Маланюка. Сповнені релігійними мотивами вірші Стефановича, Гординського, Ольжича, Кравцера... Традиції християнської (релігійної) української літератури зберігаються й у творчості Івана Огієнка (митрополита Іларіона).

Крізь епохи й лихоліття українська християнська традиція живила і тримала націю. Вона розквітла в українській літературі ще за часів бароко, поєднавши культуру середньовіччя і Ренесансу, і живе до сьогодні. На день народження Христа, 7 січня 1953 року, в Катедрі Святої Трійці у Вінніпезі митрополит Іларіон виголосив промову про те, що народ без віковічних традицій – не нація. І. Огієнко свято беріг православну прабатьківську віру та ідеологію, дотримувався християнських принципів життя, які були пріоритетними ще за часів козацької доби, а героями його драматичної поеми "На чужині", історичної монографії "Святий Дмитро Туптало. Його життя і праця" та "Старець Паїсій Величковський" стали велетні християнського духу, яких дала Києво-Могилянська академія, Дмитро Туптало (1651–1709) – великий український учений і поет, митрополит Ростовський і Ярославський, автор знаменитих на весь світ "Житій Святих" та Паїсій Величковський (1722–1792) – український патріот-полтавчанин, який прагнув до християнських ідеалів та до життєвого благочестя.

Релігійна поезія І. Огієнка, як і вся релігійна еміграційна лірика "оперлася на "кордоцентричну", тобто антропоцентричну філософію українських мислителів Григорія Сковороди та Памфила Юркевича" [4].

І. Огієнко був глибоко віруючим мислителем-ідеалістом. Він багато займався проблемою призначення людини на Землі, яке полягає в служінні іншим людям. Так, Душа, головний герой містерії "Народження людини", ще перед своїм народженням говорить:

Служити хочу я народу
І тим служити й Богу буду.

Цей закон встановлений Господом Богом, тому в уста його митрополит Іларіон вкладає слова:

Найбільша служба – то служба народу,
Бо служба народу – то служба мені.

Вони перегукуються з життєвим кредо самого автора, якому він залишався вірний до кінця життя:

Служити народові – то служити Богові.

Ще напередодні Другої світової війни І. Огієнко задумав творити правдивий релігійний світогляд за допомогою релігійної поезії, "щоб допомогти людині стати найближче до Бога, визнати його своїм рідним батьком, поєднатися з ним, обожнитися" [5]. Утім, це була спроба відродити українську сакральну традицію, суть якої полягала у зверненні до цінностей, які вже вироблені раніше: народження і смерть, Добро і Зло...

У своєму дослідженні "Українська церква і наша культура" митрополит Іларіон зазначає: "Україна за старих часів пишалася своєю церковною традицією, були поети, що всю творчість присвячували релігії та церкві. На жаль, ця традиція з ХІХ століття в нас зовсім уривається. І ми тепер не маємо релігійної, новочасної поезії" [6]. Можливо, це і змусило його на схилі літ віддати свої сили на творення української релігійної поезії. З-під його пера стало народжуватися все більше і більше поетичних релігійних творів: легенди, поеми, вірші, колядки, сонети. Це далеко не повний перелік тих літературних поетичних жанрів, створених Огієнком-поетом. Його поеми містерії мають містичний характер. Велика, справжня поезія митрополита Іларіона народжувалась із потаємної молитви:

Стою я зболілий у храмі
І Господу шлю Піснопіння,
І бачу: в густім фіміямі
Палають Господні проміння.

Й хилю перед Богом коліна,
Й гарячу молитву шепчу я:
"Хай в щасті росте Україна
Й співає тобі: Алилуя!"
("Молитва")

Звичайно, у цій поезії нічого містичного немає, є лише розумовий виклад прохань за щастя України, віра в їхнє здійснення, адже Господні проміння, що палають у густім фіміямі, – це й є якраз символом того, що віра стане дійсністю.

У читанці для молоді недільних і українських шкіл та для родин "Бог і світ" (Вінніпег, 1964) І. Огієнко ознайомлює юних читачів із найголовнішими церковно-християнськими канонами та поняттями: молитва, причастя, совість, Бог...

Якщо душею прагнеш щастя,
А серце лине до спокою, –
Прийми спасенного Причастя
І буде мир святий з тобою.
("Найперше таїнство – Причастя")

Містеріальною є не лише назва поезії, а й її зміст. Автор показує, як діє на людину причастя, як підносить її, очищає від гріхів.

Філософські містерії І. Огієнка "Народження людини", "Каїн і Авель", "До щастя", "Остання хвилина", "Вже досить невинної крови!", "Рідна мова", "Руїна і Воскресіння" – це вершина переосмислення християнських символів. Проти світлого Божественного начала виступає темне і містичне зло, диявол, смерть. Але автор, безсумнівно, доводить, що творцем і земної краси, і людини, і мови є Бог.

Будь-яка містерія І. Огієнка має містичне звучання. Ось народилась дитина – Чиста Душа. Мати співає над колискою сина (містерія "Народження людини"). Дія даного візуального образу така, що людину зненацька охоплює почуття наближення до чогось ясного і непроминального, тоді як у містерії "Остання хвилина" і містичний образ смерті, і таємничого причастя, і сповіді Миколи, і демонів, що чатують на його душу, щоб якомога швидше розлучити її з тілом, – це наближення до великої таємниці загробного життя.

У творчості І. Огієнка, як і у творчості великого італійського поета середніх віків Д. Аліґ'єрі (1265–1321) ("Божественна комедія"), число три теж містичне. Для прикладу візьмемо поетичну філософську трилогію "Житейське море", що складається з трьох частин: "Народження людини", "До щастя", "Остання хвилина" – і розкриємо першу дію першої частини. Автор зображує Святу Трійцю: "Господь на Всевишнім Небеснім престолі, при Десниці Його – Божий Син, а над Ними – Голубка Ясна – Святий Дух" [7]. Дійових осіб у містерії – три десятки. Їх можна розділити на підгрупи. Наприклад: Сонце, Місяць, Зорі; Смерть, Дух Руїни, Війна; Душа, Мати, Земля (бо на землі мати народила Чисту Душу) і т. ін. Дія відбувається в Небі, на Землі, у Безодні Всесвіту. І все це має глибокий позарозумовий зв'язок.

Містичний характер мають і драматичні поеми І. Огієнка. Так, у поемі "Невинна кров" (з підзаголовком "Многостраждальна Холмщина") всі події розгортаються довкола собору Пречистої Діви Марії, спорудженого в ХІІІ столітті на Святій Даниловій Горі українським князем Данилом Галицьким. Сюди вже багато віків сходяться люди причаститися, сповідати гріхи, вклонитися старовинній животворній іконі Божої Матері, яку нібито розмалював автор одної з чотирьох книг Святого Письма – апостол Лука.

У сонячнім промінні горять золоті бані й хрести Собору. Зачаровані цією красою і величчю, люди падають на коліна та моляться.

Образ золотоверхого Собору Діви Марії викликає почуття дотику до неземного, таємничого, Божественного.

Про підвищену увагу І. Огієнка до релігійно-метафізичної проблематики свідчать і його поеми "І мертвий Лазар вийшов з гробу", "Юрій і змій", "Воскрес", "Жертва вечірняя", "Трагедія в Махері" та ін., у яких він постійно використовує біблійні мотиви і символи.

Звичайно, таку високу поезію здатна творити лише глибоко віруюча людина, яка щоденно служить ідеалам Бога.

У творчості І. Огієнка переважають пантеїстичні мотиви. Він оспівує не лише Бога-Творця, Пречисту Марію, церкву, а й єдність людини з довколишнім світом, злиття її з природою ("Безодня", "Умом я Бога не відчую", "В опіці Господній" та ін.).

Біблійні вірші І. Огієнка перегукуються з поезією бароко, ідейно-естетичні засади якого парадоксально поєднують авторське відчуття незбагненності світу з прагненням віднайти таїну буття (сонет "Усесвіт", "Вселенну розумом обняти" й ін.). У поезії І. Огієнка знаходимо дивне переплетіння простого й суперечливого, реального і божественного. Так, сповідь гетьмана Івана Виговського (історична епопея "Наш бій за державність") – це зразок одного з принципів барокової естетики: роздвоєність людської душі між земним і небесним. Герой сповідується і перед народом, і перед Богом. "Я все робив, що міг зробити, до чого був я тільки в силі" [8]. Та на відміну від барокової поезії, де в центрі буття і життя стоїть Бог, у творчості І. Огієнка центральне місце займає людина, Україна і Бог, адже "творче дотримання традицій передбачає пошук нового в старому, його продовження, а не механічне наслідування..." [9].

І. Огієнко – людина українських традицій. Як І. Франко повернувся до Івана Вишенського і Мойсея, виповівши власну сповідь душі, розп'ятої на перехрестях епох, так й І. Огієнко разом зі своїм героєм Іваном Виговським думає про Україну, про долю народу, його земні турботи.

Продовжуючи споконвічну боротьбу, що точиться навколо мови, І. Огієнко намагається зберегти її як незнищенний символ Божого творіння.

Це І. Котляревський першим підняв незаймані багатства народної мови, а І. Огієнко проблему рідної мови як духовного життя народу підніс до рівня філософського узагальнення:

Хто забуває рідну мову,
Той серцем ранить свій народ:
Руйнує всю його будову,
Дорогу стелить до незгод.
("Рідна мова")

Якщо порівняти творчість І. Огієнка з творчістю українського поета Т. Шевченка, то можна простежити, що Біблія була для них обох джерелом натхнення. У невмирущій силі Святого Письма вони знаходили християнську любов до ближнього, правду і волю, віру і надію. Про це виболена поема І. Огієнка "Святая Біблія відвічна", написана 12 червня 1962 року.

З каземату Т. Шевченко заповідав:
Свою Україну любіть
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї господа моліть!
("В казематі")

І. Огієнко в далекій еміграції молився за Україну:

Стою на молитві при Божім Престолі,
І хиляться долу коліна:
"Пошли, Боже, Рідному Краєві Волі,
Нехай оживе Україна!"
("При Божім Престолі")

Ідея служіння народові й любові до України у Т. Шевченка й І. Огієнка тісно сплелися з релігійними ідеями. У Т. Шевченка народ, село нерозривно пов'язані з Богом:

Село на нашій Україні...
Сам бог витає над селом
("Княжна")

А в поезії митрополита Іларіона звучить віра в заступництво Бога і щасливу долю України:

Я вірю: Ти з пут Україну
Звільниш, як свою вонну рожу.
Заступиш Край наш від зачину
Й пошлеш йому долю погожу.
("Я вірю")

Ані Т. Шевченко, ані І. Огієнко не уявляють Україну без церкви, без молитви. Ось рядки великого Кобзаря :

Сидить
... Неначе й досі, сивий дід...
... читає
Перехрестившись "Отче наш" ...
("І досі сниться під горою...")

І. Огієнко, глибоко проаналізувавши цю молитву, писав: "Щоденно молюсь: "І не введи нас во іскушеніє", завжди чуємо це на Службах Божих, по Церквах, часто говоримо це, як буденну приказку. А запитайте, що це, власне, – і рідко хто добре відповість вам!" [10].

Перекладаючи "Отче наш" на українську мову, І. Огієнко "І не введи нас во іскушеніє" переклав так: "І не введи нас на спробу", адже церковнослов'янське "іскушеніє" перекладається на всі мови світу як проба, спроба, випробування. Він наводить ряд прикладів зі Старого Заповіту і доводить, що Бог не спокушає, а випробовує людину на віру.

Передаючи силу промовляння церковних дзвонів до Бога, Т. Шевченко пише:
Завтра рано
Заревуть дзвіниці
В Україні; завтра рано
До церкви молитись
Підуть люде...
("Не додому вночі йдучи...")

В І. Огієнка дзвони і ревуть, і гудуть, і грають, і бренять: "Бренять сріблом веселі дзвони" [11].

Обидва поети – посередники між Богом та народом. Їхні твори мають моралістичний характер.

І Т. Шевченко, і митрополит Іларіон вважають, що всякий гріх повинен бути спокутуваний і всі їхні страждання – розплата за гріхи. Спокутує гріх Катерина, Гонта, спокутують несвідомі гріхи душі в містерії "Великий льох" (герої Т. Шевченка), спокутує гріх Марія Єгиптянка, Зосим, Микола... (герої І. Огієнка).

Неодноразово в своїх віршах вони звертаються до образу Пречистої Діви. У поетичних творах І. Огієнка "Радуйся, чиста Маріє", "Бездомний", "Вартівниця", "Тепла заступниця", "Покрова", "Новина", "Пурпур заходу", "Кому я повім своє горе..." образ Пречистої Діви сповнений благочестя, людської доброти, щедрості.

Радуйся, Чиста Маріє –
Ти наша міцна Оборона!
Радуйсь, Спасенна Надіє
Усіх у Христового Трона
("Радуйся, Чиста Маріє!")

У Т. Шевченка:

Скорбящих радосте! пошли,
Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!
І слово розумом святим
І оживи, і просвіти!
...Ридаю,
Молю, ридаючи: пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило.
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, божеє кадило,
Кадило істини. Амінь.
("Неофіти")

І. Огієнко й Т. Шевченко вважали, що вони як поети несуть високий обов'язок перед народом. На засланні Шевченко мріяв воскреснути ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих...
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово
("Подражаніє 11 псалму")

У вірші "Солодка за Віру Голгота" звучить висока віра І. Огієнка у всеперемагаючу Правду Творця:
Я глибоко вірю, мій Боже,
А Віра мені – як фортеця,
Що Правда Твоя переможе,
Й Голгота ворожа минеться!
("Солодка за Віру Голгота")

Ця правда і слово були для обох поетів дією, якій вони служили і якої вимагали від інших:

Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати,
І спати на волі –
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого...
(Т. Шевченко "Минають дні, минають ночі")

Хай лютий ворог на Голготу
Жене стократ за Україну, –
Для Неї я свою роботу
Аж до могили не покину!
(Іларіон, "Найбільше щастя")

З-під пера Т. Шевченка та митрополита Іларіона виливались твори, в яких релігійний настрій досягав виняткової височини. Такими були "Іржавець", де Т. Шевченко описує, як плакала Божа Мати за Україну, "Неофіти", "Марія", а в І. Огієнка – поеми "І мертвий Лазар вийшов з гробу", "Юрій і Змій", "Жертва вечірняя" та ін.

І з обуренням картав тих, хто кладе
... перед образом твоїм
Неутомленниє поклони
За кражу, за війну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар тобі приносять
З пожару вкрадений покров!
("Кавказ")

І. Огієнко теж не може бути байдужим, бо
Панота наша повтікала
До ворогів на поклик Риму,
І Україну тнуть стожала,
І Церкву валять нам без стриму...
("Воскресіння України")

Обидва поети виступали проти такої церкви, яка, як зазначала Н. Полонська-Василенко, "стала на шлях знищення українських традицій з соборністю духовенства, всіма українськими звичаями, такими дорогими для народу" [12].

Т. Шевченко та І. Огієнко вивчали старі традиції української церкви. І. Огієнко написав чимало праць, присвячених даній тематиці: "Історія Української Церкви", "Українська Церква і наша культура", "Ідеологія Української Церкви", "Українська Церква під татарами", "Українська Церква в добу Руїни", "Українська Церква за Мазепи", "Поділ Християнської Церкви і перші спроби її об'єднання". У своїх поетичних творах І. Огієнко неодноразово виступав проти моральної деградації та людської бездуховності, братовбивства, проти знищення храмів, зневаги до Христа:

І Хрест розлетівся на дрібні ковалки,
Немов ті сполошені бурею галки,
І плаче Святиня самітна,
Як мати бездітна
("Скитальник" (Юрій Хмельниченко)

Митрополит Іларіон закликав усіх берегти свої рідні традиції в споконвічній нашій Вірі Православній, у родинному житті, у святах і звичаях і застерігав, що зрадити своїй Православній Вірі – це зрадити своєму народові, українській нації.

І Т. Шевченко, й І. Огієнко моляться за Україну. Кобзар молить Бога:

... пошли
Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило!
І на Вкраїні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово...
("Неофіти")

А митрополит Іларіон:

Горить Рідний Край мій, горить Україна,
Не маєм ні звідки рятунку й поради!...
Я перед Тобою схиляю коліна:
Спаси мою Землю й народ без заглади!...
Молюсь я до Тебе, молюсь дні і ночі,
Згинаю коліна тремткі при Престолі:
Утри нам, зболілим, заплакані очі,
Й пошли нам, помученим, щастя та долі!..
("Новонародженому")

Змальовуючи сучасне, поети ніби дискутують між собою:

Кругом неправда і неволя...
Розбойники, людоїди
Правду побороли...
(Шевченко Т. "Єретик")

Не говори, що Правда вмерла, –
Вона живе між нами всюди,
І з-під її святого берла
Ще родяться чеснотні люди.
(Іларіон "Не говори")

Поети вірять у світле прийдешнє:

Встане правда! встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки
(Т. Шевченко "Кавказ")

Вірю глибоко: Правда свята переможе,
Й посоромлені будуть лукаві;
Коли сонце по ночі всміхається гоже,
Утікають злі духи в неславі.
(Іларіон, "Неправди не зношу").

До традиційних образів української романтики воскресіння або пробудження України в обох поетів приєднуються нові образи боротьби за майбутнє:

... вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
(Т. Шевченко "Заповіт")

Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру –
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собі небога
До суду божого страшного!
(Т. Шевченко, "Я не нездужаю")

І знову І. Огієнко ніби продовжує думки Т. Шевченка:
Вставаймо ж усі ми, вставаймо повсюди,
Хапаймося міцно за зброю.
Хай вільно зітхнуть нам намучені груди,
До бою, до бою, до бою!...
("Наш бій за державність")

У своїх віршах обидва поети виступають проти фарисейства, проти матеріалізації церкви:
І згадував літа лихії,
Погані, давнії літа,
Тоді повісили Христа,
Й тепер не втік би син Марії!
(Т. Шевченко, " Не гріє сонце на чужині"...)

В чужих руках Свята Софія,
Стоїть німа, як та вдовиця,
І плаче Матінка Марія,
Без неї ж Київ – не столиця...
(Іларіон, "Воскресіння України")

Т. Шевченко каже про себе:

...Орю
Свій переліг – убогу ниву!
Та сію слово. Добрі жнива
Колись-то будуть.
("Не нарікаю я на Бога").

А І. Огієнко:

Я на працю кладу свої сили,
Та не знаю, куди я добіг:
Усе ближче стає до могили,
А я тільки орю переліг...
("На чужині")

Підсумовуючи викладене, варто зазначити таке:
1. В умовах політичної еміграції та повної ізоляції від рідної землі І. Огієнко відроджував животворну силу української традиції.
2. Релігійна поезія І. Огієнка віддзеркалює його християнський світогляд та ідеологію, адже, як говорив він сам: "Ідеологія релігійного поета – Святе Писання, вічна Євангелія Ісуса. Вона – головна основа його, вона та підвалина, на якій він будує твори, а вона – він сам" [5].
3. Релігійна поезія І. Огієнка перегукується з поезією бароко, опирається на філософію Григорія Сковороди та Памфила Юркевича.
4. Іван Огієнко продовжував традиції видатних українських поетів І. Франка, І. Котляревського, Т. Шевченка. Він поважав їхню мудрість, бережливо ставився до злетів їх філософської і богословської думки.
5. Перу митрополита Іларіона належать містичні жанри: поема, містерія, молитва.
6. У творчості І. Огієнка звучать пантеїстичні мотиви.