Ласкаво просимо

Світова практика виникнення інституцій саморегулювання ЗМІ: досвід для України

асп.
УДК 070:316.766

Кількість інформаційних суперечок у суспільстві, які пов'язані з діяльністю ЗМІ, невпинно зростає в усьому світі. Більшість із них не можуть бути розв'язані в судовому порядку. У більшості випадків суть конфлікту полягає у дотриманні ЗМІ етичних норм. Тому в розвинутих країнах світу стали виникати специфічні структури – інститути саморегулювання, які визначають на рівні етично-правових засад культуру ЗМІ. Сьогодні необхідно вивчити світовий досвід впровадження інституцій саморегулювання для розробки найбільш оптимальної моделі для України.

The number of informational disputes in media-related fields grows steadily all over the globe. Most of these disputes cannot be settled in the court of law, because the issues in question generally relate to the domain of ethics. To address this problem, many developed countries created specialized institutes, which purpose was to define the ethical norms in mass media cultures. Today, Ukraine must carefully study the previous experience of mass media self-regulation institutes in other countries and develop its own plan of introducing such mechanism of media regulation in Ukraine, adopting the paradigm that would cater to the needs and particularities of Ukrainian media climate.

Інформаційна революція, що відбулася наприкінці ХХ сторіччя, спричинила величезну кількість інформаційних суперечок, предметом яких стали стосунки ЗМІ та суспільства. На думку А. Венгерова, це "...одне зі знамень нового стану людини, який відображає глибинні процеси становлення інформаційного суспільства" [1].

Ще в минулому сторіччі в багатьох країнах світу почали виникати специфічні структури, які визначали на рівні етично-правових засад своєрідну культуру засобів масової інформації. Їх поява пов'язана з тим, що виникають ситуації, врегулювання яких не передбачено законодавством. Адже не завжди газетна інформація, в якій предметом журналістського обговорення стає чиясь репутація, приватне життя або життєва трагедія, може знайти об'єктивну оцінку в межах законодавства. Зауважимо, що нові структури, функція яких полягає у розв'язанні інформаційних суперечок, почали виникати на добровільних засадах. Вони слугують своєрідними засобами саморегуляції в стосунках між ЗМІ та суспільством.

Перша спроба ввести в дію механізми саморегулювання в Америці зроблена в 1947 році. Тоді було створено Комісію Хатчинсона (президент Чиказького університету) зі свободи преси. Ця комісія винесла рішення стосовно вироблення механізмів саморегулювання завдяки самоконтролю з боку преси. У висновках комісії йшлося, що один із найефективніших шляхів удосконалення преси – це спроба розглянути проблеми преси зсередини самої преси [2]. Як вважає дослідник Ігор Соболь [3], ці вимоги були проігноровані представниками ЗМІ. Вони їх не зрозуміли.

Другу спробу введення в дію інститутів саморегулювання здійснено вже у 60-х роках минулого сторіччя. Саме тоді незадоволення пресою в країні значно зросло. "Джин Отто, сьогоднішній омбудсмен "Рокі Моунтайн ньюз" в Денвері, Колорадо, та формальний редактор "Мілвакі Джорнал" Вісконсін, пише в інтерв'ю: "Преса страждає від надмірності. Іноді люди у пресі поводять себе так, немов вони працюють одне для одного і, можливо, для Бога, і ніхто їх не хвилює" [4]. На сторінках газет та у журналістському середовищі розпочалися дебати навколо цієї проблеми. Після чого в Америці з'явилися перші посади омбудсменів (у журналі "Кур'єр" (Кентуккі) та у газеті "Вашингтон пост").

На сьогодні посада омбудсмена в американській пресі не надто популярна. Всього в США 37 людей обіймають таку посаду. У подібному форматі працюють і омбудсмени у Канаді (7 омбудсменів), Бразилії, Японії, Іспанії, Ізраїлі тощо.

У Швейцарії система регулювання ЗМІ має свої особливості, що кардинально відрізняють її від американської системи. За змістом і наповненням ефіру в Швейцарії стежать дві інституції саморегулювання, створення яких визначається федеральним законодавством. Перша – це інститут омбудсменів. Другою інституцією є Незалежна комісія зі скарг.

Перший інститут саморегулювання у Швеції, створений в 1916 році, – це Комітет преси з питань дотримання журналістської етики [5], який був реформований у 1969 році, коли в країні було введено спеціальну посаду уповноваженого з преси – омбудсмена. Ще одна організація, що займається проблемами саморегулювання преси, – це Комітет з професійної етики, який розглядає інформаційні суперечки в межах профспілки журналістів. Він складається з двох палат по шість представників у кожній. Три члени призначаються журналістським товариством, два обираються громадськістю, головою Комітету призначають голову Вищого суду або Верховного адміністративного суду. Саме цей комітет має вирішальний голос. Окрім названого комітету, створені й спеціальні комісії, до повноважень яких входить розгляд скарг з питань дотримання вимог етики у теле- і радіоефірі. Звертаючись до досвіду Великої Британії стосовно саморегулювання ЗМІ, варто зазначити, що інститут омбудсменів тут не дістав розвитку. З 1991 року у Великій Британії діє Комісія з розгляду скарг на пресу [3], діяльність якої окреслюється так званим Кодексом практики, ратифікованим у 1999 році, а розробленим ще у 1991 році [6]. Її повноваження не закріплені в законодавчих актах. До складу комісії входять 16 осіб, 7 із яких працюють журналістами. Решта членів комісії – представники громадськості, які не пов'язані з медіа. Фінансування комісії здійснюють ЗМІ країни. Голова комісії обирається редакторами. Аби не було упередженості, створено спеціальну комісію, яка опікується призначеннями і обирає представників від преси.

Комісія діє на основі Кодексу практики, положень якого дотримуються всі видання. Це своєрідний етичний кодекс журналістів Великобританії.

Проблемами саморегулювання ЗМІ у Великобританії переймається Комісія зі стандартів [7]. Її діяльність поширюється на електронні ЗМІ. Фінансування комісії здійснюють держава та теле- й радіокомпанії. Мета діяльності цього органу – вилучення з контрольованого поля інформації, що пропагує агресію та секс, а також втручається в особисте життя громадян. Принцип діяльності Комісії зі стандартів схожий на принципи діяльності Комісії з розгляду скарг на пресу, з однією посутньою відмінністю: перша не розглядає скарги від політиків, як це робить Комісія з розгляду скарг.

Слід також зупинити увагу на практиці державної телерадіокомпанії Бі-Бі-Сі. Тут головним органом саморегулювання залишається Рада дванадцяти. Це внутрішній контролюючий орган компанії, повноваження якого доволі великі. Рада дванадцяти врегульовує проблеми саморегулювання ЗМІ у межах телерадіотрансляції з огляду на принципи, що вироблені Комісією зі стандартів [8].

У Данії створено Комісію у справах преси, що займається питанням саморегулювання. Особливість функціонування цієї комісії полягає в тому, що її повноваження чітко закріплені Законом "Про відповідальність преси", прийнятим у 1991 році [9], який, окрім повноважень, регламентує ще й порядок роботи комісії, її склад та права. У законі йдеться про те, що журналіст відповідає за свої вчинки згідно з прийнятими журналістським корпоративним товариством правилами "Принципи добропорядності поведінки преси". Журналісти таким чином не тільки підзвітні Комісії у справах преси, а й несуть юридичну відповідальність перед Законом "Про відповідальність преси". Вісім членів Комісії у справах преси обираються за рекомендацією громадськості, юристів, журналістів, а голову комітету з питань громадської думки призначає Міністр юстиції Данії.

У Фінляндії проблему саморегулювання преси вирішили інакше. У 1968 році створено Раду публічного оскарження [5], яка підпорядкована Спілці журналістів Фінляндії. Особливістю даної організації є те, що інформаційні суперечки здійснюються у відкритому інформаційному просторі.

У Німеччині в 1956 році створено Раду преси [10], до складу якої входять представники Спілки видавців газет, Спілки видавців журналів, Спілки журналістів, профспілки IG-Medien. Німецька Рада преси частково фінансується та контролюється державою. У 1973 році було прийнято Кодекс професійної етики.

Відповідний закон, який регламентує функціонування Ради преси, прийнято у 1976 році. До повноважень ради належить відстежування недоглядів у роботі преси та їх усунення. Рада також опікується безперешкодним доступом ЗМІ до джерел новин, розслідує скарги з приводу публікацій. Одним із принципів Ради преси є невтручання у конфлікти, пов'язані з діяльністю податкової служби.

Утім, як зазначає Зігфрід Вайшенгер, "менш яскраво виявлена у Німеччині готовність до добровільного виправлення помилок на зразок спеціальної шпальти у "Нью-Йорк Таймс", що присвячена саме цьому. Ще не утвердився в Німеччині й інститут спеціальних уповноважених" [5, 260].

У Японії та Південній Кореї інститутом саморегулювання є комісії "сінсасіцу" [11, 38], що відстежують якість преси. До складу комісій входять соціологи, мета яких вивчати пресу, громадську думку, давати свої рекомендації. Також у Японії запроваджено інститути ньюз-омбудсменів. Історія створення цього органу саморегулювання одна із найдавніших. У 1922 році газета "Asahi Shimbun" у Токіо утворила комітет для отримання та вивчення скарг читачів. У 1938 році інша японська газета Токіо – "Yomiuri Shimbun" – засновує комітет для контролю за якістю преси. У 1951 році він перетворюється в комітет омбудсменів, який сьогодні приймає скарги стосовно газети та щоденно зустрічається із редакторами.

Протягом 70 років у Франції діє такий орган саморегулювання у пресі, як Комісія з ідентифікаційних карток професійних журналістів. Ця Комісія діє на основі прийнятого у 1935 році закону про пресу. До її складу входять журналісти, видавці періодичних видань. Склад комісії щорічно оновлюється. Голова комісії обирається за ротаційним принципом: один рік – від журналістів, інший – від видавців періодичних видань.

Голова Комісії обирається голосуванням журналістів Франції. Спочатку колективи ЗМІ висовують претендента, потім обговорюють його кандидатуру. Окрім цього, сам кандидат має подати до комісії відомості про себе, стаж роботи, останні публікації [12].

Проаналізувавши інституції саморегулювання в західних країнах, виділимо такі моделі: інститути омбудсменів, комісії (ради) з преси та інститути прес-карт. Ці моделі саморегулювання існують в одних країнах із розвинутою демократією за підтримки державної влади, в інших діють самостійно на основі професійних об'єднань та спілок. У своїй роботі вони спираються на кодекси професійної етики журналістів, державне законодавство, що регулює діяльність ЗМІ, та на міжнародні документи. Жодних елементів цензури тут немає.

Сьогодні на території України інституції саморегулювання лише починають з'являтися. Тому перед українськими науковцями стоїть важливе завдання: вивчити та проаналізувати досвід інших країн із вирішення інформаційних суперечок та надати практичні поради для вітчизняних ЗМІ.