Ласкаво просимо

Проблема регулювання авторського права на інтерв'ю

асп.
УДК 347.78:303.623

Стаття присвячена питанням закріплення співавторства на інтерв'ю в українському законодавстві. Розглядаються практичні наслідки такого положення для журналістів і респондентів, а також кроки, які вже зроблено в цьому напрямі.

The article is devoted to fixation of co-authorship on interview in the Ukrainian legislation. There are considered practical consequences of such rule for journalists and respondents, and also the steps, which have already done in this way.

В останні роки законодавство України про авторське право та суміжні права переживає добу бурхливого розвитку: наша держава ратифікувала майже всі існуючі на сьогодні міжнародні договори і конвенції щодо регулювання цієї сфери інтелектуальної власності, а також створила потужне вітчизняне підґрунтя для захисту прав авторів. Нову редакцію Закону "Про авторське право і суміжні права" прийнято 11 липня 2001 року, крім того, прийнято новий Цивільний кодекс та Закон України "Про електронний цифровий підпис", що набрали чинності 1 січня 2004 року, внесено зміни до Кримінального кодексу в бік посилення відповідальності за порушення у сфері інтелектуальної власності тощо.

Положення щодо авторських прав наявні в усіх документах, що регламентують інформаційну діяльність, у які також було внесено зміни у зв'язку з новою редакцією закону про авторське право. Про це свідчить Закон України від 3 лютого 2004 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо охорони інтелектуальної власності", який конкретизував, а подекуди й змінив викладення окремих статей і положень у Законах "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", "Про видавничу справу", "Про професійних творчих працівників та творчі спілки", "Про рекламу", "Про наукову і науково-технічну діяльність" тощо. Є всі підстави стверджувати, що нині вітчизняне законодавство цілком відповідає вимогам Угоди ТРІПС.

Проте не завжди положення нових та доопрацьованих нормативно-правових актів повною мірою відображають взаємини авторів і видавців. Така тенденція спостерігається у регулюванні авторського права на інтерв'ю ст. 13 Закону України "Про авторське право і суміжні права" у редакції від 11 липня 2001 року. Положення, викладене в цій статті, передбачає, що, крім журналіста, співавтором інтерв'ю є особа, яка дала інтерв'ю, і опублікування запису інтерв'ю допускається лише за згодою цієї особи [1]. Останнє твердження не зовсім логічне, оскільки якщо особа вже дала інтерв'ю, отже, вона погодилася на його опублікування. Якщо ж мається на увазі затвердження респондентом примірника журналістського інтерв'ю перед його опублікуванням з метою уникнення фактологічних помилок, що могли виникнути при розшифруванні матеріалу, то це можна конкретизувати в законі більш детально.

Частково відповідь на це запитання можна знайти у ст. 42 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" (зі змінами та доповненнями). У контексті недопустимості перекручування інформації в ньому наголошується на тому, що особа, в якої беруть інтерв'ю або яка надала інформацію для телерадіоорганізації, має право вимагати у письмовій формі перегляду чи прослуховування готового матеріалу перед його трансляцією, а в разі незгоди – вилучення матеріалу з передачі [2].

Негативним тут також є те, що згідно з п. 4 cт. 13 Закону України "Про авторське право і суміжні права" винагорода за використання твору відтепер належатиме журналісту і респонденту порівну, якщо в угоді між ними не передбачається інше. Угоди ж, як правило, в таких випадках не укладаються.

У Кримінальному кодексі України про жодні вимоги до написання та публікування інтерв'ю взагалі не йдеться, оскільки у ст. 176 цього документа йдеться лише про незаконне відтворення та розповсюдження творів, що тягне за собою кримінальну відповідальність. Відтворення ж, у свою чергу, є виготовленням примірників творів та записом їх у будь-якій наявній формі. Тобто мається на увазі суто технічний аспект, що супроводжує інформаційний процес. Водночас Кримінальним кодексом передбачена відповідальність за "інше умисне порушення авторського права і суміжних прав, якщо це завдало матеріальної шкоди у великому розмірі" [3], що дозволяє за умовчанням включити до таких порушень як неналежне використання запису інтерв'ю, так і плагіат або будь-яке інше порушення авторського права на твір, розміщений у ЗМІ, але, зважаючи на те, що саме за законодавством вважається матеріальною шкодою у великому розмірі, можна припустити, що в результаті судового розгляду постраждає не окремий журналіст, а видання в цілому.

Зрозуміло, що за рахунок інтерв'ю власники мас-медіа не можуть або не завжди можуть збільшити гонорарний фонд видання пропорційно до кількості та обсягу опублікованих інтерв'ю, а найімовіршіше, знизяться розцінки на саму журналістську роботу. Тож унаслідок зменшення суми гонорару журналістам доведеться вдвічі більше працювати задля утримання свого матеріального становища на тому ж рівні, на якому воно було до прийняття цього закону.

У книзі "Основи журналістики у відповідях і заувагах" професор В. В. Різун, відповідаючи на запитання: "Чи треба погоджувати текст інтерв'ю з його героєм?", розглядає два можливі варіанти відповіді, які не можна і не потрібно вимірювати законодавчими рамками. Перша відповідь – ствердна, оскільки "журналіст, у загальнолюдському, а не правовому сенсі, має бути співавтором з героєм свого інтерв'ю у пошуках істини і навіть допомогти людині висловитися" [4, 52]. Друга – заперечна, але можлива лише за існування ідеального суспільства, де журналіста поважатимуть і довірятимуть йому.

Слід зазначити, що більшість ЗМІ ігнорують ст. 13 вищезгаданого закону, адже в ньому не прописано механізм відрахування матеріальної винагороди за співбесіду респондентові. До того ж, є деякі інші аспекти інтерв'ювання, що також потребують вдосконалення та уточнення на законодавчому рівні:

1. Інтерв'ю замовляє саме видання або так зване ексклюзивне інтерв'ю з метою збільшення читацької/слухацької/глядацької аудиторії, дотримування сучасних тенденцій висвітлення певних явищ, подій тощо (розмова із зіркою шоу-бізнесу або з посадовцем сусідньої держави, що приїхав в Україну, наприклад, під час виборчих перегонів) – такі матеріали замовляються завчасно, за них платить саме видання, причому немалі кошти, а отже, не можна навіть порівнювати розмір матеріальної винагороди, що виплачується журналісту, з одного боку, і респонденту – з іншого, або, принаймні, уявити його однаковим.
2. Респондент замовляє інтерв'ю певному засобу масової інформації з метою популяризації себе як особистості, просування власного бренду на вітчизняному ринку товарів і послуг і т. ін. У цьому випадку респондент сплачує відповідні кошти редакції в цілому, а не конкретному штатному працівникові видання, який виконує свій службовий обов'язок (якщо тільки журналіст не є незалежним і якщо між ним і замовником не існує окремої домовленості). Редакція, у свою чергу, виплачує гонорар тільки журналісту за стандартною тарифікацією.
3. Інтерв'ю використовується лише як вихідний матеріал для написання, наприклад, аналітичної статті про певну проблему, в якій спеціалізуєтья чи є компетентним респондент. У цій ситуації особа, яка дає інтерв'ю, звичайно, має отримати гонорар як респондент, але враховуючи те, що в кінцевому продукті інформаційної діяльності ця особа виступає лише як джерело, винагорода їй не належить за законом про авторське право.

З метою отримання детальнішого роз'яснення норм законодавства про авторське право 8 вересня 2003 року нами було надіслано запит на електронну адресу Державного департаменту інтелектуальної власності. Через місяць одержано відповідь від головного спеціаліста відділу нормативного регулювання Управління економіки та регіональної політики департаменту. Фахівець посилається на те, що оскільки, крім журналіста, співавтором інтерв'ю є особа, яка його дала, то відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України "Про авторське право і суміжні права" у редакції від 11 липня 2001 року останньому як одному із співавторів належить таке саме право на опублікування та інше використання твору, як і тому, хто записав розмову, "незалежно від того, чи утворює такий твір одне нерозривне ціле або складається із частин, кожна з яких має самостійне значення" [1].

Відповідно, при використанні інтерв'ю у будь-який інший спосіб застосовується положення ч. 3 ст. 15 цього ж закону, де задекларовано виключне право автора дозволяти або забороняти переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів [1].

Ініціативу звернутися до Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації щодо необхідності й невідкладності законодавчого врегулювання співавторства на інтерв'ю виявили учасники "круглого столу", організованого 12 жовтня 2003 року Інститутом масової інформації (ІМІ) спільно з Міжнародною організацією захисту свободи слова "Артикль 19".

Під час "круглого столу" було відпрацьовано Звернення ІМІ до українських журналістів та медіа-юристів, що закликає підтримати вимогу змінити законодавчу норму про співавторство журналіста та того, хто дає йому інтерв'ю [5]. У зверненні наголошено на тому, що інтерв'ю є публіцистичним жанром, який не можна вважати твором, оскільки перелік об'єктів, що охороняються авторським правом, наведений у ст. 8 закону про авторське право, не визначає інтерв'ю як твір. Наразі відомо, що поривання Інституту масової інформації гармонізувати вітчизняне законодавство про пресу та інтелектуальну власність відповідно до вимог Ради Європи поки що не знайшли підтримки в жодному законопроекті, поданому на розгляд Верховної Ради України.

Проте віднесення інтерв'ю до публіцистичної групи жанрів є спірним питанням, оскільки, за класифікацією теоретиків, діапазон інтерв'ю коливається від інформаційних до публіцистичних жанрів журналістики залежно від його форми та характеру подання. Так, у словнику журналістикознавчих термінів Д. С. Григораша читаємо, що інтерв'ю – це "публіцистичний жанр (інформаційна група)" [6, 95]. Натомість російський дослідник О. О. Тертичний розділяє інтерв'ю на інформаційне та аналітичне (у першому випадку особа, яка дає інтерв'ю, відповідає тільки на прості запитання, тимчасом як у другому акцент робиться на спеціальних знаннях з певної галузі, якими володіє респондент як фахівець) [7, 81, 108].

У "Радянському енциклопедичному словнику" викладено доволі однобічне трактування цього терміна, згідно з яким інтерв'ю – це жанр публіцистики, бесіда журналіста з однією чи кількома особами з приводу тих чи інших актуальних питань [8, 501].

Отже, якщо виходити з публіцистичної природи інтерв'ю як жанру, доцільно керуватися нормами ст. 8 закону про авторське право, відповідно до якої до об'єктів авторських прав належать, зокрема, літературні письмові твори белетристичного, публіцистичного, наукового, технічного або іншого характеру (книги, брошури, статті тощо).

У протилежному ж випадку є п. 17 ст. 8 закону, що містить норму "інші твори", згідно з якою об'єктом авторського права і суміжних прав може вважатися практично все, що є результатом творчої праці автора, в тому числі інтерв'ю [1]. Проте, як бачимо і серед дослідників масовоінформаційної діяльності, і в довідково-енциклопедичній літературі немає одностайності щодо конкретного визначення цього жанру журналістики, а це значно ускладнює розуміння правовідносин у сфері інтелектуальної власності, що виникають при його застосуванні.

Творчість як головну ознаку оригінальності авторського твору визначено у ст. 1 закону про авторське право. У свою чергу, творчий характер журналістської праці закріплено у ст. 1 "Поняття і терміни" Закону України від 23 вересня 1997 року "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", згідно з якою журналіст – це "творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові службові обов'язки в засобі масової інформації" [9]. Подібне визначення дано ст. 21 Закону України від 28 лютого 1995 року "Про інформаційні агентства". Тож у цьому розумінні саме творчий характер праці є єдиним універсальним критерієм виникнення права авторства, що дає змогу відрізнити автора від інших осіб, які створюють копії або окремі примірники творів, що не відрізняються від авторських оригіналів.

Проте відповідно до ст. 433 нового Цивільного кодексу до об'єктів охорони належать як окремі статті, аудіовізуальні твори, розміщені на сторінках друкованих ЗМІ та у програмах телерадіомовних організації, так і збірники творів, "якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності" [10]. Відповідно, такими збірниками можуть бути і паперове видання, і організація мовлення.

Зазначимо лише, що жодного законодавчого визначення терміна "інтерв'ю" немає, а це ще більше ускладнює розуміння природи одного з найпоширеніших жанрів журналістики учасниками комунікативного процесу і здійснення своєї діяльності відповідно до чітко встановлених норм. До речі, епітет "публіцистичний" було введено як одну з характеристик об'єктів, що підлягають охороні авторським правом, лише з 2001 року, тобто у новій редакції ст. 8 закону, – до цього ж говорити про журналістську природу інтерв'ю чи будь-якого іншого матеріалу, надрукованого в засобі масової інформації, було надзвичайно складно.

Повертаючись до "круглого столу" ІМІ, зазначимо, що ще є, принаймні, два аспекти негативних наслідків регулювання співавторства на інтерв'ю чинним законодавством України про авторське право і суміжні права:

1. Визнаючи осіб, що беруть участь в інтерв'ю, співавторами, законодавець зводить нанівець положення інших законів, що регулюють діяльність ЗМІ та журналістів. Недотримання цієї норми може бути переведеним у політичну площину і напередодні виборів стати елементарним гачком для журналістів через те, що може збільшитися кількість судових позовів від депутатів та ін. з приводу нібито порушення їхніх прав шляхом невиплати авторської винагороди.
2. Застосування такої норми на практиці порушить право журналістів на вільне одержання, використання та поширення інформації, оскільки вона робить неможливим навіть опитування на вулицях. До речі, нормою про співавторство вже скористався один громадянин, опитаний на вулиці кореспондентом газети "Факты", який висунув позов проти видання саме за неузгодженість з ним тексту та невиплату гонорару.

Проте, на нашу думку, застосування норми ч. 1 ст. 13 Закону України "Про авторське право і суміжні права", яка забороняє співавторам твору, що становить нерозривне ціле (а інтерв'ю є саме таким твором) без достатніх підстав відмовляти в опублікуванні чи іншому використанні або зміні твору [1], може більш-менш владнати ситуацію, що склалася. Тобто співавтор-нежурналіст не може навіть вимагати скорочення інтерв'ю, не вказавши "достатніх підстав" у письмовій формі. До того ж, неправомірність подібних вимог підкреслюється правом журналіста вільно одержувати, використовувати, поширювати, публікувати інформацію, закріпленим ст. 26 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні". Водночас ст. 16 закону про авторське право регламентовано, що всі майнові права на службові твори, зазначені в договорі, належать роботодавцю, тобто редакції ЗМІ, а розмір і порядок виплати винагороди встановлюється у цьому договорі. Таким чином, будь-які претензії щодо винагороди за інтерв'ю респондент повинен висувати не до журналіста, а до роботодавця в судовому порядку.

Чітке визначення правовідносин між журналістами та респондентами стає дедалі актуальнішим ще й з огляду на технологічний аспект, адже на сьогодні чимало українських засобів масової інформації, як друкованих, так і електронних мають свої інтернет-версії. Крім того, більш-менш сформувалася низка загальновідомих онлайн-видань, серед яких "Українська правда" (www.pravda.com.ua), "Електронні вісті" (www.elvisti.com), "ProUA" (http://proua.com), "Версии.com" (www.versii.com). На відміну від Заходу, де майже весь вміст інтернету, в тому числі журналістські матеріали, "викладаються" на веб-сторінки з комерційною метою (тобто для того, щоб їх подивитися, за них потрібно заплатити), український інтернет здебільшого спрямовано на вільний доступ користувачів до інформації, принаймні, тих, що проживають у столиці.

Існують різні підходи до розуміння інтернету взагалі: деякі вважають його повноцінним засобом масової інформації (щоправда, з невизначеним на сьогодні статусом), а дехто взагалі не вважає цифрову форму фіксації даних об'єктивною, беручи за приклад США, де твір має фіксуватися в будь-якій осяжній формі [11, 53]. Автор дотримується думки про те, що оцифрування газетного номера, у тому числі всіх інтерв'ю, що в ньому розміщено, є новою об'єктивною формою існування твору, а тому власнику ЗМІ слід обумовити таке використання матеріалу з журналістом в кожному окремому випадку і, відповідно, сплатити гонорар. Однак, як уже зазначалося, безкоштовне в більшості своїй надання інформації через інтернет в Україні призводить до того, що власник сайту може лише зазначити ім'я автора під матеріалом, без дотримання його майнових прав і без здійснення контролю за подальшим просуванням твору в мережі.

Крім того, використання окремих елементів інтерв'ю може регламентуватися іншими нормами законодавства про інтелектуальну власність, які пов'язані, як це не дивно, з випадками вільного використання творів. У ст. 21 Закону України "Про авторське право і суміжні права" серед інших щодо засобів масової інформації передбачено вільне використання творів без згоди автора, але з обов'язковим зазначенням його імені та джерела запозичення, у таких випадках:

– використання літературних і художніх творів в обсязі, виправданому поставленою метою, як ілюстрацій у виданнях і передачах мовлення;
– використання цитат (коротких уривків) з опублікованих творів у обсязі, виправданому поставленою метою, в тому числі цитування статей з газет і журналів у формі оглядів преси;
– відтворення у пресі попередньо опублікованих у газетах або журналах статей з поточних економічних, політичних, релігійних та соціальних питань, коли право на таке відтворення спеціально не заборонено автором;
– відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії творів, побачених або почутих під час перебігу таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою;
– відтворення з інформаційною метою у газетах та інших періодичних виданнях, передання в ефір публічно виголошених промов, звернень, доповідей та інших подібних творів у обсязі, виправданому поставленою метою [1].

Схожі вимоги містяться у ст. 44 Цивільного кодексу України "Випадки правомірного використання твору без згоди автора". Більшість із наведених пунктів, в принципі, можна застосовувати і спиратися на них в разі виникнення непорозумінь через публікацію інтерв'ю між журналістом і респондентом, але, знову ж таки, від самого початку ситуація з інтерв'юванням повинна бути врегульована перш за все на законодавчому рівні.

Підтвердженням вищезазначеного може слугувати інтерв'ю з президентом Парламентської Асамблеї Ради Європи Рене Ван дер Ліндоном, розміщене на сайті Ради Європи з приміткою: "Це інтерв'ю може бути опубліковане вашим засобом масової інформації (на цю інформацію не поширюється авторське право)". Натомість у переважній більшості інших випадків застосування ст. 21 закону про авторське право, коли це не обумовлено безпосередньо перед матеріалом або після нього, як у наведеному прикладі, йдеться саме про короткі уривки, з яких іноді буває досить складно встановити загальний контекст, особливо коли цитуються певні наукові твори, автори яких часом вкладають в одну завершену думку (речення) близько 2000 знаків.

Крім того, "специфіка деяких жанрів журналістики або текстів взагалі не дозволяють оформити цитату, дотримуючись таких вимог: обов'язкове написання лапок на початку і наприкінці уривку, що цитується; зазначення імені автора та посилання на джерело інформації" [12]. Щодо розташування посилань, то воно може варіюватися від цитування в самому тексті до посилання у списку літератури в кінці твору – залежно від жанру, в якому роботу репрезентовано.

Визначення та законодавча конкретизація авторського права на інтерв'ю повинна враховувати всі випадки використання цього жанру у вітчизняних засобах масової інформації. Чітке розуміння своїх майнових авторських прав обома сторонами комунікативного процесу сприятиме збільшенню кількості якісних матеріалів із першоджерел у різних видах мас-медіа.