асп.
УДК 070:261.7
У статті зосереджено увагу на концептуальних проблемах діалогу церкви і держави, що розглядаються на матеріалі православної газети "Дзвони Волині", з'ясовується позиція видання щодо взаємозв'язку цих двох структур.
This article is about conceptual problems of a dialogue between church and state, which are examined on the material of Orthodox newspaper "Bells of Volyn". The periodical publication's point of view about interaction of these two structures is explained.
Однією з ключових проблем сучасної релігієзнавчої періодики є діалог церкви і держави. Преса завжди всебічно і послідовно висвітлювала питання суспільно-політичного характеру. Щодо релігійних видань – концептуальні засади морального становлення особистості нерозривно пов'язані з духовним розвитком держави. Православна періодика Волині репрезентує синтез етичних, культурних, національних поглядів.
Слід зауважити, що проблему взаємодії релігії і держави з'ясовувало у своїх працях чимало науковців: В. Карпенко [7], І. Крупський [8], Є. Сверстюк [12], Б. Яськів [15]. Про міцне переплетення сучасного національного та релігійного відродження зазначають у колективному дослідженні М. Рибачук, О. Уткін, М. Кирюшко [11].
Проте окреслена проблема залишається актуальною і сьогодні, оскільки її складність та дискусійність спонукають до нової інтерпретації, зокрема на матеріалі православної газети "Дзвони Волині".
Метою розвідки передбачено з'ясування позиції названого видання щодо проблеми взаємозв'язку церкви і держави, а також систематизацію та узагальнення його концептуальних засад, що стосуються питання діалогу між цими структурами.
Як стверджує І. Павлюк, "Дзвони Волині" – однозначно одна з найавторитетніших, найглобальніших релігійних газет Волині останнього десятиліття ХХ віку: тут можна знайти і фундаментальні теоретичні матеріали, пов'язані із основами, корінням християнства, і матеріали "на злобу дня", і аналітику, де ці дві сфери порівнюються, перспективуються. Майже кожен матеріал часопису хрестоматійний – і за формою, і за змістом" [11]. Оскільки видання з'явилося в період здобуття Україною незалежності (1991), то є всі підстави розглядати це релігійне видання в контексті українського державотворення.
Історично так склалося, що потенційні можливості церкви в усі часи були надзвичайно великими. Саме в релігійній пресі зосереджено її інформативну функцію. Ці видання стають одним із суб'єктів комунікації. Так, А. Бойко зазначає: "Церковна преса виконувала в комунікативній діяльності роль відсутньої ланки: якщо розглядати звернення до Бога – молитву – як однобічний аспект комунікації, то, ймовірно, що першому суб'єкту не вистачало відповіді. Церковна преса й взяла на себе роль другого суб'єкта комунікації, претендуючи на виняткову істинність своїх позицій" [1].
Церква відігравала не лише виховну, моралізаторську, просвітницьку, а й консолідуючу роль. Слушною із цього приводу є думка Л. Вежель: "Ми повинні усвідомити: Українська православна церква протягом століть була тою потужною силою, що об'єднувала в одне ціле весь український народ на засадах єдиної віри, а держава пильнувала той моноліт, підтримувала, бо це було всенародною справою навіть в умовах спустошливого татаро-монгольського нашестя. Та значно тяжчим являло собою для нашого народу російське та польське ярмо. Польща, зокрема, не тільки руйнувала нас політично й економічно, але й посягнула на саму душу народу – православну віру як головну опору національного життя" [2].
Зауважимо, що газета "Дзвони Волині", відмежовуючись від політики, чітко декларує місію церкви в суспільстві: "Певним колам хотілося б бачити в Церкві свою попутницю чи союзницю в реалізації далеких від віри і благочестя задумів. Вони забувають, що місія Церкви, як і її природа – "найперше шукати Царства Божого" (Лк. 12, 31). Церква не пов'язує себе з якимось політичним типом державного устрою. Церква – вище від "правих" і "лівих" за своєю природою і сутністю, а отже, може виступити як модератор діалогу всіх братів, котрих життя чи амбіції поставили по різні боки так бажаного сьогодні братерства" [3]. Як бачимо із цитати, церква має на меті, перш за все, пропагування духовних цінностей. Вона доносить до читачів високі морально-етичні ідеали, що повинні бути основою держави. До того ж, церква пропонує свій спосіб розв'язання конфліктних ситуацій – діалог.
Керуючись принципами християнської моралі, церква висловлює своє занепокоєння масовою секуляризацією культури. Православна преса не може триматись осторонь проблем втрати суспільством духовних пріоритетів, оскільки в центрі уваги церкви – людина. Ціннісні орієнтації особистості є важливим чинником формування духовно багатої держави. Так, на сторінках газети "Дзвони Волині" простежуємо готовність церкви взяти відповідальність за душі своїх парафіян, з метою запобігти обранню ними неправильного шляху: "Сьогодні православний народ, як істинний хранитель віри і благочестя, особливо занепокоєний усім тим, що відбувається у релігійному, політичному та культурному житті нашої держави і всього світу. У цьому ми бачимо відрадний вияв бадьорості і духовної тверезості у церковному середовищі. У свою чергу, з усією пастирською відповідальністю перед Богом за ввірені нам душі відзначаємо, що сучасна цивілізація, на жаль, не тільки стрімко секуляризується, але й нерідко керується у своєму розвитку ідеями богопротивними і богоборчими" [5].
Зв'язки церкви і держави на політичному рівні сьогодні стали дуже тісними. З одного боку, це негативний досвід, а з іншого – реалії сьогодення: "Нині синхронно збігаються два взаємопов'язаних процеси – політизації релігійного життя і набагато менше – релігізації (сакралізації) політики. Розвиваються вони вкрай суперечливо, посилюючи в таких випадках соціальну напругу в українському суспільстві. Це стосується передусім політизації релігії, що спричиняє чимало соціально-політичних ускладнень" [9].
Євген Сверстюк, наголошуючи на становленні церкви без політики, зазначає: "Духовний голод у народі великий. Україна чекає на проповідників, учителів, голос яких має чути влада, інтеліґенція, народ. Людей духовної влади, перед якою схиляють голову всі. Це найвищий духовний маєстат влади і вчитель мудрості" [12]. Отже, на перший план має висуватися не політика церкви, а безпосередньо духовні виміри, які остання окреслює. Державі необхідно узгоджувати свої закони із мораллю, фундаментальними загальнолюдськими цінностями. Лише за цих умов можливий нерозривний зв'язок церкви із суспільством.
Ведучи мову про християнсько-етичні аспекти соціуму, православна газета "Дзвони Волині" не здійснює просте моралізаторство. Видання, поряд із пропагуванням ідей духовного виховання людини, виступає за поглиблення контактів у всіх сферах релігійно-церковного та державно-національного життя. Підтвердженням цієї тези є думка авторів праці "Національне відродження і релігія": "У сучасних релігійних концепціях церква не повинна бути замкненою, її солідарність з суспільством має будуватися не на основі лише проповіді трансцендентного. У богословських публікаціях підкреслюється, що потрібна якісно нова солідарність із суспільством, особливо з тими його соціальними групами, які присвячують свою діяльність боротьбі за глибинні демократичні реформи" [11]. Додамо, що важливий моральний акцент у газеті робиться на духовній єдності українського народу, що неодмінно має сприяти духовній єдності на рівні світовому.
У контексті пошуку способів зміцнення зв'язків між православними та державою, варто процитувати В. Карпенка: "Останнім часом стало модно відділяти церкву від політики. Це до певної міри справедливо, якщо мається на увазі, що церква не повинна безпосередньо втручатися у політику, а політики не мають нав'язувати церкві свої погляди. Однак, за великим рахунком духовна сфера суспільства тісно пов'язана зі сферою політичною. Адже впродовж двох тисячоліть в усіх країнах церква і держава не тільки взаємодіяли, а й взаємно проникали одна в одну. І чим тісніші були ці взаємодія і взаємопроникнення, тим могутнішими ставали держави" [7].
Свідченням негативного досвіду нав'язування своїх поглядів було некоректне втручання російської церкви у політичні справи в період президентської передвиборної кампанії 2004 року. Спроба вплинути на свідомість віруючих передбачала керування громадською думкою, що, з огляду на відокремленість церкви від політики, не можна було допускати (відповідно до ст. 35 Конституції України, де зазначено, що церква та релігійні організації відокремлені від держави, та ст. 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", де визначається, що релігійні організації не мають права брати участь у діяльності політичних партій і вести виборчу агітацію за того чи іншого кандидата).
Водночас серед суспільних інституцій найбільшу довіру в населення, за всіма соцопитуваннями, має саме церква. Вона ж у передвиборній актуальності стала звичайним електоральним полем для багатьох кандидатів.
Для старої влади релігія була радше інструментом збереження тієї ж таки влади. Тому й спостерігали ми у час останніх президентських виборів за повним нерозумінням деякими агітаторами призначення церкви, що свідчило про брак християнської культури. І в цьому вбачався крок назад – до важкого періоду тоталітарного її підпорядкування правлячим силам. З приходом нової влади змінюються і пріоритети.
Звичайно, обидві сторони: і церква, і держава – не виключають існування одна одної. Навпаки, розвиток обох структур передбачає взаємодію, співпрацю, взаємовплив, але в межах чесних відносин. Штучне нав'язування певних поглядів, переконань, дій веде до опору: "Політика ворожнечі та цькування завдає тільки шкоди Церкві і державі. Політичних діячів ми просимо не втручатися у церковні справи, а надати можливість віруючому народові, на чолі з ієрархами та духовенством, вирішувати свої духовні питання. У нашій країні Церква відокремлена від держави, і через це будь-які спроби втручання політичних партій чи організацій у внутрішньоцерковні справи свідчать про порушення Конституції України, що аж ніяк не відповідає статусу демократичної держави" [4].
Можемо стверджувати не лише про вплив держави на церкву, а й навпаки: церква (а також її інформаційне поле – релігійна преса) здійснює вплив на державу (її ідеологію, культуру). Особливо гострим і актуальним є це питання сьогодні. Православна періодика як одна із форм суспільного спілкування виступає джерелом інформації для специфічної аудиторії – для людей віруючих, що меншою мірою аналізують цю інформацію, а більшою мірою сприймають її за дійсність. Тому варто наголосити на великій відповідальності саме редакторів релігійної преси за ті публікації, що розміщуються на її сторінках. Адже йдеться про певні обов'язки перед аудиторією, що сприймає цю інформацію, а перш за все, про обов'язок перед Богом за її правдивість.
"Попри все, найбільшим даром, яким володіє людина, є здатність думати. Кожен із нас мислить", – зазначено в одній із публікацій газети "Дзвони Волині" [6]. Тому читачі в свою чергу теж повинні розважливо й критично сприймати інформацію, "заповнювати прогалини в ній самостійно віднайденими фактами з інших джерел, сміливо висловлювати повідомлячам своє слово похвали, сумніву або незгоди. Вони повинні протестувати проти навмисних замовчувань або перекручень, протестувати завжди, коли факти висмикнуто з контексту або висвітлено упереджено, коли значення подій надто прибільшено або применшено" [14]. Зауважимо, що спілкування на рівні газета – читач передбачає необхідність діалогу на рівні церква – держава. Так, неодмінною умовою зміцнення зв'язків між цими двома структурами є спілкування з метою обміну поглядами, інформацією, віднайдення точок дотику. Як наслідок – з'ясування невирішених питань, розв'язання проблем, що існують на рівні церкви й держави.
Варто наголосити на великій ролі в консолідації конфесій Іоанна Павла ІІ. Він зробив надзвичайно багато не лише для церкви, а й для всього світу. Святійший Отець керувався принципами толерантності, єдності, взаєморозуміння. Діяльність Папи Римського сприяла демократизації як у релігійній, так і в політичній сферах. Тому й називають Іоанна Павла ІІ однією з найвидатніших особистостей ХХ століття, громадянином планетарного масштабу. Президент Віктор Ющенко, висловлюючи співчуття з приводу смерті Папи Римського, зазначив: "У пам'яті громадян України, православних і католиків, віруючих інших конфесій, усіх, хто поділяє християнські цінності, назавжди залишиться світлий образ Святійшого Отця. Симпатії і щира любов його святості до мого народу, повага до нашої європейської історії та культури завжди знаходили глибоку вдячність українців, які гордяться кровною близькістю з Великою Людиною – символом добра, миру, справедливості і любові до ближнього" [13]. Наголосимо, що Іоан Павло ІІ ставив у центр уваги консолідуючу роль церкви як духовного чинника в житті суспільства.
Виходячи з вищесказаного, зазначимо, що православна преса відкрита для спілкування. Вона окреслює свою позицію таким чином: "Тіло суспільства – народ, Церква Божа – носій Божественної істини" [3]. Тобто місія церкви (а її пропагують релігійні видання) – дотримання високих ідеалів добра, чесності, справедливості, апелюючи до яких, сприяти моральному вихованню, а отже, й духовному зростанню держави як соціального інституту. Тому можливість та важливість діалогу між церквою та державою передбачають реалізацію своїх завдань обома сторонами комунікативного процесу.
1. Бойко А. А. Преса православної церкви в Україні 1900–1917 рр.: Культура. Суспільство. Мораль: Моногр. – Д.: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2002. – С. 44.
2. Вежель Л. М. Філософсько-естетична та журналістська діяльність Гавриїла Костельника у руслі духовних процесів України 1-ї пол. ХХ ст.: Моногр. – К.: Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, 2003. – С. 78.
3. Дзвони Волині. – 1997. – № 11. – С. 1.
4. Дзвони Волині. – 1998. – № 1. – С. 1.
5. Дзвони Волині. – 1998. – № 6. – С. 4.
6. Дзвони Волині. – 2001. – № 1. – С. 1.
7. Карпенко В. Національний інформаційний простір: від єдності церкви до єдності нації // Роль засобів масової інформації у відзначенні 2000-ліття Різдва Христового: Матеріали наук.-практ. конф. голов. ред. ЗМІ (м. Київ, 29 квіт. 1998 р.). – К., 1998. – С. 18.
8. Крупський І. В. Українська релігійно-церковна журналістика і проблеми національного державотворення //Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Л., 1999. – Вип. 6. – С. 395–399.
9. Курас І. Ф., Рибачук М. Ф., Кирюшко М. І., Фещенко П. І. Релігія і політика в сучасній Україні. – К.: Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 2000. – С. 239.
10. Павлюк І. З. Українська преса Волинської області 1939–1941, 1944–2000 рр.: Моногр. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2004. – 249 с.
11. Рибачук М. Ф., Уткін О. І., Кирюшко М. І. Національне відродження і релігія. – К.: Асоціація "Україна", 1995. – С. 11.
12. Сверстюк Євген. В руїнах Вавилонської вежі. Становлення церкви без політики / Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні: Матер. міжнар. наук. конф. (м. Київ, 28–30 верес. 1994 р.). – К.: Українська правнича фундація, вид-во "Право", 1996. – С. 59.
13. Урядовий кур'єр. – 2005. – 5 квіт. – С. 1.
14. Церква і соціальна комунікація: Найголовніші документи Католицької Церкви про пресу, радіо, телебачення, інтернет та інші медіа / Упор. і наук. ред. М. Перун. – Л.: Вид-во Українського католицького інституту, 2004. – 440 с.
15. Яськів Б. І. Релігія в контексті генези української національної ідеї: Автореф. дис. … к. філос. н. – 09.00.11. – релігієзнавство / Ін-т філософії НАН України. – К., 1996. – 24 с.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові