Т. В. Казакова,
докторант
УДК 070:808.5
На прикладі "Похвали Єлєні" Горгія у статті досліджуються засоби оцінки в античній ораторській прозі. Доводиться, що головним методом і засобом оцінки є бінарні опозиції, завдяки яким і відбувається акт переконання у названій вище промові.
The means of Antique oratorical prose are investigated in the article. It is proved that the main method and means of criteria are bilateral oppositions, owing to those the act of persuaoling is made in the speech of Jeorge "The praise of Helen".
Майже тисячоліття історія розвитку греко-римської риторики наочно виявляє загальні закономірності функціонування суспільної комунікації, які мають практичну актуаль-ність й сьогодні [1; 2].
Увага до досвіду античної риторики загострюється саме в ХХ столітті – добі наро-дження власне масової комунікації [3, 23] – спочатку в німецькій науці в 20-ті роки [4], потім – у французькій в останні десятиріччя [5; 6].
Про активізацію вивчення античної риторики у слов'янському світі на початку ХХI століття свідчать, з одного боку, міжнародна наукова конференція на філософському фа-культеті у Загребі (жовтень 2001 р.), присвячена саме риториці [7], а з іншого – досить ча-стотне видання нових навчальних посібників з риторики [8–14] та ін.
Одним із провідних напрямів сучасного вивчення античної риторики є аналіз кон-кретного тексту в певному аспекті [15–18]. Ми пропонуємо для такого аналізу "Похвалу Єлєні" Горгія – промову – навчальний взірець, що дуже чітко демонструє сутність ге-оргієвського методу переконання, який не втрачає популярності й сьогодні.
Найбільш глибоке проникнення в специфіку поетики цього тексту зробила дослідниця Т. А. Міллер: "Він примітив особливий прийом, який зводиться до того, що явища реальності розподіляються за двома протилежними полюсами, і від того, наскільки вдавалося оратору підвести предмет під певну категорію і відповідно віднести його до того чи іншого полюса, за-лежала його оцінка. До фокуса уваги письменника потрапляли не ізольовані об'єкти з їхніми приватними особливостями, а відразу два предмети, кожний з яких був наділений ознаками, прямо протилежними ознакам свого напарника.
За такого способу відображення на перший план висуваються не індивідуальні риси явищ та речей, а те, чим предмети відрізнялися один від одного. Інтерес викликав не предмет сам по собі, а та обставина, що він інший, ніж другий предмет, і "бути чиєюсь протилежні-стю" ставало його головною сутністю. Жоден з двох предметів у цій ситуації не міг бути по-казаний без другого, оскільки "протилежне" завжди протилежне чомусь і не існує без спів-віднесеного із ним антипода" [19, 67].
Тобто Т. А. Міллер майже підводить до думки про те, що розумовий простір вищезгадано-го тексту організовують бінарні опозиції [20], сутність яких полягає у співвіднесеності об`єк-та зі своїм антиподом; у бінарній опозиції відбувається напружене протистояння "лівосто-роннього" і "правостороннього" понять: "лівостороннє" поняття претендує на привілейний стан, заперечуючи тяжіння на таке ж положення з боку "правостороннього" поняття, від яко-го воно, врешті-решт, залежить [21–23].
Розглянемо докладніше саму методику використання названого прийому давньо-грецьким оратором.
Вже перша фраза, що відкриває "Єлєну", містить у собі оцінну бінарну опозицію "слава – безслав`я": "Славою служить місту сміливість, тілу – краса, духу – розум, промові – правди-вість; усе, протилежне цьому, – лише безслав'я" [24, 33] (виділено атором. – Т. К.), яка відразу ж "обростає" обертонами: "уславлення – насмішка", "уславити – ганьбити". "По-трібно нам чоловіка та жінку, слово та справу, місто та вчинок, якщо вони вимагають хвали – хвалою вшанувати, якщо ж не вимагають хвали – насмішкою вразити. І навпаки, так само нерозумно і неправильно те, що варте хвали, – засуджувати, варте насмішки – вихваляти" [24, 33] (виділено автором. – Т. К.).
Саме в системі цих координат – "слава – безслав`я", "уславлення – насмішка", "услав-ляти – ганьбити" – і пропонує оратор осмислити шлюбну зраду Єлєни. Називаючи голов-ною метою своєї промови "зняти звинувачення з тієї, якій багато поганого довелося почу-ти" [24, 33], Горгій вводить ще одну опозицію: "безневинність – злочин".
Таким чином, утворюється цілий комплекс оцінних бінарних опозицій: "слава – без-слав'я", "уславлення – насмішка", "уславляти – ганьбити", "безневинність – злочин".
У системі цього комплексу "зняти звинувачення" означає перевести об'єкт оцінки з "правостороннього" поняття "безслав'я" до "лівостороннього" – "слава"; тому не випадко-во промова має назву "Похвала (тобто прославлення. – Т. К.) Єлєні", а не "Захист Єлєни".
Переведення об'єкта до полюса "слава" розпочинається відразу ж за допомогою невелико-го панегірика родовитості (батькам) та красі Єлєни. Автор нагадує, що "за родом і породою перше місце серед найперших жінок та чоловіків займає та, про кого йшла мова", що бать-ком Єлєни був бог, а вважався – смертний (Зевс та Тиндарей): "Один серед людей най-сильніший, другий над всесвітом цар", що "красою зрівнювалася з богами", і саме тому "багато в багатьох пристрастей вона розпалила, навколо єдиної себе багатьох чоловіків вона об'єднала, сповнених гордощів гордою міццю: хто багатства величезністю, хто давністю роду, хто природженою силою, хто набутою мудрістю; усі, проте, були підкорені переможним коханням і непереможним честолюбством" [24, 33] (виділено автором. – Т. К.).
Співвідносячись у системі координат "слава – безслав`я" з такими поняттями, як "пер-шість", "сила", "влада", "краса", "непереможність", "багатство", "мудрість", Єлєна впевнено займає місце ліворуч; і це вже є дуже важливим кроком до захисту Єлєни, бо первісна оцінка пануватиме над рештою.
Власне, захист Горгій будує не на детальному викладенні фактів, і не на психологічно-му виправдовуванні злочину Єлєни, а на аналізі зовнішніх причин негожого вчинку Єлє-ни. Логіка переконання полягає у зображенні цих причин як наперед сильніших за людину взагалі (а отже, і за Єлєну!).
Уся складність завдання, яке ставить перед собою Горгій, полягає у співвіднесенні бінар-них опозицій: "слава – безслав'я", "сила – слабкість" – у такий спосіб, щоб друга опози-ція змінила свої полюси на протилежні: "слава – безслав'я", "слабкість – сила".
Це майже неможливо в культурі, де "сила", як правило, завжди асоціюється зі "славою", а "слабкість" – із "безслав'ям". Але Горгій знаходить прийом, завдяки якому "слабкість", якщо й не витлумачується безапеляційно, як "слава", то однозначно викликає не насмішку, а щире співчуття, а "сила", навпаки, – відвертий осуд. Сутність цього прийому полягає в тому, що слу-хачеві пропонується протиставлення "Єлєна – вищі за неї ворожі сили", де конкретний суб'єкт "Єлєна" поступово витісняється узагальненим суб'єктом "людина" (або "жінка"), утворюючи системну бінарну опозицію "людина – вищі за неї ворожі сили", яка послідовно складається з таких чотирьох елементів: – людина – ірраціональні сили: сила Випадку-Року, воля Богів, Неминучість (сила Природи); – людина – фізичні сили, сильніші за неї (акт насилля); – людина – сила Слова; – людина – сила Кохання.
Простежемо за поетикою вибудовування кожного з цих елементів, логікою їх послідов-ності та системного зв'язку.
До системи конкретних протиставлень людини і вищих за неї сил належить перша опо-зиція: "ірраціональне (Фатум, Бог і Природа) – людина". Домінантою у цій "ірраціональній" низці є бог: "Бог сильніший за людину, і міццю, і мудрістю, як і усім іншим: якщо богові або випадку ми провину маємо приписати, то Єлєну вільною від безчестя повинні визнати" [24, 34] (виділено автором. – Т. К.).
У другій опозиції Єлєна більше за все виступає саме як жінка (а не як людина взагалі), з притаманною всім жінкам слабкістю: "Якщо ж вона силою викрадена, беззаконно подолана, не-праведно скривджена, то ясно, що винний викрадач і скривджував, а викрадена та скривдже-на невинна у своєму нещасті" [24, 34].
У цьому випадку Горгій використовує класичну бінарну опозицію "чоловік – жінка", розставляючи в ній власні акценти: "чоловіче" виступає як "викрадач", "скривджувач", а "жіноче" – як "безневинна скривдженість", що вимагає співчуття, а не ганьби. У такий спосіб утверджується опозиція "жінка – брутальна чоловіча сила (чоловіче насилля)", яка цілком виправдовує скривджену Єлєну.
Третя опозиція "людина – сила Слова" вибудовується за допомогою панегірика силі Слова, перед якою людина не може встояти. Силу Слова автор порівнює з двома попередніми.
По-перше, Горгій підносить силу слова майже до Божої сили, якій людина принципо-во не може протистояти: "…слово – найвеличніший володар, зовнішньо мале і непомітне, а справи робить чудесні: може жах зупинити і сум відігнати, викликати радість, підсилити співчуття <...>. І скільки скількох і у скількох справах переконали і будуть завжди пере-конувати, у неправді використовуючи мовлення мистецтво" [24, 54] (виділено автором. – Т. К.). У цьому фрагменті тексту звертає на себе увагу специфіка суб'єктно-об'єктних від-носин: автор не називає суб'єктів Слова (тобто людей, що володіють цією силою), Слово само стає суб'єктом, який впливає на пасивний об'єкт – людину: "Що ж заважає і про Єлєну сказати, що пішла вона, переконана Словом, пішла як та, що не хоче йти, як незаконній якщо б силі вона б підкорилася і була б викрадена силою. Переконанню вона допустила оволодіти собою; і переконання, що нею оволоділо, хоча й не має виду насилля, примусу, але силу має таку ж саму. Бо промова, що переконала душу, її переконавши, вимагає під-коритися сказаному, співчувати зробленому" [24, 35] (виділено автором. – Т. К.). Чи може людина встояти перед силою Слова? Теоретично – так: "Якщо б про все всі мали про мину-ле згадку, і про теперішнє розуміння, і про майбутнє передбачення, то одні й ті ж слова в один і той же спосіб нас би не обманювали" [24, 35] (виділено автором. – Т. К.). Але умов-на синтаксична конструкція (якщо б ..., то...) підкреслює суто теоретичність (тобто не-можливість) цього захисту через природні якості людини, сутність яких полягає в тому, що більшість людей "беруть керівником душі своєї – уявлення – те, що нам здається. Але воно і оманливе, і своєю оманою і нестійкістю накликає на тих, хто ним користується, всі-лякі біди" [24, 35] (виділено автором. – Т. К.).
Друге порівняння будується на зіставленні сили Слова з чоловічим насиллям над жін-кою. Це порівняння структурується за допомогою визначення суб'єкта Слова – "той, хто переконав": "Той, хто переконав, винен так само, як і той, хто примусив; вона ж, яку пе-реконали й примусили, дарма в промовах до себе чує осуд" [24, 35] (виділено автором. – Т. К.). Якщо це порівняння й викличе певну недовіру слухача (одна справа – силою вивіз, а зовсім інша – переконав, і Єлєна добровільно (!) виїхала за ним), то такі міркування по-винні "розбитися" такими характеристиками практики ораторського Слова в сферах релігії, юриспруденції, філософії: "Що переконання, використавши слово, може в душі такий від-биток залишити, який йому буде завгодно, – це можна узнати передусім із вчення тих, хто вчить про небо: вони думкою думку замінюючи, одне знищивши, інше вигадавши, усе не-ясне і не підтверджене суспільною думкою примушують зрозумілим зробитися; потім – із неминучих суперечок у судових справах, де одна промова, що майстерно написана, не по правді промовлена, може, зачарувавши натовп, примусить послухатися.
А по-третє, – із дискусій філософів, де відкриваються думки швидкість, і промови гос-трота; як швидко вони примушують змінювати довіру до переконання" [24, 35] (виділено авторомі. – Т. К.).
Це переконливе звертання до практики ораторського слова ще й закріплюється порів-нянням сили Слова з силою ліків (або отрути): "Згідно з тим, як різні ліки по-різному виво-дять соки з тіла, і одні припиняють хвороби, а інші життя – так і промови: одні виклика-ють сум, другі захоплення, треті – жах <…>. Буває, що недобрим своїм переконанням душу вони зачаровують і зачакловують" [24, 35] (виділено автором. – Т. К.). Тобто Слово впли-ває на людину в такий же спосіб, як і ліки (або отрута): якщо проковтнув (тобто почув), то вже залежиш від ліків/отрути (тобто слів), і сам уже не можеш нічого змінити. Слово на-віть сильніше за ліки (чи отруту), тому що володіє силою чарів, а отже, тяжіє до зовсім не підвладних людині ірраціональних сил.
Отже, третя опозиція "людина – сила Слова" вибудовується на чотириступінчастому порівнянні з кільцевою композицією (четверте порівняння змикається з першим):
Таким чином, "підключення" до третьої опозиції першої і другої, по-перше, підсилює власне третю, а по-друге, примушує їх "звучати" одноразово (ніби акорд із трьох звуків).
Четверта опозиція "людина – сила Кохання" приєднується до цього "акорду". Ця опо-зиція чи не найскладніша з усіх, бо і в античній Греції кохання заміжньої жінки до іншо-го чоловіка (тим паче з ворожої країни) вважалося великим злочином. Прийом Горгія у даному випадку полягає в тому, що автор вносить корективи у суб'єктно-об'єктні відноси-ни: провина за злочин шлюбної зради переноситься зі суб'єкта зради (Єлєни) на абстракт-ну силу Кохання, тобто головним суб'єктом злочину стає не Єлєна, а Кохання як таке: "Якщо це здійснило Кохання" [24, 36].
За Горгієм, Кохання керує людиною передусім за допомогою зорових вражень, а зір – це не те, що людина може змінити за власним бажанням, а те, що дає людині Природа. Ви-користовуючи антиномію "жахливе/прекрасне", Горгій наводить приклади, що демон-струють залежність поведінки людини від зорових вражень.
У першому прикладі Горгій звертається до образу воїна зі зброєю "із заліза та міді", якого лю-дина злякається навіть тоді, коли реальної загрози від цього воїна немає. Характерно, що ак-тивним суб'єктом психологічного процесу (в даному випадку переляку) є не людина, а зір, який нібито керує людиною: "Побачить зір видовище <…>, сам знітиться і душу знітить" [24, 36].
Другий приклад береться із протилежної сфери – сфери прекрасного, а саме: зорового ми-стецтва. "А ось і живописці <…> зір наш чарують" [24, 36]. Лексема "чарують" (від слова ча-ри) контамінаційно зв'язує четверту опозицію (людина – Кохання) з третьою (людина – Сло-во), тобто зорові образи, як і словесні, володіють силою Чарів, яка може керувати людиною.
"Так через зір зазвичай буває: від одного ми страждаємо, іншого жагуче бажаємо" [24, 35], – стверджує оратор залежність людини від її зору і майстерно робить перехід від мо-тиву [23] зору до мотиву Кохання: "Багато у багатьох до багатьох речей і людей спалахує жаги, кохання, жадання" [24, 36]. "Чого ж дивуватися, – продовжує свою думку Гор-гій, – якщо очі Єлєни, тілом Париса полонені, пристрасті прагнення, поєдинок любовного бажання у душу їй посіяли" [24, 36]. Тут Горгій пропонує такий ланцюжок суб'єктно-об'єктних відносин: образ Париса є очі Єлєни є душа Єлєни. Тобто найбільш активним об'єктом злочину є Парис (тут четверта опозиція контамінує з другою), пасивним об'єктом злочину є душа Єлєни. Підсилює переконання прийом об'єднання четвертої опозиції (люди-на – сила Кохання) з першою (людина – Боги) за допомогою звертання до образу Ероса ("Як-що Ерос є богом богів, то й силою божою володіє, – як же може набагато слабкіший за нього і відбитися, і захиститися" [24, 36]) і порівняння сили Кохання із силою Хвороби (яка може бути сильнішою за людину) та всемогутньою силою Фатума ("долі приманка"); метафора "гніт кохання" довершує це нагнітання порівнянь.
Таким чином, четверта опозиція контамінаційно з'єднуючись з трьома попередніми (сила Кохання – сила бога Ероса – чоловіче насилля – чари Слова і зорових вражень), утворює єдину системну опозицію "людина – сила Кохання", яка демонструє принципову неможливість людини протистояти цій силі, а отже, повністю виправдовує вчинок Єлєни.
"Як же можна вважати справедливим, якщо обмовляють Єлєну? Чи зробила вона те, що вона зробила, чи силою кохання переможена, чи брехнею слів переконана, чи явним насил-лям в далечину вивезена, або примусом богів примушена, – у всіх цих випадках нема на ній ніякої провини" [24, 36], – завершує доказ Горгій. Цікаво, що в цьому висновку сили, що вплинули на Єлєну, перелічені у зворотному порядку. Якщо у тексті промови був такий ланцюжок: "сила Богів є чоловіче насилля є сила Слова є сила Кохання", то у висновках цей ланцюжок "прокручується" у зворотному порядку (сила Кохання є сила Слова є чоло-віче насилля є сила Богів), нібито зціплюючи цю низку причин у єдиний цілісний комплекс.
Отже, Горгій не виправдовує "слабкість" Єлєни, а переводить цю якість у інший коно-тат – "той, хто безневинно страждає".
Таким чином, завдання "вихвалити" Єлєну за шлюбну зраду Горгій виконує за допомогою використання потрійної системи бінарних опозицій: слава – безслав'я, людина – вищі за неї сили, сила – слабкість.
У цій низці перша опозиція має структуростворюючу функцію, друга–сюжетостворюючу, третя – власне оцінну. Майстерність та оригінальність логічного ходу Горгія полягає у тому, що він, зумівши поміняти "полюси" третьої опозиції (для цього автор використовує суб'єктно-об'єктні протиставлення, де S втілює поняття активної сили, що переходить у насильство, а О – безневинного страждання від цієї сили), розставляє оцінні акценти і в другій, сюжето-створюючій, опозиції, і приводить до такої системної оцінної бінарної опозиції:
Природно, в античній культурі з характерним для неї "бінарним" типом мислення [26, 29–33], прийом переконання, що продемонстрував Горгій, був дуже дієвий. Але цей прийом не відійшов в аналог культури, він і зараз досить активно використовується [27, 246–251].
1. Дебердеев И. Античная риторика // Античный мир и мы. – Саратов, 2000. – Вып. 6. – С. 33–36.2. Автухович Т. Е. Проблема "риторика и литература" в современном литературоведе-нии: Итоги, перспективы изучения // Современные методы анализа художественного про-изведения. – Смоленск, 2002. – С. 36–46.
3. Засурский Я. Н. Журналистика и мир на рубеже тысячелетий // От книги до Интерне-та. Журналистика и литература на рубеже нового тысячелетия / Ред. Я. Н. Засурского, Е. Л. Вартановой. – М., 2000. – С. 12–36.
4. Шор Р. О. Формальный метод на Западе // Ars poёtika. – М., 1927. – Сб. 1. – С. 127–143.
5. Дюбуа Ж. Общая риторика: Пер. с фр. / Ред. и вступ. ст. А. К. Авеличева. – М., 1986.
6. Morier H. Dictionnaire de poetique et de rhetorique. – Ed. 3. – P. 1981.
7. Podbevsek K. Simpozij o retoriki na Filozofski fakulteti v Zagrebu // Lez in slovestvo. – Ljublja-na, 2001/2002. – L. 47, st. 3. – S. 122–123.
8. Корнилова Е. Н. Риторика. Искусство убеждать. – М., 1998.
9. Варзонин Ю. Н. Теоретические основы риторики. – Тверь, 1998.
10. Александров Д. Н. Риторика. – М., 1999.
11. Молдован М. М. Риторика: Загальна та судова. – К., 1999.
12. Баева О. А. Ораторское искусство и деловое общение. – Минск, 2001.
13. Антична риторика: Навчально-методична розробка / Упор. Л. Л. Звонська-Дени-сюк. – К., 2001.
14. Вандишев В. М. Риторика. – К., 2003.
15. Вальченко В. В. Об этиологии аффектов в "Риторике" Аристотеля // Mnёmёs charin. – СПб, 1997. – С. 59–67.
16. Шкаренко П. "Variae" Кассиодора в зеркале риторики: К вопросу о рефлексии сти-ля в позднеримской традиции // Парадигмы. – Тверь, 2000. – С. 6–15.
17. Илюшечкин Е. В. Вступление к "Аттическим ночам" Авла Галлия // Проблемы ис-тории, филологии, культуры. – М.; Магнитогорск, 2001. – Вып. 10. – С. 78–90.
18. Степанов В. Г. Речь Цицерона "В защиту Архия" и отражение в ней темы поэти-ческой славы // Проблемы филологии и методики преподавания иностранных языков. – Псков, 2003. – Вып. 3. – С. 112–116.
19. Миллер Т. А. От поэзии к прозе. Риторическая проза Горгия и Исократа // Антич-ная поэтика. – М., 1991. – С. 60–105.
20. Ткаченко А. О. Поетика: стиль як бінарна опозиція // Вісн. Запоріз. ун-ту. Сер. Філо-логічні науки, 2004. – № 2 – С. 172–177.
21. Можейко М. А. Бинаризм // Новейший философский словарь. – Минск, 2001. – С. 103–105.
22. Ильин И. П. Бинаризм // Ильин И. П. Постмодернизм: Словарь терминов. – М., 2001. – С. 43.
23. Сін Скенлен. Бінарна опозиція // Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч. Віквіста, В. Тейлора: Пер. з англ. В. Шовкуна; Наук. ред. пер. О. Шевченко. – К., 2003. – С. 45–46.
24. Горгий. Похвала Елене // Прутцков Г. В. Введение в мировую журналистику: Антоло-гия: В 2 т. – М., 2003. – Т. 1. – С. 33–36.
25. Викторович В. А. Понятие мотива в литературоведческом исследовании // Русская лите-ратура XIX в. Вопросы сюжета и композиции. – Горький, 1975. – Вып. 2. – С. 98–102.
26. Гаспаров М. Л. Античная риторика как система // Античная поэтика. – М., 1991. – С. 27–59.
27. Серажим К. С. Дискурс як соціолінгвальне явище: Методологія. Архітектоніка. Варіативність. – К., 2002.