Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Професія журналіста — вічна молодість

Чомусь мене переслідує постійний сум від того, що я особисто не був знайомий ні з Дмитром Михайловичем Прилюком, ні з Анатолієм Захаровичем Москаленком.

Таке відчуття з"явилося в мене після того, коли я ось уже більше року працюю над укладанням одночасно двох бібліографічних покажчиків цих великих журналістів, опрацював велику кількість літератури, написаної ними, і про них.

Це справді люди титанічної праці у своїй галузі!

Як можна було витримувати такий шалений ритм наукової творчості, організаційної суєти протягом стількох років? Очевидно, це пояснюється лише тим, що ці люди ще з дитинства виробили в собі такий ритм життя. Не шукали можливості заповнити його розважливою тратою дитинства, юності. Та й як можна було це зробити в їхній час? Тоді всі працювали і працювали важко.

Вони, з одно боку, були такі, як усі. Але в них було і щось таке, що не дає можливості ототожнювати їх з усіма. Очевидно, це характер і характер з великої букви. Чи бути гвинтиком суспільства, якого постійно хтось крутить сюди-туди, чи бути ключем, який хоча й не постійно, але намагається крутити той гвинтик. Вони обидва не хотіли бути гвинтиками. Вони обидва намагалися крутити їх. І їм це інколи вдавалося. Вони цілком відповідали рамками четвертої влади. Але вища влада намагалася крутити ними. І важко сказати чи було це справді так. Їх просто забивали. Так було з Дмитром Михайловичем, коли його знімали з редакторства, деканства, а потім знову просили обійняти цю посаду; із захистом докторської дисертації. Так було з Анатолієм Захаровичем, коли його "просили" із ЦК і також із захистом докторської. Але їх не могли забити, бо надто вони були міцними. Де ті виконавці, хто вони, хто їх пам"ятає? А скільки людей пам"ятає Прилюка, Москаленка? Тисячі.

Отже, вони перемогли!

А з іншого боку, можливо, так і треба, що доля не звела мене ні з Дмитром Михайловичем, ні з Анатолієм Захаровичем. Не розпорошене моє враження якимись дрібницями, не розбавлене в окремих епізодах життя повільним плином часу. А так — усе, як політ яскравих зірок на нічному небосхилі.

І водночас Прилюк не схожий на Москаленка, а Москаленко — на Прилюка. Вони віддавали себе одній і ті же справі, але в різні часи, навіть епохи. Про це не скажеш у короткій статті. Тут треба писати романи, монографії. І справді треба писати. Писати, як вони, краще від них.

Вони були діти свого часу — розумні, чесні, правда, не завжди слухняні. Вони не просто шукали себе у своєму суспільстві, вони його намагалися зробити досконалішим, чистішим, вишуканішим.

Дмитро Михайлович більше тяжів до села (нічого не зробиш — корені), Анатолій Захарович — до міста (знову ж таки — корені). Вони, як два крила в журналістиці. Де красивіше, де корисніше — одразу й не зрозумієш.

Але я не можу нарікати на долю, що мав можливість познайомитися і спілкуватися із дружиною Дмитра Михайловича — Вірою Григорівною — і дружиною Анатолія Захаровича — Анастасією Макарівною. Вони першими були читачами і рецензентами творів свої чоловіків, вони першими підставляли свої плечі, коли чоловікам намагалися "закрутити гайки". Вони були і є справді Берегинями домашнього комфорту, в якому було так легко працювати їхнім творчим чоловікам. Вони були Берегинями Муз своїх чоловіків.

Із дозволу Анастасії Макарівни, а в родині її іще називають Надією, пропоную читачам, очевидно, найважливіший документ у житті Анатолія Захаровича, написаний ним у лікарні. В цей час його дружина також прихворіла. Цей документ не можна читати без сліз на очах. А в тім — хай кожен з вас зробить свій висновок: "Дорога моя, кохана, рідна Надюшка! Люблю тебе дуже-дуже. Страждаю без тебе. Жду. Лікуйсь. Бережи себе. Не можу без тебе. Пишу і плачу. Цілую. Цілу. Цілу. Твій А. (13. 02. 99)". Через дев"ять місяців Анатолія Захаровича не стало...

Я з великим зацікавленням роздивлявся багато світлин, на яких зображений Дмитро Михайлович: чи то сам, чи в колі рідних, друзів, знайомих. І завжди не міг не відзначити його погляду. Ледь-ледь помітний смуток, який цілком можна сприйняти як задума, заглиблення в себе, але на кожній світлині я бачив хвацького легіня, який лише на мить зупинився. І ця зупинка десь там за кадром. А в кадрі вже початок руху. Погляд спрямований кудись вперед, він кличе, він не дає спокою ні душі, ні тілу.

Це правда, що в журналістів одна група крові, але й незаперечно те, що журналістика — це молодість, а в ній — безмежність почуттів кохання, вічний поклик романтики, безоглядний ризик.

Як Дмитро Михайлович, так і Анатолій Захарович були романтиками і багато в чому ризикували. Але найосновніше — вони справді мали "в серці те, що не згорає". Вони прекрасно розуміли молодь, студентство, бо мали в собі духовно невгасимий вогник молодості. А поки журналіст натхненний цією молодістю, він справді є журналістом. То ж вічної всім журналістам молодості не лише весною, а й влітку, восени і взимку!

Іван Забіяка,
канд. історичних наук
(фото надані автором)


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові