Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Публіцистика Віталія Карпенка

О. З. Лебедєва-Гулей

асп.
УДК 82-92

У статті розгляд творчості Віталія Карпенка здійснено на основі публіцистичних творів 1977–2005 років. Головну увагу зосереджено на особливостях ідейного спрямування і тематичного наповнення аналізованих статей. Висвітлено основні життєві віхи В. Карпенка і його внесок у становлення української публіцистики.

In this scientific article the analysis of Vitali Karpenkos literary activity is based on his publicistic works of 1977-2005 years. The main attention is payed to the pecularities of his idea trend and thematic contents of his articles. From thes article we've got acquainted with Karpenko's periods of life and contribution to the Ukrainian publicistics.

З XIX століття визначення публіцистики майже не змінилося. Так, "Энциклопедический словаръ" за редакцією Ф. А. Брокгауза та І. А. Єфрона стверджує, що "публіцистика – це обговорення у пресі нагальних питань громадсько-політичного життя" [2]. У "Малом энциклопедическом словаре" видавництва Брокгауза та Єфрона публіцистика визначена як "галузь періодичної літератури, що присвячена обговоренню питань політичного і громадського життя" [13]. У "Большой советской энциклопедии" за редакцією О. Ю. Шмідта зазначено, що "публіцистика у кращих своїх зразках завжди є панівною, сповненою пристрасті і переконання. Вона таврує тих, з ким бореться, об'єднує однодумців, вирішує нагальні питання суспільства" [1].

Найвищим рівнем журналістики названо публіцистику в "Краткой литературной энциклопедии" за редакцією О. О. Суркова. Тут також йдеться про те, що "публіцистика – це вид літератури і журналістики, який розглядає актуальні політичні, економічні, літературні, правові, філософські та інші проблеми сучасного життя з метою вплинути на суспільну думку та існуючі інститути, утвердити або змінити їх відповідно до певних класових інтересів чи моральної ідеології" [11].

Анатолій Москаленко вважав, що "публіцистика – це зв'язок з життям, його злободенність, широта громадського розголосу... форма виявлення громадської активності" [14, 35]. Загалом публіцистику досліджували Б. Грінченко, І. Франко, М. Драгоманов, С. Плачинда, А. Погрібний, А. Москаленко та багато інших.

До когорти майстрів слова на ниві публіцистики належить і Віталій Опанасович Карпенко. Адже його публіцистика є живою, гострою, тісно пов'язаною з життям, а статті набувають широкого розголосу – досягають найвіддаленіших куточків України, змушуючи суспільство замислюватись над порушеними автором проблемами.

За словами Сергія Плачинди, публіцистика В. О. Карпенка є "енциклопедією сучасних державотворчих проблем", а отже, вона є актуальною для української журналістики загалом. Адже бути чесним журналістом-публіцистом з чіткою громадянською позицією в усі часи було не лише важко, а й вельми небезпечно. Мати власну думку та непохитно її відстоювати може далеко не кожен. Саме таким і є наш сучасник – журналіст, редактор, публіцист, учений, письменник, професор Інституту журналістики Віталій Карпенко. Можна лише дивуватися, звідки у людини, яка народилася, виросла і тривалий час працювала у зросійщеному середовищі, таке гостре відчуття національної самосвідомості, гідності, такий високий дух патріотизму?

Віталій Опанасович Карпенко народився 3 березня 1941 року в місті Києві. Напівголодне нужденне дитинство змусило пізнати такі "принади", які на все життя залишили у пам'яті глибокий болючий слід: "Я народжений весною 41-го. Схоже, що батько мій, робітник меблевої фабрики ім. Боженка, мене не бачив, оскільки був мобілізований цієї ж пори. А влітку того ж 41-го він пропав безвісти у коловороті боїв за Київ. Мати з немовлям пережила окупацію по селах Київщини, а по війні повернулася до столиці, але повоєнний голод знову погнав її з малою дитиною по світах, і опинилися ми аж на Західній Україні. Нелегко доводилося без батька, бувало, що й школу пропускав, бо то штанів не було, то не мав у що взутися взимку" [5, 38]. Однак, можливо, саме той слід не дав зачерствіти серцю, змушуючи, за визначенням самого Віталія Опанасовича, не минати байдуже жодного жебрака на київських вулицях, а душу і понині зігріває спомин про тих щирих, добрих людей, які допомогли вижити у голодний 47-й...

Наполегливий, з гострим розумом, воліючий бути в гущі подій, юнак вступив на факультет журналістики Київського державного університету, який закінчив у 1966 році. По закінченні випускник розпочав свою творчу діяльність не в столиці, а на Миколаївщині. Миколаївська земля загартувала В. Карпенка, адже він пройшов усю школу журналістики – літпрацівник, завідувач відділу, заступник редактора снігурівської районної газети, завідувач відділу миколаївських обласних газет "Ленінське плем'я" та "Південна правда", згодом – редактор першої з них.

Віталій Карпенко прагнув навчатися: успішно захистив кандидатську дисертацію: "Людина і природа у сучасній радянській прозі. Cоціальні, моральні та естетичні аспекти" у московській Академії суспільних наук. "А докторську я захищав у Мюнхені в Українському Вільному Університеті. Туди я їздив на виклади два роки і саме там захистив дисертацію по тій темі, яка мені близька – це зародження української національної преси".

У 1979 році публіцист повертається до Києва з багажем своїх книг. У радянські часи В. О. Карпенко вперто і послідовно уникав славословлення на адресу "керівної сили", уникав подібної проблематики. Тому його книги того періоду присвячені відносно нейтральній краєзнавчій та екологічній тематиці, написані в нарисовому жанрі: "Скарби південного степу!", "Подорож на острови", "Кінбурнська коса"; художньо-документальні повісті з розповідями про цікавих особистостей: "Люди й кораблі", "Крізь шторми", "Глибокий фарватер"; літературно-критичні дослідження: "Джерело життя і краси"; збірки есе та нарисів про письменників: "Тут, біля самого моря"; про Японію, її контрасти: "Японія в глянці і без нього". Книжка про досвід роботи у "Вечірньому Києві" "Правды о себе не побоитесь?".

У 1985 році очолив газету "Вечірній Київ". Тоді й засяяла зірка талановитого публіциста, головного редактора столичної газети, наклад якої досяг майже 600 тисяч примірників і кожен номер якої з нетерпінням і сподіванням "прочитати правду" чекали не лише у столиці, а й у всіх куточках України, і навіть у далекому закордонні – Німеччині, Канаді, Сполучених Штатах Америки, Австралії тощо. Вдячні читачі обговорювали проблеми, порушені журналістами "Вечірнього Києва", дискутували, обурювалися, погоджувалися і підтримували улюблену газету.

Щирі слова читачів спонукали творчий колектив "Вечірки" не зупинятися на досягнутому. Тому в кожному номері видання з'являлися статті, які на початку нашої незалежності, навіть задовго до неї, викликали гострі суперечки, змушували мислити, зачіпали серце, будили совість, повертали українцям, здавалося б, втрачене давно і назавжди – материнське слово, почуття національної гордості, патріотизму, бажання запитати себе: "Якого ми кореня?" [8, 5], "Коли ж проснеться український дух?" [4, 130], "Доки?!" [5, 7].

Звичайно, своїй популярності газета завдячувала всій редакції, але найпалкіше, найгостріше звучало слово у "Колонці головного редактора". "Колонка" з'являлася майже у кожному номері. І хоча ці матеріали написані п'ять, а то й десять років тому, проте й сьогодні є актуальними для українців.

Збірки газетних статей склали у свій час чудові книги, що швидко зникли з полиць книгарень: "Поодинці – вмирають, виживають – гуртом" (1995), "Як повернути манкурту пам'ять?" (1997), "На нашій, не своїй землі..." (1998) – книги, які публічно обговорювалися у Спілці письменників, здобули високу оцінку побратимів по перу, мали велику позитивну оцінку – понад 70 рецензій і відгуків в українських і закордонних виданнях. Їх висунули на здобуття Шевченківської премії, для присудження якої, на жаль, забракло три голоси.

У своїх публіцистичних виступах Віталій Карпенко зачіпає не менш важливі питання. Так, "Українські студії під небом Баварії" (1998) – це розповідь про Український Вільний Університет; "Час каміння збирати..." (1999) – про поїздку патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета по православних парафіях Америки та пекучі проблеми Української церкви в історичній ретроспективі; "Українці в Казахстані" (2000) – про долю і сучасне життя наших співвітчизників у так званому ближньому закордонні; "Антиукраїнські тенденції в Українській державі" (2001) – дослідження негативних тенденцій, які окреслилися в житті українського суспільства за перше десятиріччя Української незалежної держави; "Преса і незалежність України" (2003) – про зародження в надрах компартійної системи української національної преси, її боротьбу за незалежність України.

"Газетні публікації, якщо вони зачіпають гострі, суспільно значущі проблеми та написані вправним пером, переживають газету, самоцінно йдучи у самостійне життя, стаючи літературною подією" [6, 3], – так відгукнувся про книги Віталія Карпенка професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Анатолій Погрібний.

Саме тому головний редактор "Вечірки" був обраний до Верховної Ради першого скликання – тієї Верховної Ради, яка 1991 року ухвалила Декларацію про державний суверенітет України та Акт проголошення незалежності. Роздуми народного депутата вилилися у публіцистичну книгу під назвою "Парламент ізсередини" (1991) – це була одна з найперших спроб по гарячих слідах передати атмосферу, що панувала у Верховній Раді першого скликання.

Віталій Карпенко очолював "Вечірку" п'ятнадцять років – з 1985 до 2000 року. Однак "...з тих п'ятнадцяти років – десять я редагувавнезалежну газету, далі вона вже незалежною не могла бути через фінансові труднощі". Головний редактор сам зініціював перехід під опіку Київради і доброхіть залишив свій пост, бо редагувати газету владної структури він би не зміг.

Віталій Карпенко не мовчить – він і сьогодні, намагаючись донести незалежну і деколи "незручну" думку до читачів, має можливість друкуватися на шпальтах українських видань, які виходять за межами України, а саме: в "Українській Думці" (Лондон, Велика Британія), у "Національній Трибуні" (США), був політичним оглядачем у газеті "Свобода" (Нью-Джерсі, США), де писав про політичну ситуацію в Україні. Ось деякі заголовки: "Всеукраїнський референдум – що це таке і навіщо?" [18], "Боже, нам єдності дай!" [15], "В Україні з'явилася надія на краще" [17], "Україна по виборах", [19] "Полатані вітрила державного корабля. Яким вітром їх надуло?" [16]. Також друкується в "Українській газеті", і ще зовсім недавно його статті з'являлися і на сторінках газет "Слово Просвіти", "За вільну Україну", "За нашу Україну", "Літературна Україна". Зокрема, під час виборів Президента України в 2004 році читачі мали змогу ознайомитися із роздумами публіциста у статтях: "Вибори-2004: головні ознаки періоду висунення кандидатів" [22], "Ющенка хочуть усунути фізично?" [23], "Україна в тривозі: Революція на порозі" [20], "Помаранчева революція в апогеї" [21] та ін.

З 1986 року Віталія Опанасовича як практика залучили до викладання: спочатку на факультет, а згодом – в Інститут журналістики, де він працює й нині професором кафедри видавничої справи та редагування.

Віталій Опанасович завжди прагнув укорінити незалежність Української держави не лише на офіційному рівні, а й на духовному, тому був одним з ініціаторів створення Конгресу української інтелігенції, обраний членом Президії Національної ради Конгресу, очолює Київське відділення КУІну, є головою Української асоціації національно-демократичної преси та президентом Асоціації світової української преси. Загалом розгляд публіцистики В. Карпенка неможливий без визначення основного тематичного спрямування та ідейного наповнення творчості журналіста. Отже, за тлумаченням "Української літературної енциклопедії", ідея – це "головна думка художнього твору, покладена в його основу і втілена в образно-чуттєвій формі" [24].

"Літературознавчий словник-довідник" стверджує, що "Ідея (від грец. – першообраз) – емоційно-інтелектуальна пафосна спрямованість твору, яка приблизно може бути охарактеризована як провідна думка, ядро задуму автора". Поняття "тема" цей словник пояснює, як "коло подій, життєвих явищ, змальованих, представлених у творі в органічному зв'язку з проблемою, яка з них постає і потребує осмислення. Вважається, що тема та ідея складають ідейно-тематичну (проблемно-тематичну) основу твору, яка доконче вимагає відповідної жанрової структури, конкретної композиції твору і, врешті, виступає одним із стилетвірних чинників" [12].

За "Коротким тлумачним словником української мови", "Ідея – це основна, головна думка, що визначає зміст чого-небудь". А "тема" – це "коло подій, явищ життя, що складають зміст літературного твору, картини та ін., що лягли в основу наукового дослідження, доповіді; об'єкт розмови, думок" [10]. Отже, наші спостереження над тематичним змістом публіцистики Віталія Карпенка дали змогу дійти висновку, що головними темами його публіцистичних виступів стали:
1. Відносини між Україною та Росією.
2. Вибори в Україні.
3. Міжпартійні відносини. Створення нової партії.
4. Інтелігенція і суспільне життя.
5. Патріотизм, національна самосвідомість.
6. Моральність влади.
7. Судові справи, порушені після виступів "Вечірнього Києва".
8. Єднання українців.
9. Київські реалії.
10. Церква і влада. Духовне життя в Україні.
11. Журналістика – політика – суспільство.
12. Польські мотиви. Життя діаспори.
13. Письменство. Розвиток бібліотечної справи.
14. Листування на сторінках газети.
15. Історичні розвідки. Огляд спірних питань історії України.
16. Мовне питання.
17. Історико-географічні розвідки Причорномор'я.

Ідейний спектр творів Карпенка-публіциста має виразно патріотичне спрямування. Національна ідея – це макроідея його публіцистичної творчості, це духовна її основа. Вона конкретизується, витрактовується у безлічі ідей публіциста. Спробуймо їх сформулювати:

1. Ідея національного єднання ("Розбрат і зрада в усі часи губили Україну", "Всесвітній збір українців").

2. Ідея спільності дій національно-патріотичних сил ("Діяти заєдино!", "Ґрунт для української єдності").

3. Ідея зміни нинішньої влади на справді українську владу з твердими моральними принципами ("Україна матиме все. Якщо матиме українську владу", "Гаранти нашої безпеки, де ви?").
4. Ідея створення єдиної української партії ("Дискусія про партію: уточнення параметрів", "Альтернативи єднанню немає").
5. Ідея згуртування інтелігенції ("Таланти і... патріоти", "Шевченківські дні").

6. Ідея побудови демократичної, національно спрямованої держави Україна ("Нація і націоналізм", "Звідки найбільша загроза Україні?..").

7. Ідея об'єднання церков в Єдину помісну українську церкву ("Єдність Церкви – єдність нації", "Народ, Держава, Церква").

8. Ідея створення національної публіцистики, незалежної, державницької преси; об'єднання журналістів ("Новий наступ на свободу слова", "Пора єднання").

9. Ідея прозорості влади, надання можливості впливати на неї шляхом проведення чесних виборів ("Вибори нардепів – це ще не вибір народу", "Перша передвиборна комедія. На сцені – нардепи, режисери – за лаштунками").

10. Ідея жити за християнськими моральними заповідями ("Мікроб байдужості", "Неприступна скеля бюрократії").

Зокрема, автора боляче вражає манкуртство українців, відсутність єдності в патріотичних колах та чіткої державної національної ідеології.

Велику надію Віталій Опанасович завжди покладав на об'єднавчу місію інтелігенції. Назви його статей, що зібрані у книгах "Як повернути манкурту пам'ять?" (1997), "На нашій, не своїй землі..." (1998), "Поодинці – вмирають, виживають – гуртом" (1995), промовляють самі за себе: "Коли ж проснеться український дух?", "Хто є патріот України?", "Україна матиме все. Якщо матиме українську владу", "За народ, за Україну!", "Душа нації – дух народу", "Дещо про національну гордість" та багато інших. Однак у жодній із цих статей, незважаючи на увесь біль за долю рідної землі, нації, ми не знайдемо ані найменшого натяку на образу інших народів, які населяють Україну.

Віталій Опанасович, вказуючи на негативну роль тоталітарної комуністичної влади у виродженні нації та витравленні національної самосвідомості, не звинувачує рядових комуністів, які, сліпо вірячи своїм проповідникам, ішли за ними. Але публіцист не може мовчки спостерігати, як сучасні комуністи в Україні закликають виборців знову привести їх до влади. Він звертається до читачів: "Бережіть вуха, не підставляйте під вермішель з комуністичної кухні" [5, 77]. Автор з болем нагадує про те, що "у нашого народу відібрали пам'ять, позбавили історичної пам'яті, його намагалися перетворити просто в населення та ще бажано в руськоязичне" [8, 8], адже, "щоб денаціоналізувати народ, треба його обезмовити, підтяти історичне коріння нації, замість рідної мови, нав'язати замінник" [3, 31–32]. Ще більше публіциста хвилює те, що "Фактично Україна не може проводити самостійну політику, бо по-старому залежить від Москви, яка постійно здійснює політичний тиск та економічний шантаж, спекулюючи на нафтогазовій трубі" [3, 6].

Час минув. Нашій незалежності вже чотирнадцять років, а "боротьба з усім національним, українським ведеться під національною символікою, нерідко з коридорів влади... компрометується духовність і культура, витісняється із вжитку українська мова – генетичний код нації" [8, 22].

Погортаємо тижневик "Слово Просвіти" за 2003–2004 роки, на шпальтах якого надруковані роздуми Віталія Опанасовича під назвою "Кажуть – на рік, хочуть – навік", де автор у характерному для нього стилі, чітко перераховуючи за пунктами сумні наслідки ядучих обіймів "старшого брата", наголошує, що вище керівництво України знову бездумно та хитро пхає нас у ті ж обійми. Така нерозумна, але зрозуміла, політика матиме страшні для народу результати: абсолютне знівелювання та зросійщення, втрату економічної та політичної незалежності. Згадується назва одного із виступів Віталія Опанасовича – "Старший брат" задоволений. "Менший брат" робить вигляд, що теж" [4, 189].

У кожній статті В. Карпенка на національну тематику глибоко щемить біль за Україну, ятрить душу запитання, яке наразі залишається без відповіді: "Яку ж треба мати притуплену совість, щоб позбутися самоідентичності? Яким же треба бути манкуртом, щоб, народившись українцем, не відчувати спорідненості зі своєю нацією? Якою примітивною має бути душа, щоб не відчувати національної гордості?" [8, 15].

Водночас Віталій Карпенко застерігає, що "Патріотизм – не екстремізм" [8, 44], і, заперечуючи твердження про націоналістичну небезпеку в статті "Нація і націоналізм" [8, 16], зазначає, що націоналізм сам по собі не може бути небезпечним, адже пропонує любов до своєї нації, а не ненависть до інших. Тому автор просить не сторонитися націоналізму, а навпаки, плекати у своєму серці, щоб збудувати українську Україну.

Крім відносин між Україною та Росією, національних питань, глибоку стурбованість у Віталія Опанасовича викликає проблема єдності, згуртованості народу. "За народ, за Україну!", "Діяти заєдино!", "Роздвоєння", "Ґрунт для української єдності", "Не одним днем живімо", "Час бути точними", "Дискусія про партію: уточнення параметрів", "Альтернативи єднанню немає", "На Бога – надіймося, на себе – покладаймося. Щоб Україна не стала розмінною монетою у світовій політиці" – так називаються статті В. Карпенка, у яких автор звертається з пропозицією створити справді українську партію, нову, з новими людьми і новими лідерами; підтримує єдиний і широкий фронт національно-демократичних сил у столиці та інших регіонах держави; розчаровано, з гіркотою констатує, що національне роздвоєння, млявість, висунення політичними лідерами національно-патріотичного спрямування нереальних ідей, невизначеність у ставленні до влади, виставляння на перший план вузькопартійних інтересів, нетерпимість до іншої думки, яка не збігається з думкою лідера партії щоразу призводить до поразки на виборах, унеможливлюючи розквіт державності України. Він закликає: "Отож, гуртуймося, єднаймося, зберімося в могутню силу і перепинимо дорогу українофобам та п'ятій колоні разом узятим. За нами правда, за нами історична перспектива. Або – вільні, або – раби; середини бути не може" [8, 82]. Віталій Карпенко впевнений, що "зневіра придушує волю, веде в болото бездіяльності" [8, 68], тому закликає всіх діяти, а не скніти, бо "ми повинні усвідомлювати себе нацією, бути однією родиною, згуртувати навколо себе цвіт нації" [8, 68]. Адже "Життя – боротьба, а щастя – перемога" [8, 59], і "Час вимагає діяти" [4, 209], бо "Сьогодні, дякувати Богові, маємо всі атрибути самостійної і незалежної держави: суверенну територію майже в історично етнічних межах; державний кордон з митною службою, прискіпливою на Заході і поблажливої на Сході; одвічно властивий нашому народові Тризуб у формі, щоправда, Малого герба; Державний прапор у вимріяних поколіннями українців синьо-жовтих барвах; Державний гімн, що ним стала славнозвісна пісня Вербицького на слова Чубинського "Ще не вмерла Україна", з якою на вустах приймали смерть українські патріоти і яка тривалий час була під забороною" [3, 3].

Багато уваги Віталій Карпенко приділяє темі корупції у найвищих ешелонах влади. Автор конкретно, без остраху пише про порушення закону посадовими особами. Книга "На нашій, не своїй землі..." [4] відкривається розділом "Риба псується з голови". Вчитаймося у назви публікацій: "Мафія справді буде вічною, якщо з нею боротимуться так, як тепер", "Недоторкані для правосуддя", "Крук крукові око не виклює, або Хто киян грабує, а хто грабіжників покриває", "Хто розкрадає Україну?", "Тринькають пани гроші. Не свої – наші" та ін. У цих статтях вражає прямота поглядів, чіткі визначення, персонізація. Віталій Карпенко пише про проблему депутатської недоторканності, завдяки якій багато нечесних людей прагнуть за всяку ціну потрапити до парламенту. Згадує прізвища високопосадовців, які прикривають злочинні дії інших або здійснюють такі дії самі.

Ще одна болюча тема – вибори. Обман, подвійна мораль, цинізм, торгівля не лише голосами, а й совістю – ось картина, яку змалював Віталій Опанасович, закінчуючи цю тему. У виступах він аналізує виборчий закон і робить висновок: "Право на інформацію обмежене у новому виборчому законі" [4, 331]. А далі у розділі "Вибори по-нашому" читаємо: "Вибори народних депутатів – це ще не вибір народу", "Маємо те, що бачимо", "Країна Компроматія", "Велика гризня. Передвиборна", "Партія влади готується до виборів", "Перша передвиборна комедія. На сцені – нардепи, режисери – за лаштунками", "Передвиборний туман та багатопартійний обман", "Дещо про етику передвиборної боротьби" тощо.

Віталій Карпенко пише: "Вилити ківш помиїв на голову – ніби в порядку речей. Обляпати когось багнюкою – стало звичним і буденним. Розтиражувати на того чи іншого капость – мало не правило доброго тону" [4, 340]. При цьому ж називаються речі своїми іменами: паскудство – паскудством, ницість – ницістю. Автор запитує: "Хто за ким стоїть, навіщо це робиться і доки триватиме?" І не знаходить відповіді...

Проводить Віталій Карпенко і короткі історичні розвідки, розповідає своїм читачам про "Жіночу долю в Україні" [4, 331], часто звертається до теми життя наших співвітчизників у далеких і не дуже краях. Друкує у своїх статтях листи-розповіді про життя-буття українців у чужих країнах.

Цікавими і пізнавальними є виступи Віталія Опанасовича про РУНвіру, її засновника Лева Силенка. Доволі багато уваги приділяє публіцист питанню релігійного життя нашої держави, адже, за його переконанням, єдність церкви – це єдність держави [4, 407]. Проводить дослідження взаємовідносин між церквою і владою, висвітлює яскравим променем з темряви того, "Хто зазіхає на українські святині і хто потурає цим зазіханням" [4, 395]. І впевнено стверджує, що саме наша рідна церква є опорою нашого духу. Віталій Карпенко впевнений, що "ми не маємо... морального права віддавати українські національні святині в чужі руки... треба добиватися повернення тих українських цінностей і реліквій, які були у різні роки відібрані у нас північною сусідкою" [4, 400]. "Декларуючи нібито однаково рівне ставлення до різних релігійних конфесій, насправді державна влада України підтримує церкву, яка перебуває під юрисдикцією Москви... При цьому блокуються будь-які ініціативи УПЦ КП на об'єднання православних конфесій, на створення єдиної Української помісної церкви" [4,405]. Та всупереч, здавалося б, глухій безнадії В. Карпенко стверджує, що "воскресає віра у можливість досягнення духовної єдності українського народу, відродження українського національного духу, становлення української нації. Хочеться вірити, що час цей не за горами" [4, 412], що "Ми самі, українці,спочатку повинні побудувати одну Церкву, а потім визнання прийде саме собою. Оцим шляхом ми йдемо. І досягнемо своєї мети. І будемо мати і незалежну державу могутню, і велику Українську Церкву" [7, 221–223].

Близькою Віталію Карпенку є тема київського життя. "Суто київські сюжети" – таку назву має один із розділів книги "Як повернути манкурту пам'ять?". Саме тут Віталій Опанасович розповідає про перипетії з тодішнім київським мером Косаківським, аналізує, чому на виборах 10 грудня "перемогла влада, а виборці програли" [8, 262], розповідає про закулісні ігри при проведенні приватизації у Києві.

Незалежність поглядів на події і можливість викладати власні думки на сторінках "Вечірнього Києва" сприяли тому, що головний редактор став відповідачем у суді. Так, у публіцистиці Віталія Карпенка з'явилася ще одна тема під назвою "А судді хто?" [8, 307]. У виступах автор писав: "Ми не втяглися в судові процеси, а нас втягнули" [8, 328], "І ми, вечірківці, на суд історії підемо з гордо піднятою головою. За нами правда і Україна!" [8, 328]. Суди закінчувалися по-різному, але в моральному плані Віталій Карпенко вигравав завжди. Бо слово його було і є гостре, правдиве, можливо, трохи суб'єктивне (без цього публіцистики, зрештою, і не буває), але завжди щире. Віталій Опанасович писав, що "ті, хто змушений був залишити свою посаду через викривальні статті журналістів "Вечірнього Києва", звичайно, чекали іншого престижного керівного портфеля" [8, 339], ставали послами, міністрами інших відомств. Загалом "Вечірній Київ" витримав декілька наскоків прокуратури з порушенням або погрозами порушення кримінальних справ, низку судових процесів, у тому числі з тодішнім міністром оборони В. Шмаровим, незчисленні перевірки податківців, пожежників, працівників санепідемстанції, яких підключали з метою розправи над часописом. З цього починався тиск влади на опозиційну пресу через прокуратуру, суди, контролюючі фінансові та податкові органи, який невзабарі переріс в епідемію і набув нинішньої гостроти" [3, 86]. Але з вірою у зміни говорив, що таке вирішення проблем є грою з вогнем, адже "не можна так довго випробувати на терпіння людей" [8, 340].

Та, на жаль, суди проти газети тривали. Це дало привід Віталію Карпенку твердити, що в Україні "Преса під пресом" [8, 357]. Ця тема у публіциста досить широка, адже, на його думку, "Преса і влада – одна з найпекучіших проблем нинішньої України. Останнім часом вона стає не менш помітною, ніж енергетичні чи соціальні проблеми, невиплата зарплатні та пенсій тощо, від її розв'язання значною мірою залежать такі атрибути демократії, як гласність, свобода слова і друку, плюралізм думок" [3, 82]. У розділі під такою назвою читачі можуть ознайомитися з історією "Вечірнього Києва", деякими фактами і подіями життя редакції. Але найважливішою є тема свободи слова в Україні ("Хоч Україна й вирвалась із лабет комуністичної однопартійності, вона, на жаль, не має справді незалежної преси за світовими демократичними мірками" [3, 82]), огляд тематики та ідейної спрямованості деяких видань і знову ж, як завжди, викривальні, гострі, критичні статті щодо політики наступу на свободу слова. Автор наголошує, що "особливістю журналістської професії є постійне нервове напруження і стреси" [4, 476], що "журналістів не любить ні влада, ні мафія, якщо тільки вони засвітлюють те, що влада і мафія не хотіли б показувати" [4, 476]. Віталій Карпенко слушно зауважує, що "професія журналіста є, на жаль, найнебезпечнішою, бо... йде боротьба за переділ влади між тими, хто її утримує і тими, що набивши мошну, прагнуть її" [4, 476–477]. Публіцист наголошує, що немає згуртованості серед журналістів, тому галас після кожного чергового вбивства журналіста "епізодично виникає, швидко згасає. До чергового вбивства" [4, 477]. "Що ж, чекаймо, поки не відстріляють найрадикальніших, найгостріших, найпринциповіших. І тоді залишаться помірковані, покладисті, безвідмовні. Але чи залишиться при цьому правда і демократія? То хто ж наступний?" [4, 477], – запитував у 1997 році після убивства Б. Дерев'янка Віталій Опанасович. Хто був наступним – уже знаємо... У книзі "Преса і незалежність України" публіцист зачіпає питання сучасних ЗМІ і влади. На жаль, ситуація навколо журналістів, змальована В. Карпенком, не змінилася. Залишається лише сподіватися, що колись полювання на "незручних" журналістів оголосять поза законом.

Вагомою у публіцистичних творах В. О. Карпенка є також і морально-етична тема. Він порушує питання хабарництва, бідності, хамства. Промовисто звучать назви передових статей: "Мікроб байдужості", "Мутація совісті", "Синдром тимчасовості", "Хамство. На побутовому та державному рівнях. З відтінком українофобства". Однак у кожній статті автор звертається до народу із закликом піднятися, стати поряд на захист українського слова, правди, справедливості. Вірить у те, що український народ усвідомить свою історичну місію і буде жити "на нашій, своїй землі", не безпам'ятним манкуртом, а гідним своїх славних предків українцем.

Отже, ідейно-тематичний аналіз публіцистики В. Карпенка засвідчує, що в основі його виступів – роздуми про утвердження української ідеї, виконання волі українського народу, відновлення історичної справедливості, здобуття Україною гідного місця у світі. А українському народу – кращої долі, якої, на думку Віталія Опанасовича, він безумовно заслуговує.

"Україні як ніколи потрібна національна публіцистика, яка б захищала інтереси українського народу і Української національної держави. Україні потрібна чесна публіцистика, яка б не лягала ні під грошовий мішок, ні під владного вельможу, ні під хресного отця" [8, 408]. Такою є публіцистика В. О. Карпенка. Він дав приклад того, як треба захищати національні й державні інтереси палким і вагомим словом.

Нетерпимість до несправедливості, манкурства, дволикості, чесність і прямота поглядів, уміння бути самим собою, не пристосовуючись до обставин – так можна охарактеризувати глибинну суть публіцистики Віталія Опанасовича. Ці ознаки, мабуть, не дуже сприяють "легкому життю", але тримають душу публіциста в чистому гармонійному стані, допомагають не впасти у всепоглинаючу розпуку чи байдужість, змушують братися за перо...

Проаналізувавши публіцистику автора, ми дійшли таких висновків:

1. Працюючи нині у Київському національному університеті імені Великого Кобзаря Віталій Опанасович є для студентів не лише викладачем, а й прикладом професійності, мужності, інтелігентності в українській публіцистиці, адже не відступився від своїх принципів, не зрадив національній ідеї і продовжує "боротися словом" з усім ворожим Українській державі.

2. Тематичний аналіз публіцистики В. Карпенка засвідчує, що основою його виступів є роздуми про утвердження української ідеї, виконання волі українського народу, відтворення історичної справедливості, здобуття Україною гідного місця у світі, а українським народом – кращої долі, якої він заслуговує.

Публіцист зачіпає болючі й гострі питання суспільно-політичного життя, не обминає "гострих кутів", не боїться ані можновладців, ані мафії, бо переконаний: "Того, що суджено, не минути". Він стоїть на варті національної ідеї та державницьких позицій, розглядає найрізноманітніші проблеми – від жіночих до політичних, тому його статті завжди актуальні, гострі та проблемні.

3. Ідейний спектр творів Віталія Карпенка має виразно патріотичне спрямування. Національна ідея – це макроідея його публіцистики, духовна її основа. Вона конкретизується, витрактовується у безлічі ідей публіциста. Твори Карпенка-публіциста є "енциклопедiєю сучасних державотворчих проблем" (C. Плачинда).

4. У час, коли за чесне журналістське слово у нашій країні невпокорених відчайдухів чекало не одне покарання – від вимоги через суд сплачувати мільйонні позови до банальної кулі чи екзотичної битки, – Віталій Карпенко мав чітку громадянську позицію. Ніщо не може змусити його відступитися і нині.

5. Твори В. Карпенка – це зразок найвищої майстерностi журналiста. Велика роль Вiталiя Опанасовича Карпенка у журналістиці є очевидною. А його творчий внесок в українську публіцистику важко переоцінити.

© Лебедєва-Гулей О.З., 2005



1.Большая советская энциклопедия / Ред. О. Ю. Шмидт. – М.: Государственный институт "Советская энциклопедия", 1940. – Т. 47.
2. Энциклопедический словаръ / Изд. Ф. А. Брокгаузъ, И. А. Эфронъ. – Томъ XXVА. – Санкт-Петербургъ: Типо-Литографія И. А. Ефрона, 1898.
3. Карпенко В. О. Антиукраїнські тенденції в Українській державі. – К., 2001.
4. Карпенко В. О. На нашій, не своїй землі... – К., 1998.
5. Карпенко В. О. Поодинці – вмирають, виживають – гуртом. – К.,1995.
6. Карпенко В. О. Українські студії під небом Баварії. – К., 1998.
7. Карпенко В. О. Час каміння збирати. – К., 1999.
8. Карпенко В. О. Як повернути манкурту пам'ять? – К., 1997.
9. Карпенко В. Преса і незалежність України. Практика медіа-політики 1988–1998 рр. – К.: Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка; Нора-Друк, 2003.
10. Короткий тлумачний словник української мови: Близько 6750 слiв / За ред. Д. Г. Гринчишина. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Радянська школа, 1988.
11. Краткая литературная энциклопедия / Ред. А. А. Сурков. – М.: Издательство "Советская энциклопедия", 1971. – Т. 6.
12. Літературний словник-довідник / Упорядн.: Р. Т. Гром'як, Ю. I. Ковалiв та iн. – К.: ВЦ "Академія", 1997.
13. Малый энциклопедический словаръ / Изданіе Брокгаузъ – Ефронъ. – Санкт-Петербургъ, 1909. – Томь 2.
14. Москаленко А. З. Вступ до журналістики: Підручник. – К.: Школяр, 1997.
15. Свобода. – Нью-Джерсі, 2000. – 14 січ. – Ч. 2.
16. Свобода. – Нью-Джерсі, 2000. – 21 січ. – Ч. 3.
17. Свобода. – Нью-Джерсі, 2000. – 31 берез. – Ч. 13.
18. Свобода. – Нью-Джерсі, 2000. – 14 квіт. – Ч. 15.
19. Свобода. – Нью-Джерсі, 2000. – 17 груд. – Ч. 51.
20. Слово Просвіти. – 2004. – № 48 (268). – 25 листоп. – 1 груд.
21. Слово Просвіти. – 2004. – № 49 (269). – 2–8 груд.
22. Українська газета. – 2004. – № 30. – 12–18 серп.
23. Українська газета. – 2004. – № 34 (318). – 9–15 верес.
24. Українська Літературна Енциклопедія: В 5 т. / Редкол.: I. О. Дзеверiн (вiдп. ред.) та iн. – К.: "Українська радянська енциклопедія" ім. М. П. Бажана, 1990. – Т. 2 (Д–К).


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові