УДК 281.96
(за матеріалами тижневика "Освіта")
В основу роздумів про духовність нашої молоді покладено публікації тижневика "Освіта" нерідко полярного змісту, але наповнені щирим бажанням бачити Україну сильною й багатою в колі цивілізованого світу.
Into the reflections about our youth spiritually put the publications, placed in the weekly newspaper "Osvita" are quite often discrepant but overfilled by sincerely wishes to see Ukraine as strong and rich in the civilized world.
Духовне виховання молоді стало нині загальнодержавною проблемою, справою всього українського народу. Тому нині актуальною є потреба науково осмислити, теоретично узагальнити позитивний досвід використання ЗМІ в процесі формування духовності молоді, акцентувати увагу на помилках, недоліках українських періодичних видань, удосконалити методику підготовки пресових видань для молоді, щоб вони сприяли піднесенню національно-духовних цінностей, зокрема через церкву.
Адже впродовж останнього десятиліття церковне життя в Україні набрало жвавих обертів, у чому домінуючу роль відіграли засоби масової інформації, переважно газети та журнали освітянського характеру. Висвітлюючи події релігійного життя, викладаючи думку щодо правомірності тих чи інших вчинків церков та релігійних організацій, вони безпосередньо впливали на ставлення громадськості до проблем релігійного характеру. Варто зауважити, що українська людність не надто обізнана зі специфікою православних церков різних конфесій, розвитком подій (становленням Української православної церкви Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви тощо), тому очікує від ЗМІ ґрунтовних роз'яснень, трактувань, аналізу, фактів, на підставі яких можна зробити власні висновки, виробити ставлення до проблем, що стосуються сфери релігії, зрештою, навіть вирішити, парафіянином якої церкви стати.
З-поміж ЗМІ, які велику увагу приділяють висвітленню релігійних проблем, ще з 1992 року можна вважати тижневик "Освіта". Виокремлення головних тем та напрямів обнародуваних матеріалів, що стосуються релігії, дасть змогу узагальнити спектр найвагоміших духовних проблем, які привертали увагу освітян (згадаймо про цільову аудиторію та завдання газети "Освіта". Цільова аудиторія тижневика – вчителі та викладачі, а завдання – виховати справжню національно свідому, високоморальну особистість).
Загалом, не викликає сумніву, що в "Освіті" висвітлювалися саме ті питання зі сфери релігії, що хвилювали суспільство. Інша річ, що висвітлення цих проблем набуло певною мірою суб'єктивного та однобічного характеру з огляду на прихильність "Освіти" до ідеї національної церкви.
Цілком природно, що матеріали, уміщені в тижневику, вимагатимуть пояснень та доповнень. Завдяки цьому буде забезпечена можливість об'єктивно проаналізувати релігійну спрямованість газети, дати оцінку як характерові висвітлення нею релігійної тематики, так і змісту та смислової наповненості матеріалів "Освіти".
З огляду на духовне відродження України, прагнення до нього, намагання створити у державі незалежну (автокефальну) церкву, можемо говорити про те, що обрана тема є важливою та актуальною для:
1) історії української журналістики, оскільки 1992–2003 роки – це вже історія, свідками якої ми були, тому маємо можливість на прикладі тижневика "Освіта" визначити характер висвітлення релігійних питань наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття в національній державній пресі та особливості релігійної публіцистики;
2) історії України, адже за допомогою тижневика "Освіта" можна скласти уявлення про ті події, що були важливими і впливали на розвиток духовності та національної свідомості впродовж зазначених років;
3) розвитку та становлення національної ідеї. Тижневик "Освіта" є національно спрямованим, тому подані в ньому матеріали, покликані впливати на розвиток у освітян, а через них – у молоді – ідеї національної повноцінності, духовної довершеності, релігійної незалежності.
Варто зауважити, що теоретичні джерела, які ми ввели до наукового обігу, досить повно розкривають сутність конфлікту між різними конфесіями в Україні, дають змогу визначити проблеми неузгодженості, що виникають через принцип відокремленості церкви від держави. Водночас статті у тижневику "Освіта" відображають ставлення авторів, певних кіл суспільства до зазначених вище подій та проблем. Однак в "Освіті" є і суто наукові матеріали, які можуть вважатися теоретичними.
У тижневику за 1992–2003 року у висвітленні релігійних питань найбільша увага приділялася таким темам:
1. Національна церква та її особливості.
2. Українські релігійні діячі та їх внесок у становлення незалежної Української церкви.
3. З історії християнства.
4. Неорелігії та їх вплив на сучасне українське суспільство.
5. Релігійна освіта – запорука виховання моральності та високої духовності у суспільстві.
6. Взаємозв'язок релігії та науки. Суперечності у сприйнятті.
7. Церква і армія. Проблеми взаємодії та капеланства.
8. Вплив релігії на духовність громадян.
Кожному із зазначених питань приділяється різна увага, тому особливості їхнього висвітлення дають змогу визначити симпатії "Освіти" та політику видання.
Найбільше уваги тижневик "Освіта" приділяв висвітленню релігійних питань у 1997–1999 роках. Пік уваги можна пояснити тим, що релігія почала набувати все більшого значення для громадськості, тому газета, відчувши зацікавленість читачів, відгукнулася на неї жвавим поданням матеріалів релігійного характеру. Крім того, весь християнський світ (і "Освіта" також) очікував на важливу, визначну подію у релігійному житті – 2000 років від Різдва Христового.
Тижневик "Освіта" від початку становлення України як незалежної держави приділяв увагу релігійним питанням різного характеру, значущості, ваги.
"Національна церква та її особливості" – тема, що є однією з найболючіших, тому до неї звертаються різні автори: Д. Степовик, А. Погрібний, М. Веркалець, В. Сергійчук та ін. Тут ідеться про необхідність існування національної церкви, про те, що без неї не буде по-справжньому незалежної та національно свідомої держави. Згадуються Українська православна автокефальна церква (УАПЦ), Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП) та Українська греко-католицька церква (УГКЦ) як провідники ідеї української незалежної церкви, національної і державницької.
Проблемі релігійної освіти як запоруки виховання моральності та високої духовності в суспільстві теж приділяється чимала увага. Погляди православних та греко-католиків у цьому випадку є на диво одностайними: релігійну освіту необхідно запровадити у державні навчальні заклади. Однак українське законодавство свідчить про інше.
У недалекому минулому в нашій країні (та й на просторах СРСР) наука намагалася заперечити релігію, доводячи, що світ матеріальний, а найвища сила у ньому – людський розум, поступ наукової думки. Цю проблему освітяни нині вже розв'язали, стверджуючи, що наука і релігія мають органічно поєднуватися. Лише тоді світ стане зрозумілий, коли пізнаєш матеріальне і віритимеш у те, чого не зможеш пояснити законами та постулатами науки.
Українська автокефальна православна церква була створена у 1921 році. Для цього чимало сил доклали такі діячі Церкви, як В. Липківськиий, В. Самбірський, М. Борецький та ін. "Однак радянська влада не пробачила їм спроб створити незалежну церкву", – така думка звучить як домінанта у низці статей професора М. Веркальця.
Проблема неорелігій у тижневику "Освіта" розкривається у зв'язку з діяльністю "Великого Білого братства" на території України. Користуючись необізнаністю та недосвідченістю українського суспільства, передусім молоді, що найбільше піддається впливові, різні релігійні секти та угруповання часто згубно діють на тих, кого їм вдається зробити своїми прихильниками. До речі, цим самим порушується і законодавство України. Також порушується воно, коли державна чи місцева влада віддає перевагу якійсь із церков, пригнічуючи інші, створюючи державні навчальні заклади релігійного спрямування.
До 2000 року своїм читачам "Освіта" дає можливість більше дізнатися про джерела християнства, релігію, яка посідає в церковно-релігійному житті України провідне місце. Найбільше про це йшлося в публікаціях патріарха України-Руси Філарета.
Нині в Україні функціонують релігійні організації 90 конфесій, течій та напрямів. Найчисленніші мережі громад мають традиційні для України конфесії, тобто такі релігійні напрями, які існують у країні протягом століть, релігійна практика яких відома і вже стала елементом суспільної культури. Такими конфесіями є насамперед православ'я і греко-католицизм, а також римо-католицизм і деякі версії протестантизму (баптизм, євангелізм, адвентизм).
Провідні позиції в церковно-релігійному житті країни належать нині православ'ю. Водночас воно не має сьогодні єдиного організаційного оформлення і представлене, крім нечисленних угруповань, трьома церквами. Таке становище склалося на початку 90-х років унаслідок відновлення в Україні діяльності Української автокефальної православної церкви (1990) та створення нової православної інституції – Української православної церкви Київського патріархату (1992). Ці процеси супроводжувалися переходом до нових структур ієрархів та громад колишнього Українського екзархату Руської православної церкви, який, на жаль, висвітлений в тижневику поверхово.
У контексті ідеї "національної церкви" проблема міжцерковних відносин переноситься зі сфери церковно-релігійної (догматичні, канонічні питання тощо) у сферу політичну, яка охоплює міжнаціональні відносини в Україні, проблеми ставлення різних соціальних груп до української державності та розуміння її як держави титульної нації або держави громадянського суспільства (політичної нації). Нарешті, сьогодні досить гостро стоїть мовне питання, якому значну увагу приділено в публікаціях Д. Степовика, А. Погрібного та ін.
Попри існуючі в міжправославних стосунках конфліктні моменти, не можна не зазначити і позитивні зрушення – до діалогу та пошуку спільних позицій для зближення і потенційного об'єднання церков.
В "Освіті" не представлено чіткої картини подій. Маємо лише уривки з різних статей, що стосуються становлення трьох церков. Однак необхідним є звернення до хронології подій, оскільки без неї важко розібратися в тому, про яку церкву йдеться. До того ж тижневику чітко не розрізняються УАПЦ та УПЦ КП. Причому УПЦ розглядається як Українська православна церква Московського патріархату, церква-загарбниця, церква-душителька, що з давніх-давен намагалася не допустити самостійності УПЦ.
У статті "Собори чи збори?" С. Головатий зазначив, що 27 червня 1992 року відбувся Всеукраїнський православний собор, який ухвалив рішення об'єднати дві найбільші в Україні церкви – Українську православну церкву та Українську автокефальну православну церкву в Українську православну церкву Київського патріархату: "Собор заявляв, що головою Української православної церкви Київського патріархату вважає патріарха Мстислава" [1]. Проте, незважаючи на так зване об'єднання, в Україні так само окремо діють ці православні церкви: "Проте сьогоднішнє життя доводить, що ні УПЦ, ні УАПЦ не збираються припиняти свою діяльність і існують та діють відповідно до своїх статутів" [1, 8]. Автор наводить вислів Патріарха УАПЦ Мстислава, який в одному з інтерв'ю заявив: "Не вірте цьому Соборові, то не Собор, то збори... Об'єднання православ'я України можливе лише довкола Автокефальної православної церкви як церкви-мучениці, яка ніколи не зраджувала свій народ, свою віру" [1, 9]. С. Головатий вважає, що в цьому випадку необхідно
визначити правове підґрунтя. І виявляється, що то був таки не Собор, а збори.
У цьому разі ми спостерігаємо досить критичний відгук на намагання об'єднати дві церкви в одну.
Д. Степовик присвятив становленню національної церкви свій матеріал "Ми відроджуємо апостольську чистоту церкви". Він привертає увагу до того, що українське суспільство вочевидь зацікавлене релігією. Зважаючи на те що українська нація історично була поневолена, "окремі функції, окремі інститути державності, характерні для європейських народів, у нас перебрала на себе церква" [2, 4]. Церква була і місцем зустрічі та братньої трапези, і школою.
На противагу розповіді про національну церкву (УПЦ КП), Д. Степовик пише про УПЦ: "Питання про антихристиянську суть Російської церкви ставиться дещо загостро. Я би назвав її християнською за формою і фактично нехристиянською за змістом" [2, 4]. Так, один із патріархів Іоаким (кінець XVII ст.) брав участь у катуванні повсталих проти царя стрільців – чи це вчинок справжнього християнина?
Водночас М. Веркалець висловлюється жорсткіше стосовно негативної ролі УПЦ у розвитку України: "Заполітизована Московська церква була в минулому і залишається нині гальмом на шляху економічного, політичного, церковного прогресу України" [3, 2].
Д. Степовик зазначає, що УПЦ бере участь у поневоленні інших народів. А позицію УПЦ, її небажання поступитися місцем УПЦ КП автор пояснює страхом втратити ласий шматок: "Нинішня позиція Московського патріархату зумовлена суто матеріальними, меркантильними інтересами, адже Україна давала надзвичайно великий матеріальний прибуток у вигляді пожертв" [2, 4].
М. Веркалець звертається до історії становлення УАПЦ. Упродовж 1917 року Українська православна церква була повністю зруйнована. У листопаді цього ж року відбулася перша Всеукраїнська церковна рада на чолі з архієпископом О. Дороднишиним. "Але, маючи в своїх руках ієрархію, а тим самим можливість канонічних санкцій, Московська церква доклала всіх зусиль, аби не допустити відокремлення, ба навіть автономії Української православної церкви" [3, 2].
На початку 1918 року було відкрито Собор, але більшовицька влада перешкодила його роботі. Незважаючи на сподівання, з приходом гетьманського уряду на території України не було створено єпископату: "І лише на третій сесії ВПЦ Собору виступив міністр віросповідань гетьманського уряду Олександр Лотоцький з вимогою, щоб Українська православна церква була автокефальною" [3, 2].
16 листопада до влади прийшла Директорія УНР. Одним із перших законів нового уряду був закон від 2 січня 1919 року про автокефалію Української церкви. До Царгороду було делеговано українську дипломатичну місію, яка повернулася ні з чим, бо кафедра Царгородського патріарха була вакантною.
У 1919 році Києвом знову заволоділи більшовики, а церквою – українофоб Назарій, який забороняв відправи українською мовою. Всупереч цьому миряни зареєстрували у влади свій парафіяльний статут, здобули право на користування Миколаївським собором на Печерську, де 2 травня 1919 року здійснено відправу – першу всеношну літургію рідною мовою. Однак не довго рідна мова звучала у церкві – з військами Денікіна до Києва повернувся А. Храповицький і закрив усі українські церкви. "В аналогічній ситуації вже була наша Церква 400 років тому, коли всі тодішні єпископи перейшли на бік унії з католицизмом, шукаючи порятунку перед Москвою, а народ традиційно залишився православним" [3, 2].
Вища церковна рада у жовтні 1921 року скликала в Києві Всеукраїнський собор, на який прибули понад 500 делегатів (духівництво, миряни). Проте московські єпископи відмовилися бути присутніми. Тому 21 жовтня 1921 року було призначено протоієрея В. Липківського першим архієпископом і митрополитом Києва і всієї України.
Михайло Веркалець зазначає, що надалі всі хіронтії в Українській церкві здійснюватимуться традиційним способом, і ніякого порушення віри чи її догматів та духу канонів цей акт не являв собою.
Російська церква у 1922 році організувала свій собор, що змушений був прийняти принципи Української православної церкви: автокефалію, собороправність, рідну мову в богослужіннях, не допускав ніяких звинувачень у єресі. Тож за три роки відродження ієрархії Українська церква мала вже 30 єпископів та дві тисячі парафій. Головним принципом Української автокефальної православної церкви є визнання того, що всі церкви повинні бути вільними, без підпорядкування церквам колонізаторів.
"УАПЦ вважає себе частиною Вселенської православної церкви... Єрусалимської, Антіохійської, Олександрійської, Константинопольської і Римської" [3, 2].
На захист канонічності УПЦ КП стає Д. Степовик, вважаючи, що Україна повинна мати свій патріархат: "Що таке патріархат? У церковному розумінні – це те саме, що державність для нації та країни". Звісно, історично склалося, що "управління нею (церквою) було не в українських руках, були єпископства і в центрі, у Києві, в інших центрах" [2, 4]. Проблема виникла із визнанням Київського патріархату, тому що в церкві існує таке правило, що іншій державі незалежність у церковному управлінні мусить давати якась інша церква. Але на практиці це ніколи не здійснювалося.
Тож 5 червня 1990 року було проголошено створення Київського патріархату, оскільки була представлена вся повнота церкви: були архієреї, тобто єпископ і митрополит, були священики і диякони, і були миряни, то його не можна вважати неканонічним. До речі, Філарет (Денисенко) зауважує, що у православному богослів'ї немає понять "канонічна" і "неканонічна" церква.
Відомо, що УПЦ закидає, ніби УПЦ КП не є канонічною, а Архієрейський собор Московської церкви оголосив патріархові Філарету анафему як розкольнику православ'я. У зв'язку з цим в "Освіті" було надруковано "Звернення до православного духовенства, віруючих та всього українського народу Комітету Захисту Українського Православ'я". "Як відомо, Архієрейський собор Московської церкви прийняв безглузде рішення про відлучення від Церкви Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета" [4, 13].
Священний синод Української православної церкви Київського Патріархату (УПЦ КП) назвав це рішення "дивним", "тому що це так зване відлучення від Церкви стосується Предстоятеля УПЦ КП, – від Церкви, до якої він не належить, тобто від Російської православної церкви (РПЦ)" [4, 13].
У зверненні йдеться: "Українська православна церква Київського патріархату є національною Помісною автокефальною церквою, у справи якої не може втручатися будь-яка інша помісна церква, в тому числі РПЦ, яка, до речі, також є автокефальною Церквою" [4,13]. З цієї причини рішення РПЦ не мають канонічної та юридичної сили і сакрального значення.
Крім того, 29 і 38 правила Карфагенського собору забороняють виконувати необачні рішення: відлучений з безрозсудного бажання того, хто відлучає, без всякого сумніву, може нехтувати відлученням; і швидше той, хто відлучив, повинен бути покараним.
Отже, Московська церква привласнила самовладність і знущається з благочестя українського народу. Це є зневага до свободи церков і приниження їх гідності. Крім того, про Московський архієрейський собор сказано: "Ті, що зловживають повеліннями Господніми і піддають людей церковній анафемі, привласнюють собі достоїнства Сина Божого, накладають на себе повну загибель" [4, 13].
Московська церква піддала анафемі Івана Мазепу, незважаючи на те, що Іван Мазепа був ревним поборником православ'я і будівничим Української держави. Його ім'я було вписано в поминальні диптихи афонських монастирів: він зробив багато пожертвувань до Гроба Господнього, збудував в Україні 20 храмів, був благодійником Києво-Могилянської академії. Вся "провина" Івана Мазепи, як і Філарета, полягала в тім, що він любив український народ і дбав про Українську державу. Проводиться паралель І. Мазепа – патріарх Філарет. Патріарх Філарет, як вважає Д. Степовик, дбає про утворення в Україні єдиної Помісної православної церкви, відокремлення від Московського патріархату. Московська ієрархія, а за нею і продажна промосковська в Україні, кваліфікують це як розкольницьку діяльність. А Українська держава має на це таке само право, як і Греція, Болгарія, Румунія, Грузія, Росія, Сербія.
З викладеного видно, що тижневик "Освіта" підтримує ідею національної церкви, ставши на бік УПЦ КП, яка саме на сторінках цієї газети намагається захистити свої права. Також можна дійти висновку про те, що "Освіта" (в особі своїх авторів) відверто негативно ставиться до УПЦ.
Важливою характерною ознакою національної церкви є використання української мови під час богослужінь. І це знову ж таки привід до сутичок та закидів УПЦ та УПЦ КП. На сторінках газети представлений лише один бік так званої полеміки. Напевне, відповіді УПЦ надавала УПЦ КП на шпальтах власних видань. Автори аргументують безпідставність обов'язкового використання церковнослов'янської мови під час богослужінь.
"Як може називатися церквою те, – запитує історик церкви Д. Степовик, – що й нині керується принципом невизнання? Мовляв, Бог розуміє службу лише так званою слов'янською, а фактично російською мовою" [2, 4]. Він наголошує, що Ісус Христос для того нагородив своїх апостолів знанням чужих мов, щоб вони проповідували мовою, знайомою народові.
Стосовно того, що у національній церкві має панувати українська мова, висловився і С. Ярмусь: "Нас, українців, як націю визнають на православному Сході, в цілому світі, лише деякі українці та їхні сусіди вважають українську мову некоректною в церкві і з готовністю замінюють її старослов'янською чи російською. Час ламати цю кепську "традицію" [5, 5].
Професор А. Погрібний зауважує, що церковнослов'янська мова – мертва так само, як латина. Від латини вже відмовилися, чому ж за церковнослов'янську так чіпляються? Крім того, раніше церковнослов'янська була адаптована до фонетики різних народів. А нині звучить "у накиненій нам свого часу російській" вимові. Автор посилається на Святе Письмо, де чітко сказано про використання чужої мови: "Як хто говорить чужою мовою, той не людям говорить, а (лише) Богові, бо ніхто його не розуміє" [6, 3]. "У церкві волію п'ять слів зрозуміло сказати, щоб і інших навчити, аніж 10 тисяч слів чужою мовою!" – продовжує професор.
У тижневику "Освіта" неодноразово звучить ідея необхідності об'єднання Української православної церкви для того, щоб протистояти УПЦ МП: "Чвари, ініціатором яких є кровожерна Москва, мусять канути у вічність на засадах взаємних конфесійних поступок, синтезу незначних відмінностей, порозуміння і поваги один до одного... Єдність конфесій – це та сила, що здатна протистояти навалі московської орди і врятувати Україну наприкінці другого тисячоліття Христової віри" [3, 2].
Від міцності Української православної церкви залежить і міцність України як держави. Можна сказати, що взагалі обстоюється ідея якоїсь ідеальної об'єднаної церкви: "Мусимо також мати на меті не тільки Українську православну помісну церкву з центром, природно, у Києві, але й об'єднану (єдину) Українську християнську церкву, під спільним дахом якої автономно, а все ж таки об'єднано, перебували б і православні, і греко-католики, і католики" [3, 9]. Про те, наскільки це можливо, наскільки Україна готова до цього кроку, тижневик систематично інформує своїх читачів.
І. Дзюба характеризує критичне становище України після здобуття нею незалежності: нестабільність у суспільстві, наявність процесів глибокого морального розкладу та масовізації злочинності. Влада сподівалася на те, що певний сприятливий вплив зроблять церкви, вагаючись: "А чи можуть якусь роль у консолідації українського суспільства відіграти вони? Їм личила б велика роль – адже в історії людства, та й в історії України були періоди, коли саме релігія відігравала організуючу, інтегруючу, націєтворчу роль. Але щоб її виконати, їм, християнським церквам, слід консолідуватися самим" [7, 12, 13].
Однак вони аж ніяк не поспішають це зробити, не беруть до уваги приклад Івана-Павла ІІ, який заради ідеалу християнського екуменізму робив величезні зусилля для порозуміння з усіма християнськими церквами і общинами. Ці зусилля варті підтримки й наслідування у нас, в Україні. І така міжконфесійна незгідливість викликає підозру: чи не криються в її глибинах інтереси мирські: майнові, політичні, особисті.
Отже, ідея необхідності національної церкви знайшла щонайглибше відображення в "Освіті", чого, скажімо, не робить газета "Освіта України", де практично релігійному вихованню молоді не приділяється увага.
Узагальнюючи викладене, констатуємо, що людина засвоює світоглядні, моральні, духовні орієнтири в молодому віці. Тому ситуацію в молодіжному середовищі варто розглядати як умовну модель майбутнього українського суспільства. Висвітлення на сторінках тижневика "Освіта" нашої історії, культури, звичаїв, традицій, популяризація справжніх національних святинь, утвердження у свідомості україноцентризму, максималістської культури державотворення є важливою передумовою національної злагоди, впорядкованості життя.
1. Головатий С. Cобори чи збори // Освіта. – 1993. – 22 квіт.
2. Степовик Д. Ми відроджуємо апостольську чистоту Церкви // Освіта. – 1992. – 11 листоп.
3. Веркалець М. В облозі вампірів III Риму // Освіта. – 1998. – 15–22 квіт.
4. Звернення до православного духовенства, віруючих та всього українського народу Комітету захисту Українського православ'я // Освіта. – 1997. – 26 берез. – 2 квіт.
5. Ярмусь П. Українську зацікавленість слухав Вселенський патріарх // Освіта. – 1997. – 2–9 лип.
6. Погрібний А. Щиру молитву українською мовою не вознесеш, або Про Церкву, українську мову та Біблію у школі // Освіта. – 2000. – 31 трав.
7. Дзюба І. Сила віри // Освіта. – 2001. – 24 черв. – 4 лип.[/p]