Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Правове врегулювання діяльності інтернет-ЗМІ

К.О. Афанасьєва

к.філол.н.
УДК 340.111.5 (070)

 

У статті розглядаються правові засади функціонування українських ЗМІ в мережі інтернет. Аналізуються способи законодавчого врегулювання діяльності інтернет-видань та пропонуються ефективні засоби захисту прав авторів у мережі.

In article the legal bases of activity of the Ukrainian Mass-Media in the Internet are considered. The author analyzes existing ways of legislative regulation of activity of the Internets- editions and offers effective ways of protection of the copyright in the Internet.

Ще не так давно інтернет не міг розглядатися як загальнодоступний засіб спілкування, а отже, і не було нагальної потреби у правовому регулюванні цієї сфери. Однак, із приходом до мережі великої кількості користувачів, інтернет виявився зоною, виведеною з-під дії законодавчих норм. Основне призначення мережі – передавання даних – зробило її ідеальним інструментом для неконтрольованого авторами поширення інтелектуальних продуктів. Розвиток комп'ютерних технологій спричинив переосмислення основних принципів функціонування традиційних ЗМІ та виникнення нових видів засобів масової інформації – інтернет-видань.

Інтернет-видання в Україні з'явилися у 1999 р., і всі минулі роки відбувався початковий етап формування цієї групи медіа як такої. Однак результату, якого досягли українські інтернет-видання за такий короткий час за темпами свого розвитку та збільшення впливу, можуть позаздрити будь-які інші групи традиційних вітчизняних засобів масової інформації.

Надзвичайно стрімкий розвиток цієї галузі можна пояснити привабливістю її для потенційних інвесторів. Поширити інформацію за допомогою мережі є значно дешевшим, ніж зробити це на папері, на радіо або в телеефірі. Виробництво та підтримка мережевих видань також є дешевшими у порівнянні із їхніми офф-лайновими "родичами", а розміри публікацій не обмежені обсягом газетної шпальти або часом ефіру. Ще одна особливість мережі полягає у характері її аудиторії. Відвідувачі сайтів інтернет-видань – це соціально найактивніша та порівняно заможна аудиторія, що є досить важливим чинником для інвесторів та рекламодавців. Наведемо приклад: один примірник популярної друкованої газети в середньому коштує від п'ятдесяти копійок до однієї гривні, тимчасом, як перегляд свіжого номера інтернет-видання у мережі обійдеться відвідувачам як мінімум удвічі дорожче (слід враховувати витрати на послуги телефонного зв'язку, інтернет-доступ). Зрозуміло, що категорія читачів, яка згодна заплатити більше задля комфортного перегляду видання, є для рекламодавців привабливішою.

Популярність інтернет-видань серед користувачів пов'язана, у першу чергу, із очевидними перевагами цих видань у порівнянні із традиційно-паперовими, до яких можемо віднести:

– відсутність "дедлайну", тобто останнього терміну, після якого статті або новини вже не потраплять до газети;

– інтерактивність – споживач стає співучасником того, що відбувається, обмінюється враженнями від прочитаного (рубрики "Обговорити статтю", "Форум", "Інтернет-голосування"), ставить запитання учасникам подій тощо;

– персоналізація – можливість самостійно відбирати з масиву запропонованої інформації найцікавіші теми.

Зростання аудиторії українських інтернет-ЗМІ підтверджують і дані досліджень. Так, за результатами вивчення активності інтернет-медіа, що проводилися на замовлення Фонду інформаційного суспільства, середньомісячне збільшення медіатрафіку в українському сегменті інтернету становить 3–5 відсотків на місяць. Ці цифри є відображенням світової тенденції, що сьогодні спостерігається у більшості розвинутих країн.

Актуальність проблеми правового врегулювання цієї сфери передусім пов'язана з активізацією медіатрафіку українських засобів масової інформації у мережі інтернет. За результатами досліджень українського сегмента мережі за станом на 2004 р. існує близько 380 видань, що становлять 7 % від загальної кількості українських серверів [1]. Переважно це сторінки популярних друкованих ЗМІ, основним завданням яких є не публікація матеріалів, а анонс чергового номера. Справжніх мережевих газет і журналів, що постійно оновлюються, а тим більше коментарів та аналітичних матеріалів в українському сегменті значно менше. Серед мережевих видань, що справді функціонують як інтернет-видання можна виділити "Українську правду", "Подробности", "Обозреватель", "ProUa.com", "Rupor.info", "Part.Org.ua" та ін. Водночас самостійні он-лайнові медіапроекти на сьогодні залишаються лідерами на мережевому інформаційному ринку.

Разом із позитивними наслідками такої активної інформатизації суспільства виникають і нові проблеми, що мають передусім правовий характер. Серед них особливо гостро постає питання авторсько-правових відносин у інтернет-виданнях, оскільки на 90 % комп'ютерні інформаційні ресурси складаються із інтелектуального продукту, що є переважно об'єктом авторського права. Цю проблему неодноразово розглядали у своїх працях А. Серго, В. Наумов, А. Данилюк, В. Монахов та інші дослідники.

Законодавча неврегульованість правового статусу інтернет-видань

Сьогодні в Україні склалася парадоксальна ситуація: у країні активно функціонують інтернет-видання, але юридичного підґрунтя для їхнього існування немає.

Відповідно до Закону "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" друкованими ЗМІ є "видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року" (ст. 1). Інтернет-видання переважно дотримуються зазначених умов періодичності. Термін "масова інформація", представлений у Законі "Про інформацію" як "публічно поширювана інформація", відповідає концепції подання інформації на сайті інтернет-ЗМІ, оскільки тут наявне публічне повідомлення інформації. На підставі наведених визначень можемо зробити висновок, що інтернет-видання можуть бути прирівняні до друкованих. З іншого боку, мережеві видання не відповідають визначенню, яке дає Закон "Про видавничу справу": "Видання повинно відповідати вимогам стандартів відносно оформлення, поліграфічного та технічного виконання" [2].

Законодавче закріплення правового статусу інтернет-ЗМІ є одним із концептуальних завдань українського сегмента Інтернету. Прийняття відповідних законодавчих актів поширило б на інтернет-ЗМІ дію закону та дозволило б притягти інтернет-видання до судової відповідальності у разі поширення недостовірної інформації. Сьогодні друковані ЗМІ ризикують, коли роблять посилання на мережеві матеріали. Адже у випадку, якщо опублікована ними інформація виявиться неправдивою, жодні посилання на інтернет-видання як на першоджерело інформації не знімуть із газети або телерадіокомпанії відповідальності. Хоча власники інтернет-видань мають право офіційно зареєструвати свою газету, так само як і друковану, вони цього не роблять, оскільки не хочуть добровільно звалювати на себе загрозу судових процесів на рівні із офф-лайновими колегами. Небажання самих інтернет-ЗМІ виробити солідарну позицію стосовно регулювання їхньої діяльності є додатковою перешкодою на шляху вирішення проблеми.

Зауважимо, що, наприклад, у сусідній Росії така реєстрація інтернет-видань уже давно стала нормою. Усі вони зареєстровані у Роскомдруці, а в реєстраційному посвідченні у графі "тип видання" зазначено: "інше – щоденне інтернет-видання". Сам статус інтернет-видання також законодавчо закріплений. З 1 липня 2002 р. Держстандартом Росії введений в дію міждержавний стандарт "Електронні видання. Основні різновиди та вихідні дані", який визначає норми щодо стандарту оформлення видання, мови публікацій, наявності вихідних даних тощо [3].

Водночас очевидним є те, що інтернет-видання все ж можуть підпорядковуватися законам, що регулюють діяльність друкованих ЗМІ. Необхідно лише заохотити їх самостійно підлаштуватися під вимоги, що висувають до традиційних ЗМІ. Натомість держава чомусь відмовляється від такого шляху врегулювання проблеми та пропонує створити безліч обмежень для провайдерів, прийняти спеціальний закон з цього питання, демонструючи наочно, які проблеми виникають у небагатьох зареєстрованих інтернет-видань.

На противагу інтернет-виданням, правовий статус інтернет-сайтів офф-лайнових видань є законодавчо врегульованим. Так, відповідно до ст. 1 Закону "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" друковані видання "можуть включати до свого складу інші носії інформації (платівки, дискети, магнітофонні та відеокасети тощо), розповсюдження яких не заборонено чинним законодавством України”. Розширене тлумачення цієї статті дозволяє віднести до інших носіїв інформації також і інтернет. Водночас деякі проблеми, пов'язані зі специфікою інтернет-версій видань, досі залишаються законодавчо неврегульованими.

Журналіст інтернет-видання: професійний працівник чи автор?

Невизначеність у статусі інтернет-видань правомірно викликає питання: чи можна прирівнювати суб'єктів інформаційної діяльності у інтернет-ЗМІ до статусу їхніх офф-лайнових колег? По-перше, друковані ЗМІ, до яких найлогічнішим видається зараховувати інтернет-видання, за відсутності відповідного законодавства мають право видаватися лише після державної реєстрації. Отже, з цієї точки зору, вже сама їхня діяльність може вважатися незаконною.

Що ж до визначення статусу журналіста, то мережеві автори цілком можуть бути прирівняні до журналістів, щоправда, умовою визнання автора журналістом є професійне збирання, одержання, створення та підготовка інформації для друкованого ЗМІ, тимчасом, як значний відсоток мережевих дописувачів не мають відповідної освіти та не займаються журналістикою професійно. Окрім того, журналіст має перебувати у трудових чи договірних відносинах із редакцією, яка для цього повинна мати статус юридичної особи. Водночас набути статусу юридичної особи редакція може лише після державної реєстрації ЗМІ. Як бачимо, реєстрація є головною умовою надання правового захисту суб'єктам та об'єктам інформаційної діяльності у ЗМІ.

Наведені аргументи дають підстави зробити висновок, що поняття "журналіст" у правовому контексті не може бути застосоване до творчих працівників незареєстрованих електронних видань. Натомість термін "автор" видається таким, що цілком відповідає діяльності вищезазначених осіб. Трудові відносини автора із роботодавцем (що не є, з юридичної точки зору, засобом масової інформації) спричиняють ситуацію, коли виключні майнові права авторів (зокрема, право на дозвіл або заборону використання твору) переходять до роботодавця. При цьому п. 2 ст. 19 Закону, що закріплює виключні права на використання окремих творів, які входять до складу періодичного видання, за авторами цих творів, у цьому випадку не може бути застосований.

Чи потрібне мережеве законодавство?

У період активного розвитку інтернету перед міжнародним співтовариством гостро постало питання правового регулювання інтернету, для чого необхідно було вирішити: чи потрібне спеціальне законодавство, що регулювало б діяльність інтернету, зокрема, функціонування інтернет-ЗМІ? До сьогодні в Україні це питання навіть не порушувалося, натомість у більшості зарубіжних країн уже знайдені шляхи вирішення цієї проблеми. Держави, чий сектор інтернету розвинутий найбільше, відмовилися від створення спеціалізованого закону. Наприклад, у США Верховний Суд у 1996 р. скасував на підставі Першої поправки закон про регулювання інтернету, а Державна рада Франції з юридичних питань у 1998 р. зробила висновок про відсутність необхідності створювати окреме правове поле для мережі. Відповідні рішення базувалися на впевненості, що створення досконалого в усіх аспектах закону для інтернету, потенціал якого ще далеко не вичерпаний, лише ускладнить подальший розвиток "світової павутини" [4].

Практика європейських та північноамериканських держав базується на поширенні на інтернет компетенції традиційних законів та установ, створених на їхній підставі. Тобто відповідна організація, що наглядає за дотриманням закону, скажімо, на телебаченні та радіо, так само наглядає й за інтернетом. Порушення авторами сайту законодавства у будь-якій сфері спричиняє судовий процес та санкції, передбачені відповідним законодавством. Головна відмінність усередині європейських країн полягає у тому, що в англосаксонській правовій системі поширення юрисдикції традиційних законів на діяльність у мережі відбувається через судову практику, а у континентальній – шляхом адаптації існуючих законів до нових умов.

Такі країни, як США та Англія, взагалі не мають окремого законодавства для ЗМІ. Будь-яка інформаційна діяльність у цих державах регулюється на підставі цивільного, кримінального та іншого законодавства. Тому виокремлення мережевих засобів масової інформації з усієї безлічі інтернет-ресурсів не є для них нагальною проблемою. Законодавство, що регулює інформаційні відносини, однаковою мірою стосується як "інформаційних", так і "комерційних" сайтів. Відповідність інформації, що розміщується на сайтах, законодавчим нормам контролюється регуляторними органами загальної юрисдикції та судами, які застосовують для інтернету адаптоване загальне законодавство.

Внесення відповідних змін, пов'язаних із застосуванням до мережі традиційних нормативних актів, у національні законодавства вимагає відображення цієї позиції в міжнародних документах. Саме тому міжнародне співтовариство активно працює в цьому напрямі. У липні 1995 р. була затверджена так звана "Зелена книга авторського права та суміжних прав в інформаційному суспільстві". Австралія, США та Канада також прийняли аналогічні документи. А вже у 1996 р. під егідою Всесвітньої організації інтелектуальної власності з'явилися дві нові міжнародні угоди (Договори ВОІВ "Про авторське право" та "Про виконання та фонограми"), що одразу ж дістали назву "Інтернет-договорів". Ці договори мають подвійне значення: по-перше, вони сприяють уніфікації законодавства в усіх країнах, що приєдналися до нього, а по-друге, є своєрідним фундаментом для подальшої правотворчості на міжнародному рівні.

Концепція саморегулювання інтернету. Риси інформаційного суспільства, що формується, мають контрастні кольори, але етико-правовий складник комп'ютеризації посідає провідне місце. Проблеми, викликані інформаційними та комунікативними технологіями, є не чим іншим, як новим обличчям старих проблем: крадіжки, плагіат, "піратство" у сфері інтелектуальної власності, ухилення від сплати авторської винагороди тощо. Рушійним чинником порушень стала нинішня ситуація, коли до журналістів приєдналися тисячі інших учасників інформаційних відносин, більшість з яких не має жодного уявлення про традиції та норми журналістської етики, що будуються на засадах професійного обов'язку та соціальної відповідальності.

У цьому контексті надзвичайно важливим, на думку професора М. Федотова, є об'єднання зусиль для ефективного вирішення етичних проблем у площині саморегулювання (інфоетика) та створенні нового міжнародного та національного правового інструментарію (інфоправо) [5]. Деякі кроки були зроблені у цьому напрямі ще за часів СРСР. Зокрема, 27 травня 1966 р. був прийнятий Національний кодекс діяльності у сфері інформатики та телекомунікації, підписання якого організаціями та установами передбачало взяття на себе зобов'язань щодо дотримання прав інтелектуальної власності.

Для вирішення проблеми необхідно встановити розумний баланс між нормативно-правовою базою та інструментами саморегуляції в мережі. Механізми саморегуляції започатковуються відповідно до світової практики, до умов конкурентної боротьби, коли саме довіра користувачів стає головною рушійною силою для створення чинників стримування (наприклад, об'єднання в асоціації, вироблення статутів або інших документів, що визначали б принципи роботи в мережі, а також передбачали б виключення з асоціації тих членів, що порушують статутні норми). Практика цивілізованих країн демонструє, що саме механізми самоконтролю є найдієвішими та викликають довіру до тих, хто їх створює.

Успішними результатами своєї діяльності зарекомендувала себе система саморегулювання інтернету у Великобританії. Її основою є фонд "Інтернет-вотч", до якого надходять скарги щодо неправомірного використання матеріалів у мережі. Він розглядає звинувачення та вимагає від провайдера вжити певних заходів щодо порушника. Одночасно фондом відстежується можливість подальшого використання цього матеріалу в мережі.

Здійснення контролю за використанням творів у мережі інтернет

Твір, що не має спеціального захисту, одразу після розміщення в інтернеті стає легкою здобиччю для кожного, хто бажає його відтворити, скопіювати, скомпілювати або змінити з метою завдання шкоди репутації автора. Проконтролювати ситуацію за таких умов дуже важко, а тому автори змушені використовувати технічні засоби захисту творів, маркетингові прийоми та навіть вдаватися до хитрощів.

1. Саморуйнування електронного документа у разі його несанкціонованого копіювання. До цього виду технічних засобів захисту творів належать так звані "водяні мітки" – вкраплення програмного коду, що дозволяють частково порушити цілісність об'єкта. При відображенні на екрані деякої графічної інформації, отриманої незаконним шляхом, зображення втрачає окремі фрагменти та стає непридатним для сприйняття. Мітки також можуть містити приховану службову інформацію про об'єкти авторського права. Це дозволяє відстежувати авторські твори у мережі інтернет.

2. Твори із обмеженою функціональністю. За такого підходу автор подає лише частину інформації, наприклад, зміст книги або її окремі розділи. Якщо читач зацікавився твором, йому пропонують придбати повну версію книги в інтернет-магазині або на CD-диску. Продуктивним видається використання цього методу для передплати інтернет-видання. Ця пропозиція чи не повністю збігається з бажанням клієнта своєчасно отримувати необхідну інформацію, гарантією чого може виступити передплата відповідної розсилки. Водночас із відносною контрольованістю використання продукту його творці мають шанс "розкрутити" свій твір на ринку, а пізніше скористатися його популярністю.

3. Криптографічні конверти. Це програмне забезпечення, що зашифровує твори так, що доступ до них може бути можливий лише із застосуванням належного ключа до шифру. Власники авторських прав розповсюджують свої твори у криптографічних конвертах, вимагаючи платню за отримання ключа із шифрами до конвертів.

4. Використання кодових слів. Оригінальний метод боротьби із крадіжками своїх матеріалів запропонували самі автори. У своїх текстах вони навмисно використовують рідкісні та екзотичні слова, за якими потім відстежують використання свого твору. Йдеться про звернення до пошукових систем, які за наявності лише одного слова надають перелік та посилання на матеріали, в тексті яких трапляється це слово. Проте метод використання кодових слів видається не дуже ефективним, оскільки пошуковики охоплюють лише близько 60 % інформаційного наповнення кіберпростору, та й рідкісна лексика не може застосовуватися у матеріалах усіх стилів.

5. Створення спеціалізованого архіву для об'єктів інтелектуальної власності, представлених в електронному вигляді. У цьому напрямі Україна займає пасивну позицію – тоді як у багатьох інших країнах запроваджені та активно функціонують спеціалізовані бази даних. Такі депозитарії дозволяють авторові підтвердити факт і час публікації у випадку виникнення суперечки, у тому числі й у суді. Під веб-депозитом розуміється розміщення та збереження копії авторського матеріалу, опублікованого в мережі. Копія на незмінному носії (CD-ROM диску) виконується з фіксацією часу, місця й умов її виготовлення. На міжнародному рівні триває робота над створенням системи такої ідентифікації авторів газетних матеріалів PRESS MARK. Оскільки проблема захисту авторських прав у діяльності електронних ЗМІ стосується кібернетичного простору, то і рішення має бути з тієї ж сфери людської життєдіяльності. В об'єктів авторського права з'явилися електронні аналоги (газети, авторські тексти, графічні об'єкти тощо). У такому випадку замінити підпис людини і печатку повинен цифровий підпис автора.

З огляду на це актуальним та надзвичайно необхідним стало прийняття Україною Закону "Про цифровий підпис". Це дозволить реєструвати авторські твори безпосередньо в комп'ютерній мережі. Сучасні криптографічні засоби дозволяють фіксувати цілісність документа, його авторську належність і час реєстрації. За допомогою системи цифрового підпису електронний твір чи будь-яка його частина підписується цифровим підписом автора і підтверджується цифровим підписом організації, що реєструє твір. Таким чином, в авторів з'явиться юридична та технічна можливість довести свої права на твір незалежно від місця його публікації в мережі інтернет чи іншого розповсюдження в електронному вигляді.

Беручи до уваги закордонний досвід, Україна має виробити свої механізми контролю та захисту авторських прав в інтернеті. Необхідність якнайшвидшого вирішення цієї проблеми пов'язана також із зобов'язаннями, які наша країна автоматично взяла на себе, приєднавшись у 2001 р. до Договору ВОІВ "Про авторське право". Відповідно до цього документа країни-учасниці зобов'язані розробити способи захисту від обходу технічних засобів, що обмежують доступ до твору, та забезпечити ефективну правову охорону авторським творам у мережі.

 

1. Шевчук О. Проблеми інформаційної безпеки України // Матеріали Доповіді на міжнародних парламентських слуханнях "Проблеми інформаційної діяльності, дотримання свободи слова”.

2. Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" від 16. 11. 1992 № 2782-XII // Голос України. – 1992. – 8 груд.; Закон України "Про інформацію" від 02. 10. 1992 № 2657–XII // Голос України. – 1992. – 13 листоп.

3. ГОСТ 7.83-2001. СИБИД. Электронные издания. Основные виды и выходные сведения. – .

4. Захист прав інтелектуальної власності: досвід Сполучених Штатів Америки: Зб. документів, матеріалів, статей // За заг. ред. О. Святоцького. – К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. – 368 с.

5. Федотов М. Киберпространство как среда обитания права // Право и закон. – 2002. – № 4.

 

© К.О. Афанасьєва, 2006


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові