Ласкаво просимо

У статті визначено особливості розвитку сучасної аналітичної журналістики як української, так і світової. Наводяться численні приклади з періодичної преси та наукових видань.

The article concerns features of the modern analytical journalism in Ukraine and all over the world. There are many examples from the periodical press and special literature.

Визначення системи аналітичних жанрів, насамперед, потребує екскурсу в історію проблеми і подальшої екстраполяції на сьогодення найбільш удалих моментів, що зафіксовані у працях дослідників цієї системи жанрів. Серед фахівців української та колишньої радянської школи журналістикознавства слід відзначити роботи: Г. Вартанова "Трибуна партійної і громадської думки", І. Дем'янчука "Кореспонденція в газеті", В. Здоровеги "Підготовка журналістів: погляд збоку і зсередини", М. Климова "Газетні жанри", І. Михайлина "Основи журналістики", Д. Прилюка "Мистецтво писати", І. Прокопенка "Репортаж в газеті" та інших авторів з колективів Київського та Московського університетів.

Що є характерною рисою цих праць, коли свідомо абстрагуватися від історично-кон'юнктурних факторів, впливу різних політичних сил тощо? По-перше, всі без винятку дослідники погоджуються з тезою, що група аналітичних жанрів у газетній і журнальній публіцистиці є однією з основних, на якій тримається друковане слово. "До основних видів аналітичних жанрів газетної публіцистики прийнято відносити такі: кореспонденцію, статтю, рецензію, огляд, огляд преси, лист (як певний епістолярний жанр), – констатує В. Пельт. – Характерною тенденцією розвитку жанрів публіцистики є, насамперед, посилення їх аналітичності" [1].

З останнім твердженням російського дослідника важко не погодитися, але зазначимо, що саме "посилення аналітичності" є тезою розмитою, що через певну декларативність викликає бажання конструктивної полеміки.

Метою статті є визначення тенденцій розвитку аналітичних жанрів у сучасній пресовій журналістиці України, новацій, що виробляються повсякденною журналістською практикою.

Завданням роботи є теоретичне осмислення з подальшим практичним впровадженням жанрових новоутворень, оригінальних концепцій.

Об'єктом вивчення є система жанроутворення в аналітиці, наукове осмислення динаміки її розвитку.

Усилу історичних традицій і менталітету, що склався у читачів української пресової періодики, аналітичний елемент до певної міри розширився у самій структурі деяких інформаційних жанрів: репортажі, інтерв'ю.

Форма і методи застосування аналітики при написанні інформаційних матеріалів диференціюється в залежності від ступеня професійної підготовки і творчої потенції самих журналістів. Найбільш розповсюдженими прийомами прийнято вважати просте введення аналітичного блоку в репортажний сюжет. Тільки від автора тексту в такому випадку залежить обсяг аналітики, її прагматичність і, головне – той факт, чи не заважає аналітичний елемент читацькому сприйняттю.

У випадку, коли професіоналізм автора ще повністю не досягає відповідної якісної величини, аналітика, як це показує досвід, просто домінуватиме над власне репортажем. Згідно законів розвитку творчого усвідомлення і відповідного відображення події, що трапилася, журналіст може просто перейти ту межу, що відділяє один жанр від іншого.

При написанні репортажу, подаючи значний обсяг аналітики, автор мимоволі перетворює один жанр на інший, не дотримуючись класичного редакційного завдання і значно ускладнюючи процес підготовки окремого номера газети чи журналу.

Аналітика в такому інформаційному жанрі, як інтерв'ю, домінує по своїй суті. Але саме інтерв'ю всилу своєї специфіки вже є ідеальним прикладом симбіозу власне інформаційних та аналітичних жанрів. Від інформаційного блоку жанрів в інтерв'ю спостерігаємо класичні елементи, що характерні лише для цього виду: методика підготовки зустрічі, сама зустріч, кількість запитань, що були заготовлені заздалегідь (йдеться про інтерв'ю, коли кореспондент співпрацює безпосередньо з респондентом) та кількість запитань, які виникли під час відповідей респондента тощо.

Від аналітичного блоку в інтерв'ю присутній чи не найголовніший його компонент – власне відповіді респондента. Останній, почувши запитання журналіста, схильний не тільки однозначно відповідати, але й аналізувати, співставляти, робити логічні висновки.

На перший погляд, відповідь респондента під час інтерв'ю за стилем – класична аналітика. Проте це не повністю відповідає дійсності, оскільки класичне інтерв'ю за усталеною традицією має давати сам індивід (а не служби чи особи, що йому в цьому сприяють), який всилу певних суто індивідуальних психофізичних характеристик, часто схильний більше до емоційного тлумачення перебігу подій, неадекватного коментування фактів. Це значною мірою сприяє аналітичності і об'єктивності.

Таким чином, взаємоперетин жанрів і посилення їх аналітичності, про що вже згадувалося вище, вимагає однозначно чіткого формулювання питання і дефініції: що саме розуміємо під аналітикою? Які групи жанрів є суто аналітичними і де та межа, що розділяє власне групи жанрів? Також нерозкритим є питання саме філософського і психологічного характеру: суть самої аналітики і можливості об'єктивного аналізу певної події чи явища окремим індивідом: журналістом, респондентом, групою респондентів, науковим чи історичним джерелом, на які респондент чи група респондентів посилається чи якими керується у процесі підготовки аналітичного матеріалу до друку.

Єдиного і обґрунтованого принципу класифікації групи аналітичних жанрів на сьогоднішній день не існує. Пов'язано це з об'єктивними чинниками, серед яких головною є зміна потреб суспільної свідомості у сприйнятті друкованого тексту, що базується, в свою чергу, на різкій зміні суспільно-історичних формацій за відносно короткий історичний період. З цим пов'язана переоцінка моральних цінностей і, відповідно, ступінь готовності чи неготовності читацької аудиторій до сприйняття аналітичного тексту.

Важливою причиною того, що аналітичні жанри друкованої преси перебувають нині в процесі творчої перебудови і переосмислення в журналістикознавчій науці є і той факт, що всилу розвитку альтернативних ЗМІ, насамперед телебачення та інтернету, масовий читач, який усе ще за звичкою довіряє друкованим ЗМІ, часто, свідомо чи несвідомо, перевіряє інформацію про ту іншу подію в інших інформаційних джерелах.

Коли йдеться про конкуренцію за увагу читача (глядача), констатуємо, який засоби аналітики значно підсилюються в емоційному плані, якщо врахувати аудіовізуальний ряд, який використовує телебачення і частково інтернет. Через суто технологічні причини газетна аналітика в Україні, як правило, не ілюструється або ілюструється вкрай збідніло. Про це свідчать аналізи випусків газет "Демократична Україна", "Правда України" тощо. Вигідно виглядав на цьому тлі журнал "Політика і культура", що за рівнем ілюстрування аналітичного тексту зробив спробу вийти на європейський рівень, проте "ПіК" перестав виходити через брак фінансування у 2004 р.

У філософських словниках термін "аналітика" трактується як "дослідження начал, елементарних принципів, всилу яких судження набуває доказовості" [2]. У цьому значенні термін "аналітика" був започаткований Арістотелем для назви розділу логічної науки. Система доказів, антидоказів, софістичних заперечень, що їх розроблено видатним філософом античності, актуальна для розуміння методології написання сучасних аналітичних матеріалів, що розраховані, насамперед, на прошарок населення із середнім прибутком. Це дає останньому можливість не тільки споживати, але й продукувати ідеї, які згодом стають предметом аналізу в аналітичних газетно-журнальних матеріалах.

Теоретичні твердження Арістотеля про благо і неблаго [3] стають актуальними, коли у суспільній свідомості починаються процеси переосмислення історичних подій, що в певний час у минулому сталися у новій країні. Йдеться про події 2004 р., коли масові протести на Майдані Незалежності призвели до перегляду результатів президентських виборів.

Через рік після відомих подій всі без винятку друковані засоби масової інформації України відзначили ювілей досить ґрунтовними аналітичними статтями.

Цілком очевидно, що за умови фактичної приватизації цих друкованих видань, спостерігаємо певний відхід від об'єктивності у зображенні навіть конкретних фактів (мобілізація внутрішніх військ, систематична допомога західних служб, втручання російських іміджмейкерів тощо). Але власне сам аналіз подій історичного значення набуває характеру серйозних аналітичних журналістських розслідувань.

"Благу необхідна протилежність зла... Але злу іноді протилежне благо, іноді ж зло; і справді, недоліку, яким є зло, протилежний надлишок, який також є злом; рівною мірою і поміркованість, що сама є благом, протилежна і тому, і тому" [3].

Теза Арістотеля є квінтесенцією розвитку демократичної ідеї після помаранчевих подій в інтерпретації керівництва країни, що втілюється в аналітичних статтях газет пропрезидентських партій. Ця теза також може слугувати ілюстрацією до публікацій у так званій "опозиційній пресі", коли "надлишок... також є злом". І нарешті, ідею "поміркованості, що сама є благом", напередодні парламентських виборів 2006 р. в Україні, сповідували в аналітичних матеріалах журналісти, які працювали на третю політичну силу, що орієнтувалася на відомого політичного лідера.

Отже, головна ідея Арістотеля щодо аналітики як вивчення начал, першоджерел, елементарних принципів, всилу яких судження набуває доказового характеру, в повній мірі реалізується в аналітичних журналістських матеріалах, особливо в процесі демократизації суспільної думки, що виникла внаслідок відомих акцій протесту на Майдані.

Філософські трактати Арістотеля з аналітики є методологією для розуміння того, як треба будувати і розгортати в аналітичному матеріалі систему доказів, тез і антитез, силогізмів тощо. Саме Арістотелю вдалося першим "систематизувати і кодифікувати прийоми суджень, котрі до нього лишалися незрозумілими і несформульованими" [4].

Однак складність сприйняття сучасником тверджень давньогрецького філософа призводить до викривлення понять, які, екстрапольовані на друкований аркуш у вигляді серйозної аналітичної статті, можуть негативно вплинути на світобачення пересічного читача.

Так, у кількох листопадових номерах популярної "Газети по-київськи" обговорювалися результати Помаранчевої революції, наводилися свідчення учасників подій 2004 р. А весь інформаційний блок фактично завершувала аналітична стаття [5]. У залежності від теми, що її обрали журналісти, кількості наведених відповідей респондентів варіювався і обсяг аналітики. З трьох газетних номерів, взятих для аналізу, чітко не прослідковується власне редакційна позиція, моральність замінюється іронізуванням. Такий критерій підходу до істини теж має право на існування. Це неодноразово доводили у своїх публіцистично-аналітичних творах такі класики, як Марк Твен, Остап Вишня. Але явно чи опосередковано в їхніх творах була присутня бодай спроба конструктивної відповіді або вирішення проблеми.

Загальним недоліком аналітичних творів у сучасних газетно-журнальних виданнях є, таким чином, не брак фахівців, а знижений загальноосвітній рівень українських журналістів.

За усталеним формулюванням "масова культура народжує масових людей" криється трагічна ситуація, за якої журналісти, котрі мали б виховувати і пробуджувати духовність, настільки "зріднилися" з масою, що фактично оперують тим же понятійним апаратом, що й читачі.

Водночас "замовчувати правду (якою б вона не була) ... це ошукувати майбутніх фахівців і робити з них "профматеріал" для тих, кому потрібні "сліпі" спеціалісти" [6]. Екстраполюючи твердження В. Різуна, відомого журналістикознавця і педагога, на журналістську практику, можна з упевненістю стверджувати, що не тільки незнання правди, а й незнання того, як цю правду слід інтерпретувати, веде до ошукування десятків і сотень тисяч читачів.

Проблема виховання самих вихователів ускладнюється тим, що у сучасній науковій етиці, яка відрізняється від етики соціалістичної доби, ще не склалися відповідні догми і канони, які бодай приблизно можна було б назвати системою моральних цінностей нового суспільства. Звідси і непорозуміння та конфлікти у сфері більш прагматичної, власне журналістської етики.

Корпоративна мораль, що довгий час була об'єктом критики при соціалізмі, так і не прижилася при капіталізмі через суто економічні причини. Серед останніх слід назвати головну проблему – рівень заробітної плати пересічного українського журналіста настільки низький, що йому не доводиться особливо переживати за робоче місце. Через це навіть “газетні гіганти” (термін умовний, бо через брак інших газет саме ці прийнято вважати великими), на зразок "Факти та коментарі" та "Сьогодні", завжди перебувають у пошуку кадрів у зв'язку з низькою заробітною платою своїх працівників.

Факт відсутності корпоративної моралі не означає відсутність у серйозних газетних аналітиків моралі взагалі. Проте мораль індивіда-аналітика часто повністю замінюється мораллю господаря цього аналітика. Водночас "редакційний колектив в особі засобу масової комунікації зажди є сильнішим за засновника, бо він володіє технологією, методами, прийомами, від яких залежним стає і сам засновник, бо засіб масової комунікації природно... набуває такої сугестивної сили, яка рикошетом б'є й по тому, хто хотів би, аби та сила була для інших тільки негативною" [6].

Отже, виходячи з тези В. Різуна, засіб масової інформації (частіше це все ж телевізійний канал) через певні об'єктивні причини стає системою, що самоорганізується, часто протиставляючи себе моралі господаря цього ЗМІ самим фактом свого існування.

Оскільки вся діяльність журналістів Всеукраїнського "5-го каналу" впродовж 2005 р. ілюструвала це твердження В. Різуна, акцентуємо на іншому аспекті проблеми, а саме: чи можна з упевненістю констатувати, що колективна думка телевізійників конкретного каналу, особливо в тих моментах, коли йдеться про аналітику на екрані, відповідає прийнятим загальнолюдським моральним принципам? Особливо, коли врахувати те, що переважна більшість цих моральних законів побудована на християнських догмах. Відповідь буде однозначно заперечною.

Вихід з такої ситуації на сторінках загальнонаціональної "Студентської газети" зробив спробу проаналізувати один з високопосадовців. На запитання журналіста, "чи буде суспільне телерадіомовлення підконтрольне Президентові", посадовець відповів: "Воно нікому не може бути підконтрольним, окрім виборного чиновника з наглядової ради, наділеного особливою довірою у суспільства. Ніяким органам влади не повинно бути підпорядковане, навіть Президентові. Це має бути абсолютно незалежний канал" [7].

Суспільне телебачення – феномен для України, що може бути сформований і оформлений організаційно. Та всилу суто об'єктивних причин він не зможе діяти справді як суспільне телебачення.

У зв'язку з цим досить актуальною стає тема демонізації впливу журналіста-аналітика на свідомість пересічного індивіда, а також формування у маси цих індивідів масових же настроїв [6]. Йдеться не лише про свідоме чи несвідоме формування архетипу політичного або бізнесового діяча, а й про приписування цьому політичному діячеві (бізнесменові) рис характеру, що зовсім йому невластиві, але цілком задовольняють масового спостерігача. Сама демонізація лідера в умовах посттоталітарної системи, коли одних героїв уже морально поховали, а про інших не подбали, не має в собі нічого нового. Зумовлена вона не тільки бажанням натовпу, "маси" (за термінологією відомого журналістикознавця В. В. Різуна) знайти собі взірець, що був би стовідсотково позитивним. Демонізація будь-якого індивіда, від політичного лідера до серійного вбивці, виникає і через елементарну етико-естетичну невихованість і моральну непідготовленість самого журналіста до ретельного аналізу прагматичної аналітики. Впливає на цей процес також елементарний брак часу. Значно простіше ефектно та швидко розділити людство на добрих і поганих, нав'язавши масі респондентів чорно-білий світ.

Аналітична пресова журналістика останнім часом після Помаранчевої революції піднялася не тільки за рахунок підвищення професійної чи індивідуальної культури журналістів. Піднялася вона, насамперед, за рахунок емоційного звільнення, що настає після будь-якої революції, перевороту. І так само закономірно йде після піднесення на спад. Упродовж 2005 р. в друкованих ЗМІ України спостерігаємо появу аналітичних статей, що вражають не стільки глибиною проникнення у проблему, а величезним прагненням журналістів самореалізуватися, інтелектуально та емоційно вивільнитися.

Крім того, не зважаючи на те, що в Україні вже існує кілька десятків вищих навчальних закладів, де викладається журналістика, основним закладом із підготовки українських аналітиків був і залишається Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Традиційно сильний колектив викладачів формує відповідно і більш кваліфіковані журналістські кадри, які складають основу редакцій сучасних столичних газет. Поєднання професійної підготовки та справді університетська освіта поліпшують у результаті якість друкованого твору, особливо в тій системі жанрів, що її прийнято називати аналітикою.

О. В. Чекмишев стверджує: "Аналітична журналістика надає масовій аудиторії об'єктивний і відсторонений аналіз фактів і явищ дійсності та вимагає наведення всієї сукупності фактів при грамотному мінімумі авторських коментарів та оцінок або взагалі при їх відсутності" [8]. Така позиція науковця викликає низку запитань, що всилу досить різних критеріїв оцінки аналітичного матеріалу, поставлені апріорі і залишаються без відповіді. А саме О. В. Чекмишев наголошує на об'єктивному і відстороненому аналізі фактів і явищ дійсності. Вище ми зазначали, що журналіст сам по собі як людина, громадянин – заангажована особа тими чи іншими обставинами, яка не може об'єктивно тлумачити дійсність. Це відомо ще з часів Арістотеля, про що теж згадувалося.

На рівні побутової свідомості той чи інший факт, явище завжди перевіряється із залученням якомога більшої кількості свідків подій. Коли це неможливо, аналітики звертаються до технічних засобів, за допомогою яких подія чи факт були зафіксовані.

Максимальної об'єктивності аналітика може досягти за умови найповнішої концентрації доказової бази при підготовці публікації і спробі надати в самій газеті чи журналі можливість висловитися всім сторонам. Особистість аналітика відіграє при цьому не менш важливу роль, ніж образ ведучого круглого столу на телебаченні. Якщо в аудіовізуальних ЗМІ ведучий-аналітик має володіти суто специфічними навичками роботи в ефірі, бути телегенічним тощо, то аналітик, який дає можливість висловити думку протилежним сторонам у межах однієї публікації, повинен не тільки загалом володіти технікою написання журналістського матеріалу, але й мати вроджене відчуття тексту, розвивати і культувати в процесі самовиховання таку етичну категорію як порядність і справедливість.

Проводячи історичну паралель, слід згадати дискусію про справедливість, вирішену у формі діалогічного інтерв'ю. Йдеться про діалог Сократа і Гіллія [9]. Коли мова заходить про справедливість, Сократ вважає, що своє уявлення про справедливість треба безперервно демонструвати співрозмовникові своїми вчинками, а не словами. Проте, догоджаючи гостю Гіллію, він приймає його манеру розмови і висуває тезу: що законно – те і справедливо. "Що ти називаєш законним?" – цікавиться Гіллій. Сократ задає зустрічне питання: "А що ти сам вважаєш законом? – Те, що громадяни за загальною згодою написали, встановивши, що слід робити і від чого слід утримуватися", – таке визначення дає Гіллій [9].

Цей діалог – універсальний ключ для написання будь-якого аналітичного матеріалу, що розглядає соціально-економічну і внутрішньополітичну ситуацію в країні, що склалася після подій 2004 р. на Майдані Незалежності. Визначення закону (за Гіллієм) вступило в моральне протиріччя з настроєм широких верств населення. Саме так можна трактувати вчинки лідера держави, який, оголосивши себе "президентом усіх українців", пішов на перемовини з колишньою опозицією, серед якої багато кримінальних елементів.

"Значить закон є узаконене?" – питає Сократ у співрозмовника після того, як довів йому протилежне. "Здається, що ні", – відповідає той, коли переконується у правдивості слів Сократа, що закон – це не завжди узаконене.

Тому будь-яка аналітика спиратися на "узаконений закон" може лише до певної міри. Відносність будь-якого закону на сучасному етапі розвитку суспільства цілком очевидна, і газетно-журнальному аналітику не слід обмежувати лише нормативними документами, які в перехідний період від президентської до парламентсько-президентської республіки швидко змінюються за формою суттю.

Дотримання етичних критеріїв справедливості і порядності при написанні журналістських матеріалів також питання дуже дискусійне. Насамперед, саме поняття справедливості і порядності не усталене і змінювалося на свою протилежність за відносно короткий історичний період. Так, у посібниках з професійної журналістської етики В. М. Теплюка категорії порядності, справедливості подавалися з класової точки зору [10]. Цитата з листа В. І. Леніна до О. В. Луначарського: "Дивіться ж, не забувайте, що Ви – працівник партійної газети і всьому оточенню не дозволяйте забувати" [11], – була квінтесенцією класово-партійного підходу до формування морального світогляду як самого журналіста, так і його читачів.

У тогочасній аналітичній журналістиці, таким чином, будь-яка проблема розглядалася з точки зору класової моралі, де етичні категорії справедливості і порядності розглядалися винятково під кутом інтересів правлячого робітничого класу чи скоріше бюрократичної олігархії, народженої за умови стагнації будь-якої політичної системи.

Водночас техніка написання аналітичного матеріалу, техніка збирання інформації, фактажу практично не змінилася, не дивлячись на перехід від соціалістичних засад моралі до спроб створити в Україні буржуазну систему моральних оцінок.

Методика підготовки і створення гарної аналітичної статті не може бути змінена докорінно через суттєву причину, а саме: будь-якому правлячому класу, точніше правлячій еліті, для повноти самоствердження необхідна якщо не вільна преса, то газетно-журнальна публіцистика, що, абстрагуючись від бюрократичного апарату, дає змогу роздивитися дійсний стан справ в економіці, політиці, настроях населення. Незалежна чи не повністю залежна преса виявляє реальні недоліки, які слід усунути для того, щоб залишитися при владі надалі. Тому лише за 2005 р. в Україні з'явилися чи повністю оновили свою редакційну програму такі економічні видання як: "Галицькі контракти", "Бізнес", "Компаньйон" тощо.

Про нову наступальну і гостру аналітику заявив щотижневик "Київський телеграфъ", газета "Без цензури", "Правда України", "День". Кожне з цих видань представляє інтереси бізнесово-промислових груп, на чолі яких стоїть політичний лідер та олігарх в одній особі. Усі ці видання, як економічні, так і громадсько-політичні, стоять на боці інтересів конкретного індивіда-інвестора. Проте для того, щоб не втратити читача, без якого їх функціонування стане нонсенсом, редакції мусять прагнути поміщати на шпальтах серйозні аналітичні матеріали навіть з елементами критики самого інвестора, що в кінцевому результаті підвищує інтерес до видання в цілому.

Починаючи з 2000 р., коли українська аналітична журналістика, спершу внаслідок економічного зростання в країні, а згодом завдяки психологічному феномену подій на Майдані, стала максимально розкутою, загостреною, виявилося, що навіть цілі редакційні колективи не в змозі проаналізувати і "дійти до джерел" явищ, які становлять громадський інтерес.

Серед фактів, що не можуть бути вирішеними чи проаналізованими в аналітичному матеріалі слід назвати вбивства відомих журналістів, спроби отруєння державних діячів, фінансування політичних лідерів зарубіжними олігархами тощо. Газетно-журнальна аналітика не може впоратися із системним аналізом подібних фактів, оскільки питанням фальсифікації першоджерел, усуненням зв'язків, поширенням свідомо неправдивих чуток займаються спеціальні установи чи цілі інститути. Вони фінансуються, як правило, фінансовими групами або з державного бюджету інших країн.

У цих випадках зміст етичних категорій, що складають основу моральних журналістських кодексів, взаємовідносин у системі журналіст – респондент, журналіст – колега журналіст, журналіст – видавець, виявляється деформованим і настільки невідповідним початковому змісту, що стає собі протилежним. Справа вбитого журналіста Георгія Ґонгадзе, не отримавши належної юридичної оцінки, з моральної точки зору зазнавала і зазнає суттєвих і непрогнозованих варіантів розвитку. Так, після приходу до влади нового Президента, справу було оголошено ледь не завершеною. Кілька разів переносилися офіційно проголошені лідером держави терміни суду над особами, яких підозрюють у вбивстві журналіста. Суд, згідно повідомлень усіх без винятку українських ЗМІ, планував розпочати розгляд справи без затримання одного із головних замовників. А це нонсенс у світовій юридичній практиці.

Нарешті, вдова Ґонгадзе, колись прихильниця нової влади, раптом подає на саму владу позов до Європейського суду, звинувативши керівництво країни у фактичній бездіяльності і небажанні розкрити всі факти вбивства свого чоловіка.

Скільки разів і яким чином перекреслювалися під час справи Ґонгадзе такі етичні категорії як честь, совість, правдивість. Тепер це потребує окремого аналітичного розслідування. Але наочно спостерігаємо зневіру суспільства у діях нової влади. Це психологічне відчуття дискомфорту, зневіри і відчуження не може не відобразитися на стилі газетної аналітики. Як зазначено вище, домінантою у багатьох українських виданнях стала позиція журналіста-аналітика, який стоїть трохи осторонь конфлікту, розглядаючи та аналізуючи його з іронією.

Сам термін "іронія" філософський словник визначає як "філософсько-естетичну категорію, що відзначає мить діалектичного виявлення (самовиявлення) сенсу через щось абсолютно протилежне йому, інше" [2]. З часом погляд на іронію змінювався. Найпоширенішою вважається теза Арістотеля, який визначав іронію як перекручення правди (тобто "середини") в бік применшення і протиставляв іронію хвальковитості [2].

Головним стрижнем (червоною стрічкою) у роботі журналіста-аналітика виступає моральний принцип. Проте на рівні повсякденної діяльності творчий працівник має користуватися моральною нормою, що значно ближча до буденної практики, хоча і не відображає по своїй суті мету творчого процесу на перспективу [12]. З часом стає зрозумілим, чи закріплюється стилістика, приміром іронічного зображення дійсності, на довгі роки, перетворившись на моральний принцип. Чи це явище тимчасове, що характерне для перехідного періоду в умовах різкого спаду економіки і на цьому тлі фактичної капітуляції колишніх, досить радикально настроєних революціонерів перед своїми політичними опонентами.

У своєму дослідженні О. В. Чекмишев поділяє аналітичну журналістику на аналітичну і полемічну [8]. Хід сміливий, хоч, як і кожний неординарний вчинок, неоднозначний. Головною відмінністю між цими двома видами журналістики автор вважає такі чинники: "Продукція аналітичної журналістики несуттєво персоніфікована, полемічної журналістики – персоніфікована більшою мірою, публіцистики – максимально персоніфікована, пропущена через авторське "я", містить авторські оцінки, коментарі, мотиваційні та образні асоціації".

Щодо останнього твердження, що стосується авторської публіцистики, питань не виникає. Зразком, хоча не завжди взірцем авторської публіцистики, є газета "Літературна Україна", де періодично друкують оригінальні публіцистичні матеріали члени Спілки письменників України, а також "Сільські вісті", "Вечірній Київ", "Молодь України". Письменники тяжіють до художнього способу мислення, більш емоційно сприймають дійсність і тому публіцистика – це ще один спосіб реалізації їхньої творчого потенціалу перед широким читацьким загалом. Проте, виступаючи з пристрасними публіцистичними статтями, літератори все частіше забувають чи просто нехтують правилами сприймання пересічним читачем друкованого тексту. А ці правила дуже змінилися за останні кілька років, особливо за останні 10–15.

Так, контент-аналіз, проведений автором цього дослідження, показав, що з 1991 р. до 2001 р. кількість публікацій на другій-третій шпальтах газети "Демократична Україна" (в минулому – "Радянська Україна"), які налічували більше 10 тис знаків, скоротилася в чотири рази. Кількість аналітичних публікацій в "Правді України" (до уваги бралися спершу друга і третя шпальти, згодом друга та шоста через збільшення обсягу газети) зменшилася у 4,3–4,4 рази. Журнал "ПіК", що проіснував до літа 2004 р., проте за весь цей час встиг подбати про створення як європейського іміджу, так і про виховання власної школи аналітики, взагалі не практикував публіцистичних статей обсягом більше 7–7,5 тис. знаків. Більше того, і ці статті зустрічаються швидше як виняток, ніж правило. Адже, європеїзоване видання передбачає більш зважений, прагматичний підхід до проблеми. Публіцистиці, яку в українській журналістикознавчій науці продовжують називати "авторською", місця вже не бракує, оскільки емоційне навантаження окремих творчих індивідів, здатне наелектризовувати маси, залишається пріоритетом друкованих видань періоду соціальних потрясінь і революцій.

 

1. Пельт В. Д. Предисловие. Аналитические жанры газеты. – М.: Из-во Московского университета, 1989. – С. 4, 7.

2. Философский энциклопедический словарь: 2-е изд. – М.: Советская энциклопедия, 1989. – С. 25.

3. Аристотель. Первая аналитика // Сочинения: В 4 т. – М., 1988. – Т. 2. – С. 115.

4. Бурбяки Н. Очерки по истории математики. – М., 1963. – С. 12.

5. Газета по-киевски. – 2004. – № 214. – С. 2; № 215. – С. 4; № 216. – С. 6.

6. Різун В. В. Маси: Тексти лекцій. – К.: ВПЦ "Київський університет", 2003. – С. 3, 7; 61–63.

7. Малінін В. Віталій Шевченко: "Суспільне телебачення країні потрібне". Але прогноз песимістичний // Студентська газета. – 2005. – № 31. – С. 4.

8. Чекмишев О. В. Основи професійної комунікації. – К.: ВПЦ "Київський університет", 2004. – С. 28–31.

9. Кселофаний Афинский Сократические сочинения // Переодические статьи и коментарии Соболевского С. И. – М., 1935. – С. 34–35.

10. Теплюк В. М. Этика журналистского творчества. – М.: Мысль, 1980.

11. Ленин В. И. Политическое собрание сочинений. – М., 1978. – Т. 47. – С. 155.

12. Дробницкий О. Г. Проблемы нравственности. – М., 1968. – С. 52

 

© М.С Василенко, 2006