Ласкаво просимо

 

Стаття містить відомості про видану сто років тому у Варшаві книжку Е. Льобла "Культура і преса", яка є одним із перших європейських підручників із журналістики.

The article is about the book "The Culture and the Press" has been printed out 100 years ago by E. L bl that is one of the first journalism handbooks in Europe.

Віддалений від нас у часі досвід стає особливо актуальним, і цей ефект лише посилюється зі зростанням проміжку часу, що відділяє нас від пам'ятки нашого минулого.

Саме сто років тому, у 1905 р., у Варшаві та Кракові вийшла польською мовою книжка під назвою "Культура і преса" ("Kultura i prasa"), яку є підстави вважати одним із найстаріших підручників із журналістики у Європі. Її автор – доктор Еміль Льобл (Emil L bl). Судячи з імені автора та особливо зі збереження особливостей його написання польською, можна зробити припущення, що видання було перекладом з німецької. У вихідних даних про це немає згадки, є лише рядок на титульній сторінці: "Перекладено на польську зусиллями гуртка журналістів у Львові". У передмові подається назва попереднього видання: "Kultur und Presse" [1, 6]. Про іншомовний характер походження книжки свідчить і назва передмови: "Передмова до польського видання". На таку ж думку щодо походження автора і мови попереднього видання наводить і той факт, що у тексті книжки є численні приклади з діяльності саме німецької, австрійської та почасти французької преси кінця ХІХ – початку ХХ ст. і немає жодного прикладу з преси країни видання або Росії, до якої тоді належала частина Польщі з центром у Варшаві. Це закидає Е. Льоблу і автор передмови, який навіть мусив, за його висловом, послабити деінде "расову кастовість" німецького доктора.

Про те, що книжка мала стати подією для української культури, свідчить таке: замовником видання став гурток саме львівських журналістів. Львів належав тоді до Австро-Угорської імперії і був центром порівняно вільної та демократичної діяльності як українців, так і поляків.

Про причетність українців до видання підручника може також свідчити й прізвище редактора – Горський. Польською воно мало б бути написане як Гурський, відсутність "криски" над літерою "о" і, відповідно, прочитання як Горський вказує на кореневе українське слово "гора", а не відповідне польське "гура". Однак заради справедливості зазначимо, що автор передмови ніде не позиціонує себе як українець, на що могли бути різні причини.

Звернімо увагу й на те, що видання здійснено у революційному для Російської імперії 1905 р., а саме: в часи соціальних зрушень визвольні змагання українського та польського народів традиційно перепліталися та взаємно збагачувалися. Видання книжки, попри явно демократичні симпатії її автора, було дозволено російською цензурою, про що свідчить рядок на звороті титульної сторінки: "Дозволено Цензурою. Варшава, 23 Іюля 1905 г.".

Невеликого формату, у твердій темно-синій палітурці із золотими тисненими літерами та всього на 157 сторінок тонкого паперу, вона була видана у серії "Бібліотека ілюстрованого тижневика № 20" ("Biblioteka Tygodnika Illustrowanego") як безплатний додаток для її передплатників. Редактором та автором передмови був Стефан Горський (Stefan Gorski), про що свідчить напис на титульній сторінці. Видавці книжки: у Варшаві – Гебетнер і Вольф ("Gebethner i Wolf"), у Кракові – Г. Гебетнер і Сп. ("G. Gebethner i Sp."). Видрукована у друкарні Пьотра Ласкауера і С-кі (Druk Piotra Laskauera і S-ki, Nowy Swiat № 41).

Інших вихідних даних у книжці немає, її тираж лишається невідомим. Із цитованих у книжці джерел можна зробити висновок, що оригінал вийшов німецькою після 1903 р.

Книжка складається з трьох розділів.

Перший має вісім підрозділів:

І. Дефініція понять.

ІІ. Складові преси.

ІІІ. Зміст преси та його зміни. Складові змісту.

IV. Аналітичні статті.

V. Літературний відділ.

VI. Додатки і торгове посередництво. Технічні складові преси.

VII. Журналістська практика. Основні правила. Журналістська стилістика.

VIII. Зовнішні умови:

а) назва;

b) видавничий спосіб

c) формат і обсяг;

d) ціна й адміністрування.

Другий розділ є значно меншим за обсягом і має лише три підрозділи:

І. Професійна журналістика та її становище у суспільстві.

ІІ. Анонімність.

ІІІ. Журналістська освіта.

Третій розділ має ускладнену структуру:

І. Преса і суспільство. Преса і духовне життя.

ІІ. Преса і громадська думка:

а) про журналістську творчість;

б) осередки преси та її діяльність.

IІІ. Вплив преси на громадську думку.

ІV. Преса і політика.

V. Преса і державні зусилля:

а) уряд і преса;

б) теорія свободи преси;

в) вартість свободи преси.

Отже, структура книжки охоплює основні проблеми журналістики. Робить це автор дуже стисло, зміст кожного розділу викладено всього лише на двох–трьох сторінках, проте в коротких дефініціях викладено погляд уважного і неупередженого вченого.

У передньому слові Стефан Горський вказує на брак досліджень преси, яка має багату історію і вже за часів Наполеона вважалася "шостою державою", а також зазначає нестачу наукової літератури, що, з одного боку, "перешкоджає широкій громадськості сформулювати правдиві погляди на власну і чужу пресу", а з іншого – заважає суспільству контролювати журналістів, оскільки "читачі не завжди уявляли собі, чим повинна бути журналістика" і чого їй на той час бракувало.

Вступ починається з красномовної фрази: "Журналістику досі не вдалося взяти до методичного дослідження". Історичний екскурс д-ра Е. Льобла показує лише поодинокі роботи з історії преси та її свободи, акти регулювання, але "наука не займалася власне журналістикою як систематизованою цілісністю" [1, 9]. Усе поле дослідження журналістики нагадує авторові цілину, якої не торкався плуг критики. Це викликає подив, адже ця "першорядна сфера духу, якою є преса, чий вплив на мисленнєве й дійове життя народів є необмеженим, так мало пробуджувала інтерес для досвідчених спостерігачів та історичних розвідок" [1, 10].

Преса, яку вчений називає "благословенням і прокляттям" і яка може "піднімати вгору і заводити на бездоріжжя, боронити правду і порядкувати брехнею", знайшла собі на той час, за оцінкою дослідника, "так мало істориків, а ще менше науковців, які її почали б трактувати саме у перебігу методичних досліджень".

Часи, в які була написана книжка, автор охарактеризував як такі, коли стався "дуже глибокий розкол між державою та суспільством" [1, 10]. З цим він пов`язує вимогу збільшення свободи преси, яку відразу ж і обмежує постановкою питання про баланс інтересів преси і суспільства.

Заклик до поглибленого дослідження преси виводить доктора Е. Льобла на порушення навіть такого питання: "Нам потрібна філософія журналістики" [1, 11], що свідчить про значення, яке мала преса у тогочасному суспільстві.

Сто років тому німецький дослідник поставив запитання: “Чи може він вести мову про систематичне журналістикознавство у його час?” Ось його висновок: "На це у мене немає однозначної відповіді". Саме це дає підстави стверджувати, що видана ним книжка є першим європейським підручником із журналістики, принаймні одним із найперших.

Учений дискутує з деякими сучасними йому дослідниками преси, зокрема з Чемберленом (Chamberlain), не погоджуючись з його твердженням про неможливість дослідження такого мінливого та оманливого явища, як журналістика, та з Р. Прутцем, який звинувачує німецьку науку в надмірній гордовитості, що дуже заважала приступатися до преси з системною критикою [2, 11].

Фр. Ліцт (Fr. Liszt) [3], зі свого боку, вказує на труднощі для дослідника, який має справу (вже у ті часи, зауважимо) з безліччю упереджень, консервативних суджень, які спростовують всі аргументи. Д-р Е. Льобл явно поділяє таку точку зору свого співвітчизника.

Е. Льобл наводить приклади більш давніх спроб дослідження преси, згадуючи французьких колег. Це передусім Pеtеr Bayle та Sainte-Beuve, які за 200 років до нього (тобто на початку 1700-х р.) закликали до вивчення історії преси та навіть робили такі дослідження. Тому Франція "має тепер справжню літературу про здобутки своєї преси", і найповажнішим серед тих учених є, за його оцінкою, Ежен Атен (Eugenе Hatin).

Своє завдання автор книжки бачив у тому, щоб "здійснити наполегливе і всебічне удосконалення цього важливого чинника культури і робити його щоразу більш ефективним знаряддям справжнього прогресу" [1, 13].

Дослідження Еміля Льобла починається з визначення понять газети, часопису, першою і основною ознакою яких він уважав періодичність і регулярність виходу [1, 15]. Він, дискутуючи з Р. Прутцем, який стверджує, що такою визначальною якістю є "реляційність", тобто повідомляння, комунікативність, називає такі спроби подібними до зіставлення "курки та яйця". На свою користь автор наводить приклади з історії Польщі, коли різного роду ульотки, листівки вироблялися майже відразу по започаткуванню друку, але преса виникла тільки з появою періодичних видань.

Такі дискусії нині є досить наївними, однак нашим сучасникам добре відомо, які подекуди примітивні форми мала наукова думка на самому початку, коли задля очищення змісту понять метафізичні підходи "або те – або протилежне" видавалися більш необхідними за діалектичні "і те – і інше".

Е. Льобл порівнює американську практику, за якою навіть щорічне видання вважалося періодикою, з австрійським законом від 17 грудня 1862 р., де такими визнавалися як мінімум щомісячні; так само розглядало в ті часи це питання і німецьке законодавство.

Ще однією ознакою періодики вчений визнає єдність видання, коли кожен номер часопису становить нероздільне ціле з іншими. Звідси випливає й вимога "суспільного інтересу змісту видання для членів одного політичного організму або мешканців даного міста" [1, 17]. "Вісь журналістики становлять речі, найбільш важливі для загалу", – стверджує автор книжки. Сто років по тому ми не можемо з ним не погодитися, так само як і з таким його твердженням: ще одна річ має бути властива часописам – актуальність, вміння і бажання черпати зміст із сучасності, із сьогодення. У цьому пункті Е. Льобл навіть погоджується зі своїм опонентом Р. Прутцом.

Наступна річ, за якою автор визначає пресу, є різноманітність змісту. Часопис, на його думку, тим і відрізняється від книжки, що остання присвячена якійсь одній проблемі, а газета – всім одразу. Напевно, нині, з появою численних вузькоспеціалізованих видань, це твердження можна було б і заперечити, але, в усякому разі, нам корисно знати, що колись універсальність була неодмінною якістю газет.

Нарешті останнє, що визначає газету, – вона має бути надрукованою. Видавці нагадують у посиланні, що перша польська газета, а саме "Польський Меркурій" ("Merkuryusz polski"), з'явилася у 1661 р., а до неї було багато рукописних видань, відомих у цій країні з "дуже давніх часів" [1, 20].

Так автором формулюється загальна дефініція: газета або часопис визнаються як видання, що з'являються через певні проміжки часу, є, завдяки великому тиражу, доступними для загалу, мають різноманітний зміст і загальний характер, а також переймаються суспільними відносинами і справами.

Взявшись за класифікацію преси, вчений зосереджується на щоденних та щотижневих виданнях і, певна річ, за першими лишає оперативність, а за другими – можливість аналітичного ставлення до подій. Він схвально цитує свого сучасника Фр. Хольцендорфа (Fr. Holtzendorff) стосовно англійських щотижневиків, які "мають на меті подолати однобічність та поспішність щоденної преси", та наводить слова Атена: "Їм притаманне поглиблене вивчення умов політичного та економічного життя". Газети, що видаються кілька разів на тиждень, за спостереженнями Е. Льобла, маловідомі у великих містах, а в провінції вони виконують здебільшого роль щоденних газет.

В окрему групу він виділяє "аполітичні видання" і розділяє їх, у свою чергу, на спеціальні та розважальні.

Що об`єднує публіку навколо газет? Передовсім автор визначає спільну якість такої публіки: стежачи за перебігом подій, вона хоче мати точну інформацію про рух часу та його вплив.

Тому він починає розгляд змісту тогочасної преси з повідомлень про закордонні справи. Автор досліджує німецькі газети кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. і бачить у них численні повідомлення з Персії та Марокко, Китаю та Південної Америки, причому з надзвичайною деталізацією. Але "не знайдемо там зацікавленості у справах власної країни, оскільки не існувало парламентаризму, отже, недоступним було найвидатніше джерело актуального та цікавого політичного матеріалу". Крім того, влада утискала пресу, не маючи наміру поглиблювати внутрішні проблеми через втручання преси. Розглядаючи ХІХ ст., як зазначає автор, переконуємося, що водночас із запровадженням конституційних реформ, із розвитком внутрішнього життя втрачає значення закордонна рубрика. (Цікаво, але щось подібне можна було спостерігати сто років по тому в пресі радянської моделі, де і редакції, і читачі приділяли значну увагу саме міжнародній журналістиці і де діяли механізми контролю за змістом часописів, схожі на ті, що визначив д-р Е. Льобл).

Дослідник закликає відрізняти належне виконання журналістами їхніх обов'язків від поширення звичайних пліток: "Багато було і ще буде неспокутних гріхів щодо гонитви за позалаштунковими таємницями артистів, з чого поважна публіка довідувалася про речі, розголошення яких вважається образою, так само і посеред артистів знаходимо чималу кількість осіб, які теж вважають подібне неприпустимим та образливим. Поважна німецька преса рішучо звільнила свої полоси від такого свавільства" [1, 29].

Цікавою є викладена вченим теорія основних соціальних завдань (функцій) преси. До них він зараховує:

1) інформаційну;

2) поширення і пропаганди (критика, погляди і судження);

3) суспільного посередництва, до якого він також відносить, як окрему частину, діяльність белетристичну та мистецьку.

Аналізові кожної з них у книжці надано чимало місця. Інформаційна функція досліджена, починаючи від прадавніх часів, від вавилонян, Одиссея та Олександра Великого. На додаток до вже відомих сучасному українському читачеві пражурналістських явищ можна назвати ставлення до кожної подорожньої персони як до поширювача новин та відомості про студентів європейських університетів, які поверталися до своїх домівок професійними інформаторами суспільства.

Про неабияку напруженість інформаційної діяльності свідчать такі розвідки вченого: "За часів Людовіка ХІV в Парижі існували біля різних мостів цілі інформаційні бюро, які збирали свої відомості різними способами: збирали листи й новини від рідних і знайомих, підтримували стосунки з секретарем міністерства і з камердинером посла, писали листи голландському банкіру і таким чином часто виявлялися більш обізнаними, аніж двір та уряд". До попередників журналістів, тобто людей, що мали від влади дозвіл на поширення новин, воліли бути зарахованими навіть перукарі, оскільки їх клієнти полюбляли базікати "під час намилювання та гоління", і самі вони теж охоче повідомляли їм останні міські новини, додаючи до них власні коментарі [1, 34].

Екзотичною є і сценка зі стародавньої Японії, відтворена за розідками Ж. Тебла: "У визначені дні вранці з'являлися на вулицях столиці бідно вбрані люди, які зчиняли страшенний галас за допомогою дерев'яних кастаньєт та бамбукових палиць і кричали "Йомі-урі! Йомі-урі!", тобто "громадський репортер". Як тільки перехожі зупинялися, жінки відкривали "шойї" (паперові нотатники) і починали розповідати. <…> По закінченні читання йомі-урі збирав гроші, які йому кидали, і нанизував їх на нитку" [1, 35].

У значно ближчі часи британська "Times" платила кур'єру 2 тисячі франків за те, що він дістався від Марселя до Кале за 66 годин, і додавала 50 франків премії за кожну годину випередження. Еміля Льобла радує, що в його час, у час пари і електрики, новини передаються швидко. "Переглядаючи старі часописи, дивуєшся, що про події при дворі Людовіка ХVІ віденська газета "Wiener Diarium" повідомляла через 16 днів, про битву під Лейпцігом – через 7 днів, "Санкт-Петербурзькі відомості" взагалі не повідомили про коронацію Наполеона І, а про битву під Ватерлоо було повідомлено через 2 днi. Усе змінилося на краще із винайденням телеграфу, а його використання "набуло нечуваних розмірів". Тепер на передавання новини йде 24 години” [1, 35, 113]. Цей перелом автор відобразив у такий спосіб: "У Відні 1850 року телеграфом користувалися тільки купці та біржовики, журналісти ним користувалися рідко. Зазвичай редактор, щоб дізнатися про новини, йшов до кав'ярні Даума на Кольмарк або на біржу чи увечорі до купецьких зборів на

Браннерштрассе, де здобував повідомлення від банкірів та промисловців, або забирав новини з інформаційного бюро. А нині яка зміна ролей!" [1, 41].

У часи інтернету з новою актуальністю читаються спостереження столітньої давнини. Телеграф, виявляється, приніс пресі не лише швидкість, від нього на сторінках газет віє дух нервовості та нетерпимості. "Телеграми показали дивне повернення до примітивних форм. Спосіб викладення, безладний добір необробленого матеріалу нагадують дуже давні дії, коли безладно притуляли одне повідомлення до другого і сповіщали в сухих повідомленнях про те, що відбулося" [1, 41]. Крім того, телеграф збільшує кількість помилкових повідомлень, як це було з заміткою про різанину в Пекіні 1900 р. у "Daily Mail": згодом виявилося, що це була неправда. Вихід учений убачає у створенні власної мережі кореспондентів, які ставитимуться до справи з більшою відповідальністю [1, 43].

Цікавими є спостереження й міркування автора стосовно природи мовчання преси. Ця малодосліджена проблема [5] розглянута ним як складова великої майстерності вести публіцистичну діяльність:

"Передусім пам'ятаймо про те, що мовчання належить до засобів високої публіцистики <…> Блоуїтц, паризький кореспондент "Times", був у цьому, як і в інших речах, майстром. Хогенлохе розповідає про нього: "Коли я був послом у Парижі, то часто зустрічався з ним; я цінував його дуже, бо він умів мовчати". Про двогодинну розмову з Папою Римським, якої добитися йому допоміг випадок, не подав Блоуїтц і найменшої замітки; це була його справжня публічна таємниця, і він не розголошував, що йшлося про важливі справи, і хоча публіка чекала з нетерпінням повідомлень, та ні про що не довідалася, бо Блоуїтц вирішив мовчати і мовчав" [1, 44].

Е. Льобл різко виступає проти захоплення газет кримінальними темами, оскільки злочинці якраз і здобувають необхідні їм знання з цієї "лектури". Як приклад, він наводить серію нападів на листонош на початку 1980-х рр. і пропонує прокурорам притягати до відповідальності тих репортерів і редакції, які докладно й зрозуміло викладають "техніку" злочинів.

Дуже цікавим є спостереження й міркування стосовно відмінності між пресою різних народів, за якими проглядаються своєрідні типи журналістської діяльності. Так, англійські й німецькі газети він вважає більш інформативними, а французькі й інші "латинські", на його думку, тяжіють до теорії та дискусій. Перше право, так чи інакше, визнається владою і публікою, але друге весь час піддається нападам і заборонам. Так, у Відні, театральній столиці Європи, тривалий час заборонялося рецензувати вистави, і лише 1840 р. указом цісаря це було дозволено "Газеті віденській", та й то з великими застереженнями й обмеженнями [6]. Темперамент битв навколо права газет на театральні рецензії відбиває фраза, відома в ті часи у Відні: "Вбий його, це рецензент!".

Неважко помітити, що в цьому розподілові певне місце належить і українській пресі як тих часів, так і нинішній, і що актуальність цих дискусій не зменшилася з часом: про це, зокрема, свідчить палка дискусія навколо обмежень на політичні коментарі журналістів під час парламентських виборів 2006 р. в Україні. У таких дискусіях варто пам'ятати, що німецький вчений ставить творчість (конкретну діяльність) вище за критику на адресу цієї діяльності.

"Журналістська практика" – розділ, який власне і надає всій книзі характеру підручника. Автор подає детальні приклади того, як приймаються рішення стосовно публікацій, і робить це на специфічному матеріалі свого часу: "Припустимо, що країна А оголосила війну країні В". Але висновки щодо періодичності, тривалості, актуальності, правдивості, мовної досконалості як сутнісних її характеристик, напевно, не викличуть зацікавленості у сучасних працівників ЗМІ: вочевидь, на цих теренах за сто років мало що змінилося.

Проте не можна не процитувати таку його думку:

"Професійна праця привчила їх до того, щоб швидко орієнтуватися в найрізноманітніших матеріалах і вихоплювати суттєві речі, звільняючи їх від неважливого та побічного. <…> Така універсальність має свої недоліки, не завжди їй властива належна ґрунтовність, стисла докладність та зацікавлене заглиблення у лабіринти умов. <…> Але там, де йдеться про швидке розуміння, широкий погляд, там уже публіцист не пастиме задніх" [1, 94–95].

Відбір і підготовка працівників газет – окрема тема для д-ра Льобла, і його переконання та практичні підходи до цієї справи є настільки цікавими, що їм буде присвячено окрему статтю. Тут слід лише сказати, що автор наполягає на літературному характері праці публіцистів, що зближує їх із письменниками, і вважає вкрай помилковим вимагати від них освіти, навіть середньої, екзаменів або якихось дипломів. Проте в іншому місці книжки він наголошує: "Нам потрібна філософія!". Першим у Франції й Європі осередком підготовки журналістів він називає університет у Ліллі, однак робить це без належної впевненості й не називає рік його заснування. Трьох курсів – основ журналістики, законодавства про пресу та журналістської практики – і трьох викладачів цілком вистачило, щоб задовольнити потреби тогочасної преси у професійно підготовлених кадрах [1, 105].

Розмірковуючи щодо суспільного призначення газет, автор вважає, що вони продовжують і розширюють справу, яку розпочинають у школі і рухають до академії [1, 112]. Він зазначає, що саме преса є найсильнішою основою свободи думки. Із захопленням він цитує Паскаля Гроссе: преса "повідомляє про неподобства, бореться зі зловживаннями, застерігає від небезпек. Уранці і ввечорі, вдень і вночі розсіває зерна правди, знань і прогресу. Також і облуди? Безперечно, але що ж з того? Облуда залишиться викритою, потоне у тому чудовому потоці захоплення, який безупинно плине у майбутнє, де світить краще майбутнє" [1, 109]. Свобода духу, як вважає вчений, є запорукою надмірної влади авторитету, від сліпої віри в авторитет. Так на початку ХХІ ст. стає зрозумілим, що зародки гітлеризму й сталінізму були відомі людям на самому початку ХХ ст., і вони бачили суспільну силу, що могла б запобігти історичним небезпекам. Інша небезпека, власне, притаманна пресі, полягає в "однобічності правди", поширюваної через газети. Вона виплива

є з приватних або партійних інтересів і є, на думку Антоні Менгера (Neue Staatslehre. – Jena, 1903. – S. 281), значно небезпечнішою від облуди.

Преса і громадська думка, преса і політика – розгляд автором цих тем свідчить, що за сто років уже було відомо багато чого з того, що є здобутком сучасного журналістикознавства. Роль преси в сучасному йому світі, зокрема в американській революції та численних революціях у Франції, дослідник оцінює надзвичайно високо, деякі з них він навіть називає "журналістськими революціями" [1, 134]. Це підтверджують і події 1991 та 2004 рр. у нашій країні. А ставлення до свободи преси автор нерозривно пов'язує з політичними уподобаннями того, хто висловлюється з цього приводу, і тому "уся ця справа належить до питань не фахових, а політичних" [1, 151]. Для нас цікавою є думка цитованого Г. Ертцена (G. Oertzen, без посилання на джерело) стосовно того, що має бути створена система покарань і обмежень для преси, і з цього приводу Е. Льобл наголошує, що преса тоді стане насправді вільною, коли підніметься над цим тягарем і "помірковано й сумлінно піддасться під свої покарання" [1, 152]. Інтерпретація цих рядків може бути р

ізною, але, як бачимо, європейська, зокрема німецька традиція свободи преси, в умовах чіткого законодавства вже тоді входила у суперечності, з одного боку, з журналістським анархізмом, а з іншого – із прагненням жорстко контролювати діяльність мас-медіа.

Е. Льобл значну увагу приділяв історичному та сучасному досвідові спроб влади встановити межі свободи інформування та коментування новин у часописах. Такі дії не подобаються дослідникові, він із захопленням цитує пристрасні слова Шерідана: "Нехай будинок лорда буде знищено, а будинок бідняка виставлено на продаж, нехай князі будуть тиранами, а суди підкупленими – дайте мені свободу преси, і я здобуду свободу Англії!" [1, 152].

Всупереч звинуваченням преси у демагогії, сто років тому німецький вчений рішуче приєднався до тих, хто називав свободу преси невіддільною, прикінцевою, далекою від понять добра і зла, а дискусію щодо її значення і наслідків – безпредметною та збитковою.

Певну цінність для нас становлять посилання видавців книжки. Ось, наприклад, цікавi данi. Польською мовою у 1904 р. разом виходило 567 часописів, у тому числі в Польському Королівстві – 135, у Галичині – 256, у Вєлькопольщі – 110, за межами країни – 66 [1, 154].

Яким шляхом піде преса після 1905 р.? По-перше, вчений звертає увагу на зростання рівня освіти й цивілізованості, зазнаючи, що немає навіть потреби доводити зв'язок цих чинників із розвитком журналістики.

По-друге, підвищення грамотності населення. За даними Отто Гюбнера [7], до яких звертається Е. Льобл, кількість неписьменних на тисячу осіб становила на межі століть у Росії 617, у Сербії 861, в Греції 300, в Італії 329, у Франції 47, у Німеччині 0,5 особи. З цими даними легко корелюються такі: кількість примірників часописів на 100 осіб у 1901 р. становила: у Росії 223, у Сербії 159, у Греції 320, в Італії 577, у Франції 1744, у Німеччині 2514 [1, 154].

По-третє, автор наголошує на стрімкому зростанні кількості міського населення, яке є більш зацікавленим у стосунках з пресою.

Усе це налаштовує вченого оптимістично. Його погляд, спрямований у майбутнє, є мудрим і виваженим. За браком підстав для прогнозу автор не вдається до деталей, і тому пише:

"Кожен, хто глибоко вірить у діяльність журналістики, погодиться, що як на загал вона керується тими самими мотивами, і прекрасними, і поганими, що й кожна інша сфера людської діяльності, і що врешті як тут, так і там, і повсюдно мораль мусить вести незрозуміло важкий бій, який буде тривати доти, доки буде панувати рід людський".

Вже було винайдено електромагнітні хвилі, і О. Попов уже зробив своє відкриття, і навіть перший радіозв'язок уже відбувся між кораблями російського військового флоту. Та все це лишилося поза увагою д-ра Льобла. Випадково чи ні, він залишив нам своє бачення саме вічних проблем журналістики, а технічні способи їх вирішення (або поглиблення) видаються на цьому тлі й справді не такими вже й важливими.

Лишається додати, що примірник книжки "Культура і преса" д-ра Е. Льобла є у бібліотеці Центру міжнародної журналістики Київського міжнародного університету.

 

1. L bl E. Kultura i prasa: Biblioteka Tygodnika Illustrowanego / Red. S. Gorski. – Wapszawa: Gebethner i Wolf; Krakow: G. Gebethner i Sp., 1905. – 157 s.

2. Prutz R. Geschichte des deutchen Journalismus. Bd. I. – Hannover, 1845.

3. Lehrbuch des ster. Pressrechtes. – Leipzig, 1878.

4. Tebla J. Le Journalisme japonais // La Revue. – 1901. – nr 4.

5. Владимиров В. М. Журналістика, особа, суспільство: проблема розуміння: Моног. / Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка – К., 2003. – С. 199.

6. Wiener Zeitung Zur geschihne der kaiserlih. – S. 144–146.

7. H bner Otto Geographisch-statistischen Tabellin, 52 Ausgabe. – 1903.

© Владимиров В.М., 2006