Ласкаво просимо

У статті розглядається специфіка використання просодичних засобів ведучими інформаційних програм на провідних каналах Українського телебачення. Аналізується манера подання ведучими повідомлення про головний факт та його розгортання повідомленнями про супровідні факти. Розглянуто просодичні засоби, що сприяють створенню цілісного образу інформаційної телепрограми.

The article deals with specific character of using prosodic means by the presenters of information programs at the leading channels of Ukrainian television. The manner of presenting the statement concerning the main fact and its expansion by information about accompanying facts by the presenters is analyzed. The prosodic means promoting creation of integral image of the program with its inherent composition.

Сьогодні інформаційні програми, як ніколи, впливають на громадську думку, є вагомим чинником суспільного життя, набули особливої ваги, адже перетворення у суспільстві певною мірою пов'язані й з діяльністю сучасного телебачення. На думку Б. Потятиника, це відбувається передусім тому, що саме телебачення переважає інші канали масової комунікації за масштабами і впливовістю [1]. Інформація, яку надають програми новин, останнім часом помітно впливає на перебіг подій у державі. Подальший розвиток інформаційного мовлення пов'язаний із перспективами свободи слова, із представленням журналістами всієї палітри подій, які відбуваються у суспільстві. Лише таким чином можливе створення іміджу об'єктивного, неупередженого професійного журналіста та ведучого інформаційної програми. Професійної мовної особистості, якій довіряє пересічний глядач.

Якщо визначити сформованість мовної особистості, то показником цього має бути уявлення про те, чи текст конкретного автора є пізнаваним, має виразні ознаки авторського стилю, а отже, і мовної особистості.

Мовна особистість – поняття комплексне. У психології воно трактується як відносно стабільна організація уподобань, мотивацій, які виникають у процесі діяльності людини із взаємодії між біологічними і соціальними мотивами, фізичним оточенням, умовами. Ю. Караулов зазначає, що широкий загал найчастіше трактує поняття "мовної особистості" як стиль життя індивіда або характерний для нього спосіб реакції на життєві проблеми [2]. Мовна особистість формується під впливом емоційних та інтелектуальних чинників. На думку вченого, мовна особистість починається по той бік повсякденної мови, коли починають діяти інтелектуальні сили. Саме особистість володіє мовленнєвою ситуацією, вона може піднятися над обставинами спілкування, спрямувати в необхідний напрям розвиток дискусії. Як наголошує Ф. Бацевич, людина в комунікацію входить як особистість з усіма властивими їй рисами. У своєму підручнику "Основи комунікативної лінгвістики" він дає таке визначення мовної особистості: "Це індивід, який володіє сукупністю здібностей і характеристик, які зумовлюють створення і сприйняття ним текстів, що вирізняються рівнем структурно-мовної складності та глибиною й точністю відображення дійсності" [3]. Б. Потятиник вважає, що журналісти при написанні текстів інформаційних програм мають керуватися саме "глибиною та точністю відображення дійсності", оскільки замість інформування може відбутися дезінформування аудиторії, подекуди свідоме (що найнебезпечніше) [1]. Текст, який дезінформує та завдає шкоди слухачеві, Б. Потятиник називає "патогенним" [5].

Просодичні можливості автора, який представляє свій матеріал, також багато в чому здатні вплинути на журналістський текст, сприяти розставленню змістових акцентів. "Голос диктора, – стверджує В. Миронченко, – можна порівняти з газетним шрифтом. Змінюючи інтонації свого голосу, використовуючи всю палітру просодичних засобів (висоту тону, силу звучання, темп, наголоси, паузи) диктор досягає того ж результату, який досягає газета шляхом застосування шрифту різного розміру і формату. Саме від диктора залежить правильне сприйняття передач слухачем" [4]. Досвід нинішньої практики інформаційного мовлення дозволяє вести мову не про диктора, а про автора та ведучого телевізійної інформаційної програми, оскільки на каналах Українського телебачення ведучі програм інформаційного спрямування є також її авторами.

Мета даного дослідження – простежити відповідність використання просодичних засобів такому підстилю телевізійного мовлення, як інформаційне, визначити, як просодичні засоби узгоджуються зі структурами тексту.

У науковій праці "Цілісність та зв'язність газетного тексту" автори істотними рисами тексту, поряд із цілісністю та зв'язністю, називають включену в нього інформацію про мовця й адресата та ситуацію спілкування. Порівняйте: "Текст є певною формою спілкування, мовленнєві дії, зафіксовані у тексті, створюють видиму форму стосунків, які існують між елементами комунікативного акту" [6].

"Текст – багатогранне явище, яке можна аналізувати лише відносно людини, як автора чи реципієнта" [7]. Професор Володимир Різун переконливо доводить, що "текст має авторську та перцептивну структури, оскільки на шляху від автора до реципієнта набуває побічних змістів” [8, 28]. Об'єктом нашого дослідження також є текст телевізійного інформаційного мовлення. Автори колективної монографії "Grammatik der deutschen Sprache" [9] розглядають таку мовленнєву форму, як "повідомлення" і називають її констатуючим видом тексту / дискурсу (assertive Text / Diskursarten), які є великими формами передачі репрезентативного знання. На телебаченні тексти пов'язані з автором, якщо мова йде безпосередньо про ведучих інформаційних програм. У самих інформаційних повідомленнях закладена діалогічність. Поряд із просодичними засобами ведучі використовують також екстралінгвістичні. Це можливість передачі міміки, стриманих жестів. Манера повідомлення інформації та екстралінгвістичні засоби досить сильно впливають на формування імідж у оповідача. Ведучий телевізійної інформаційної програми – "повідомлювач" – репрезентує себе певною мірою як "людина високоосвічена, розумна, ділова". Безумовно, це тип переможця, який викличе зацікавлення до повідомлюваної ним інформації та довіру до її змісту.

Однак, незважаючи на те, що телебачення дає нібито ширші можливості для презентації тексту, та власне і особи автора, двобічна комунікація між автором та реципієнтом, однак, залишається неможливою. За таких умов структурна організація інформаційного мовлення має спільні ознаки зі структурою друкованого тексту, хоча є й певна різниця. Зокрема, для телевізійного повідомлення характерна сконденсованість інформації про подію, бо розповідається про те, що вже сталося. Ритм "повідомлення" швидкий. Це спостерігається в невеликих текстах, які змінюють один одного в інформаційних програмах телебачення. Оскільки ефірний час має свою вартісну цінність і в грошовому обрахуванні, то інформаційні повідомлення характерні дуже стислою формою. "Категорія часу, – як зазначав С. Іваненко, – проявляється тут як відображення конкретного часу події у настільки стислому варіанті, що "послідовність" як маркер цієї категорії має свій відбиток лише в послідовності переліку фактів" [10, 94]. Спираючись на дослідження німецьких учених, при аналізі матеріалів коротких газетних повідомлень (вони є найбільш наближеними за своєю структурою до інформаційних сюжетів на телебаченні), дослідник помітив, що середня довжина речень становить 17 слів, кожне речення ділиться на дві синтагми довжиною приблизно у 8 слів. Узагальнюючи ці дані, автор робить цілком логічний висновок про деяку монотонність структури тексту "повідомлень". "Зіставлення даних аналізу кожного тексту показало, що майже завжди (96,5%) довшій синтагмі передує коротша чи дві короткі синтагми стоять поряд, що також свідчить про монотонність ритму, який вимагає швидшого темпу. Характерним також є те, що наголошеним може бути майже кожен другий склад у словах. А це завдячує енергійному, однорідному, деякою мірою монотонному ритмові" [10, 95]. Згадуючи про наголос у тексті, автор має на увазі ритмонаголос, який є силовим. Цей наголос створює в новинах свій неповторний ритмомалюнок, завдяки якому інформаційну програму можна відрізнити від програми аналітичної та публіцистичної.

Як зазначає В. Різун, "фактологічна система тексту річ відносна, оскільки те, що автор вважає фактом, для читача може й не бути таким. Читач вважає фактом щось, що його цікавить, хоч воно у тексті і не виділене чітко як факт" [8, 16]. Ця теза певною мірою справедлива і для інформаційного мовлення. Однак оскільки в газеті, наприклад, автор намагається членувати текст та виділяти головні факти за допомогою рубрик, заголовків, врізів тощо, то на телебаченні ведучий новин моделює головні та другорядні факти голосом, наголосом, інтонацією. Користуючись усіма цими просодичними засобами, ведучий не лише наголошує на чомусь увагу аудиторії (певною мірою членує текст), а й зв'язує різні частини матеріалу, пропонуючи аудиторії спільне інформаційне тло подій дня.

Мовлення ведучих інформаційних програм визначається чіткістю, ритмічністю, своєрідним темпом, стриманою, однак, досить виразною експресивністю. Досягається така мобільність мовлення використанням переважно коротких речень. Наприклад: "Моніторинг виявив неготовність політичних партій до майбутніх президентських виборів (Комітет виборців зробив висновок). Жодна партія не в змозі забезпечити перемогу своєму кандидатові" ("УТН", УТ-1). Для виділення головних фактів ведучі вдало користуються наголосами: логічним, емфатичним та синтагматичним. Наприклад, у реченні "Депутати ухвалили порядок денний роботи Верховної Ради" логічним наголосом ведучий виділив слово "ухвалили" (наголошуючи на тому, що подія, яку давно очікували, нарешті відбулася), однак, далі ще більше підкреслив зміст уже наголосом синтагматичним, виокремлюючи інший аспект проблеми: "Депутати ухвалили порядок денний роботи Верховної Ради. За словами спікера, з огляду на майбутні вибори, на роботу сесії істотно впливатиме президентська тема" ("Подробиці", “Інтер”). Часто за допомогою синтагматичного наголосу журналісти привертають увагу глядача до важливої проблеми, примушують замислитися, шукати підтекст у окремому вислові.

У повідомленнях ведучого програми міститься представлення інформаційних сюжетів. Завдяки студійним повідомленням ведучого (у кадрі) всі матеріали вкладаються в цілісну програму, яка має свій початок, розвиток та завершення. Е. Багіров вважає, що "телепрограма – це відтворення дійсності, і водночас її тлумачення. Телеглядач бачить не об'єкт, а його модель. Але модель сприймається здебільшого так, як ніби це був сам об'єкт" [11].

Найчастіше саме в повідомленні ведучого інформаційної програми розміщується повідомлення про головний факт – інформація про подію, яка хвилює суспільство; новина, своєчасне отримання якої допомагає людям вільно, впевнено почувати себе в інформаційному просторі як своєї країни, так і всього світу. Найчастіше повідомлення про головний факт містить інформацію, яка відповідає на три запитання: Що саме сталося? Де сталося? Коли сталося? Також у тексті ведучого програми містяться повідомлення про супровідні факти. Вони слугують для розширення й уточнення основної інформації. Супровідні факти – це повідомлення про подію, судження, коментар, нові та відомі факти, що перебувають у зв'язку із повідомленням про головний факт.

Повідомлення про головний факт, розміщене на початку тексту ведучого інформаційної програми, відповідно наголошується і відразу привертає увагу аудиторії до основної інформації.

Однак інформаційні програми, насамперед ті, що мають нахил до аналітичності (а це наявність у журналістському матеріалі більшої кількості коментарів, історичних посилань, пов'язаних із основним та супровідними фактами), досить часто послуговуються структурою повідомлення, в якій основний факт подається не на початку матеріалу, а у середині, в обрамленні супровідних фактів. Такий прийом подання супровідних фатів перед головним надалі будемо називати асоціативним розгортанням.

Асоціативне розгортання тяжіє до семантичного центру повідомлення. Супровідні факти без ядра (головного факту) не є до кінця зрозумілими щодо своєї ролі. Остаточно їхня сутність прояснюється лише тоді, коли з'являється повідомлення про головний факт. Важливість асоціативного розгортання в тому, що воно дає змогу глядачеві налаштуватися на сприйняття того, з чим пов'язується повідомлення про головний факт.

Інтонування повідомлень, що містять асоціативне розгортання, має свою специфіку, врахування якої є передумовою адекватного сприйняття аудиторією журналістського матеріалу. Досить часто ведучий програми інтонує повідомлення, наголошуючи на першому реченні кожного матеріалу. Втім такий наголос не враховує локалізації повідомлення про головний факт в інформаційному тесті. Саме повідомлення про головний факт є тією новиною, до якої слід привернути увагу аудиторії. Відповідно, воно виділяється інтонацією – є наголошеним, темп висловлення повільніший. Супровідні факти виголошуються пришвидшено – це інформаційне тло, яке готує аудиторію до сприйняття основної інформації. Асоціативне розгортання також не може бути занадто довгим, оскільки глядач втрачає суть повідомлюваного і не може зрозуміти, до чого журналіст веде.

Журналісти різних інформаційних програм користуються у своїй роботі різноманітними прийомами для членування фактажу на головний та другорядний, надають перевагу тому чи іншому засобу, отже, мовлення кожного має свою специфіку. Різні канали Українського телебачення представляють не лише власну концепцію побудови програм та подання новин, а й манеру мовлення ведучих. Наприклад, у ведучих новин Наталі Власової, Світлани Ганської, Людмили Томанек, Володимира Гомоняка, Ганни Шульгіної. У Першого національного каналу, де склалися давні традиції, мовлення більш наближене до публіцистичного – темп подання інформації повільніший, аніж у новинах на інших каналах, наявна більша кількість пауз у звуковому потоці. Однак водночас, мовлення залишається ритмічним, експресивним, здатним виконувати функцію переконання, впливу на слухача.

Більш швидкий темп характерний для ведучих інформаційної програми “ТСН” (канал “1+1”) (Алла Мазур, Людмила Добровольська, Олесь Терещенко). У поданні новин чітко відстежуються синтагматичні наголоси повідомлення про основний та супровідні факти. Але подекуди однакове наголошення кількох тем в одній синтагмі може викликати додаткові запитання стосовно головної та другорядної інформації в уривку.

Наприклад, у програмі прозвучало: "У НАТО посилюється криза, що виникла на ґрунті незгоди щодо воєнної операції проти Іраку. Франція, Німеччина та Бельгія блокували пропозицію США почати планування військової допомоги Туреччині – єдиній країні Альянсу, що межує з Іраком" (“ТСН”, “1+1”).

Однакове за силою наголошення словосполучень "посилюється криза" та "блокували пропозицію" неможливе, оскільки друге речення є супровідним та пояснює повідомлення про головний факт.

Більшість журналістів для виділення головних фактів послуговуються експресивним коливанням голосу. Серед новин, що мають додаткове експресивне забарвлення завдяки специфіці мовлення ведучих, на каналах Українського телебачення можна назвати "Факти" на “ISTV” (Олена Фроляк, Іванна Коберник). У мовленні цих ведучих найяскравіше виявляються ритмічні коливання і зміна висоти тону, яка є основою створення інтонаційного малюнка фрази. У мовленні цих ведучих майже кожне слово стоїть під невеликим наголосом.

У поданні матеріалу Оленою Фроляк прозвучало: "Американська газета "Волл-стріт джорнел" подала інформацію, що група міжнародних компаній, зокрема "Нокіа" та "Кодак" звернулись до європейських антимонопольних органів з проханням перешкодити розширенню монополії Віндовз на нових ринках" ("Факти", “ISTV”).

Така манера ведучих “ISTV” в поданні матеріалу, коли наголос однакової сили падає не лише на повідомлення про головний та супровідні факти, а й на додаткову інформацію, може розпорошити увагу аудиторії на дрібні деталі. Повідомлення про головний факт розчиниться в інформаційному потоці.

Важливим складником спілкування є індивідуальна манера побудови тексту, інтонування фраз, темп мовлення, паузи тощо. Усе це є важливим джерелом інформації для слухачів. Психологи вважають, що до 30 % інформації може нести інтонація.

Правильно дібрана тональність – умова дотримання найважливішого принципу неконфліктного спілкування. Надмірне наголошення другорядних деталей у тексті сприймається подекуди аудиторією як агресивна манера мовлення. Тобто журналіст виступає вже не як інформатор, а як церковний оратор, твердження якого повинні сприйматися незаперечно та не викликати сумніву.

Слід зазначити, що не зважаючи на деякі відмінності у мовленні ведучих на різних каналах, що, звичайно ж, великою мірою залежить і від характеру та темпераменту мовців, основні загальномовні правила просодики зберігаються повсюдно. Зокрема, правила інтонування різних типів речень, створення за допомогою інтонації логічної перспективи висловлювання, виділення головного та другорядного у розповіді.

Отже, можна зробити висновок, що телевізійні інформаційні програми мають свій мелодійний малюнок, свою, лише їм властиву, інтонацію, головна ознака якої – ритмічність та чіткість мовлення. І на сьогодні є дуже цінним узагальнення досвіду інформаційного мовлення. Певні здобутки можуть бути корисними не лише для початківців, а й для професійних ведучих.

Журналісти не повинні забувати нормативний бік мовлення: вибір слів, співвідношення власне української та запозиченої лексики, проблеми усного мовлення, правильне вживання граматичних форм слів. Однак не менш важливим для ведучого є пошук власного обличчя. І тут треба врахувати кожну деталь – інтонацію, темп мовлення, силу звучання. У жодному разі журналіст-початківець не повинен копіювати манеру мовлення інших ведучих, навіть найпопулярніших. Адже програми не мають бути схожими, як близнюки. Характерною ознакою телебачення на сьогодні є те, що програми виявляють особистість ведучого, котрий повинен бути гідним представником свого каналу, яскравою особистістю як людина і як мовець.

Журналісти інформаційних програм повинні користуватися просодичними засобами вправно і водночас досить обережно. Оскільки їхня широка палітра дозволяє авторам матеріалу яскраво виявляти власну думку чи ставлення до того, про що йдеться. А це суперечить стандартам інформаційного мовлення, яке потребує позбавлення матеріалу авторської оцінки. Професійною можна вважати таку форму подання матеріалу, при якій аудиторія чітко сприйме повідомлення про основний факт та всі моменти його розгортання. Саме інтонування повинне виділити із текстового потоку головні складові матеріалу і водночас відобразити зв'язну конструкцію програми. Усі компоненти журналістського матеріалу пов'язуються інтонацією, таким чином створюється цілісний інформаційний текст.

Стильова відповідність використання просодичних засобів в інформаційному мовленні полягає у використанні властивого лише новинам ритмонаголосу, відповідних засобів (висоти тону, сили звучання, темпу, наголосів, пауз) для донесення змістових структур (повідомлення про головний факт та повідомлення про супровідні факти). Усі ці загальні характеристики поєднуються з індивідуальними рисами того чи іншого каналу, рисами певної програми, рисами особистості ведучого. Просодичні засоби мають функціональний характер – забезпечують правильне функціонування інформаційного мовлення.

 

1. Потятиник Б. Філософія масової комунікації. – .

2. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность / Отв. ред. Д. Н. Шмелёв; АН СССР, отд-е лит. и яз. – М.: Наука, 1987. – 261 с.

3. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики: Підруч. – К.: Видавничий центр "Академія", 2004. – С. 188.

4. Миронченко В. Я. Читання інформаційних передач // Вісн. Київ. ун-ту. Журналістика. – К., 1997. – Вип. 4. – С. 170–190.

5. Потятиник Б., Лозинський М. Патогенний текст. – Л.: Місіонер, 1996. – 296 с.

6. Майданова Л. М., Муравьёва Н. В., Сметанина С. И. Целосность и связность газетного текста: Учеб. пособ. – Свердловск, 1984. – С. 5.

7. Сорокин Ю. А., Тарасов Е. Ф., Шахнарович А. М. Теоретические и прикладные проблемы речевого общения. – М.: Наука, 1978. – С. 42.

8. Різун В. В. Аспекти теорії тексту // Нариси про текст. Теоретичні питання комунікації і тексту / Різун В. В., Мамалига А. І., Феллер М. Д. – К.: РВЦ "Київський університет", 1998.

9. Grammatik der deutschen Sprache. – Berlin, 1997. – P. 122.

10. Іваненко С. М. Поліфонія тексту. – К.: Видавничий центр КДНУ, 1999. – С. 94–95.

11. Багиров Э. Г. Основы телевизионной журналистики / Под ред. А. Я. Юровского. – М.: Изд-во МГУ, 1987. – С. 40.

 

© Поліщук Л.Д., 2006