асп.
УДК 070:321.01;328.123(152.964.225)
The article devoted to the theme of peculiarities of the political discourse's function at opposition's mass media. While analyzing the general and different features of the newspapers and programs of those political parties, which mass media support, the author underlines that opposition's mass media deform the main functions of journalism. So far as mass media bring in unconcealed public opinion's manipulation, remake having dialog form political discourse into categorical monolog. There is done at the article an attempt to determine content's and language's showing of the manipulation and to emphasize the main wide-spread myths.
На противагу офіційному дискурсу влади в українському інформаційному просторі діють мас-медіа опозиційного характеру, які здебільшого пов'язані з певними політичними організаціями. Можливо, в загальному масштабі ця преса забезпечує збалансованість представлення різнобічних політичних думок у масовій комунікації. Натомість, якщо розглядати кожне опозиційне видання окремо, то виникає інша картина: замість надання громадськості якомога ширшого кола точок зору щодо вирішення якоїсь проблеми, такі засоби масової інформації обмежують його на своїх шпальтах презентацією позицій підтримуваної партії. Зважаючи на тенденційну ідейну спрямованість контенту опозиційних мас-медіа, можемо говорити про те, що вони виконують не інформаційну функцію, а політико-пропагандистську, перетворюючи свої видання у засоби маніпулювання громадською думкою.
У цьому немає нічого протизаконного, адже українське законодавство утверджує свободу слова, і кожне видання має право відстоювати власну позицію в рамках закону (ст. 46 Закону "Про інформацію", ст. 3 Закону "Про друковані засоби масової інформації").
Але проблема постає на етичному рівні, оскільки при перетворенні видання на PR-проект (білий чи чорний) порушується перший постулат кодексу професійної етики українського журналіста про обов'язок дотримуватися в своїй роботі об'єктивності та надавати громадськості повну інформацію щодо опису подій та їх учасників. Представники четвертої влади активно залучаються до політичної боротьби, "трансформуються в інструменти партій і приватних інтересів" [1, 81], забуваючи про те, що вони повинні бути посередниками між суспільством та владою, а не виконувати замовлення тих, хто прагне цю владу здобути.
Актуальність теми зумовлена тим, що в Україні зростає кількість громадсько-політичних мас-медіа, заангажованість яких фактично вже не приховується і стає нормою. Особливо це спостерігається в періоди передвиборчих кампаній, коли політичні об'єднання намагаються якомога гучніше заявити про себе. Так, наприклад, напередодні парламентських виборів у столиці почали безкоштовно надходити громадянам газети "Маю право" (на підтримку депутата Леоніда Черновецького), "Народна" (Блок Володимира Литвина "Ми"), "Защитим" (Партія соціального захисту), а також газети подібні до видання "Свобода" (видання явно симпатизує БЮТ, проте у засновниках не вказана жодна політична сила). Такі засоби масової інформації "перестають підтримувати комунікацію в суспільстві, створювати об'єктивну картину життя" [2, 61], і, вдаючись до звеличування одних і дискредитації інших учасників відображуваних подій, ці видання втрачають свою основну сутність і разом з тим право називатися мас-медіа.
В одних газетах, таких як "Комуніст", "Товариш", ця необ'єктивність "задекларована" у програмних цілях у реєстраційній заяві, чим демонструється прямий зв'язок між газетою та партією, в інших ("Вечерние вести", "Без цензури") політична заангажованість простежується за тематикою матеріалів. Але ці два типи опозиційних мас-медіа, відверто або приховано партійних, поєднує одне – обидва занурюються в активні політичні баталії, основними пріоритетами яких є "не аналіз і пошук істини.., а прагнення зачепити, вразити, викрити або ж просто очорнити" [3, 4] тих чи інших політиків. Отже, опозиційні мас-медіа привносять деструктивні елементи в загальний політичний дискурс: залучають суспільство до обговорення дрібних особистісних конфліктів та псевдоподій.
На мовному рівні своєрідна боротьба за симпатії виборців знаходить своє вираження, по-перше, у зловживанні стилістичними образними засобами – тропами та фігурами. По-друге, це активне використання специфічних ідеологічно маркованих лексем, які виконують функцію відокремлення на політичному полі "своїх" та "чужих". По-третє, широке звернення до тривіальних оцінних суджень, що складають міфологію дійсності та імпліцитно розгортаються в текстах з метою впливу на рішення, вчинки та думки адресата.
Вивченню характеру функціонування політичного дискурсу в друкованих засобах масової інформації опозиційного спрямування та його своєрідного мовного інструментарію присвячували свої роботи такі українські науковці, як Серажим К., Стецула І., Онуфрів С. Питання впливу мас-медіа на громадську думку та роль преси в політичних процесах ставали предметом наукового інтересу, зокрема, Гриценко О., Різуна В., Іванова В., Чекмишева О., Шкляра В., Фінклера Ю., Почепцова Г. Ґрунтовними щодо особливостей розгортання політичного дискурсу в мас-медіа є також праці зарубіжних науковців Харіса З., Ласуела Г., Ван Дейка Т., Баранова А., Караулова Ю., Паршина П., Іссерс О.
Автор ставить собі за мету на лінгвальному матеріалі видань "Товариш", "Вечерние вести", "Без цензури" та "Комуніст" за період від 2000 до 2004 рр. спробувати визначити кількісні показники політичної заангажованості, а також мовні прийоми маніпулювання громадською думкою в опозиційних ЗМІ.
Мета дослідження обумовлює такі завдання:
– з'ясувати за допомогою порівняння контенту ЗМІ та політичної програми, наскільки видання, що декларують свою прихильність до певної партії, сприяють утвердженню проголошених цією політичною силою ідей та популяризація яких ідей дається в жертву на користь презентативної чи дискредитаційної інформації;
– окреслити основні мовностилістичні лексичні та стилістичні засоби, що використовуються задля переконання в привабливості "своїх" та невідповідності "чужих" лідерів, в істинності "своїх" та хибності "чужих" точок зору;
– відстежити основні пропагандистські міфологеми, що розповсюджуються в ЗМІ опозиційного спрямування.
У своєму дослідженні ми послуговувалися методами лексичного та контент-аналізу. Останній, зокрема, дозволяє отримати кількісно-якісні характеристики з виробництва текстів, а саме: "характеристики комунікатора, комунікативної ситуації та засобів передачі інформації" [4, 256]. Предметом аналізу стали безпосередньо інформаційні, інформаційно-аналітичні, аналітичні матеріали видань ("Товариш", "Комуніст", "Без цензури", "Вечерние вести") і партійні програми ("Тези програми "Виборчого блоку Юлії Тимошенко"; Програма Компартії України, прийнята у 1995 р. (у скороченні); Передвиборна програма Компартії; Програма виборчого блоку "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна"; Програма-мінімум Соцпартії "Новий курс України").
Оскільки діяльність будь-якої партії (комунікатора) має бути спрямована на державотворення, тобто "становлення, формування і розвиток держави та її механізму" [5, 154], то контент-аналіз проводився за основними складовими цього процесу категоріями: "суб'єкт державотворення", "об'єкт", "принципи", "засоби", "способи", "цілі", "проблеми". Паралельно зверталася увага на оцінні лексеми, що супроводжують складові одиниці проаналізованих категорій.
Також потрібно зауважити, що досліджуваний період ми розділили на дві частини, оскільки за цей час відбувалося переформування політичних сил. Отже, ми виділяємо час від 2000 до 2002 рр., який відзначився так званим "відлунням" президентської виборчої кампанії 1999 р. і початком активної антипрезидентської інформаційної кампанії, і період за 2003–2004 рр. – "передмайдановий" час, тобто початок наступної президентської кампанії, для якої характерними стали грубі фальсифікації результатів голосування і масові акції протесту проти цього.
Як свідчать результати аналізу, кількість досліджуваної лексики у партійних програмах та виданнях відрізняється: в перших вона балансує в межах від 20 до 30 %, в других – до 10 %. Зауважимо, що це обумовлено, зокрема, відмінністю дискурсів: у програмі головний акцент робиться на необхідності діяти (про це свідчать показники загального обсягу категорії "спосіб державотворення"), а в пресі переважають номінації ("суб'єкт державотворення"), оскільки "партійна програма, відштовхуючись від реалій і спираючись на минуле, містить у собі модель, проект держави і спрямована на майбутнє, тоді як преса несе на собі перш за все інформаційне навантаження і орієнтована більше на теперішнє" [6, 324]. Але ще однією причиною можемо назвати трансформування політичних акцентів у виданні під впливом загальної політичної ситуації та намірів комунікатора. Отже, перейдемо до розгляду кожної категорії.
Місце дії ("об'єкт державотворення")
Ця категорія охоплює індикатори для позначення предмета, на котрий спрямована діяльність учасників політичного процесу, тобто держави. В її називанні в політичному дискурсі опозиційних видань налічуємо три підкатегорії: "країна" – певна територія, незалежно від її етнічного походження (географічне значення); "держава" – тобто не просто певна місцевість, а територія, що становить єдність (політичне значення); і референційна одиниця "Україна" (політико-географічно-етнічне значення). Вибір між цими лексемами, їхня частотність в текстах, на нашу думку, може свідчити про характер ставлення комунікатора до "об'єкта", про ступінь патріотичності, прив'язаності. Як демонструють результати аналізу, фактично в усіх виданнях робиться акцент на номінації "Україна", на другому місці за кількістю згадувань здебільшого стоїть "держава" і далі, зазвичай, – "країна". Якщо порівняти це з політичними концепціями, то цілком відповідають партійним преференціям газети "Без цензури" та "Вечерние вести", тоді як "Товариш" та "Комуніст" – ні, оскільки в програмах Соцпартії та Компартії на позначення "об'єкта державотворення" фігурує, в першу чергу, лексема "держава". Така відмінність, з одного боку, може пояснюватися необхідністю, наприклад, адаптувати основні партійні ідеї до реалій. Але з іншого – "Товариш" та "Комуніст" заявлені як друковані органи СПУ та КПУ, а значить – вони безпосередньо пов'язані з партійними програмами і таких розбіжностей не мало б бути.
А щодо кількісних показників, частотність категорії "об'єкт державотворення" в мас-медіа часто не збігається з частотністю в політичних концепціях. Наприклад, у газеті "Товариш" за весь зазначений період кількість згадувань України менша в середньому на 5 %, ніж в програмі СПУ, у виданні "Комуніст" такі розбіжності знаходимо тільки за 2000–2002 рр., у "Вечерних вестях" перевага в інший бік – про державу йдеться у два рази частіше, ніж у програмі БЮТ, і фактично однакові з партійною концепцією показники категорії об'єкта в газеті "Без цензури".
При цьому потрібно зазначити, що в мас-медіа навколо денотативних номінацій України спостерігаємо утворення своєрідного образного мовного кола – індикатори категорії об'єкта державотворення стають ядром метафоричних конструкцій, що формують певний публіцистичний образ держави. У його основі, за твердженнями І. Браги, виступають "прагматично насичені одиниці, найважливішими серед яких є одиниці лексико-фразеологічного рівня, прецедентні тексти й елементи графіки, які по-різному актуалізуються залежно від комунікативної стратегії політичного дискурсу" [7, 3]. Ми не будемо зупинятися на графічних елементах, а розглянемо корпус суто мовних одиниць зі створення образу держави.
Для політичного дискурсу опозиційних мас-медіа характерне відтворення цього образу в негативній тональності – стають поширеними тропи кризового стану, катастрофи, занепаду: "розорена", "розвалена" держава, "розсадник корупції, безправ'я та службового бандитизму", країна, що перебуває "у прірві", країна, яка "вимирає". Акцентуючи увагу на негативному, опозиційні ЗМІ формують у громадян відповідне ставлення до своєї держави в "такому" (описаному) статусі. Провина ж за "наявний" (описаний) стан покладається на головного політичного суперника – "владу": соціально-економічна та політична ситуація в країні подається як наслідок "злочинного, окупаційного, кримінально-олігархічного, грабіжницького, диктаторського, тоталітарного, хижацького, кланового, агонізуючого режиму".
Окрім епітетів, у формуванні негативного публіцистичного образу держави використовуються перифрази: "країна віртуальної демократії", "маріонетка Заходу", "територія збуту західних товарів", "аграрний придаток", що вживаються, зазвичай, при зображенні місця та ролі держави на міжнародній арені.
Можна сказати, що при описах становища країни в геополітичному просторі опозиційні мас-медіа поводять себе доволі тенденційно, оскільки здебільшого порівнюють Україну з європейськими державами, забуваючи про інші. На мовному рівні це часто знаходить вираження у прийомі персоналізації – тобто представлення "держави-як-людини": "Україна, яка на кожному розі в Європі й Америці кричить, що вона за демократію, виглядає на світових роздоріжжях як якесь недоколихане створіння зі своїми претензіями на якесь особливе розуміння демократичного механізму з диктатором на чолі. Все б нічого, але з таким рилом нам у калашники не потрапити ніколи" (Справа не в Кучмі, а в дотриманні прав людини в Україні // Товариш. – № 48 (426). – 2000. – листоп.).
Отже, одним з основних складників негативного образу держави в опозиційних мас-медіа стає образ жертви: розвиток країни, на переконання цих видань, гальмується, адже її ведуть неправильним шляхом, невірним курсом і не ті (які потрібно) лідери; країну не відбудовують, а знищують.
Позитивний образ держави при цьому найчастіше зображується в проекті як мета, до якої треба прагнути. Це характерно для видань "Без цензури" та "Вечерние вести". Натомість в газетах "Товариш" та "Комуніст" зустрічаємо здебільшого позитивні образи держави з минулого, тобто видання підкреслюють цінності "втрачених речей": "...Україна, котра ще вчора була однією з найрозвинутіших європейських країн, а сьогодні скотилась до рівня напівколоніальних держав, приречених на соціально-економічну деградацію"(По кому б'є дзвін лібералізму // Комунізм. – № 48 (675). – 2004. – 16 черв.).
При цьому дуже часто позитивний образ з минулого наводиться в протиставленні до образу країни в теперішньому часі, підсилюючи ефект так званої втрати.
Таким чином, на відміну від політичних концепцій, що послуговуються переважно нейтральними лексемами, мас-медіа опозиційного спрямування орієнтовані здебільшого на оцінку й утворюють у свідомості читача за допомогою образних лексико-стилістичних засобів ментальні уявлення про державу та навколишню дійсність, визначаючи "спосіб та стиль мислення про них" [8, 18]. Звичайно, ми можемо називати це загальною особливістю дискурсу засобів масової інформації, але тенденційність уживаних мовних механізмів дає підстави підозрювати про наявність прихованих спроб маніпуляції громадською думкою. Перейдемо до розгляду наступної категорії.
Хто є хто в політичній боротьбі ("суб'єкт державотворення")
Саме ця категорія охоплює всі номінації основних політичних гравців та учасників політичного процесу. У першу чергу, це громадськість – "суспільство", що і в політичних концепціях, і в мас-медіа постає як один із головних учасників. По-друге, це та політична сила, що підтримує видання – для її називання ми використовуємо підкатегорію "ми". Крім того, в категорію "суб'єктів державотворення" ввійшли так звані політичні супротивники певної політичної сили – підкатегорія "вони" (адже в газетах дуже часто знаходимо узагальнені лексеми: можновладці, чиновники, влада). Також при аналізі підраховувалися індикатори на позначення підкатегорії "президент" (спектр індикаторів включає в себе, крім лексичних одиниць, і референційні: Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Олександр Мороз, Петро Симоненко тощо), "виконавча влада" (уряд, кабмін), "законодавча влада" (парламент, депутати, більшість). До того ж, бралися до уваги номінації інших опозиційних сил. При цьому під час підрахунку частотності одиниць ми не зважали на третю гілку влади – судову, оскільки основними учасниками всіх політико-економічних та соціальних процесів є саме глава держави, народні депутати та урядовці, а суди де-юре існують поза політикою.
Отже, якщо в партійних програмах процес державотворення зображується найчастіше у бінарній площині "суспільство" – "ми", то у виданнях знаходимо повне коло "суб'єктів". Фактично в усіх досліджуваних політичних концепціях найчастотнішим є номінації такого учасника політичного процесу, як "суспільство", тобто "громадяни", "народ", "люди", тим часом у виданнях на першому місці за підрахунком опиняються інші підкатегорії, а про громадян згадується в найкращому випадку в другу чергу.
Як зазначає К. Серажим, "супер-его "народ" займає в політичному дискурсі, тобто в ситуації політичної комунікації, одночасно два місця – і суб'єкта (від імені якого все робиться), й адресата ("в ім'я якого все робиться")" [9, 392]:
"Похоже, что кое-кто, как сказала вице-премьер, и вправду всячески пытается разрушить веру людей в наше государство" (Юлия Тимошенко запретила отключать населению свет // Вечерние вести. – № 149 (434). – 2000. – 12 верес.); "Люди отлично знают, кто вел последние годы наш корабль и за сколько? И зачем привел его к катастрофе" (Словесные упражнения “метра” // Комунист. – 2000. – 31 серп.); " ...з першого погляду на ці документи ставало зрозуміло, що, по-перше, економічна ситуація в державі покращується, але тільки для чиновників – прості люди цього чомусь не відчувають..." (Політичне шулерство // Без цензури. – № 11 (53)).
У такий спосіб навколо підкатегорії "суспільство" в політичному дискурсі ЗМІ опозиційного спрямування також можемо спостерігати створення своєрідного образу народу, що наділяється доволі протилежними якостями: мудрий – наївний, довірливий – обережний, свідомий – відсторонений, спостерігач подій – учасник подій. У відверто партійних виданнях при цьому, як і у випадку з державою, дуже частий образ жертви – громадяни зображуються як заручники повною мірою незалежних від них обставин: "злиденний, обдурений реформами, принижений, зубожілий, переполоханий народ, обиватель". Паралельно до цього розгортаються образи і "винуватця" описаного стану суспільства (підкатегорія "вони"), і "карателя" винних, "захисника" суспільства (підкатегорія "ми"). Індикатори саме цих підкатегорій, а також критика "президента", "виконавчої влади", виходять за частотністю на перше місце в опозиційних мас-медіа.
Так, наприклад, в газеті "Без цензури" найбільш згадуваним стає узагальнене називання політичних суперників. У виданні "Вечерние вести" за 2000–2002 рр. найчастотніша підкатегорія "ми" ("наш", "Блок Юлії Тимошенко", "БЮТ", "Юлія Тимошенко", "опозиція"), а в період 2003–2004 рр. лідирує підкатегорія "президент" (тобто "глава держави", "Леонід Кучма", "Кучма", "гарант Конституції"), що демонструє, наскільки активну позицію зайняло видання в критиці влади.
Відповідність партійній програмі, коли вага підкатегорії "суспільство" перевищує в тексті інші, демонструють "Товариш" за 2000–2002 рр. і "Комуніст" за 2003–2004 рр. В інший час друкований орган комуністів серед усіх учасників політичного процесу в Україні виділяв фігуру президента Леоніда Кучми, а в газеті соціалістів активніше велося представлення СПУ.
Таким чином, видання в більшості випадків відходять від положень партійних програм і замість того, щоб віддавати левову частку обсягу видань розповіді про громадськість, займаються активною презентацією партії та висвітленням її позицій з будь-якого питання (чи то суспільна проблема, чи то політичний конфлікт), втілюючи у такий спосіб "стратегію самопредставлення" із чітким формуванням "кола "своїх"; або вдаються до агресивної критики політичних суперників (з формуванням "кола "чужих") підтримуваної газетою партії, виконуючи "стратегію дискредитації", що у свою чергу, позначається на характері мовлення комунікатора, на його "семантичному, стилістичному виборі" [10, 105]. Адже для переконання адресата в істинності своєї позиції і необхідності підтримати її комунікатор свідомо чи несвідомо вдається до агресивних за своєю експресивністю образних засобів, змальовуючи власну мовну картину світу. В першу чергу, це проявляється на лексичному рівні.
Лексика опозиційних газет характеризується грубим зниженим забарвленням, однією з основних складових якої виступають елементи бандитського сленгу, жаргонізми: "бандити", "паханы", "грабіжники", "казнокради", "шахраї", "торгаші", "облажались", "варнякає", "розборки". Крім того, вживаються специфічні ключові слова, що "входять у тезаурус адресантів і адресатів опозиційної преси" [11, 234]. Наприклад, замість нейтрального етикетного найменування "Президент Л. Д. Кучма" використовуються така оцінна номінація, як "гарант" ("гарант безладу"), що поєднує у собі номінативну й експресивну функції.
Найчастіше подібні лексеми зосереджуються навколо згадувань політичних суперників як абстрагованих ("влада"), так і конкретних задля створення негативного образу "винуватця" та "ворога". І своєрідним "ворогом № 1" стає фігура президента, в номінації якої частотними виступають перифрази та епітети з іронічним підтекстом: лідер нації, арбітр нації, даритель, батько, тато, ракетник, цар, главный боярин, правитель, головний бард, автор-диригент, душитель свободи, завжди оптимістичний, сердешний, изворотливый, незабываемый, рубаха-парень.
Одним із засобів підвищення ефектності текстів опозиційних газет є словотвір, що допомагає знайти нові саркастичні найменування. Поширеним прийомом є афіксація – додавання до основи суфіксів -ізм, -овщина. І як основа цього прийому в політичному дискурсі опозиційних мас-медіа найактивніше використовується прізвище президента: кучмократія, кучманоїд, кучмізм, кучмовщина, кучмомор. Таким чином, президентство однієї особи зображується як усталена чітка система із притаманними для неї як певними рисами ("админреформа по-кучмовски"), так і конкретними речами, наприклад, предметами побуту: "Якщо радянська влада дала людям "лампочки Ілліча", то "реформатори" на чолі з Кучмою "облагодіяли" наш народ "свічками Даниловича" – радійте люди..." (Про пристрасті в енергетиці // Товариш. – № 32 (410). – 2000. – серп.); або продуктами харчування: "Пишут о нищенских пенсиях и о голодной, практически концлагерной, тоже "ново-кучмовской" 600-граммовой буханке хлеба за 1 грн 10 коп.” (Сколько можно грабить народ // Комунист. – № 24 (325). – 2000. – 15 черв.).
Знаходимо похідні також від прізвищ інших політиків, але вони не набувають подібної термінологічності, як у випадку зі словотвірними гніздами з основою "кучма". Поява в текстах інших обігравань імен зумовлена здебільшого ситуативними моментами, наприклад, коли влітку 2001 р. розгорівся скандал між екс-генпрокурором Потебеньком та журналістом Долгановим, в опозиційних мас-медіа зустрічаємо лексеми "потебень" та "долгановщина". Перша номінація використовувалася на позначення замовного характеру будь-якого прокурорського розслідування, а друга – замовного журналістського розслідування. Також за цей період у дискурсі видання "Вечерние вести" знаходимо оказіональну одиницю з негативною семантикою "плющенко", утворену морфологічним шляхом поєднання прізвищ двох політиків, які на той час уклали своєрідний політичний союз І. Плюща та В. Ющенка.
Не обійшли увагою видання на мовному рівні і того моменту, коли податкову адміністрацію очолював М. Азаров. Його неодноразово звинувачували у порушенні свободи слова і податковому тиску на ЗМІ. Тому прізвище "Азаров" шляхом афіксації також часто ставало ім'ям загальним: "Мы с вами имеем дело с явлением, которое можно охарактеризовать как азаровщина, как тотальный экономический геноцид украинского народа, возведенный в ранг государственной политики. Именно эти держиморды от налоговой службы парализуют Украину, держат ее в тотальном страхе и лишают одного из главных прав человека – свободы слова"(Азаровщина угрожает Украине // Вечерние вести № 192 (477). – 2000. – 24 листоп.); "Азаровщина" – це лише один із симптомів хвороби під назвою "кучмізм" (Лебідь, Рак і Щука // Без цензури. – № 3 (45)).
Отже, подібні лексеми стають своєрідними мовними свідченнями тих політичних процесів, що відбувалися в країні, залишаючи в собі весь колорит, дух певного історичного етапу.
На відміну від цих одиниць, більш поширені скорочені називання партій та означення політичної належності: регіонали (Партія регіонів), трудовики (Трудова Україна), аграрії (Аграрна партія), озимі (Команда озимого покоління), есдеки (СДПУ(о)), ендепісти (НДП); більшовики (скорочене від "парламентська більшість"), списочники та мажоритарщики (називання депутатів залежно від того, як він обирався – за партійним списком чи по округу), що має зневажливий іронічний характер. Доволі частотним засобом іронізації є й утворення абревіатур, наприклад: "Саме такими роздачами бюджетних грошей, забираючи їх у пенсіонерів, учителів, лікарів, працівників культури, уряд Януковича утримував свій ПУК (парламентсько-урядову коаліцію)... А що при цьому постраждає більшість інших регіонів, ПУКівцям наплювати" (Тому дала, а тому не дала // Без цензури. – № 20 (62). – 2004. – 21–27 трав.).
Крім словотвору, продуктивним мовним засобом у створені образу "ворога" виступають фразеологізми, а саме прислів'я та приказки: "Улюблений коник керівників незалежної України – темпи зростання економіки. Дванадцять років уже добрий десяток урядів жене його в хвіст і гриву"(Успіхи наші великі // Комунист. – № 17 (644). – 2004. – 3 берез.); "Не знаємо, які там громи та блискавки обрушили "батьки області" на міського голову Анатолія Кучеренка", що той, мовляв, умив руки і дав "добро" на "червоний шабаш" (8 вересня в Тернополі: далі так жити не можна // Товариш. – № 38 (416). – 2000. – Квіт.); "За десять лет после получения Украиной независимости они опутали страну густой паутиной власти, в которую попали председатели колхозов, директора банков, политики. Тот, кто поддерживает систему катается, как сыр в масле" (Швейцарский... // Вечерние вести. – № 035 (531). – 2001. – 7 берез.).
Подібні стійкы словосполучення закріплені в мові читача фактично з дитинства, і їх використання є для співбесідника сигналом його належності до певного соціуму, культури. У газетному тексті поєднуються стандарт і експресивність, адже мовні кліше піддають трансформації, що збагачує текст новими семантичними відтінками.
Ще одним способом наповнення образу "ворога" експресією є метафора. Як показує аналіз метафоричних моделей, найбільш частотними з них стали моделі "війна", "тваринний світ" та "хвороба". Наприклад, "влада" здебільшого порівнюється із окупаційною армією: "Виконавча влада в Україні після президентських виборів брутально пішла в наступ на права і свободи громадян. Яскраве підтвердження тому – знищення останніх бастіонів свободи слова в Україні, жорстке переслідування опозиційних засобів масової інформації... Мародерствуючи і залякуючи, влада поводиться як військо окупанта на території тимчасово скореного народу” (Не принижуйте Україну // Товариш. – № 9 (387). – 2000. – лют.); а на чолі цієї "армії" стоїть президент, який наче віддалено керує своїм "військом": "От честного боя он прячется за разнообразными админресурсами, искусственными информационными блокадами, лаем придворных псов, ветированиями. Но поединка не избежать” (Язык до выборов доведет // Вечерние вести. – № 198 (694). – 2000. – 26 груд.).
Єдиною силою, що може протистояти в зображуваній боротьбі і "відстоювати інтереси суспільства", виступає, зазвичай, та опозиційна партія, яку підтримує видання. Вона ж "готова до боротьби" і з "паразитами", що паралізують розвиток держави. Тут бачимо відтворення метафоричної моделі "тваринний світ": "Экс-вице-премьер умудрилась оторвать от кормушки в ТЭК намертво присосавшихся к ней Суркиса, Медведчука, Бакая и прочих украинских олигархов, привольно живущих под кожистым крылом президента Кучмы (Поставить власть под контроль общества – главная задача президента // Вечерние вести. – № 091 (581). – 2001. – 22 черв.).
Метафоричні моделі цього ряду є продуктивними, адже надають зображуваній ситуації яскравої символічності: як добрі богатирі в давнину боролися з міфічними дивними тваринами, наприклад, зміями (як загальнолюдським підсвідомим уособленням зла), так опозиція "бореться" з "кажанами", "вампірами" (уособленням свідомого зла).
Отже, моделі "війни" та "тваринного світу" вживаються для надання характеристики саме особистості "ворога", конкретизуючи певні риси його образу. Натомість модель "хвороби" найчастіше зустрічаємо там, де зображуються вже наслідки "ворожих" дій: "...вибори, як важливий елемент демократії зведені українським режимом до пародії на демократію, до наруги над людиною. І над суб'єктами кампанії, і над громадянами взагалі. Тут навіть повертаючи бінокль зворотнім боком, не заховаєш ракову пухлину на тілі української демократії, задавненої до такого стану, що сморід від неї від Сум, Чернігова, Мукачевого, Черкас і т. д. вимагає негайного хірургічного втручання без анестезії для президента, ЦВК і всієї камарильї" (Від держави кланів – до держави народу // Товариш. – № 35 (569). – 2003. – 4–10 верес.).
В подібних контекстах образ опозиції розгортається імпліцитно у висловах "вимагає негайного хірургічного втручання". Оскільки, крім "боротьби з чудовиськами", опозиція готова взяти на себе і позбавлення – "лікування" суспільства від старих проблем.
Ще одним продуктивним мовним прийомом в текстах опозиційних мас-медіа є алюзія, що полягає у співвіднесенні змісту тексту з прецедентним фактом, історичним або літературним. З метою дискредитації суперницької політичної сили "можновладці" порівнюються з античними та біблейськими героями, персонажами байок, художніх творів, фільмів, а також з історичними особистостями та фактами. Особливо це характерно для видань "Комуніст", "Товариш" та "Вечерние вести", газетна мова яких більше насичена літературними експресивними образами, ніж мова видання "Без цензури". Так, наприклад, експресивно-оцінним є проведення паралелей з байками, адже ці герої знайомі всім: "Вовк, вдершись до кошари, ріже овечок, п'яніючи від крові. А от львівські митарі, схоже, п'яніють від безкарності..." (Чи будуть компенсації для кучарбайтерів // Комунист. – № 37 (338). – 2000. – 14 верес.); "Практика засвідчує, що банкрутства часто організуються штучно, бо це комусь вигідно. Виходить майже як у байці Крилова про вовка і ягня: "Ты виноват лишь в том, что хочется мне кушать". А "кушать" завжди комусь хочеться... Скажімо, податківцям (Покадиться вовк до кошари // Комунист. – № 52 (405). – 2001. – 14 листоп.); "Конфлікт усередині уряду свідчить про те, що коаліційний уряд є насправді Лебедем, Раком і Щукою" (Лебідь, Рак і Щука // Без цензуры. – № 3 (45)).
З огляду на відомість історичних особистостей аудиторії та певне сформоване усталене ставлення, журналісти згадують їх в порівнянні та протиставленні з нинішніми політичними діячами, наприклад: "... адвокат Андрей Федур считает, что тридцять седьмой год, Сталин и Гитлер просто "отдыхают". Кучма с принятием нового УПК станет значительно круче"(Новый УПК, или Украина под конвоем // Вечерние вести. – № 132 (1032). – 2003. – 4 січ.); "Друге тисячоліття було для України, власне ще Київської Русі, таким невдалим тому, що вона зустріла його під тягарем влади Володимира Святителя, який нав'язував народу нову віру зовсім не Божими методами. Такими ж методами, далекими від Божих "веде" народ і Леонід Кучма (Вогонь на вогонь? Краще розум до розуму! // Товариш. – № 52 (430). – 2000. – Груд.).
Отже, алюзія створює передумови для виникнення різноманітних асоціацій, служить засобом вираження оцінки та створення як комічного, так і іронічного ефекту, що дає підстави вважати її яскравим стилістичним засобом.
Значно "скромніше" в плані різноманітності використаних стилістичних засобів, порівняно з образом "ворога", "чужого", виглядає образ підтримуваної виданням політичної сили – "ми". Найчастіше індикатори цієї підкатегорії знаходимо в оточенні нейтральної чи позитивної лексики: "Об'єднуючою силою всіх патріотичних, здорових сил суспільства може і повинна стати Соціалістична партія України, яка вважає свої обов'язком відродити країну, повернути її до лав цивілізованих, процвітаючих держав"(Падаємо в провалля, Леоніде Даніловичу // Товариш. – № 28 (406). – 2000. – Лип.); або у контексті протиставлення образу "ворога": "Сегодня мы защищаем право людей избирать руководителя государства. Мы хотим помешать переходу этого права в руки кланов, составляющих сейчас большинство в парламенте" (Парламентская тревога // Вечерние вести. – № 196 (1096)).
Образні лексеми зосереджуються, зазвичай, навколо підкатегорій "вони", "президент", "виконавча влада", "законодавча влада", "суспільство".
Підсумовуючи, зазначимо, що кількісні та якісні показники аналізу частотності згадувань категорії "суб'єкти державотворення", а також мовний супровід її індикаторів в опозиційних мас-медіа свідчать про суттєві відхилення видань від задекларованих в програмних концепціях положень. Адже, якщо в програмі партії здебільшого йдеться про облаштування країни загалом, про роль та місце в цьому процесі як суспільства, так і політиків, то в мас-медіа розмови щодо розвитку держави переходять у площину з'ясування, хто є хто в політикумі, – хто "дру
Більшу тотожність між принципами, що задекларовані та які реально обстоюють на шпальтах засобу масової інформації, демонструє блок "Наша Україна" і видання "Без цензури": в першому заявляється принцип демократичності, в другому – законності (що у програмі йде одразу за демократичністю). І абсолютно послідовними є Соціалістична партія та газета "Товариш", де за кількістю згадувань скрізь є лідером ідея про нагальну потребу встановлення влади народу.
Також треба зауважити, що згадування в мас-медіа основних принципів державотворення, на відміну від партійних програм, відбувається в негативній тональності, адже видання найчастіше наголошують не на необхідності дотримуватися певних принципів, а на їх порушенні з боку політиків. Здебільшого це знаходить вираження у протиставленні політиків-порушників принциповим політикам, під якими, до того ж, мається на увазі підтримувана опозиційним виданням політична сила: "Погасять заборгованість за місяць до виборів, а через два місяці після того знову не платять. І нічого тут не вдієш – це особливість нинішньої влади. Вона б і хотіла платити, та не може. Не вміє, бо є непрофесійною. Професійна влада ніколи не дозволить собі надавати державні кошти під вибори за рахунок інших регіонів. В історії України вже був такий уряд" (Непрофесійність Януковича, або чому Кучма хоче примазатися до опозиції // Без цензури. – № 17 (59). – 2004. – 30 квіт.–4 трав.). Тут бачимо вибудовування протиставлення "влада" – "опозиція" навколо принципу професійності. Отже, у такий спосіб реалізується знов-таки "стратегія дискредитації" політичних суперників, звинувачення яких у порушеннях принципів відбивається часто й у використанні емоційно зниженої лексики. Так, на позначення зневажання демократії та схильності зображуваних осіб до авторитарних методів управління спостерігаємо найбільш частотне іронічне вживання лексеми "демократи" в супроводі емоційно негативних епітетів: "липові", "найкрутіші", "кримінальні". Крім того, для опису "влади" застосовують перифрази, підкреслюючи характерні риси політичних суперників: "вельможі", "владоможці", "ляльководи", "хазяї життя", "владні зверхники", "керманичі", "некороновані королі", "державні мужі", "жируючі барони". Поширеними є обвинувачення опонентів у нехтуванні законом, у вираженні яких переважають жаргонізми: "пахани", "держиморди", "банда грабіжників", "товстосуми", "грошові мішки", "товсті гаманці", "шахраї", "торгаші", "крадії від влади", "мафія". І ще зустрічаються акцентування на відсутності патріотизму в політичних суперників та ігнорування ними моральних принципів: "псевдопатріоти", "ура-націонал-патріоти", "рятівники держави", "політичні кар'єристи", "пристосуванці".
Результати аналізу мовного матеріалу дають підстави стверджувати, що мас-медіа опозиційного спрямування здебільшого орієнтовані на різку критику "влади" та конкретних особистостей, що часом переростає в деструктивне критиканство. Аби з'ясувати, яке місце на шпальтах видань займає висвітлення основних партійних устремлінь в політичному процесі, перейдемо до розгляду наступної категорії.
Політичні прагнення ("цілі державотворення")
Категорія цілі державотворення включає індикатори, що позначають основні "орієнтири політичної діяльності, які випливають з інтересів держави, соціальних верств, націй..." [12, 160]. Це прагнення до підвищення матеріального забезпечення суспільства, добробуту, до забезпечення прав і свобод людини на гідне життя, до досягнення незалежності країни в геополітичному просторі, укріплення внутрішньої стабільності політичних та соціально-економічних процесів, прагнення до підтримання загального порядку в державі та до поширення певної ідеології в соціумі. Тут також ми можемо фіксувати істотну різницю у бік зменшення кількості згадувань цілей державотворення в мас-медіа, порівняно з політичною концепцією. Але водночас в якісному відношенні спостерігаються мінімальні зміни. Так, видання "Товариш", наслідуючи партійні завдання, на перше місце серед усіх цілей ставить правозабезпечення. Газета "Комуніст" та "Вечерние вести" також демонструє свою схильність до задекларованих у програмах КПУ та БЮТ цілей (найбільш частотною є правозабезпечення), але в певні періоди відходять від них. У "Комуністі" за 2003–2004 рр. першочерговим стає ідеологічний чинник, тобто в цей період видання подавало головною метою державотворчої діяльності утвердження в державі панівної та єдиної ідеології комунізму, а "Вечерние вести" за 2000–2002 рр. наголошували на такому основному завданні, як боротися за незалежність країни. І в тому, і в тому випадку правозабезпечення як мета відходять на друге місце. Інша ситуація у виданні "Без цензури", що істотно віддаляється від програми блоку "Наша Україна" щодо цілей державотворення: в політичній концепції проголошується необхідність зміцнення добробуту населення, а в мас-медіа вагомого значення набуває прагнення до контролю за дотриманням прав і свобод людини: "Перекриття купкою людей однієї з головних транспортних артерій столиці є першим дзвіночком для влади: українське суспільство вже готове відстоювати свої права" (Ліцеїстів виселяють // Без цензури. – № 25 (67). – 25 черв.–1 лип.).
Щодо мовних засобів, які супроводжують в текстах індикатори категорії "цілі державотворення", зазначимо, що, як і в попередньому випадку з категорією "принципи", досліджувана лексика зустрічається здебільшого або в нейтральних, або в агітаційно спрямованих контекстах з позитивною тональністю, наприклад: "Сьогодні ми аналізуємо цей наш унікальний досвід великих звершень і глухих кутів, світлих перемог і гірких поразок. Ми шукаємо і знаходимо шляхи побудови суспільства демократичного соціалізму" (Але тепер ти винен сам... // Товариш. – № 24 (402). – 2000. – Черв.); "Россия же, как правопреемница СССР, задолжала нам больше, чем повоенная Германия евреям. Не забыть бы об этом в ходе борьбы за энергетическую и информационную независимость Украины" (Патриотизм придется доказывать // Вечерние вести. № 004 (289). – 2000. – 12 січ.); "Україні необхідно розвиватися, шукати шляхи для поліпшення якості життя" (Українські вибори можуть закінчитися натовськими танками під Воронежем // Комуніст. – № 60 (584). – 2003. – 1 серп.).
Таким чином, видання стилістично більш стримані, коли йдеться про досягнення певної конструктивної мети в процесі державотворення, але при цьому висвітленню цілей приділяється менше уваги, ніж передбачено в програмі. Замість цього, більше газетної площі займають інші категорії, які є сприятливими для втілення стратегії дискредитації політичних опонентів, адже передбачають критику. Це стосується, зокрема, наступної категорії.
Основні теми політичних обвинувачень ("проблеми державотворення")
Під проблемами тут розуміємо основні недоліки у державному управлінні та суспільстві, про які йшлося в партійних програмах та пресі. Аналізуючи, ми відзначали кількість згадувань номінацій "проблема" та конкретних громадсько-політичних, економічних негараздів (зловживання владою, високий рівень криміногенної ситуації, правове свавілля – беззаконня, незадовільне матеріальне забезпечення громадян – бідність, відсутність розвитку держави – занепад; а також загроза демократії в країні – ймовірність встановлення диктатури). Як свідчать результати аналізу, доволі тенденційним для опозиційної преси, порівняно із партійною програмою, є активніше акцентування уваги громадськості на негативних явищах у державі. При цьому найчастіше і в тому, і в тому видах дискурсу наголошується на неприпустимому зловживанні влади своїм становищем, хоча є й певні відмінності. Так, наприклад, в газеті "Комуніст" за 2000–2002 рр. на перше місце за кількістю згадувань виходить проблема соціально-економічного "занепаду" України, а в 2003–2004 рр. видання найбільше хвилювало питання криміногенної ситуації в країні: “Вже майже десять років будується наша демократична, незалежна, принципово суверенна держава. Хоча за механізмами та принципами, які реалізовувалися, то був і триває ще зараз, адже дійство ще не завершено, процес протилежний – тотального руйнування” (Вирок Україні, або Що хоче міжнародний валютний фонд // Комуніст. – № 2 (355). – 2001. –11 січ.).
Своєрідне відтягування уваги на другорядні за партійною програмою проблеми спостерігаємо й у газеті "Товариш": за 2000–2002 рр. проблемою № 1 стала загроза встановлення диктатури, про яку в політичній концепції СПУ йдеться не в другу чи третю, а у четверту чергу: "В Україні складна політична ситуація. Суть її – загальна політична криза. Вона зводиться до боротьби двох тенденцій: до демократії, чи до авторитаризму, диктатури кланів та кримінальних авторитетів" (Потрібно робити реформу в самій Україні // Товариш. – № 39 (573). – 2003. – 2–8 жовт.).
А що стосується видань "Без цензури" та "Вечерние вести", в першому акценти на основних проблемах державотворення (в першу чергу на проблемі зловживання владою) повністю збігаються із показниками партійної програми: "Нас не хочуть бачити в Європі – ми не потрібні там із нашою корупцією..." (Нові сусіди // Без цензури. – № 18 (60). – 2004. – 7–13 трав.).
Цим "Без цензури" істотно відрізняється від газети, що підтримує БЮТ. У програмі Блоку найбільш частотним є декларативне згадування лексичної одиниці "проблема". Натомість у виданні "Вечерние вести" на першу позицію виходить проблема зловживання владою.
Якщо подивитися на лексичний "супровід" досліджуваної категорії у тексті, то побачимо, що найчастіше розмова про "проблеми державотворення" перетворюється на суцільний односторонній потік обвинувачень із обов'язковим указуванням "винного": "Лихо приходить пудами, а виходить золотниками. Ну пуд, ясне діло, – 16 кілограмів, а золотник – десь 4,2 грама, це для тих, хто забув старі російські міри ваги. Але я не про вагу веду мову. Я про надзвичайну легко важливість української влади, її президентської структури, яка хоче золотниками відкупитися за кризу, в яку вона втягла Україну. Хоча, треба сказати, вона ніколи не визнає, що то її криза і то її "робота"... (Вогонь на вогонь? Краще – розум до розуму! // Товариш. – № 52 (430). – 2000. – Груд.).
Замість конструктивного аналізу певної проблеми, на сторінках газет знаходимо демагогію, що виражається, по-перше, у нагромадженні негативних оцінок, які імпліцитно розгортаються в ідіоматичних виразах, метафорах, порівняннях, паралелізмах, прецедентних текстах, та, по-друге, у відсутності конкретних розсудливих пропозицій щодо вирішення нагальних питань.
Зазначимо, що в партійних програмах разом із окресленням певних проблем найчастіше йдеться і про те, як їх вирішити – за допомогою чого та в який спосіб. Тож подивимось, чи відповідають у цьому аспекті видання партійним концепціям своїх засновників та ідейних наставників.
Характер та знаряддя дії ("способи" й "засоби" державотворення")
Перша категорія включає в себе підкатегорії на позначення характеру дії учасників політичного процесу – це номінація щодо заклику до "єднання" суспільства чи "консолідації" держави із міжнародною спільнотою (об'єднання, інтеграція тощо); підкатегорія "рух уперед" увібрала лексеми, що означають гостру потребу змінити, реорганізувати, реформувати життєнеобхідні механізми держави та суспільства (розвиток, зміни, прогрес, реформа, введення, створення тощо); антагоністична по суті попередній підкатегорії "рух назад", тобто наголошування на відновленні, відродженні якихось ефективних втрачених механізмів; підкатегорія "підтримання" складається із номінацій щодо вираження прагнення зберегти, гарантувати, захистити, підтримати ті позитивні здобутки у розбудові держави, що вже є; і остання підкатегорія – "контроль" за функціонуванням усіх державних процесів.
Стосовно кількісних відмінностей проаналізованого матеріалу, слід відзначити різке скорочення важливості категорії "спосіб державотворення" у виданнях, порівняно з програмами в 3–5 разів. Звісно, що це випливає, зокрема, із розбіжностей дискурсу мас-медіа та політичної програми. Але крім цього, можемо припустити, що у такий спосіб як приховано, так і відкрито партійні видання (відповідно "Вечерние вести"/"Без цензури" та "Комуніст"/"Товариш") намагаються відсторонитися перед аудиторією від своїх так званих ідейних "наставників", удаючи, ніби вони незалежні.
Щодо розподілу уваги видання між підкатегоріями, тут знаходимо невеликі розбіжності. Наприклад, у газетах "Товариш", "Вечерние вести", "Комуніст" акцент на необхідності "підтримання" певного вже існуючого порядку речей відходить на другий план, порівняно з програмами, натомість на першій позиції з'являється заклик до рішучих суттєвих змін у суспільстві: "Попереду боротьба. Боротьба з буржуазним режимом. Нам буде потрібно багато сил"; "в Україні влада живе своїм життям, а народ своїм! Так не може продовжуватися, це потрібно змінити!". За кількістю згадувань підкатегорії розташовувалися переважно таким чином: "рух вперед", "підтримання", "єднання", "рух назад", "контроль". Цікаво, що прагнення до відродження/відновлення якихось суспільних явищ у відрито партійних газетах зафіксоване на четвертому місці за кількістю згадувань, тоді як у програмах воно на третьому місці. Йдеться про поновлення певних речей зі ще радянських часів: наприклад, повернення до державної монополії більшості економічних процесів, системи соціального захисту та до встановлення єдиної ідеології – комунізму й соціалізму. Очевидно, що ці ідеї не знаходять достатнього висвітлення в "Комуністі" та "Товариші", порівняно з програмами партій.
Водночас повний збіг за частотністю із партійними способами державотворення знаходимо у виданні "Без цензури", де в першу чергу наголошується на потребі зробити нововведення, реформувати суспільство, потім – на збереженні основних здобутків, а далі робляться акценти на важливості консолідації суспільства, забезпеченні контролю за державними процесами і на потребі відновити ті позитивні речі, що були втрачені за останні роки: "Потрібно змінювати самих себе. Український державний карась гниє з голови. Тому оновлення, свій шлях до Європи слід починати зі зміни цієї голови" (Нові сусіди // Без цензури. – № 18 (60). – 2004. – 7–13 трав.).
Проте випадки, коли індикатори категорії "способи державотворення" введені в експресивний контекст, нечасті. Найчастіше мовностилістичне забарвлення є доволі одноманітне, якщо порівнювати із категорією "суб'єкт державотворення". Оскільки коли йдеться про "способи", досліджувана лексика здебільшого трапляється або в нейтральних, або в агітаційно спрямованих контекстах з позитивною тональністю.
Щодо категорії "засоби державотворення", то під цим маємо на увазі, по-перше, "владу" як право та можливість керувати державою, по-друге, "політику" як спільну лінію поведінки і, по-третє, "ідеологію" як світоглядне політичне підґрунтя.
Як і з попередньою категорією, обсяг згадувань "засобів державотворення" в пресі приблизно в 2 рази менший, ніж у програмах. Отже, опозиційні мас-медіа, говорячи про наявні проблеми в суспільстві, декларуючи конкретні цілі та проголошуючи те, яким шляхом рухатися до означених результатів, недостатньо дають аудиторії відповідь на запитання: за допомогою чого у суспільстві можливі позитивні зрушення?
При цьому якщо подивитися, якому "засобу" віддається у мас-медіа кількісна перевага, то фактично основним буде прагнення до здобуття "влади": "Усі сьогоднішні людські біди, яким не видно кінця-краю, – безпосередній підсумок, неминучі побічні наслідки тих банкрутств, потрясінь і криз, які вигідні аж ніяк не опонентам Президента України. Вони вигідні тим, хто підтримав і замовив проголошений Л. Кучмою "курс радикальних ринкових реформ, яким немає альтернативи". Альтернатива, звичайно, є. Вона – єдина і полягає в приході до влади лівих, лівоцентристських сил..." ("Папуасів" виводять із "зоопарку"? // Товариш № 18 (396). – 2000. –Квіт.).
Далі за важливістю слідує вироблення єдиної політики та встановлення ідеології. Хоча роль останньої у державних перетвореннях представлена неоднозначно. Наприклад, в газеті "Комуніст" йдеться про необхідність утвердження основної ідеології, яка відігравала б єднальну функцію у державі. І в цьому видання суголосне партійній програмі. Натомість газета "Товариш", на відміну від концепції СПУ, не представляє на своїх сторінках ідеологію як суттєвий засіб державотворення і робить акцент здебільшого на ефективності "чесної влади" та "зваженої політики". А у виданнях "Без цензури" та "Вечерние вести" ця підкатегорія загалом не представлена, як і в програмах БЮТ та "Нашої України".
Підсумовуючи, зазначимо, що ідейний зв'язок між дискурсами опозиційних видань та партійних програм простежується в тематичному плані, проте в більшості випадків кількісні показники категорій не збігаються. Натомість можемо побачити тотожне акцентування на певних моментах в рамках кожної категорії. По-перше, в категорії "місце державотворення" – як в програмах, так і в газетах "місце дії" позначується, що природно, одиницею "Україна". По-друге, результати аналізу категорії "суб'єктів державотворення" свідчать, що в обох дискурсах знаходить своє вираження так звана "стратегія самопрезентації". В окремих виданнях із партійними програмами збігаються пріоритети в рамках категорій "цілі" та "проблеми" державотворення. Це газета "Товариш" (і в пресі, і в програмі наголошується на такій основній меті, як правозабезпечення) і приховано партійні видання "Без цензури", "Вечерние вести" (які у відповідності з програмами Блоку "Наша Україна" та Блоку Юлії Тимошенко відзначають проблемою № 1 "зловживання владою"). Для всіх досліджуваних видань та програм спільними є наголошення в категоріях "способи" та "засоби" державотворення відповідно на потребі "змін" та приході до "влади" певної політичної сили. Щодо відмінностей, про які йшлося нижче, найбільше, в першу чергу, відрізняються кількісні показники. Так, усупереч програмним концепціям в газетах левову частку досліджуваної лексики займають індикатори категорії "суб'єкт", в рамках якої місце "суспільства" відсувається на другий план. Значно менше в пресі, порівняно з програмою, представлені категорії "принципи", "цілі", "способи" державотворення. До того ж, у певні періоди в деяких виданнях відрізняються від програм акценти в рамках конкретних категорій. Так, в програмі Компартії заявлений головний принцип гуманізму, що має сповідувати держава, але в пресі на першому місці за частотністю піднімаються принципи законності та демократичності. Про ці ж принципи найбільше йдеться і на сторінках видання "Вечерние вести", хоча в програмі БЮТ основним декларується принцип справедливості. Різняться й цілі: знов-таки у виданнях "Комуніст" та "Вечерние вести" за 2003–2004 рр. та 2000–2002 рр. головною метою політичного процесу проголошувалися необхідність утвердження
"комунізму" та укріплення "незалежності" – на противагу партійній меті "правозабезпечення". Інша ситуація з виданням "Без цензури", в якому здебільшого йшлося про захист прав та свобод громадян як мету, при тому, що в концепції "Нашої України" на першому місці серед усіх цілей було забезпечення добробуту населення. І стосовно категорії "проблем", істотні відмінності спостерігаємо в газеті "Товариш" за 2000–2002 рр., коли журналісти видання найбільше підкреслювали загрозу встановлення диктатури в державі, хоча за своєю програмою Соцпартія, в першу чергу, має намір боротися із зловживаннями влади. Як, до речі, і Компартія. Проте на сторінках "Комуніста" проблемою № 1 зображувався в 2000–2002 рр. "занепад" країни, а в 2003–2004 – "криміногенна ситуація".
Враховуючи якісно-кількісні показники аналізу, зазначимо, що опозиційні видання визнають необхідність здобуття влади, але намагаються про це говорити поменше і побільше піддавати критиці офіційних носіїв влади – своїх основних суперників. У такий спосіб опозиційно-партійні мас-медіа: а) привносять в політичний дискурс негативну тональність; б) недостатньо, порівняно з програмами, висвітлюють основні проблеми суспільства і те, до чого має прагнути держава в своєму розвитку та яким чином добиватися означених цілей; в) здійснює маніпулювання громадською думкою, нав'язуючи аудиторії свою суспільно-політичну картину світу. На мовному рівні це виражається в надмірному використанні:
– лексики зниженого стилю, жаргонізмів, елементів бандитського сленгу в називанні політичних суперників та характеризуванні їхніх дій задля іронізації та висміювання;
– словотвору (зокрема, це абревіація та афіксація), у внесенні в дискурс нових концептів, що використовуються на позначення певних політичних процесів: утворення союзів, виникнення скандалів, конфліктів тощо;
– фразеологічних висловів: прислів'їв та приказок;
– метафор кризового стану, занепаду, катастрофи, війни, тваринного світу та хвороб;
– стилістичних протиставлень: "сьогодні – минуле", "ми – вони", "влада – народ" та ототожнень: "ми – народ";
– алюзій з героями байок, персонажами біблейських переказів, художніх творів, фільмів.
Використання нехарактерних для громадсько-політичного дискурсу слів, фраз, зворотів, як зауважує О. Сербенська, порушують межі звичного, відходять від усталених штампів, і завдяки цієї властивості вони "нав'язують певний стиль дій, допомагають формувати суспільну свідомість" [13, 832].
Кожна газета представляє комплекс, згусток стилістичних та лексичних засобів, що використовуються для відображення певної картини дійсності та ракурсу подій. Так, на позначення "суспільства" для дискурсу відверто партійних видань більш притаманні такі лексеми: народ, люди, трудящі, обивателі, а для дискурсу приховано партійних видань – громадяни, кожен, виборець. На позначення політичних суперників відповідно в одних виданнях знаходимо одиниці: капіталісти, буржуазія, бюрократія, в інших виданнях – олігархія, корупціонери. Але при цьому спостерігається активне взаємопроникнення: відверто партійні видання активно вживають лексему "олігархія", а приховано партійні позичають більше не характерні для них одиниці, такі як "трудящі", "народ".
Незважаючи на те, що в такий спосіб опозиційні видання набувають словесної схожості, кожне з них наполягає на тому, що істинний характер має тільки представлена на її сторінках позиція, інші ж заявляються як хибні або ж фальшиві і піддаються активній критиці. Нерідко аргументація на користь своєї точки зору представляла собою фактично лише заперечення чужих позицій щодо державотворення. "І своєрідною віссю, синтезуючим початком, на якому ґрунтується "об'єктивна" картина України" [9, 207], створювана тією чи іншою політичною силою, стає міфотворення, що, як зазначає К. Серажим, організовує цілісність тексту.
Функціональна заданість опозиційних мас-медіа зумовлює агресивний та категоричний характер продукування й поширення міфологем щодо:
– єдності суспільства, народу (здебільшого ігнорується той факт, що суспільство все-таки розділяється на верстви і між деякими з них існують глибокі прірви, тому одна політична сила часто не в змозі охопити весь електорат);
– наявності внутрішнього ворога і наголошення на необхідності боротьби з ним;
– потреби змінити основних політичних гравців, адже нібито тільки від одних конкретних особистостей напряму залежить політична, економічна та соціально-культурна ситуація в країні (при цьому найчастіше замовчується необхідність конкретних змін у системі);
– існуванні єдиного так званого "кола своїх" ("друзів народу") і важливості обрання лідера чи партії саме з цього "кола", адже тільки він/вона зможе забезпечити продуктивні зміни в державі;
– миттєвості позитивних змін – "прийдуть інші – буде по-іншому" (швидких перетворень зазвичай не буває, і для відчутного обіцяного економічного розвитку, суттєвого зростання суспільного добробуту потрібні роки);
– унікальності певної ідеології, політичного курсу – це протистояння проросійського та прозахідного шляху розвитку країни, прагнення до корінного повернення чи цілковитого перекреслення радянського минулого.
За таких характеристик політичний дискурс в опозиційно-партійних друкованих мас-медіа залишається некомунікативним, оскільки "двовимірна "чорно-біла" класифікація його учасників на "наших" і "ворогів", де голос "іншого" фактично відсутній... вироджує полілог у ритуалізований монолог" [14, 113]. Звісно, це є і відповіддю владі, але все одно подібне функціонування дискурсу не забезпечує загальної політичної комунікації, лише утворює перехресний вогонь маніпуляцій, під який потрапляє суспільство.
Політичні дискусії зображуються в опозиційній пресі як воєнні конфлікти, держава – як поле битви, політичні суперники – "армія окупантів" зі своєю "ворожою пропагандою", а громадяни представлені як потерпіла сторона, що здатна сама стати на свій захист. Постійне наведення паралелей між явищами політики, економіки та інших сфер з реаліями війни "чинить тиск на суспільну свідомість.., готує соціум до дій, що матеріалізують таку метафору" [15, 186]. Постійне перебування суспільства в очікувані цих дій вносить в масову комунікацію гостру напруженість. А в такому стані держава не здатна розвиватися, оскільки це шлях до повільної руйнації. Отже, аби стати справжніми медіаторами опозиційно-партійним, мас-медіа потрібно перейти до забезпечення справжнього плюралізму думок і націлитися на утворення позапартійного, тобто громадського чи громадянського дискурсу [16, 33].
1. Приступенко Т. Деякі аспекти етичної діяльності вітчизняних журналістів під час виборчих баталій // Публіцистика і політика. – К., 2001. – Вип. 2.
2. Гриценко О. Мас-медійні кампанії та проблеми їх застосування в ЗМІ // Публіцистика і політика. – К., 2001. – Вип. 2.
3. Гриценко О. М., Шкляр В. І. Преса і політика: Проблеми, концепції, досвід. – К.: Ін-т журналістики Київ. нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. – 2000. – 70 с.
4. Социология массовой коммуникации: Учеб. для вузов / Л. Н. Федотова. – СПб.: Питер, 2003. – 400 с.
5. Бориславський Л. Вчення М. Драгоманова про походження держави і права та деякі міркування щодо процесу державотворення в Україні // "Вільна спілка" та сучасний український конституціоналізм. Драгоманівський збірник / За ред. Т. Андрусяка. – Л.: Світ, 1996. – С. 151–156.
6. Сугак С. Трансформация политических акцентов партийных программ в оппозиционной прессе Украины / Журналістика–2004: Матеріали 6-ї Міжнар. наук.-практ. конф. / Редкол.: В. П. Воробей та ін. – Мн., 2004. – Вип. 6. – 389 с.
7. Брага І. І. Мовна репрезентація образу держави у пресі України (кінець 70-х – початок 2000-х років): Автореф. на зд. наук. ст. канд. філол. наук. – К., 2002.
8. Антонюк М. О. Метафора та її роль в мовній картині світу // Мовні і концептуальні картини світу: Збірник наук. праць; Київ. ун-т імені Тараса Шевченка, Ін-т філології. – К., 2002. – № 7.
9. Серажим К. Дискурс: як соціолінгвальне явище: методологія, архітектоніка, варіативність [на матеріалах сучасної газетної публіцистики]. – К., 2002. – 392 с.
10. Иссерс О. С. Коммуникативные стратегии и тактики русской речи. Изд. 3-е, стереотипное. – М.: Эдиториал УРСС, 2003. – 284 с.
11. Какорина Е. Стилистический облик оппозиционной прессы // Русский язык конца ХХ столетия (1985–1995). – М., 1996.
12. Политологический словарь: Учеб. пособ. / В. Г. Григорян, А. В. Гришин, П. И. Демин и др.; Под ред. В. Ф. Халимова. – М.: Высш. шк., 1995. – 192 с.
13. Сербенська О. Політична метафора в наукових текстах Івана Франка. Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конф. – Л.: Світ, 1998. – 872 с.
14. Бацевич Ф. С. Тоталітарний політичний дискурс: когнітивно-риторичні та комунікативно-мовні ознаки // Вісн. Черкас. ун-ту. Сер. Філологічні науки. – Черкаси, 2001. – Вип. 24. – С. 110–113.
15. Сербенська О. А., Волощак А. Й. Актуальне інтерв'ю з мовознавцем: 140 запитань та відповідей. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 204 с.
16. Онуфрів С. І. Політичний дискурс сучасних ЗМІ України // Вісник. Збірник наук. статей Київ. міжнар. ун-ту. Журналістика. Медіалінгвістика. Кінотелемистецтво. – К.: КиМУ, 2003. – Вип. 2. – 304 с.
© С.Г. Сугак, 2006
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові