Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Журналістська діяльність у контексті утвердження української мови як державної

В.В. Лизанчук


УДК 070:811;321.01

Показано морально-психологічні перепони на шляху розширення функціонування української мови в Україні, зосереджено увагу на ролі журналістів у процесі утвердження української мови як державної.

Ключові слова: українська мова, засоби масової інформації, журналіст, зросійщення, інформаційний простір, ідентифікація.

Moral-psychological barriers on the way of expansion and deepening of functioning of the Ukrainian language in Ukraine are described in the article. Special attention is paid to a role of journalists in a process of confirmation of the Ukrainian language as the state one.

Key words: Ukrainian language, media, journalist, informational space, identification.

Нині найважливішим, нагальним завданням журналістів в Україні є формування у людей державницького мислення як мислення національно-морального, демократичного, патріотично-громадянського, відповідального за особисту долю, долю родини, України. Українському народові треба повернути національну історичну свідомість, дати, за словами Григорія Сковороди, духовний меч як найвищу духовну, моральну, патріотичну, естетичну цінність. Святий обов'язок журналістів – донести до всіх людей гуманістичний зміст української національної ідеї, всебічно розкрити, показати, що незмінною її складовою сутністю є державна незалежність, самодостатня цінність особистості, розвинена національна самоповага, господарська дбайливість, чесність, порядність, патріотизм, взаємодопомога, матеріальний добробут.

Українська журналістика в сучасних умовах повинна займати конструктивну державотворчу позицію. Кожному працівникові ЗМІ має бути притаманне болісне відчуття справедливості, глибоке знання соціально-економічних, політико-ідеологічних, духовно-культурологічних, морально-психологічних проблем, правова і громадянська відповідальність за кожне написане, мовлене в ефірі слово. Адже слово, як відомо, виконує три важливі функції: біопсихічну, розумову, трансцендентну. Усі три притаманні журналістиці.

Щоб слово вбирало в себе високі християнські, національні та загальнолюдські ідеали, журналістське мислення має бути моральним. Добрі слова – це хліб душі. Брудні слова – отруйне зілля. Тому зі словом слід поводитися обережно, виважено. Професіоналізм, сумлінність, покликання журналіста полягає в об'єктивному служінні Свободі й Правді. На ньому лежить величезна відповідальність за долю людей, громадян його країни, людства. Брехня завжди шкідлива, бо дезорієнтує, засмічує розум, притуплює чисті почуття. Вона веде у прірву, лише Правда висвітлює шлях до порозуміння і злагоди у світовому співтоваристві, духовного і національного самоусвідомлення кожного народу, збереження і розвиток його економіки, духовності, культури, мови. Адже одночасно з глобалізаційними процесами яскраво виявленими є регіоналізація і національна відокремленість. Кожний народ – численний чи нечисленний – може внести в культурну скарбницю людства вагомий доробок, якщо забезпечить умови створення національ ного інформаційного потенціалу. "Наша цивілізація зуміє створити воістину загальносвітову культуру, коли навчиться цінувати всі без винятку суспільні й духовні надбання людей як різноманітні варіанти вираження єдиної для всіх людяності, – зазначив всесвітньо відомий японський філософ Дайсаку Ікеда. – Культура аж ніяк не повинна формуватися як головна одиниця, одержана в результаті уніфікації й знищення множини окремих національних і традиційних пріоритетів, хоч які б малі території ними були охоплені. Перли не міцніші від діамантів, але від цього не менш прекрасні. Соловей дрібніший від орла, але не гірший від нього. І культура жива лише тоді, коли світ сповнений багатоманітності" [1].

Феномен невмирущості нації завжди міститься в інформаційному феномені збереження, незнищенності, розвитку слова у найширшому його значенні для суспільного розвитку. Саме з таких позицій варто оцінювати агресивну інформаційну атаку на українські національні засади. Антиукраїнські сили добре усвідомлюють живодайну потугу національного інформаційного середовища для розвитку держави. Не будучи господарем власного інформаційного простору, реально не зробивши українську мову державною, перебуваючи у ворожій інформаційній блокаді, Україні важко реалізовувати свою державотворчу національну ідею, з'єднувати поняття етнічного й політичного українця в одне поле, йти своїм шляхом розвитку, акумулюючи і використовуючи вітчизняний і світовий досвід.

Може, декому здасться парадоксальним, але насправді здійснюється проект зросійщення України, спланований ще у 60-х роках XIX століття після впровадження Валуєвського циркуляра. Тоді флігель-ад'ютант Олександра II барон Корф представив імператорові програму протидії впливу українофілів у Малоросії шляхом "наводнения края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами". Корф наголошував, що коли б уряд зробив ці книжки дешевшими, ніж відповідні малоросійські, то навіть не було б потреби в адміністративних заборонах. У перспективі, зазначав Корф, це "лишило б малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей". Олександр II підкреслив ці міркування Корфа і написав: "Дельно. Мысль весьма хорошая. Сообразить, как ее исполнить" [2].

"Уторопали" і вже досить тривалий час успішно виконують. Наслідки жорстокої шовіністичної московсько-комуністичної руйнації національних, соціально-генетичних структур українського народу, його еліти, їх підпорядкування чужій, російській системі функціонування гостро відчуваємо тепер у всіх сферах державотворення. Під цілеспрямованим безперервним інформаційним "обстрілом" перебувають українська мова, культура, духовність. Зовнішні та внутрішні вороги Української держави намагаються не допустити повної деколонізації психології кожного українця. З цією метою здійснюється тотальна зовнішня (з Росії) і внутрішня (із середини України) московська інформаційна агресія в Україну, яка координується з одного антиукраїнського центру. "Треба нам нарешті усвідомити: російщення України – всупереч усім нашим гімнам Україні та українській мові й усім ритуалам на їхню честь – не лише триває, а й сягає такої глибини, що загрожує самому існуванню української нації як рівноцінної нації серед націй світу. Звичайно, якась держава під назвою "Україна" існуватиме. "Але це не буде держава українського народу, – зауважив Іван Дзюба. – Без української мови й культури, як і без вирішення соціальних проблем, це буде просто адміністративно-територіальне утворення, де провінційна номенклатура вирішила підвищити свій статус до рівня державності, щоб самостійно експлуатувати свій народ" [3].

"З державною мовою в Україні людина ховається, наче злодій". Цю цитату з листа навів академік Іван Дзюба під час парламентських слухань "Про функціонування української мови в Україні", які відбулися 12 березня 2003 року. На перший погляд, ці слова можуть здатися абсурдом. Однак це не абсурд, а гірка реальність. Те, що на дванадцятому році незалежності України з парламентської трибуни звучали численні приклади утисків української мови, не додає нам ані поваги у світі, ані віри в себе. Євреї, створивши державу, оживили мертвий іврит. Українці, навпаки, поки що живцем ховають рідну мову. Основними чинниками такої трагічної ситуації є кількасотрічна звичка спілкування російською, яку насильно нав'язали українцям московські асимілятори, нинішня жорстока стихія ринку, гуманітарно-політичний тиск "братньої" Росії та режим найбільшого сприяння російщенню в Україні з боку її можновладців. Посилення реінтеграції України в російський політичний, економічний, гуманітарний простір ("по взучий Переяслав") та поглиблення залежності "наших керманичів" від Москви з її рішучими діями проти деросійщення пострадянського простору не дають підстави сподіватися на суттєву зміну в українській мовній політиці. "Загрозу деросійщення, яку дехто називає "насильницькою українізацією", навіть мешканці зросійщених східно- і південноукраїнських мегаполісів сприймають як гіпотетичну, – зазначив Олег Медведєв. – Та й то, ймовірно, через те, що політичні спекулянти періодично лякають їх українською мовою, ставлячи питання руба: ви чого хочете, щоб російська була державною чи щоб вам бандерівці язики повиривали?" [4].

Виступаючи на ХVІІ з'їзді СДПУ(о), лідер цієї партії (і, на той час, за сумісництвом – голова президентської адміністрації) Віктор Медведчук добре поставленим голосом заявив: "Має бути закріплений правовий статус російської мови, оскільки вона є рідною або одною з двох рідних для більшості громадян України" [5], СДПУ(о) й надалі лобіюватиме нове законодавство про мови й національні меншини "на основі Європейської хартії регіональних мов і мов національних меншин". Ці слова було розтиражовано на всю Україну наближеним до СДПУ(о) телеканалом "Інтер", їх почули сотні тисяч (чи й мільйони) людей. Але поглянемо уважніше, наскільки вони, ці слова, є коректними й добросовісними.

Відомо, що чинне законодавство України про національні меншини цілком демократичне (це багато разів визнано міжнародними експертами), а Європейську хартію ухвалювали як суто модельний документ, що має небагато спільного з реальною українською ситуацією (і не лише українською – недарма упродовж десяти років цю хартію ратифікували всього 17 членів Ради Європи із 44). Для чесних людей очевидно – захисту в Україні потребує насамперед українська мова, а не російська. До того ж правовий статус російської мови вже закріплено статтею 10 Конституції: як мові найбільшої національної меншини, їй гарантовано вільний розвиток, використання й захист. Мабуть, про це відомо юристові В. Медведчуку. І як свідчить повсякденний досвід, ці конституційні гарантії щодо російської мови виконуються значно краще, ніж щодо мови державної. Отже, як справедливо зазначає доктор фізико-математичних наук Максим Стріха, ішлося фактично не про власне правовий статус російської мови, а про його підвищення (коли не до другої державної де-юре, то до "офіційної" – що для світової практики те саме). Потенційні наслідки такого кроку для української мови добре видно з прикладу сусідньої Білорусі, де формально державну білоруську мову витіснено на узбіччя, а все офіційне життя відбувається тільки державною російською.

Варто привернути увагу до ще одного твердження В. Медведчука: начебто російська мова рідна в Україні для більшості громадян. За даними всеукраїнського перепису, який відбувся в грудні 2001 року, для абсолютної більшості громадян нашої держави (67,5%) рідною є саме українська мова. Російську мову назвали рідною 29,6% населення. Що ж до "двох рідних мов" (про які говорить В. Медведчук), то такого варіанта відповіді ані перепис, ані жодне з соціологічних досліджень останнього десятиріччя не передбачали. Адже це словосполучення з лексикону "соціалістичного мовознавства" тієї доби, коли активно ліпили "нову історичну спільноту – радянський народ" зі справді однією мовою – російською. Здавалося, воно навіки відійшло в минуле, бо зрозуміло: людина може володіти (навіть досконало) багатьма мовами, але рідна для неї – лише одна.

Максим Стріха зазначив, що справа тільки самої СДПУ(о), в якій ніші – українській чи неукраїнській – себе позиціонувати. Але лідер партії, який водночас є головою всевладної президентської адміністрації, не має права вдаватися до відвертого політичного ошуканства [5]. Російська мова аж ніяк не є рідною для більшості громадян України. Розмовною – внаслідок століть жорстокого зросійщення, знищення національно свідомих українців – так, але рідною – ні. А розмовна, до того ж суржикова, й рідна мови – речі таки різні.

У російському керівництві, до речі, на відміну від керівництва України, добре розуміють, яку цементуючу роль відіграє мова у державному будівництві. Щоб не випускати Україну з-під свого морально-психологічного впливу, не дати можливості утверджуватися українській Україні, Москва ні на хвилину не припиняє інформаційної агресії.

До найтиповіших форм зовнішньої інформаційної агресії належить масове завезення з Росії в Україну досить дешевих (порівняно з вартістю українських) російськомовних газет, журналів, книжок, відео- та аудіокасет, заполонення українського ефіру російськими телерадіопрограмами, насичення українського побуту чужоземною (російсько- і англомовною) масовою культурою (агресивною, цинічною, насильницькою, порнографічною). До внутрішніх форм агресії належить заснування і видання в Україні дуже великої кількості (порівняно з потребами росіян, які є громадянами України) російськомовних газет, журналів, книжок, засилля російськомовних теле- і радіоорганізацій, а також демонстративне ігнорування, зневажання української мови, культури, духовності багатьма представниками від найвищих до найнижчих владних структур Української держави.

Таку ситуацію можна пояснити: за умов бездержавності українського народу та кількасотлітньої імперативної гегемонії державних культур – польської та російської – українська мова і культура не змогла набути тієї універсальності, яка забезпечувала б їй адекватність усім потребам суспільства. Але широку та міцну основу для досягнення такої універсальності вона має. Це і життєздатний фольклор, один із найбагатших у світі, це й унікальна класична спадщина, це й європейського рівня досягнення авангарду 20-х років, це й чималі здобутки української радянської культури, зокрема повоєнних років та років 60–80-х, це й невсипуща творчість української діаспори, це й, нарешті, численні мистецькі інновації блискучої плеяди наших композиторів, художників, поетів і прозаїків середнього й молодшого поколінь; є у нас першорядні таланти і в театрі, і в кіно; є блискучі праці молодих культурологів, літературознавців, мистецтвознавців. На жаль, українське суспільство в масі своїй цього не знає і – таке враження – не хоче знати.

Бо його культурну орієнтацію визначають ЗМІ, а серед них більшість принципове ігнорування української мови і культури вважає справою честі, доблесті й геройства. Як завжди снобізм виступає вкупі з невіглаством [3].

Елементарна історична і моральна справедливість полягає в тому, щоб давнє і традиційне, державно забезпечене переважання російської мови і російської культури в Україні як наслідок колоніального становища України протягом століть – бодай трохи врівноважити хоч деякою підтримкою мови і культури української. Поки що цього немає (ритуальна риторика до уваги не береться).

Нинішній наступ на життєві інтереси населення України має на меті викликати зневіру в національній ідеї української незалежності, дискредитувати її і штовхнути народ у "дружні обійми" нової Російської імперії. Дружба – це, звісно, добре, але коли вона призводить до втрати національної ідентичності, вона вже називається по-іншому.

Нині, як уже зазначалося, Росія всіляко намагається використати інформаційний простір України (так він ще називається?!) у своїх інтересах і потребах. Аналізуючи ситуацію в інформаційному просторі України, Віталій Карпенко слушно зазначив, що московські стратеги точно визначили слабкі місця в галузі українського книгодрукування і, користуючись політичною короткозорістю чи свідомою позицією державного чиновництва, буквально заполонили Україну різноманітною російськомовною літературою. На українському книжковому ринку російськомовна література становить 90%. (Називають і трохи іншу цифру – меншу або більшу на кілька відсотків, але це суттєво на дуже критичну ситуацію не впливає). Врахувавши дефіцит української дитячої книжки, українським дітям пропонують у яскравих обкладинках російськомовну продукцію. Вигода подвійна: політична – підтримується тенденція зросійщення на перспективу; фінансова – виймаються останні гривні з майже порожнього гаманця українського обивателя . У 2001 році за продані книжки до російської скарбниці надійшло понад один мільярд рублів; Україна за книжки отримала майже понад 30 млн. гривень.

В Україні 1960 газет задекларували свою двомовність, зазвичай, російську і українську мови. Однак переважна більшість з них виходить лише російською мовою. Росія випускає в Україні "Известия-Украина", "Труд-Украина", "Комсомольская правда-Украина", "Аргументы и факты-Украина". Ці газети цілодобово лежать у кіосках залізничних станцій, обласних центрів, великих і малих міст України, де майже повністю відсутні українськомовні газети "Літературна Україна", "Народна газета", "Молодь України", "Україна молода", "Українське слово", "Шлях перемоги", часто чомусь бракує українськомовних варіантів "Голосу України", "Урядового кур'єра", інших українських газет. Російська газета "Киевские ведомости", газета "День" відкрили в гастрономах сотні передплатних пунктів, куди завозять для продажу "Известия" і "Труд", "Комсомольскую правду", "Аргументы и факты", "Экспресс-газету" й інші російські видання. Фактично громадяни України постійно перебувають у російськомовному інформаційному серед овищі. А тим часом наші опоненти по-фарисейському галасують на кожному перехресті про якусь міфічну українізацію.

Якщо порівняти нинішній стан справ у друкованих ЗМІ із 1991 роком, то тиск російськомовної преси на пересічного українського громадянина за роки незалежності збільшився у 40 разів. Утім, у галузі електронних ЗМІ становище не краще. За останні 2 –3 роки вся система українського телерадіомовлення потихеньку перебудовується на російський лад.

На очах у мільйонів співгромадян наші електронні ЗМІ цинічно порушують законодавство про мовний режим в ефірі, принижуючи національну гідність свідомої частини українства. Українськомовний радіослухач чи телеглядач зазнає обмежень на отримання інформації рідною мовою. Обмежуються також права українських журналістів та режисерів на власну професійну самореалізацію.

1. Ікеда Дайсаку. Наша цивілізація зуміє створити загальносвітову культуру... // Літературна Україна. – 2001. – 16 серп.

2. Українська мова та література. – 2000. – Ч. 46. – С. 3.

3. Дзюба І. Притча во язицех, або Культура перед системою "Рада" // День. – 2002. – 24 груд.

4. Медведєв О. Де моя половина? // День. – 2003. – 14 берез.

5. Стріха М. Політична позиція й політичне ошуканство // Критика – Коментарі. – 2003. – 3 квіт.

© Лизанчук В.В., 2004


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові