Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Дискурс українського фемінізму в публіцистиці О. Забужко

Вікторія Косенко


УДК 81’1 (396)

У статті досліджується дискурс українського фемінізму на матеріалі публіцистики О. Забужко. Особливу увагу приділено проблемі формування "жіночого письма" (зокрема особливостям слововживання) у контексті української традиції.

Ключові слова: публіцистика, стилістика, соціолект, жіноче письмо, гендер.

In this paper the author investigates the problem of the Ukranian feminism discourse on the basis of publications by O. Zabuzhko. The special attention is paid to the problem of formation of a feminine writing, in particular to the peculiarities of word formation in the context of the Ukranian tradition.

Key words: Key words: social and political journalism, stylistic, sociolect, woman's letter, gender.


Злам століть для української гуманітарної науки, а надто для філології як провідника й носія традиційної духовної тяглості (що є значущим для недержавних народів, яким тривалий час були українці), ознаменувався новим яскравим дослідницьким дискурсом.

Соломія Павличко першою застосувала напрацювання феміністичної школи для осмислення вітчизняного літературного та публіцистичного матеріалу. Почавши зі сформульованого в однойменній статті питання "Чи потрібна українському літературознавству феміністична школа?" [10], авторка згодом розширила проблему до ствердної відповіді: фемінізм потрібний усій українській культурі як можливість нетрадиційного для неї бачення очима "другої статі", українські дослідниці, які здебільшого були філологами, розпочали формування своєї школи гендерних студій.

Унаслідок цього з'явилися статті С. Павличко, присвячені жіночому питанню в Україні. Крім того, вона ознайомлює вітчизняних читачів зі станом та проблемами закордонного фемінізму, виділяє його спільні та відмінні риси, окреслює можливості різних феміністичних шкіл на українських теренах [9]. Дослідниця активно вивчає творчість жінок – класиків української літератури (Лесі Українки та Ольги Кобилянської). І робить це крізь призму жіночого письма, яке виявляє не лише належність авторок до безкомпромісної патріархальної культури, а й небажання їй коритися.

Пошуки С. Павличко надихають цілу плеяду українських дослідниць на подальшу роботу. Так гендерний принцип дослідження тексту на сьогодні є одним із найповажніших серед новітніх методів як у літературознавстві, так і в мовознавстві. Показовими у "відчитуванні" текстів з гендерних позицій можна назвати, зокрема, такі праці: В. Агєєва "Поетеса зламу століть" [1]; упорядковану Л. Таран книжку "Жінка як текст" [3], в якій ідеться про творчість Е. Андієвської, С. Павличко, О. Забужко, а також про контекст їхньої творчості. Цікавим є збірник "Ґендер і культура" [2], де вміщено мовознавчу статтю М. Дмитрієвої "Чи є чесна жінка чесною людиною", в якій розглядаються стереотипи, що фіксують у мові певні гендерні стосунки між статями. У свою чергу, вітчизняна соціолінгвістка Л. Ставицька в розвідці "Мова і стать" [11] робить спробу визначити, у чому полягає відмінність між чоловічою та жіночою мовою, і головне – що зумов лює таку відмінність в українському суспільстві. Авторка ілюструє своє дослідження зразками чоловічого та жіночого тексту (на матеріалі творів М. Хвильового, В. Симоненка, О. Забужко). Рефлексіям над жіночим текстом, а конкретніше – над творчим доробком О. Забужко, присвячено певні розділи книжки Н. Зборовської "Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків" [6] – "Повість "Я, Мілена" О. Забужко у "феміністичному" дзеркалі", "Про "безталання бути жінкою": з приводу "Польових досліджень..." О. Забужко", "Два любовних романи українського кінця століття, або Юрій Андрухович проти Оксани Забужко". Н. Зборовська першою з дослідників визначає основні дискурси роману О. Забужко "Польові дослідження..." – "жіночий та національний" [6, 111]. І важливим є те, що вони притаманні всьому доробкові письменниці, публіцистки, науковця. Цю думку підтверджує також І. Стешин у дисертаційній роботі "Художнє втілення феміністичної ідеї в найновітнішій британській і українській прозі", зазначаючи, що українські письменниці у своїй творчості акцентували й акцентують увагу на національному характері жіночих справ [12, 13].

Ці праці засвідчують, що, будучи невіддільним від різноманітних проблем українського соціуму, вітчизняний фемінізм не може зосередитися, скажімо, лише на суто жіночих проблемах – визволення від патріархальних настанов та вікових забобонних стереотипів бачення жінки, – а є активною розбудовчою силою з яскраво виявленим національним характером.

Виразне втілення цієї специфіки – творчість Оксани Забужко, представлена поетичними, прозовими, публіцистичними працями, що яскраво репрезентують жіноче письмо нашого часу. Окреслюючи творчий доробок авторки саме як специфічне жіноче письмо, зазначимо, що, попри будь-які сумніви, воно за своєю суттю не є чимось сталим й однорідним, хоч, звичайно, у ньому й виробляється певна корпоративність, яка передбачає можливість солідарності та виникнення специфічного соціолекту. З цих позицій соціолект можна визначити як прагнення певної групи "створити додаткову ідентифікаційну ознаку" [8, 6], і передусім, на мовному рівні. Соціолект також може бути ознакою протесту – "бажання розірвати зв'язки з традицією і таким чином виразити своє відмінне світосприйняття за допомогою мовних засобів" [8, 6].

Але зауважимо: будь-який соціолект, що стосується і феміністичного, не може бути замкненим на собі; він промовляє до всіх і має вплив на інших мовців. Таким чином, лексико-фразеологічні одиниці, а саме їх вважають головними засобами соціального символізму [8, 7], вдало чи невдало застосовані у феміністичній лектурі, згодом поширюються на мову в цілому. Творчість О. Забужко багато в чому засвідчує такий вплив. Ознайомлення з публіцистикою авторки розкриває вправне володіння синонімікою української мови. Щоб додати текстам виразності та емоційності, вона добирає, замість традиційно доречних у конкретній ситуації слів, незвичні, на перший погляд, синоніми, збільшуючи таким чином концентрацію закладених у ній характеристик. Наприклад, використовуючи замість прикметників "божественний" і "найбожественніший" – "божистий" і "найбожистіший":

"Чого з таким розпачем самоприниження ломитись у відкриті двері, обстоюючи найбожистіше з людських прав" [5, 185].

Авторка не лише дає трохи нового емоційного звучання сказаному, а й створює більш притаманну українцям піднесено-романтичну тональність. Це розширює концептуальні можливості емоційності літературного письма.

Характерною для письменниці є також заміна префіксів, аби частково змінити конотацію слова на доречнішу в конкретно відтворюваній ситуації: "підростаючі" – "доростаючі":

"...барак, комуналка, одна кімната для повної родини з доростаючими дітьми самим "проектом" не передбачають місця для інтимности..." [5, 156].

Очевидно, що традиційним слововживанням було передбаченo використання префікса під-, але авторка вживає "доростаючі", що пов'язане з поняттям: не дорости до чогось, до тієї ж таки інтимності. Подібний принцип творення синонімічних відношень використовується і в парах "освітлення" – "насвітлення", "вцілів" – "зацілів":

"...особисті драми кидають на постать обожнюваного ними Учителя цілком несподіване "апокрифічне" насвітлення..." [5, 175];

"...зацілів текст підсудного вірша" [5, 173].

Ніби не бажаючи втрачати віднайдені слова, для точної характеристики ситуації авторка використовує своєрідну контамінацію синонімів, коли поєднує ці слова в одному: привабливість + зваба = приваба:

"...перспектива бути "коронованою на одинокого мужчину" давно втратила всяку привабу" [5, 190].

Характерним для мови О. Забужко також є використання, замість часто вживаних слів і висловів, обмежено вживаних синонімів, які, з огляду на тривалість процесу їхнього входження до загальнолітературного слововжитку, не є нейтральними [7, 89]. Наприклад: "на зразок" – "на кшталт", "трапляються" – "подибуються", "після" – "відтак", "висновки" – "висліди", "тотожності" – "тожсамості".

На особливу увагу у витворюваному авторкою соціолекті заслуговує вживання "фемінативів на позначення рівноправності статі" [11, 34]. Наприклад: "літератори" – "літератки", "ворог" – "ворогиня", "філософ" – "філософиня"; "поет" – "поетка"; "дипломат" – "дипломатка":

"...і взагалі, нашим літераткам куди притаманніша консервація, устійнення на певному, раз досягнутому творчому щаблі" [5, 187];

"...дві комічні повісті про бабу Палажку і про бабу Параску, непримиренних ворогинь" [5, 193];

"...стара селянка, правдива "народна філософиня" [5, 184];

"...жодна з наших поеток... не може похвалитися таким строгим відчуттям тотальної єдності стилю" [5, 250];

"...політична кар'єра Анастасії Лісовської – дипломатки, реформаторки й інтриганки" [5, 168].

Такий спосіб слововживання розширює коло співвідносних назв на позначення осіб чоловічої та жіночої статі в нормативному мовленні. Використання фемінативів надає текстам стійкого позитивного забарвлення з гендерної точки зору, особливо в очах "другої статі".

Характеризуючи спосіб письма О. Забужко, дослідниця І. Стешин влучно визначає його як "новий бентежний вид письма". Йому притаманне, крім усього, використання вуличного сленгу та вульгаризмів, сам текст будується фрагментарно, без будь-якої орієнтації на хронологічну чи логічну відповідність, у ньому відображаються почуття, а не власне закони граматики [12, 11], що створює умови для творення вільного, розкутого стилю. Як наслідок, О. Забужко порушує ще один патріархальний припис – для жіночого мовлення просторіччя та жаргонізми не бажані, а вульгаризми – взагалі табу. За патріархальними канонами, жінки мали б писати про своє кохання до чоловіків лише вишуканими словами. Використовуючи згадані групи лексики, письменниця частіше говорить не тією мовою, якою б личило промовляти жінці, а тією, яка, на її думку, є найбільш доречною в цій ситуації:

"Мемуаристи брехатимуть – як брешуть завжди..." [4, 6];

"...чи зелене чмо з трикутними вухами..." [4, 69];

"...та на фіга тобі, питається, ті книжки..." [4, 32].

Розтабуйовуючи для жіноцтва жаргонізми, просторічні елементи та вульгаризми, О. Забужко також "розчакловує", як вона пише, патріархально виплекані міфологеми про національний стереотип жінки в українському суспільстві – "Роксолани" та "Берегині" – і спонукає до переосмислення цих символів, розглядаючи, зокрема, Роксолану як, без сумніву, видатну та "ренесансну" особистість. Тільки, вочевидь, легендарною в цій особистості вбачає не те, що пропонує патріархальна культура (привабливість жінки в очах вельможного чужинця, її статус у гаремі), а політичну кар'єру Насті Лісовської – дипломатки, реформаторки, інтриганки [5, 168]. Це бачення О. Забужко визначає аж трьома синонімічними комплексами-алюзіями: "синдром Аврама в Єгипті" [5, 169], "комплекс Олекси Розумовського", комплекс Андрія "оволодіти прекрасною полячкою" [5, 170].

Таким чином, публіцистичні матеріали О. Забужко дають підстави вважати, що авторка, виявляючи тенденцію до загострено-точного найменування речей та ситуацій і переосмислюючи їх зі своєї жіночої точки зору, прагне змінити зашкарублу традицію самого розуміння власне жіночого письма. Завдяки нетрадиційному слововживанню та словотворенню вона вибудовує свої твори так жваво, що під час читання створюється ефект живого спілкування. У цій повсякчасно створюваній авторкою грі слів, прямолінійній різкості їх звучань вбачаємо силу безпосереднього впливу на читача, невідворотне "зараження" його своїм настроєм.

1. Агєєва В. П. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації: Монографія. – 2-ге вид., стереотип. – К.: Либідь, 2001. – 264 с.

2. Ґендер і культура: Зб. ст. / Упоряд. В. Агеєва, С. Оксамитна. – К.: Є Факт, 2001. – 224 с.

3. Жінка як текст: Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко: фрагменти творчості і контексти / Упоряд. Л. Таран. – К.: Факт, 2002. – 208 с. (Літ. проект "Текст + контекст". Знакові літ. доробки та навколо них.)

4. Забужко О. Репортаж із 2000-го року: Зб. статей. – К.: Факт, 2001. – 96 с.

5. Забужко О. С. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстка 90-х. – К.: Факт, 1999. – С. 185.

6. Зборовська Н., Ільницька М. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. – Л.: Літопис, 1999.

7. Коць Т. А. Функціонування синонімів у газетно-інформаційному стилі (на матеріалі газет 90-х років XX ст. // Мовознавство. – 2001. – № 5. – С. 88–95.

8. Кочерган М. А. Мова як символ соціальної солідарності // Мовознавство. – 2003. – № 1. – С. 3–11.

9. Павличко С. Фемінізм. – К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2002. – 322 с.

10. Павличко С. Чи потрібна українському літературознавству феміністична школа? // Слово і час. – 1991. – № 6. – С. 10–15.

11. Ставицька Л. Мова і стать // Критика. – 2003. – № 6 (68). – С. 29–34.

12. Стешин І. О. Художнє втілення феміністичної ідеї в найновітнішій британській і українській прозі (А. Картер, О. Забужко): Автореф... канд. філол. наук. – Тернопіль, 2002.

© Косенко В.О ., 2004


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові