Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Евфемізація у політичному дискурсі

Катерина Серажим


УДК 81’42

На матеріалах сучасної преси розглянуто прийоми та особливості евфемізації українського політичного мовлення.

Ключові слова: політика, евфемізми, дисфемізми, комунікація, політичний дискурс.

On the examples of the modern press it is considered the means and special features of synonym metaphors of the Ukrainian political broadcasting.

Key words: policy, effemism, disfemism, communication, political discourse.

Політика, як відомо, є однією з традиційних сфер уживання евфемістичних засобів вислову думки. Адже ті комунікативні завдання, які стоять перед політиками, неможливо вирішити, використовуючи лише прямі номінації, без натяків, недомовленостей, завуалювання. Основна мета, що переслідується мовцем при евфемізації свого мовлення у політичних і соціальних відносинах, – це прагнення уникати комунікативних конфліктів і невдач, не створювати у співрозмовника відчуття комунікативного дискомфорту. У сучасних умовах дедалі більшого розвитку набувають найрізноманітніші способи та засоби евфемізації, які торкаються соціально значущих тем, сфери діяльності людини, її стосунків з іншими людьми, зі суспільством, владою, – саме цим і визначається актуальність нашого дослідження, об'єктом якого стали прийоми та особливості евфемізації політичного мовлення, розглянуті на матеріалах сучасної української преси.

Проблемі евфемізації присвячено чимало робіт сучасних мовознавців [1–12 та ін.], проте звичайно вони або дають загальну характеристику цього явища – безвідносно до сфери його побутування, або описують його особливості вживання в англійському (німецькому, російському тощо) політичному дискурсі. Натомість, праць з цього питання, виконаних на матеріалі, що мовно відображає світ української політики, фактично немає.

Розглянемо такі два прояви аналізованого явища, як евфемізм і дисфемізм, що мають протилежні полюси на осі оцінного варіювання денотата: евфемізм "працює" на позивітизацію денотата, а дисфемізм – на його негативізацію. Для їхнього номінування деякі лінгвісти пропонують вживати термін-гіперонім "ікс-фемізм" (X-Phemism) [13]. Дисфемізм – це інвектива, заснована на гіперболізації негативної ознаки або заміні позитивного оцінного знака на негативний. Жанр мовної інвективи використовує різноманітні засоби негативної оцінки поведінки особистості адресата – від експресивних слів, що перебувають у межах літературного слововживання, до грубої просторічної лексики. Евфемізм – антиінвектива, він базується на зменшенні негативної ознаки або на переході оцінного знака з негативного на позитивний.

Метафорично суть їхнього протиставлення можна схарактеризувати як "щит і меч". Говорити евфемістично – це послуговуватися мовою як щитом проти об'єкта, що викликає страх, ворожість, гнів і презирство. До евфемізмів вдаються для приховування правди про негативні сторони денотата. (Наприклад: " Степан Гавриш зазначив, що депутати не погоджуються з тим, що дохідна частина бюджету зростає несуттєво (насправді ж – "стоїть на місці і не зростає". – К. С.), оскільки вона не відповідає темпам росту ВВП" (Україна молода. – 2001. – 28 листоп.).

Говорити дисфемістично – це використовувати мову як зброю для атаки на "ворога". Дисфемізми намагаються принизити денотат, їхня мета – сформувати сприйняття об'єкта як підозрілого і небажаного, викликати до нього ворожість, відразу або ненависть. Мета ж евфемізму – зняти або нейтралізувати такі сприйняття.

Евфемізми, як і дисфемізми, належать до функціонального класу агональних знаків. Агональність як базова функція політичного дискурсу (ПД) має два аспекти прояву: це "боротьба проти" (боротьба з "ворогом", боротьба за повалення супротивника) і "боротьба за" (боротьба за збереження свого статусу, існуючого положення речей). Перший аспект реалізується в знаках вербальної агресії – інвективах, до яких належать і дисфемізми. Евфемізми, через свою прагматичну специфіку, втілюють другий аспект агональності; їх можна вважати спеціалізованими знаками, що виконують функцію гомеостазу. У дисфемізмах виявляється неправда, яка дискредитує, а в евфемізмах – неправда політичної вигоди.

Евфемізми і дисфемізми корелюють із двома особливими риторичними стратегіями, характерними для ідеологічних текстів – стратегіями мобілізації і демобілізації суспільної думки [14, 151]. Стратегія мобілізації використовується політиками, мета яких – змінити існуючий стан справ. За цієї стратегії політичні події подаються у драматичному вигляді, а становище – як жахливе, що потребує рішучих дій. Ця стратегія "шукає винних", використовуючи негативно-оцінні номінації, і зокрема, дисфемізми. (Наприклад: "Україна зараз має досить небезпечну ситуацію (тобто "майже катастрофічну". – К. С.), коли з одного боку, Росія не декламувала, що вона не хоче інтегрувати у ЄС, а з другого – маємо Україну, яка декламує, що вона нібито хоче інтегрувати у ЄС, але за десять років палець об палець для цього не вдарила" (День. – 2002. – 27 квіт.).

За стратегією демобілізації ситуація подається як нормальна, хоча і складна, а події, як такі, що йдуть природним шляхом і потребують терпіння від членів суспільства. Ця стратегія застосовує евфемізми і вказує на конкретних винуватців або відповідальних за те, що відбувається. (Наприклад, указ, надрукований у газеті "Хрещатик", що кокетливо називається "Про регулювання цін на деякі види енергопродуктів", насправді узаконив значне підвищення цін на всі нафтопродукти і велику частину інших видів палива.)

На думку Д. Крістала, саме політичний дискурс, поряд із рекламним, найбільш придатний для того, щоб прикрашати дійсність і приховувати справжній стан справ [15]. Є всі підстави вважати тенденцію до евфемізації однією з прагматичних закономірностей функціонування політичної мови.

У прагматичному плані евфемія пов'язується з порушенням максими способу дії (чіткості й ясності викладу) [16]. Евфемізація становить собою стратегію вуалювання, затушовування небажаної інформації, що дає змогу зробити менш очевидними неприємні факти. Р. Дентон і Г. Вудвард політичну евфемістику пов'язують з поняттям містифікації, що через передефінування постає як використання номінацій, які ускладнюють здатність усвідомлювати суть політичних подій", "занурюючи опис подій у словесний туман" [9].

Деякі політичні евфемізми є гаслами (політичними афективами). Принадність для широкої публіки термінів типу національні інтереси визначається тим, що вони апелюють до безумовних, вищих цінностей. Водночас вони виступають у ролі дуже зручного інструменту маніпулювання, оскільки мають настільки широке значення, що ним можна замаскувати будь-яке, найнепривабливіше діяння. Потужна афективна складників подібних визначень блокує раціонально-критичне сприйняття дійсності й перешкоджає її адекватному розумінню. Таку "магію слів" відносять до прийомів мовної демагогії, оскільки вона ізолює адресата від суті повідомлення [17].

Діалектична природа евфемістичного перейменування полягає в тому, що результатом цього процесу має виступати номінація, що, з одного боку, вуалювала б суть явища, а з іншого – упізнавалася б колективом носіїв мови як позначення того ж референта. Тому евфемізм повинен вишукувати шляхи затемнення небажаних значеннєвих складників, не виходячи одночасно із референційної сфери вихідного значення. Проте у політичній комунікації мають місце і випадки повного виходу за межі вихідного значення, унаслідок чого номінація результату позначає щось, прямо протилежне суті денотата. Такий феномен евфемістичної містифікації (Війна – це мир. Воля – це рабство) є об'єктом дослідження в знаменитій книзі Дж. Оруелла "1984", яка з лінгвістичного погляду становить інтерес як доведене до гротеску викриття негативних сторін політичної евфемістики.

Евфемістичне перейменування – це, власне, результат своєрідного компромісу між семантикою (відображення сутності денотата) і прагматикою (відображення інтересів мовця). Евфемізмом позначається те, що за логікою речей слід було б оцінити негативно, але інтереси промовця (політична вигода) змушують оцінити це позитивно, хоч вимога максими якості не дає змоги видавати явно чорне за біле. Вихід із даної ситуації один: визнати чорне чорним, але при цьому зробити вигляд, що воно все-таки не дуже – а лише ледь-ледь – чорне.

Будучи непрямим позначенням предмета або явища, що стигматизується, евфемізм пов'язаний із денотатом опосередковано, через первинну назву, відому і відправнику повідомлення, й адресату. Евфемізму властива семантична двоплановість, тобто одночасна реалізація ознак первинного і вторинного денотатів. Обов'язковою умовою евфемії є встановлення у свідомості мовця асоціативних зв'язків між денотатом, пряме значення якого табуюється, і денотатом, з яким виникає асоціація [2]. Ланцюгом, що зв'язує непряму назву з первинною, служить імпліцитна пропозиція, що входить до прагматичної зони значення евфемізму, і висловлює відмову мовця від прямої номінації: "Я не хотів би заходити надто далеко і називати речі своїми іменами". Під час розшифровування евфемізму ця імплікація "прочитується" і усвідомлюється адресатом, що робить його значеннєву структуру відносно прозорою.

У когнітивному аспекті відмова від прямої номінації означає спрямування категоризації у бік віддалення від прототипу і розмивання референтної співвіднесеності [1]. Якщо пряме значення вважати відповідним до прототипу, то значення евфемізмів співвідноситься з периферійними членами категорії і є результатом трансформацій значення центрального члена. Суть цих трансформацій зводиться до референційного зрушення і зсуву прагматичного фокусу. Під прагматичним фокусом вихідного найменування, що завуальовується, розумітимемо сему (або групу сем), що мотивує негативну оцінку. Наприклад, у значенні слова "хабарництво" прагматичний фокус становлять семи "незаконність" і "примус", а в номінації "вища міра покарання" – "смерть" і "злочин".

У процесі евфемістичного перейменування відбувається референційний зсув, пов'язаний із вилученням цих сем або зміною їхнього статусу – зсувом на задній план значення, переходом із інтенсіонала в сильний, слабкий або негативний імплікаціонал (терміни М. В. Нікітіна [18]). Це спричиняє зняття негативного оцінного знака або зниження інтенсивності негативної оцінки. Іншими словами, як пише Е. Чайка, під час використання евфемізму в пропаганді "усі знають, про що мова, але значення нібито заводиться в тінь і тим самим пом'якшується" [7, 266]. У результаті заміни: хабарництво –> грошова тактика або тактика використання грошей, із вихідного найменування зберігається тільки компонент "гроші", зникають компоненти "примус", "незаконність мети". Значеннєва невизначеність остаточної номінації (мета може бути будь-якою, цілком законною, суб'єкт діє на свій розсуд) повністю нейтралізує негативну оцінку.

Під час дисфемізації діє аналогічний механізм референційного зміщення, використовуються ті самі семи трансформацій. Головною відмінністю є напрям оцінного варіювання: від нейтрально-об'єктивної констатації факту до пейоративу або від помірно-негативної кваліфікації до гіперболічного пейоративу, як, наприклад, у випадку розпуск –> розгін (парламенту). Обидві номінації зберігають сему "політична криза", що є їхнім прагматичним акцентом, який мотивує негативну оцінку (для членів парламенту однаково погані й розпуск, і розгін). Крім того, із імплікаціонала вихідної номінації в інтенсіонал дисфемізму перекладаються компоненти "насильництво" і "надзвичайність політичної ситуації", що і провокує інтенсифікацію негативної оцінки: "Ті, хто шукає розгадку чуток, що постійно відновлюються, про розгін (показово, що це слово вживається і замість конституційного терміна "розпуск". – К. С.), можуть сміливо шукати первинний сигнал у нижні й палаті" (Новий час. – 1997. – № 41). Вибір дисфемізму (натяк на можливість насильницьких, а отже, неконституційних дій президента) зумовлений прагненням застрахуватися: випередити політичного опонента і нейтралізувати можливість його активних дій.

Таким чином, семантичний механізм евфемізації реально зводиться до двох протилежних процесів, які лежать в основі різних типів лексико-семантичного варіювання, і, зокрема, визначають діалектику варіювання значеннєвої структури полісемантичного слова: актуалізацію асоціативних ознак і їхній перехід у ранг семи або перехід семи в розряд асоціативних ознак.
В. М. Савицький розглядає такі семантичні зміщення як результат недостатньо достовірної (обґрунтованої) класифікаційної аналогії, яка служить демагогічній меті: "Уподібнення об'єктів, які насправді не вельми подібні, призводить до зміщення у слововживанні, що вводить слухачів у оману" [5].

Крайнім виявом референційного зміщення на базі недостовірної аналогії є повна відміна поняття, що пов'язано із взаємодією інтенсіонала і негативного імплікаціонала вихідного найменування. Можна навести такі приклади, інтервенція –> братерська (дружня) допомога братерському афганському народу, обмежений контингент військ – окупація на території цього ж Афганістану. Прагматичний центр вихідної номінації – це майже всі складники значення інтенсіонала ("збройне втручання", "втручання у внутрішні справи", "насильство", "незаконність"). В остаточній номінації ці компоненти цілком вилучаються і замінюються на позитивні: сема "допомога" переходить в ядро значення зі слабкого імплікаціонала, а сема "дружність" – із неімплікаціонала.

Розглянемо ще один приклад – евфемізм із нашого недавнього соціалістичного минулого: деяке зниження темпів росту розвитку в окремих районах (замість катастрофічне падіння життєвого рівня в країні). У цьому разі, поряд із градацією і введенням квантора невизначеності, відбувається зміна головного поняття: "зниження темпів росту" усе-таки не заперечує наявність росту (у пресупозицію цього вислову входить твердження, що "ріст відбувається"), тоді як насправді має місце, навпаки, падіння.

Отже, зміщення прагматичного акценту в процесі евфемістичного перейменування призводить до "позитивізації" денотата, що і є головною метою евфемії. У загальному вигляді модель "позитивізації" (погане –> гарне) для політичного дискурсу можна уявити так: соціальна проблема –> вирішення проблеми або соціальний конфлікт –> гармонізація (хоча насправді це лише створення видимості гармонізації, вихід з проблеми, за допомогою її вибіркового висвітлення) (Схема 1).

Узагальнюючи варіанти конкретизації цієї загальної моделі, одержуємо найпоширеніші моделі зміщення прагматичного акценту (Схема 2):

1) аморальна дія –> шляхетний мотив / гідна мета (наприклад: "Правоохоронці затримали злодія і пророкують йому другу частину 187-ї статті Кримінального кодексу, яка передбачає за розбій від 5 до 10 років позбавлення волі (ув'язнення, сидіти за гратами. – К. С.) (Україна молода. – 2001. – 28 листоп.);

2) несприятливі наслідки –> вагома і поважна причина (наприклад: "Від перших років незалежності у нас змінилися перші владні особи, але природа влади залишилася тією ж, що була. І на цю природу "хворіє" не лише влада, але й опозиція" (Влада і політика. – 2001. – 1 берез.);

3) примус –> вільний вибір (наприклад: " Уряд мало що (нічого. – К. С.) не робить для реалізації процесу інтеграції. Верховна Рада має створити комітет з Європейської інтеграції (День. – 2002. – 27 квіт.);

4) насильництво –> природний хід подій (наприклад: "Чим це закінчилось відомо – згідно з відповідними указами глави держави обидва, м'яко кажучи, були звільнені з посад (усунуті. – К. С.) (Україна молода. – 2001. – 22 листоп.);

5) глобальний характер проблеми –> окремий випадок проблеми (наприклад: "Понад годину тривала вчорашня зустріч Ясира Арафата та Шимона Переса, на якій обговорювалися можливості закінчення палестинсько-ізраїльського протистояння (війни. – К. С.), яке триває рівно рік" (Україна молода. – 2001. – 27 верес.);

6) незаконність –> законність дій (наприклад: "Доволі ризиковано (смертельно небезпечно. – К. С.) проводити такі заходи" (День. – 2001. – 21 верес.);

7) утрата для об'єкта –> вигода для об'єкта дії (наприклад: піти на заслужений відпочинок (спокій) замість піти на пенсію);

8) нерівний статус –> рівний статус (наприклад: "Все частіше НАТО називають військовою організацію" (Хрещатик. – 2002. – 9 берез.);

9) я/ми-відповідальність –> вони-відповідальність (наприклад: "Ми затримали кілька людей, їм буде пред'явлене обвинувачення в навмисному порушенні суспільного порядку і у хуліганстві" (Хрещатик. – 2002. – 15 берез.);

10) зумисність –> випадковість порушення соціальних норм (наприклад: " За словами генерала-полковника, ця проблема надзвичайно загострилася і пов'язана з тим, що "російські колеги відзначили надзвичайно великий вал наркотиків із Середньої Азії" (Хрещатик. – 2002. – 2 квіт.);

11) знищення людини –> знищення неживого об'єкта (наприклад: Після того, як вартовий був знешкоджений (убитий. – К. С.)" (Україна молода. – 2000. – 20 квіт.).

У схемі 2 показано, як евфемізми перетворюються на дисфемізми і навпаки. Наприклад, Х1 (аморальна дія) може перетворитися на У1 (шляхетний мотив). Усе залежить від того, в якому саме значенні вживати те чи інше слово.

Що ж до мовної техніки евфемізації, то це питання докладно розглядалося у низці робіт [3; 4; 10; 12; 13], автори яких подають досить докладний перелік засобів евфемізації. Якщо скласти зведений список, то він охопить практично всі різновиди лексичних інновацій, включаючи способи словотворчої та семантичної деривації. Оскільки до цього списку навряд чи можна додати щось нове, розглянемо цю класифікацію, по-перше, з погляду вживання політичних евфемізмів і, по-друге, під деяким кутом узагальнення.

Важливо те, що евфемістичністъ (як і дисфемістичність) не є питомою характеристикою слова, тому навряд чи можна говорити про евфемізми і дисфемізми як про особливі лексичні пласти. Точніше було б сказати, що евфемія та дисфемія – це способи або особливі стратегії використання слова, що становлять частину широкої комунікативної стратегії непрямого підходу. Було б логічно, услід за С. Обенгом, розглядати непрямий підхід як комунікативну стратегію, що дає змогу обходити комунікативні труднощі та кризові ситуації: "Непрямий підхід відіграє важливу роль у політичному дискурсі, особливо в керуванні вербальним конфліктом і конфронтацією, допомагає уникнути кризових ситуацій і комунікативних труднощів" [19].

З ономасіологічного погляду, суть евфемії – це непряме найменування небажаного денотата. Застосовувані при цьому різноманітні мовні засоби, що дозволяють уникнути прямої номінації, можуть бути класифіковані за формальними і змістовими характеристиками.
З формального погляду, виходячи з кількісного співвідношення одиниць, що становлять вихідне й остаточне найменування, усі різновиди евфемістичних замін зводяться до трьох типів: 1) розгортання (1 –> n): слово –> словосполучення; 2) згортання (n –> 1): словосполучення –> слово; слово –> абревіатура; 3) еквівалентна заміна (1 –> 1; n –> n): кількість складників не змінюється.

Зі змістового погляду, за характером семантичних перетворень і остаточним значеннєвим ефектом розрізняють два типи замін: заміни без збільшення значеннєвої невизначеності, приблизно еквівалентні за обсягом значення, і заміни, що призводять до збільшення значеннєвої невизначеності.

Характеризуючи евфемістичні заміни за допомогою збільшення значеннєвої невизначеності, слід мати на увазі, що існує два типи непевності: розмитість пропорційного змісту і розпливчастість між пропозиційним змістом і мовцем [20]. Відповідно, будемо розрізняти невизначеність, викликану семантичною редукцією і розширенням референційного обсягу, і непевність, викликану зниженням категоричності констатації факту.

Зниження категоричності констатації факту досягається такими способами (Схема 3):
1. Описовий перифраз, суть якого полягає в розподілі значення на кілька слів. Нерідко такий перифраз має вигляд словникової дефініції, тобто майже той самий семний склад (низькі прибутки ~ бідність), проте не можна не погодитися з ученими, які стверджують, що однослівне визначення завжди виразніше, семантично сильніше від розгорнутого перифраза [6; 7]. Завуальоване однослівне визначення є не тільки більш прямою назвою порівняно з описовим, але й значно потужнішим за своїм впливом, оскільки значення сконцентровано в одному слові, тоді як описова парафраза послаблює "концентрацію" значення, розпорошує його. Це служить засобом уникнення прямої конфронтації з неприємною проблемою.

2. Градація (зменшення):
а) зменшення ступеня ознаки (повноти дії) допомагає зняти відповідальність за надто різку номінацію і призводить до невизначеності: зупинити членство (припинити), деяке зниження (катастрофічне падіння), етнічна чистка (знищення представників нацменшин);

б) звуження обсягу значення і применшення масштабів поганого: обмежений контингент (регулярні війська), неповна зайнятість (безробіття), окремі регіони (вся країна).

Натомість, збільшення референційної невизначеності досягається так (Схема 4):

1. Синтаксичний еліпсис (безоб'єктне вживання перехідних дієслів та похідних від них слів): небажана акція (для кого?). Зняття семи учасника дає змогу уникнути відповідальності.

2. Семантичний еліпсис – редукція семи, що входить у прагматичний центр: так, скажімо, загибель демонстрантів під час розгону демонстрації у ЗМІ здебільшого називають трагедією – евфемізмом, яким не передбачається нічиєї провини.

3. Генералізація, розмивання значеннєвого змісту:

а) заміна небажаного визначення родовим терміном, в якому відсутні компоненти прагматичного центру, що мотивують негативну оцінку: участь (податок), конфлікт (війна), безладдя (масові акції протесту), електронне спостереження (заборонений перехват);

б) заміна словом широкої семантики: дія, зусилля, завдання (агресія, напад, війна);

в) уведення квантора невизначеності, зокрема, слів-визначників із дифузійною семантикою (деякий, відомий, певний, відповідний, належний та ін.), що у сполученні з іменниками широкої семантики перетворюються в штампи політичного дискурсу (певні кроки в цьому напрямку зроблено, дано відповідні вказівки, деякі деструктивні сили, це призвело до відомих наслідків). Адекватне розшифровування таких фраз, у разі незнання політичного контексту, практично неможливе.

Ще одним чинником створення значеннєвої невизначеності є затемнення внутрішньої форми евфемістичної фрази, яка ускладнює його розшифрування і співвідношення з вихідною номінацією. Функцію "напускання туману" виконують малозрозумілі широкій публіці юридичні, економічні, військово-технічні терміни, здебільшого побудовані на латинських запозиченнях на зразок: енергетичний демонтаж (вибух ядерної установки).

Будучи різновидами прагматично зумовленого номінативного варіювання, евфемізми та дисфемізми в політичному дискурсі є індикаторами ідеологічного дейксиса, оскільки відсилають до ідеологічної позиції мовця і дають змогу судити про те, що він вважає поганим і гарним, із погляду "своїх".

Для сучасного політичного дискурсу в українських мас-медіа особливо характерна так звана позиція дистанціювання від евфемізму. Евфемізм, що прозвучав у промові політика або прийнятий в офіційних текстах урядових повідомлень, стає об'єктом мовної рефлексії журналіста або політика, який начебто розшифровує евфемізм, причому, як правило, це відбувається в іронічному ключі. Головним маркером іронії тут виступають лапки, однією з функцій яких є попередження читача про те, що слово або вислів має додаткову значеннєву площину, тобто існує контекстуальне значеннєве зміщення. Евфемізм в іронічному контексті служить засобом не стільки відволікання, скільки привернення уваги до негативних явищ дійсності за принципом "від протилежного". Навмисне зниження точності номінації для перекручування або маскування справжньої сутності денотата (негативних політичних явищ) призводить до порушення головних прагматичних правил, що випливають із принципу кооперативного спілкування П. Г райса: максими якості та ясності висловлювання. Вживання евфемізму з викривальним коментарем і в лапках, які символізують семантичне зміщення, служить своєрідним засобом відновлення комунікативної справедливості.

Отже, у політичному дискурсі виділяють три способи евфемізації: 1) перекодування із заміною оцінного знака; 2) зниження категоричності констатації факту; 3) збільшення референційної невизначеності. Для українського політичного дискурсу характерні також такі особливості евфемізації політичного мовлення:

1. Підбір мовцем таких позначень, що не просто пом'якшують ті чи інші нюанси, а вуалюють суть явища. Це найбільш помітно на прикладі семантично розпливчатих термінів, іншомовних, малозрозумілих, а також використання слів з "дифузійною" семантикою.

2. Залежність вживання евфемізму від контексту і від умов: чим жорсткіше соціальний контроль мовної ситуації і самоконтроль мовця власного мовлення, тим імовірніша поява евфемізмів; і, навпаки, у слабоконтрольованих мовних ситуаціях і при високому автоматизмі мови евфемізми можуть замінювати на "прямі" позначення або дисфемізми.

1. Асеева Ж. В. Лексические средства выражения идеологии политической корректности в современном английском языке: Автореф. дисс. ... канд. филол. наук. – Иркутск, 1999.

2. Кацев A. M. Роль ассоциативности в эвфемии // Проблемы синхронного и диахронного описания германских языков. – Пятигорск, 1981. – С. 22–28.

3. Крысин Л. П. Эвфемизмы в современной русской речи // Русский язык конца XX столетия (1985–1995). – М., 1996. – С. 141–156.

4. Москвин В. П. Эвфемизмы в лексической системе современного русского языка. – Волгоград, 1999.

5. Савицкий В. М. Применение образных средств в аргументативном дискурсе // Языковая личность: проблемы значения и смысла. – Волгоград, 1994. – С. 55.

6. Bolinger D. Language – the loaded weapon: the use and abuse of language today. – London, 1980.

7. Chaika E. Language: the social mirror. – Cambridge, 1989. – P. 266.

8. Chomsky N. Language and politics. – New York, 1988.

9. Denton R. E. Jr., Woodward G. C. Political communication in America. – New York, 1985

10. Neaman J. S., Silver C. G. The Wordsworth book of euphemism. – New York, 1995.

11. Orwell G. Politics and the English Language // Orwell G. Collected essays.– London, 1966. – Р. 212–244.

12. Warren B. What euphemisms tell us about the interpretation of words // Studia linguistica. – 1996. – Vol. 46. – No 2.– Р. 104–119.

13. Allan К., Burridge К. Euphemism and disphemism: language used as shield and weapon. – New York, 1991.

14. Михальская А. К. Русский Сократ: лекции по сравнительно–исторической риторике. – М.,1996.

15. Crystal D. The Cambridge Encyclopedia of the English Language. – Cambridge, 1995.

16. Lacoff R. T. Conversational implicature // Handbook of pragmatics. –Philadelphia, 1995. – Р. 6.

17. Булыгина Т. В., Шмелев А. Д. Языковая концептуализация мира. –М., 1997. – С. 475.

18. Никитин М. В. Основы лингвистической теории значения – М., 1988.

19. Obeng S. G. Language and politics: indirectness in political discourse // Discourse and society. – 1997. – Vol.8. – No 1. – P. 53.

20. Markkanen R., Schroder P. L. Hedging: a challenge for pragmatics and Discourse analysis // Hedging in discourse: approaches in the analysis of a pragmatic phenomenon in academic texts. – New York, 1997.

© Серажим К.С. ., 2004


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові