Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Між поезією і технологією

Ілля Хоменко


УДК 070. (075.8)

Устатті йдеться про творчо-професійні аспекти журналістської освіти. Зокрема, про набуття студентами навичок самостійної роботи.

In the article it is researched the professional aspects of journalistic education. Namely, it is presented the process of acquirement of skills of individual work by the students.

...Знищивши п’яту невдалу чернетку цієї статті, автор (Хоменко Ілля Андрійович, к. філол. наук, асистент кафедри телебачення і радіомовлення Інституту журналістики, він же – кореспондент газети "Дзеркало тижня", що працює у галузі журналістського розслідування, він же – драматург, чия радіоп’єса "Втікач", написана разом з кіносценаристом В. І. Фоменком, представляла Україну на Берлінському фестивалі радіомистецтва) зрозумів причину своєї творчої поразки. Говорити про дуже важливу справу – перспективні методики самостійної студентської роботи – він спробував, "наливаючи нове вино у старий міх", мовою традиційної наукової праці. Разом з тим, сучасний світ дуже відрізняється від тих часів, коли формувалися традиціїї вітчизняної журналістської освіти. Тоді, навіть помилившись у чомусь, викладач фахових дисциплін міг сподіватися, що "життя навчить", практика, самостійна робота студента у редакційному колективі виправить методи чну помилку, додасть необхідні навички і знання. Сьогодні, коли, на превеликий жаль, такі явища, як "прихована реклама", "чорний PR", елементарна продажність, стали неписаним законом існування деяких українських газет і телерадіоканалів, справою честі Інституту журналістики є підготувати студентів до цієї реальності як слід. Довести їм, що "вчитися у життя" казна чому не варто. Інакше кажучи – випускати у світ фахівців не тільки професійно грамотних, а й спроможних протистояти руйнівному для особистості впливу корумпованого середовища. Як це робити? Питання дискусійне. Ані остаточної і науково обгрунтованої відповіді на нього, ані відпрацьованої методики не існує. Саме тому автор обрав для своєї статті призабуту форму філософського діалогічного трактату.

Спробував зберегти необхідний науковий апарат – але розбити систему аргументації на три умовні голоси: Журналіста-практика, Викладача і Дослідника.

Журналіст: Пригадую один випадок...

Дослідник: Перепрошую, колеги, у нас – не Оксфорд. Це там можуть дозволити собі навіть статті у віршах з теоретичної фізики друкувати. Якщо хочете, щоб цю публікацію зарахували як наукову – варто почати з огляду літератури за темою дослідження.

Викладач: Так, звичайно... Я б назвав американські підручники Е. Барноу [2], М. Кійта [4], Дж. Уллмена [10] та С. Філда [12]. Барноу блискуче поєднав теоретичну частину і творчо-практичний матеріал для самостійного опрацювання у межах композиції одного підручника. Філд теж використав подібний принцип: засвоїти теорію і самостійно вчитися на кращих зразках. Уллмен – між іншим, фахівець з журналістського розслідування – довів, що захоплюватися тільки фаховими дисциплінами і технологіями, готуючи журналістів, не варто. Треба вчити студентів насамперед самостійно мислити, а не тільки механічно використовувати формулу Пола Вайта і принцип перевернутої піраміди. Справді... Яка користь від репортера, якщо він нічого не читає, розвиненої інтуїції не має і статті свої пише на якомусь "Pidgin Ukrainian", оскільки мови не знає як слід? А ось Кійта я б радив студентам критично сприймати. Він описує виключно комерційний шлях розвитку радіомовлення. Але цей шлях – не єдиний з можливих... Як зауважували британці, створюючи Бі-Бі-Сі, громадянин для суспільства важливіший, ніж споживач [19]. Ні, справді, корисну інформацію про сучасні формати радіомовлення, що Кійт подає, можна і за іншими джерелами вивчити [5].

Дослідник: Я б додав праці з соціології мас-медіа і журналістської освіти. Це роботи групи "Глазго" [19], організації "Дженнет фундейшн" [16; 18; 20], канадських соціологів Б. Кантера та Дж. Мак-Алір [17]. Вітчизняні [10] та іноземні [21] дослідження впливу ЗМК на загал і особистість. І ще фундаментальну працю "Соціологія" британського дослідника Е. Гіденса [4].

Журналіст: Це щоб більш "науково" звучало.

Дослідник: Ображаєте... У Гіденса викладено так звану теорію прихованого навчального плану І. Іліча. Суть її полягає в тому, що, те, як викладають – важливіше за те чого вчать. Тоталітарна школа – Іліч вважає, що педагогіка навіть у демократичних країнах грунтується на пригніченні особистості – буде виховувати конформістів, скільки б разів на день її прихильники слово "свобода" не повторювали. А для журналіста конформізм – небажана риса.

Викладач: Як колись наша інститутська газета називалася? "Слово – зброя".

Журналіст: Я можу назвати фахові підручники, за якими вчився сам: Ю. Бараневича [1], В. Миронченка [7], В. Олійника [9]. І ще одну унікальну книгу московського письменника і педагога Є. Бєлянкіна [3]. Там методики самостійної роботи студентів Літературного інституту імені Горького викладено.

Дослідник: Перепрошую, а чим вас як практика посібник Миронченка зацікавив?

Журналіст: А тим і зацікавив, що він – на практиків розрахований. Подано відомості про всі технологічні аспекти сучасного радіомовлення – від структури коротких повідомлень до принципів евфонічності... І водночас наголошено на творчому ставленні до радіотексту. Є навіть розділ про поетичну обробку вступних частин радіоповідомлень... Воно справді так: той, хто може японський тривірш написати – той і радіоінформацію напише так, що її не забудеш. Це – неправда, ніби технології завжди індивідуальність пригнічують. Пригадайте стиль Хемінгуея: раціональність гарного репортера і образність великого письменника... Таку книгу, навіть працюючи самостійно, варто мати на полиці.

Викладач: Дехто і має. Чимало отих підручників з бібліотеки поцупили.

Дослідник: Перепрошую, ви хотіли випадок з життя розповісти.

Журналіст: Власне, їх два було. У 1996 році ми з колегою вскочили у халепу. Журналістське розслідування знущань з військовослужбовців однієї з елітних військових часин зачепило інтереси військового керівництва. Почалися спроби спростувати нашу статтю [12]. Нам дуже допомогла одна незалежна українська телекомпанія. Здійснила власне розслідування – і воно підтвердило результати нашого. Як виявилося, очолював цю знімальну групу студент Інституту журналістики. А в 2002 році нам теж довелося розплутувати один кримінальний вузлик разом зі студентом-журналістом. Щоправда, то був студент Українського міжнародного університету.

Дослідник: До чого це ви?

Журналіст: А до того, що самостійна робота студента-журналіста – то, власне, і є його справжня професійна діяльність! Практика! Коли ти знаєш, що у тебе є певні права. І певні обов’язки. І професійна відповідальність, яка нічим не відрізняється від відповідальності тих, хто вже має диплом. І право вибору між добром і злом. Між спокійним життям і... не завжди спокійним.

Дослідник: Тобто ви пропонуєте одразу, з першого курсу, ставитися до студентів, як до колег і професіоналів? А викладач повинен позиціонувати себе щодо них не як педагог, що теж передбачає велику відповідальність, а як колега? Не враховуючи того, що його досвід, знання і, до речі, вміння оцінити рівень професійного ризику не можна порівнювати з студентськими?

Журналіст: А як ще я можу ставитися до тих, з ким завтра нам одну справу робити? Ну уявіть: сьогодні ми, умовно кажучи, – одна команда. Працюємо над конфліктною темою. І, між іншим, ще невідомо, від кого користі більше. Репортерська робота – для молодих людей. Літні таке навантаження не завжди витримують. Завтра один з нас – студент, інший – викладач. Але ж це лише соціальні ролі змінюються, не ми. Насправді ми залишаємося колегами.

А щодо ризику – це складова професії. Професії, яку ці молоді люди вже обрали. Розумієте?

Викладач: Не подобається мені ваш максималізм. Перший курс – це ще діти...

Дослідник: Тобто самостійні вправи для студентів на фахових кафедрах є сенс готувати, нібито це реальні редакційні завдання? А викладач у такому випадку повинен виконувати роль редактора або продюсера умовного проекту? Інакше кажучи – колеги? Це одночасно дозволить студентам відпрацювати практичні професійні навички і створить модель редакційного колективу, до якої студент адаптується?

Журналіст: Так. І ще – дуже важливо, щоб у цьому колективі домінувала атмосфера не конкуренції, а колегіальності. Дух злагодженої команди. Щоб етичні норми справжньої журналістики, закони "fair play" стали принципами його існування. Є така особливість сприйняття інформації: перше повідомлення завжди справляє найпотужніше враження. А наступні сприймаються як доповнення або уточнення до нього [7]. Тому дуже важливо для молодої людини, щоб перший редакційний колектив, куди вона потрапить, був гарним. Сприяв утворенню коректних уявлень про професію. Щоб про етику журналізму і "чесну гру" їй не просто розповіли. А дали за цими правилами пограти. Відчути переваги саме такої роботи... Таку людину потім зіштовхнути на інший шлях буде важко.

Дослідник: Тобто створення моделі ідеальної редакції як методична основа студентської самостійної роботи. Самостійної, я не помилився?

Журналіст: Ні. Адже викладач – тільки керівник проекту або редактор. Тобто він формулює завдання. І бере участь, наприклад, у редагуванні текстів, записі та остаточному монтажі навчальної радіопрограми. Як у житті. А вся робота зі збирання інформації, підготовки матеріалів, верстка, анонсування – прерогатива студентів.

Викладач: Власне, ми так і робимо. На кафедрі телебачення і радіомовлення є два навчальні радіопроекти: "Інтернет-новини" і програма "Студентська хвиля". Готують їх разом зі студентами викладачі О. Гоян, Ю. Єлісовенко, В. Миронченко (концепцію "Студентської хвилі" розробив саме він [8]), М. Нагорняк, І. Хоменко. Все приблизно так, як ви і говорите. Наприклад, коли доцент Ю. П. Єлісовенко за пультом – керує процесом запису він. А коли начитує текст у студії як актор (ми і художні програми виробляємо), підкоряється вказівкам студента – редактора випуску. До речі, окремі випуски ми записували за участю студентів Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Під час роботи у студії їхні взаємини з викладачем, деканом акторського факультету Ю. Висоцьким теж мало чим відрізнялися від традиційних для нашої умовної редакції... У нас навіть свій професійний кодекс є. Як у кожної солідної радіокорпорації. Ось...

"Пам’ятайте:

Навчальних радіопередач не існує. Будь-яка програма, яка виходить на загал, вимагає професійного ставлення. Дослідники США довели: передач із нульовою аудиторією – нема. Навіть непопулярні передачі не розчиняються у повітрі, а потрапляють у чиїсь вуха. Отже, якщо ви взяли до рук знаряддя праці репортера – мікрофон та блокнот – ви більше не студент, а професійний журналіст, з усіма правами, можливостями та обов’язками, що передбачає професія.

Потужності передавачів та зоні покриття радіостанції "Промінь" (другого каналу Українського радіо), що поширює "Студентську хвилю", може позаздрити будь-яка європейська радіостанція. Аудиторія ж інтернет-радіо взагалі не має меж. Отже, чи стануть популярними передачі, до створення яких ви причетні, – залежить тільки від вас).

...Не дивуйтеся, якщо заради кількох рядків короткого повідомлення вам доведеться здійснити справжнє розслідування. Мобілізувати приховані здібності розвідника, що вміє взяти максимум інформації з невимушеної розмови – і аналітика, здатного миттєво зреагувати на приховану суперечність; прискіпливого бухгалтера – і людини з творчою уявою, спроможної побачити "ліс закономірності" за окремими "деревами" фактів і цифр; юриста, що знає закони і готовий захищати своє право на інформацію – та уважного, позбавленого амбіцій слухача, що з повагою сприймає думку компетентних фахівців (яку потім усе одно перевірить). Звісно, така діяльність вимагає абсолютного автоматизму у володінні технікою. Журналіст, що приділяє більше уваги магнітофону, ніж співрозмовнику, приречений на прикрі розчарування. Вас засмучує, що стільки зусиль доведеться витратити заради 4–5 речень короткого повідомлення? Не хвилюйтеся. Хвилини ефірного часу на радіо іноді досить, аби з ахистити безвинного, зруйнувати репутацію негідника чи навіть оголосити війну! …Є речі, нібито схожі на журналістику, але такі, що насправді не мають з нею нічого спільного. Професійний репортер не скаже за гроші на біле, що це – чорне (а ось практики PR часом таке собі дозволяють). Етичні кодекси найбільших телекорпорацій США забороняють репортерам новин зняти бодай кілька кадрів для рекламного відділу. І це – добре. Адже плутати журналістику і рекламу – приблизно те ж саме, що плутати кохання і проституцію. Ніхто не заперечує рекламу як вид мовлення і як джерело прибутків. Просто у неї та у журналістики – різні завдання і методи. Прихована ж реклама (на професійному жаргоні – "джинса"), як і створення новин "на замовлення" зацікавленої у перекрученні істини особи чи групи – явище взагалі ганебне… А тепер – найголовніше. "Хороший парень – не профессия", – кажуть в Одесі, віддаючи перевагу професійним якостям щодо моральних. Так ось, у журналістиці це – не так. Знаєте, які риси для сучасного репортера найважливіші? Надійність і совість. Решті з необхідного – можна навчитися" [15].

Журналіст: Ось тільки я не зрозумів – до чого тут художні програми. "Пам’ятка репортера" ваша на працівника інформаційної служби розрахована. Інститут журналістики акторів не готує. До чого тут радіотеатр?

Дослідник: Спробую відповісти я. Те, що у світі відбувається зараз Ренесанс радіомистецтва, українські програми беруть участь у престижних міжнародних конкурсах і, відповідно, фах продюсера або редактора художніх програм є перспективним – потужний аргумент, але не головний. Те, що використання виразних засобів акустичного мистецтва може значно підсилити вплив документальної програми – доведено світовим досвідом. Але ще важливіше – інше. Створення драматичних радіосценаріїв, радіоп’єс має для студентів методологічне значення. Як це пояснити... Радіодраматург досліджує дійсність не на аналітичному, а на творчо-інтуітивному, синтетично-креативному рівні. Що таке радіоп’єса з точки зору інженерії знань? Це художня модель реальності з високим рівнем абстрагування [14]. І якщо така модель побудована коректно – вона має прогностичну цінність. Власне, тому німці і називають радіоп’єсу "суспільним сейсмографом". Якщо навіть студент не стане видатним драматургом, але навчиться використовувати мистецьку інтуіцію, абстрактне моделювання як метод дослідження він зможе передбачати суспільні тенденції на рівні, якого важко досягти журналісту-аналітику.

Журналіст: А мені чомусь завжди здавалося, що драматург, на відміну від репортера, підкоряється не редактору, а натхненню... Цікаво, як формулюється ці "художні" завдання для самостійної студентської роботи? "Принесіть на наступну пару трагедію у трьох діях?" І який результат цієї роботи?

Викладач: Несподіваний. Студентам-радистам, газетярам і телевізійникам, які слухали курс радіомистецтва, було запропоновано написати не п’єси, а драматичні етюди на різні теми. Завдання не було обов’язковим. Але спробували свої сили майже всі. Жодний твір не відповідав класичному "симптому" графоманії ("писати про те, чого не відчуваєш", тобто бути творчо нещирим). А деякі тексти виявилися настільки цікавими за ідеєю, що мають непогану "ефірну перспективу". Ось, наприклад, етюд У. Задороги. Внутрішній монолог дівчини, що перебуває у дуже непростих взаєминах з оточенням. "Любов – ненавість" до матері та – постійне очікування приятеля, з яким пов’язане щось, найважливіше в її житті. Здається, це – історія кохання, але розв’язка – несподівана для слухача. Приятель виявляється постачальником наркотиків, залежність від нього – це наркозалежність...

А ось радіооповідання А. Ульянова. Фантастична історія-притча про інтелігентних літніх людей, яких відторгає навколишній дегуманізований світ. А ось – невелика радіоп’єса Ю. Дилової "Життя". Кілька коротких діалогів-замальовок з життя композитора. Одвічний конфлікт непересічної особистості та загалу. Деспотичний батько, що нав’язує йому своє ставлення до мистецтва виключно як до джерела прибутку. Дівчина (перше кохання), якій не потрібен незаможний музикант. Невдалий шлюб з іншою. І єдиний справжній друг, якому можна розповісти про це і який зрозуміє. Підбадьорить (відшукає потрібні слова) і вечерею з вином пригостить... І знову ж таки несподіваний фінал, з якого тільки слухач і розуміє, що то була історія Моцарта. То була остання вечеря генія із заздрісником Сальєрі...
Зараз в ефір радіо "Промінь" та Київської державної регіональної радіокомпанії вийшло вже шість художніх випусків "Студентської хвилі". Цікаво те, що наші студенти запитані навіть як радіоактори, і не тільки у студентських програмах (а грати на радіо важко навіть професійним артистам). В. Тригубов і Д. Фурдак виконали ролі Коресподента і Дж. Конрада в одній з драматичних мініатюр проекту "Зв’язок часів" ("Пам’ятаймо"), НРКУ, 1-й канал, сценарій і постановка В. Фоменка та І. Хоменка. До речі, записувалися вони англійською мовою, текст звучав ніби з "паралельним перекладом" у виконанні заслужених артистів Б. Лободи та О. Гетьманського.

Журналіст: Переконали. Якщо студентська робота перевірена професійним ефіром... Як раніше писали у звітах військової розвідки: "Дані пройшли перевірку боєм..."

Дослідник: Дозволю собі викласти висновки з нашої розмови.

Отже, методика самостійної практичної роботи студентів-журналістів у галузі фахових дисциплін повинна бути наближеною до справжньої редакційної роботи. Вона може відбуватися в умовному редакційному колективі, створеному на базі Інституту журналістики. Мета створення такого колективу – формування не тільки професійних навичок, а й засвоєння етичних норм журналістики – навіть якщо ці норми не завжди є домінантами існування вітчизняних мас-медіа. Роль самостійних робіт з художнього мовлення у цьому процесі, крім іншого, – методологічна. Навички художнього моделювання дійсності допоможуть студентам краще орієнтуватися у латентних, не завжди зрозумілих загалу суспільних тенденціях.

Журналіст: Спробую уявити того, хто пройшов такий вишкіл... Професіонал з розвиненою уявою і твердим розумінням того, що добре, а що погано. Цікаво...

Ось тільки часом я думаю: що буде з таким студентом, якщо на роботі йому запропонують "темник".

Дослідник: Вибачте, що?

Викладач: "Темник". Це такий перелік того, що тобі треба робити. При цьому твоє розуміння гарного і поганого не враховується. Написано у "темнику": полити брудом порядну людину – і мусиш поливати. Написано: хвалити негідника – і мусиш хвалити. Або звільняйся.
Журналіст: А що? Я знаю одну студентку, яка відмовилася працювати за "темниками". Звільнилася з престижної телекомпанії. Колеги її за це поважають.

Викладач: Я теж її знаю. Вона і зараз без роботи.

Журналіст: Наш світ далекий від ідеального. Але він ніколи не зміниться на краще, якщо ми будемо вчити молодь підкорятися його вадам. Як писав один американець, історя журналістики – то історія боротьби з монстрами [16]. Молоді люди повинні вміти виправляти помилки попередніх поколінь. Навіть якщо це – неприємно і небезпечно. Тільки в цьому – надія на гарне майбутнє.

Викладач: Невже вам цих молодих людей аніскільки не шкода?

 

 

1. Бараневич Ю. Д. Жанры радиовещания (проблемы становления, поиска, развития). – К.; О., 1978. – 196 с.

2. Барноу Э. Как писать для радио: Пер. с англ. – М.: НМО ГКРТ, 1960. – 38 с.

3. Белянкин Е. О. Как стать талантливым. – М.: Панорама, 1999. – 496 с.

4. Гіденс Е. Соціология. Пер. з англ. – К.: Основи. – 726 с.

5. Гоян О. Радіоформати на українському ринку: специфіка вибору // Українська журналістика – 99. – К., 1999. – С. 3.

6. Кийт М. Радиостанция: Пер. с англ. – М.: Мир, 2001. – 496 с.

7. Миронченко В. Я. Основи інформаційного радіомовлення: Підручник. – К.: ІЗМН, 1996. – 440 с.

8. Миронченко В. Я. "Студентська хвиля" в умовах реального радіомовлення // Відеоквадрат. – 1998. – № 8. – С. 50–51.

9. Олейник В. П. Радиопублицистика. Проблемы теории и мастерства. – К.: Вища школа, 1978. – 192 с.

10. Різун В. В. Маси: Тексти лекцій. – К.: Київський університет, 2003. – 118с.

11. Уллмен Дж. Журналистское расследование: современные методы и техника. – М.: Виоланта, 1998. – 224 с.

12. Филд С. Как писать для радио и телевидения: Пер. с англ. – М.: НМО ГКРТ , 1962. – 152 с.

13. Фоменко В., Хоменко И. Кто не хочет кормить свою армию? // Зеркало недели. – 1996. – 3–9 авг.

14. Хоменко І. А. Оригінальна радіодрама: Навч. посіб. – К.: Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, 2002. – 320 с.

15. Хоменко І. А. Пам’ятка радіорепортера. – Рукопис. – К.: 2003. – 2 с.

16. Аmbrose J. Foreword // Heuvel J. V. Untapped Sourses. America's Newspaper archived and Histories. – New York: Gannet Fundation Media Center at Columbia University. – 1991. – P. 5–6.

17. Cunter B., McAleer J. Children and televasion – second edition. – London-New York: Routlege, 1996. – 227 p.

18. Dennis E.E., Heuvel V.J., King J. Emerging voices: East European media in Transition.-New York: Gannet Fundation Media Center, 1990. – 101 p.

19. Eldridge J., Kitzinger J., Williams K. The BBC: The struggle for Public Servicle Broadcasting // Eldridge J., Kitzinger., Williams K. The Mass Media and Power in Modern Britain.-Oxford University Press, 1997. – P. 45–59.

20. Heuvel J.V. Untapped Sources. America's Newspaper Archives and Histories.-New Yorc: Gannet Fundation Media Center, 1991. – 102 p.

21. Rodden J. Ma Bell, Big Brother and the information Servise Family Feud // Media Studies Journal. – 1992. – V. 6, number 2. – P. 1–16.

© Хоменко І.А., 2004


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові