Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Журналістська етика та принципи професійної моралі журналіста

Ярослава Ширченко


УДК 179.1

(Креативність як методична домінанта самостійної роботи студентів Інституту журналістики)

Аналізується стан розвитку журналістської етики в Україні, а також пропонується втілити в життя конкретні дії щодо покращення етичної поведінки журналістів.

Ключові слова: журналістика, етика, професійна мораль.

The article analyzes the ethical in Ukraine and provides measures for the improvement of ethical behavior of journalists.

Key words: Key words: journalism, ethics, professional moral.

Перша хвиля інтересу до етики прокотилася на початку ХХ сторіччя, у період розквіту могутніх газетних монополій у Європі та Америці. Друга хвиля інтересу бере початок ще у середині ХХ століття. Саме до цього періоду можна віднести комунікативний вибух, пов'язаний з появою електронних ЗМІ, які впливають одночасно на сотні мільйонів людей. Сам термін "етика", який запровадив Арістотель, походить від давньогрецького "ethos", що означало місцеперебування чи спільне житло (Гомер). Під власною назвою наука існує вже 23 століття. Сьогодні чимало науковців досліджують проблеми стану журналістської етики. Чи не найбільше праць з цієї теми належить англійському науковцю Едмону Грегу. У них детально проаналізовано проблеми етики, здійснено теоретичні узагальнення. Йому належить майже сто праць з етики журналіста. З українських дослідників окремі питання цієї проблеми у своїх працях порушували О. Кузнецова, Т. Приступенко, С. Кияшко, В. Зоркін , В. Здоровега, А. Матвійчик, К. Осташенко.

Актуальність порушеної проблеми щодо відсутності чи наявності професійної етики в електронних ЗМІ та у пресі сьогодні досить відчутна. Оскільки журналістську етику деякі представники цієї професії трактують так, як їм це вигідно. Раніше була "цензура слова", тепер "розбещеність слова". Тож треба негайно впроваджувати нові методи боротьби за "чисте слово".

Мета статті – узагальнити досвід та становище професійної етики журналіста, а також внести конкретні пропозиції щодо покращення справ у журналістській етиці.

Основні завдання статті: розгляд поняття етики, аналіз моральних принципів представників ЗМІ, виявлення особливостей професійної етики журналіста.

У нашому житті такі поняття, як етика і мораль, сприймаються досить неоднозначно. З одного боку, ми нібито й розуміємо, що вони означають, а з іншого – часто забуваємо про їхній безпосередній зміст. Ніде правди діти, сьогодні дехто з журналістів вдається до таких вчинків, кінцевий результат яких заслуговує відвертого засудження. Хоча мораль та етика означають різні поняття, єдність їх полягає у позитивізмі практичної дії, усвідомлення якої й становить підґрунтя журналістської етики.

Журналістська етика посідає певне місце в системі наук. Як зазначає В. Малахов, "закріплення за даною галуззю людського пізнання особливої назви, очевидно, сприяло її самоусвідомленню та відокремленню" [1, 19]. До речі, вона й сама є наукою про професійні етичні закономірності, особливості, цінності та норми журналіста. Фахівці вважають, що етика як самостійна наука формується на межі етики загальної й журналістикознавства. Та на етику треба дивитися не як на науку про мораль, а як на науку про "людське ставлення" до самої моралі: про те, який сенс, яку внутрішню необхідність вбачає людина в прийнятті тих чи інших моральних норм, на чому ґрунтується її вибір, звідки виникає потреба морального самообмеження. Професійна мораль журналіста молодша за журналістику, якій більше трьох з половиною століть.

Мораль підказує людині варіант вибору духовних цінностей і відповідної поведінки саме тому, що вона спирається на совість – моральне почуття, в якому виявляється самооцінка відповідності дій прийнятим у суспільстві й перетвореним у внутрішні переконання нормам моральності. Поступаючись совістю, журналіст втрачає людяність, особистість, суспільну значущість.

Професія надає журналісту право та обов'язок вершити від імені суспільства публічний моральний суд над явищами, які викликають загальну зацікавленість. Вибір теми і пошук адреси, визначення мети публікації та добір фактів, оцінка поведінки героя матеріалу й характеристика критичної ситуації – всі ці "технологічні" операції зобов'язують журналіста адекватно реагувати на "реальність" їхнього втілення в життя. Тож зрозуміло, що журналістську мораль можна розглядати і як форму суспільної свідомості, і як суб'єктивний стан особистості.

Моральні аспекти журналістської діяльності привертають суспільну увагу тому, що в умовах вседозволеності почастішали спроби використання ЗМІ в особистих цілях. Чимало видань різних типів і рівнів відрізняються низькою культурою полеміки, перекручують думки опонентів, демонструють неабияку неприязнь стосовно чужих поглядів.

Як відомо, джерелом інформації для представника мас-медіа є людина, яка має конституційне право – спілкуватися з журналістом чи ні. Не можна залякувати співрозмовника, провокувати його, пропонувати хабара. Все це не лише протизаконно, а й "морально бридко". Якщо людина відмовляється від надання тієї чи іншої інформації, то не зайвим було б прислухатись до її думки стосовно відмови. Інколи причиною байдужого ставлення до журналіста є неетична поведінка його колег із редакції, які раніше відвідали цей колектив. Урегулювати дане питання можна лише завдяки "розумній поведінці" та завоюванню довіри. Ефективний у такому випадку прийом імітації – перенесення уваги людини з одного об'єкта на інший.

Недаремно французький медіамагнат Робер Герсон, якому належить майже 60 % міських і провінційних ЗМІ, своє завершальне слово на семінарі в місті Анже, присвяченому "проблемам етики", розпочав із твердження, що "найголовнішим важелем етики є психологія. Від неї залежить не лише існування самої етики, а й журналістики в цілому" [2, 9]. Справді, на психологічному аспекті побудований весь ланцюжок взаємовідносин між журналістом і його співрозмовником.

Психіку людини можна розглядати як складову двох рівнів. Перший – так звані архетипи, тобто глибинний рівень психіки, який складається протягом усієї історії людства. Архетипи виявляються в свідомості при пробудженні творчої діяльності. Вони зумовлюють внутрішню єдність людської культури і роблять можливим взаємозв'язок різних епох розвитку та взаєморозвитку людей. Другий рівень, який включає індивідуально-психологічні властивості, характерний для кожного конкретного індивіда; цей рівень залежить від умов формування кожної особистості.

Наприкінці ХІХ століття в Німеччині В. Вундтом було відкрито першу в світі лабораторію експериментальної психології, де вивчалися відчуття, час реакції на будь-яке подразнення, асоціації тощо. У цій лабораторії було простежено реакцію людини, до якої застосовувався метод "неетичної поведінки". Результати експерименту приголомшували. Негативне ставлення спричинило нервовий струс об'єкта досліду. Хоча, з іншого боку, все цілком природно. Адже ще з теорії Фройда відомо, що "будь-який прояв емоцій відбивається на тих чи інших фізіологічних змінах в організмі. І якщо будь-які емоції можуть не мати зовнішнього прояву, то те, що відбувається на рівні вегетативних реакцій, контролювати майже неможливо" [3, 9]. Але ефективність впливу все-таки залежить від того, в якому стані перебуває об'єкт впливу. Крім того, і ситуація, в якій взаємодіють люди, теж зумовлює ефективність впливу однієї людини на іншу. Проте у будь-якому випадку знарядд ям реакції є розмова. І, як стверджував А. Моруа, розмова – це будинок, який споруджують спільними зусиллями.

Під час розмови активність журналіста та етичність його поведінки виявляються у формулюванні запитань, зауваженнях з приводу повідомлень в оцінці, за допомогою слів, міміки та жестів. Етичність запитань, їхня доцільність у кожній ситуації є однією з найголовніших ознак професійної зрілості журналіста. Ще історик В. О. Ключевський зазначав, що розумна людина ніколи не запитує про речі, на які складно відповісти. Адже такі запитання принижують честь особи, а відповіді, що публікуються, спотворюють її образ. Люди цінують час, а невдалі запитання дратують їх своєю "некорисністю".

Якість публікацій значно знижується, якщо у журналіста немає спостережливості та інтересу до людей. До речі, з появою в психології методу спостереження з’явилась можливість не тільки констатувати наявність тих чи інших психічних явищ, а й активно маніпулювати будь-якими чинниками та реєструвати супутні зміни у поведінці людини. Зміни, що відбуваються в етиці, є етичними помилками. Уникнути їх можна лише за допомогою самоконтролю та нестандартного мислення.

Інколи журналісти застосовують нечесні методи збору інформації. Що ж, зрозуміло, такий матеріал, якщо він стане сенсаційним, "зробить" журналісту неабияку послугу. Та чи виграє від цього об'єкт матеріалу? Думаю, що ні.

Особливі вимоги має кожна наука, й етика щодо цього не є винятком. Для неї характерні такі вимоги, як норми, обов'язки і правила. Градація етичних норм також існує. Зупинюся на двох поняттях, а саме: норми імперативні та диспозитивні. І якщо до першого поняття входять такі вимоги, як правдивість інформації й заборона плагіату, то до другого – окремі пункти посадових і службових обов'язків. Слід згадати і про розділи загальної та професійної етики. До цієї категорії входять такі розділи, як етологія, аксіологія та деонтологія.

Якось редактора естонського журналу "БАТ" запитали: у чому полягає суть журналістської етики? На що той відповів: "Етика для мене – це весь я, яким ви мене бачите. Це я без "оформлення", це те, що досить глибоко є в моїй душі. Якби я не йшов за нею, то вже давно б залишився за межею нормального, людського життя" [4, 2]. Цьому твердженню важко заперечити. Адже всім відомо: те, що усередині, залишається на все життя, а ефемерна пишність зовнішнього зникає зі швидкістю блискавичного заряду. Інколи журналіст може опинитися у конфлікті з собою, позитивність розв'язання якого насамперед залежить від "настрою душі". В умовах конфлікту інтересів він самостійно робить вибір. Але якщо цим вибором керуватимуть егознавці, то не лише буде забезпечено негативний результат, а й певні порушення моральних принципів стануть нормою життя. Проте ці аспекти заперечуватимуть існування професійної етики журналіста, якщо їх вчасно не зупинити. "Етика і свобода слова є цеглиною сучасних засобів масової інформації", – так про ці складники у своїй книзі "ЗМІ: минуле і сучасне" пише австрійський журналіст Арнольд Шендерович.

Свобода слова – це діамант, цінність якого не вимірюється матеріальними благами. Тому перш ніж щось сказати, треба подумати, чи не стане сказане причиною негативного результату. Свобода розправляє свої крила там, де творять нові життєві реалії, а процес творення, як відомо, базується на закономірностях. Але потрібно пам'ятати, що свобода слова – це не свавілля, а реальне пізнання необхідності. І, як зазначав Ж.-П. Сартр, "без свободи не може бути прориву в невідоме, відкриття нового у пізнанні та творення оригінального на практиці. Проте свобода повинна знати свої межі й кордони" [5, 174]. Свобода слова – єдиний фундамент суспільних цінностей, які, на жаль, інколи бувають важким знаменням долі.

Якщо розглядати свободу засобів масової інформації в цілому, то у такому випадку вона є компонентом свободи вираження поглядів взагалі й свободи інформації зокрема.

В основі свободи слова лежить вибір, який не обійдеш і без якого не проживеш. Журналістський вибір – найскладніший, тому що він найвідповідальніший. А відповідає він за те, без чого люди не живуть, – внутрішню гармонію душі.

До речі, чесноти особистості безпосередньо визначаються рівнем її свободи, яка в свою чергу є своєрідним показником людяності та одним із визначальних чинників її сутності. Саме свобода вираження поглядів була визнана однією з фундаментальних демократичних цінностей, необхідних для мирного співіснування націй. Коли після другої світової війни Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 року одностайно прийняла Загальну декларацію прав людини, свободі вираження поглядів було надано найвищого статусу. Про це йдеться, зокрема, у статті 19: "Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх вираження: це право передбачає свободу безперешкодно дотримуватися власних переконань і свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів" [6, 210]. До речі, на першому засіданні Генеральної Асамблеї ООН було проголошено, що свобода інформації є основоположним правом людини, а також крит ерієм усіх свобод, яким присвячена діяльність ООН. Та й Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на важливості свободи вираження поглядів у демократичному суспільстві. Національні суди всього світу відгукнулися на заяву щодо фундаментальної важливості свободи вираження. В азіатському регіоні, на відміну від європейського, цей пункт Декларації взагалі ігнорується. Стосовно Канади, то тут представницька демократія є результатом вільного вираження поглядів та обговорення різноманітних ідей. Для багатьох канадців вільність вираження поглядів є сенсом усього життя.

Проблема свободи преси виникла з появою газет і стала предметом полеміки в XVIII столітті. Вона ґрунтувалась на трьох основних постулатах: відокремленні новин від коментарів, доступі до урядової інформації та відсутності цензури. Надто гостро проблема свободи преси постала в ХХ столітті. Проте термін "свобода преси" трохи застарів. Справді, свобода не може розглядатися в такому вузькому інформаційному полі. Адже у правовій державі основні принципи функціонування засобів масової інформації стосуються свободи ЗМІ в цілому, а не свободи преси зокрема.

Сама по собі свобода ЗМІ не існує, її права та гарантії знайшли своє відображення не лише в Конституції, а й у Законах України "Про інформацію" та "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні". Решта законів містять обов'язки й обмеження прав свобода ЗМІ, а саме: "Про державну таємницю", "Про рекламу", "Про державну підтримку ЗМІ і соціальний захист журналістів" тощо. Реальною свобода ЗМІ може бути лише за умови, коли вона закріплена юридично та підкріплена практично. Проблема свободи – найвищої соціальної цінності людини – існувала завжди. І хто б що не казав, але за цю цінність людство платило дорогою ціною. Свобода, як і життя, вічною не буває, але це поняття реально існує доти, доки саме людство усвідомлює його значення.

Висновки. Відомо, що журналістика – це наука комплексна, і всі її складники окремо існувати не можуть. Проте разом, утворюючи спільність переконань, правил і норм, впливають на ті чи інші суспільні процеси. В ідеалі журналіст повинен бути не лише професійно грамотним, а й по-людськи великодушним. А етичні принципи та моральні закони мають бути найголовнішими постулатами журналістської професії. Зрозуміло, що силоміць когось щось змусити робити майже неможливо. І якщо журналісту щодня нагадують про його моральну збіднілість і неетичну поведінку, то користі від цих слів даремно чекати. Аналіз практичної діяльності ЗМІ в Україні свідчить про необхідність запровадження щомісячних засідань, де б журналісти розповідали про свої неетичні вчинки. Справа в тому, що, з погляду психології, "громадський осуд" людина витримує не більш 15 діб. Потім починається "психологічний злам", унаслідок чого негативність будь-яких вчинків дуже дратує л юдину. І єдине, що вона бажає, – це позбутися негативності оточуючих. Через кілька місяців такої психологічної атаки у багатьох журналістів, "любителів смаженого", бажання щодо прояву неетичності зникло б назавжди. Ступінь порушення норм журналістської етики мають визначати спеціальні, незалежні комісії, до яких би входили представники різних видань, а також спеціалісти різних професій.

Отже, демократичне суспільство наділяє працівників засобів масової інформації великими правами, але журналісти несуть і велику відповідальність перед суспільством. І вона має базуватися, насамперед, на їхній етичній поведінці та моральній свідомості.

 

 

1. Малахов В. А. Етика. – К.: Либідь, 1996.

2. Матеріали доповідей семінару в Анже. – Тулуза, 1998.

3. Зінченко А. К. Антропологічна революція З. Фрейда і Т. Маркузе. – К.: Естетика, 1996.

4. БАТ. – 1998. – 17 черв. – С. 2.

5. Россел Райтер. Пошук існування Ж.-П. Сартра. – Париж: Фонд духовності, 1999.

6. Українське законодавство. Засоби масової інформації. – К.: IREX ПРО Медіа, 1997.

© Ширченко Я.А., 2004


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові